Вернуться в главное меню | на историческе данные | на страницу литературы

Туристичний путівник
КАМ'ЯНЕЦЬ-ПОДІЛЬСЬКИЙ

Концепція: Сергій Фрухт
Науковий редактор: Ольга Пламеницька
Редактор: Олександр Волков
Художня редакція і макетування: Сергій Фрухт, Віра Шаталова
Автори тексту:
Ольга Пламеницька (Історичний нарис, Форпост, Старий замок, Місто-фортеця);
Ганна Ківільша (Старе місто, хронологічна таблиця);
Галина Осетрова (Вірменські квартали);
Ігор Данілов (Новий замок);
Станіслава Папевська (Новий План)
Основна фотозйомка: Олександр Волков

(с) Видавництво "Центр Європи", Львів, 2003
Львів, вул. Костюшка, 18, 3-й поверх
тел.: (0322) 72-35-66

ISBN 966-7022-46-3

ББК 63 3 (4 УКР) Л6
К.-П. 89

Кам'янець-Подільський - одне з найдавніших історичних міст України, головне місто Подільської землі - належить до визначних явищ європейської культури. Впродовж своєї довгої історії (вік якої досі дискутується науковцями) він завжди був "межовим каменем" - між античним і праслов'янським світом, між Заходом і Сходом, між християнством та ісламом, між різними світоглядами та культурами. Своєрідне геополітичне положення, розташування поблизу історичних кордонів, сухопутних шляхів та водних артерій, найважливішою з яких був Дністер, а також розміщення міста на неприступному скелястому острові визначило його основну функцію - порубіжної (так званої "кресової") фортеці.

Кам'янець-Подільський відомий передусім як місто-фортеця, яка здобула світову славу. За свою середньовічну історію він був захоплений лише тричі: в 1393 році литовським князем Вітовтом, у 1430 році поляками через незгоди всередині гарнізону фортеці та у 1672 році турками, завдяки значній чисельній перевазі супротивника.

За пам'ятками оборонної архітектури, що збереглися в місті, можна простежити історію розвитку військового будівництва. Сучасними військовими фахівцями оборонна концепція Кам'янця визнається досконалою. Вона полягала в органічному поєднанні природних захисних властивостей неприступного скелястого острова, оточеного глибоким каньйоном річки Смотрич, та штучних укріплень, які підсилювали природні рубежі в найуразливіших місцях.

Люди оселилися на острові ще в прадавні часи. Вони шукали зручних місць для своїх поселень, а острів був винятковою природною твердинею. Найранішою археологічною знахідкою, що належить до епохи палеоліту (1 млн. 800 тис. -10 тис. років тому), є уламки бивня мамонта та оброблене кам'яне знаряддя праці. Їх виявили поблизу острова Старого міста, на території лісопарку, що впритул підходить до каньйону річки Смотрич. Острів у петлі Смотрича було заселено у мідно-кам'яний вік (енеоліт): у Старому місті (в межах ринкових площ та на вул. Татарській) а також на околицях міста (на Руських фільварках; на плато Татариська, що навпроти південного боку замку, та в інших місцях) виявлено сліди поселень трипільської культури (4-3 тис. до н. е.). В залах міського історичного музею широко представлено унікальні трипільські речі - мідні вироби та глиняний посуд з вигадливими розписами, які своєю графічною досконалістю і кольоровою гамою перевершують зразки сучасного мистецтва.

Наступний період історії міста позначений археологічними знахідками епохи пізньої бронзи та раннього заліза (12-8 ст. до н. е.), а також залишками скіфського городища 7-4 ст. до н. е., виявленого поряд з Підзамчем, на мисі при злитті Зіньковецького потічка зі Смотричем.

Початки міста на острові губляться в смерку тисячоліть. Дослідники припускають, що Кам'янець-Подільський знаходиться на місці одного з кельтських поселень, згадуваних стародавніми істориками К. Тацитом, К. Птолемеєм, Йорданом. На рубежі нашої ери кельтів витіснили даки, що мешкали між Дністром і Дунаєм. На кілька десятиріч вони стали важливою політичною силою у Наддністрянщині. В цьому регіоні даки залишили сліди у вигляді археологічних пам'яток липицької та поєнешті-лукашівської культур. Середньовічні автори ототожнюють Кам'янець з одним з дакійських міст - Клепідавою, назва якого походить від дакійського "дава" (укріплене місто) та латинського "ляпіс" (камінь). На початку 2 ст. н. е. Дакію (теперішню Румунію) завоював римський імператор Траян, перетворивши її на провінцію могутньої імперії. Римляни контролювали прилеглу до Дакії територію Наддністрянщини: їх когорти стояли неподалік Кам'янця, в околицях Борщева та Заліщиків (сучасна Тернопільщина).

В останні десятиліття на території Старого замку архітектори виявили залишки найдавнішої оборонної системи міста, зведення якої вони пов'язують саме з періодом Траянових воєн. На вузькому скелястому перешийку між плато і островом було збудовано міст на мурованих пілонах (нині Замковий міст.) Найпотужніші укріплення - кільканадцять мурованих веж, з'єднаних оборонними стінами - знаходились перед мостом, з боку плато (в межах нинішнього Старого замку). Повз них проходила дорога до міського поселення на острові, де біля мосту також постали мури та вежі. Дослідники припускають, що на острові міг існувати військовий укріплений пункт римлян, який з послабленням впливів Римської імперії у цьому регіоні занепав.

В епоху великого переселення народів, на межі 2-3 ст. н. е., на землі майбутнього Поділля прийшли з Волині готи, очолювані королем Філімером, але наприкінці 4 ст. вони залишили цей регіон під тиском гунів. Саме на берегах Дністра, на Подільських землях, знаходився військовий табір готів. Потужний раптовий наступ гунів став причиною повної поразки готів, яких очолював король Атанаріх. Готи втекли за Дністер, у дакійські Карпати. Назва одного з джерел в міському парку на території Нового міста (неподалік від Новопланівського мосту) - "Гунські криниці" - зберігає пам'ять про ті часи.

З другої половини 5 ст. землі майбутнього Поділля були заселені племенами уличів та тиверців, у яких, за свідченням літописця, були сотні міст. Ймовірно, що одним з них був Кам'янець, де на той час залишилися муровані дако-римські укріплення, частково зриті, а частково включені у систему земляних валів і ровів 8-9 ст. На верхній терасі замкового мису (тепер це територія подвір'я Старого замку) було викопано оборонний рів з дерев'яним частоколом (так звану "вовчу яму"), яким було перерізано оборонний мур дако-римських часів. Знайдена тут бронзова фібула (застібка для одежі) датує появу цього рову, що захищав поселення на острові, 6-8 століттями.

За часів Давньої Русі Середня Наддністрянщина називалася Пониззям. Ця територія була своєрідною "буферною зоною" на пограниччі Галицько-Волинського князівства з кочовим Степом. Порубіжне знаходження зробило Пониззя незалежною і, водночас, сильною у військовому відношенні землею. Вона входила до Галицько-Волинського князівства на федеральних засадах: у разі військової потреби давала князеві воїнів, брала участь у військових походах, але жила незалежним політичним життям.

Після золотоординської навали колись величезна система стародавніх фортифікацій перед мостом занепала. Їх відбудова почалася з кінця 13 ст. В цей час було реконструйовано замкові та міські укріплення та Замковий міст, який перетворився на мурований арковий віадук. Роботи ці здійснили, ймовірно, вірменські переселенці. Вони прийшли на Поділля ще під час ординської окупації та заснували у Кам'янці колонію, згодом найбільшу на Україні. Вірменським майстрам, які запровадили в місті муроване будівництво, належить завдячувати розбудовою міста. На вільному на той час крутосхилі південної частини острова виникло вірменське містечко - з головною вулицею, окремим ринком, храмами. Так в місті, поряд з руською, утворилась вірменська національна громада, яка керувалася своїм правом, мала окремого війта і радників. За свідченням історичних джерел, вже в 1344 році кам'янецькі вірмени мали окреме судочинство.

В першій половині 14 ст. Кам'янець впевнено вийшов на геополітичну арену як головне місто Подільської землі. З 14 ст. назва Пониззя зникла з історичних джерел. Але з'явилась нова назва - Поділля. Номінально ще залежне від Золотої Орди, Поділля стало предметом політичних інтересів відразу двох держав - Литви і Польщі. Литва виявила свою спроможність протистояти Золотій Орді, яка на цей час (після смерті у 1342 році хана Узбека), була знекровлена утримуванням величезних підвладних територій і внутрішніми суперечками за владу.

В період з 1345 по 1351 роки, втративши політичні впливи в Литві і шукаючи нові підвладні території, на Поділля прийшли русько-литовські князі Коріатовичі - небожі великого литовського князя Ольгерда, онуки литовського князя Гедиміна - брати Юрій, Олександр, Костянтин, Борис і Федір. Поява литовців на Поділлі не викликала протистояння - навпаки, їх вважали захисниками краю від татар. Нарешті, в 1362 році литовсько-руське військо, очолюване князем Ольгердом, рішуче перемогло ординських ханів в битві при річці Синюсі, розпочавши тим самим новий етап в історії Поділля і Кам'янця.

Влада Коріатовичів на Поділлі тривала з 40-х по 90-ті роки 14 ст. Вони намагалися реорганізувати адміністративну структуру Поділля, де боярська еліта складалася переважно з русинів (українців) і незначної частини польської шляхти. У 1374 році Юрій та Олександр Коріатовичі видали Кам'янцю грамоту, намагаючись розбудувати місто і збільшити його населення. Місто на 20 років звільнялося від податків, а також отримувало 200 ланів землі на околицях, частину берега Дністра для риболовлі, вигін для пасовиська, ліс. В грамоті закладено основи міського самоврядування: "А судитися їм (міщанам) своїм правом, перед своїми райцями (радниками), а воєводі в то не треба вступати". Ця грамота дала значний поштовх розвитку міста. Саме у литовський період було сформовано середньовічну містобудівну структуру, розбудовано фортифікації, збільшено житлову забудову, побудовано муровані православні святині. Князі Коріатовичі також започаткували розбудову замків на Поділлі, яке в цей час мало у своєму складі 11 округів.

Інтерес Польщі до Поділля незмірно виріс після перемоги Литви над Ордою і перших економічних та політичних успіхах Коріатовичів. В свою чергу Коріатовичі, як політики європейського рівня, розуміли, що втримати Поділля, не вступаючи в політичний союз з Польщею, їм не вдасться. Тому вони стали союзниками польського короля Казімежа, а князь Олександр навіть прийняв католицьку віру. Саме за князів Коріатовичів на Поділлі почали поставати католицькі монастирі, а в 1380 році, згідно з формуляром папи римського Урбана VІ, утворилася кам'янецька дієцезія.

Впродовж литовського періоду Поділлям правили по черзі всі Коріатовичі. Після смерті останнього з братів, князя Костянтина у 1393 році про свої політичні наміри рішуче заявила Польща. Інтервенція на Поділля польського короля Владислава Ягелла (колишнього литовського князя Ягайла, одруженого з польською королевою Ядвігою) і зміна православної орієнтації краю на католицьку дали литовцям зрозуміти, що втрата Поділля для них є цілком реальною. 1394 рік став початком "сорокалітньої війни" (1394-1434 рр.) між Литвою та Польщею за Поділля, в якій найпослідовнішим супротивником Польщі виступав брат Ягайла литовський князь Свидригайло.

Король Владислав Ягелло у 1394 р., номінально опанувавши Поділля, надав кам'янецький округ своєму братові великому князю литовському Вітовтові, але Вітовт ім'ям короля і силою зброї зайняв значно більшу частину Поділля - з замками Брацлавом, Кам'янцем, Сокільцем, Смотричем, Скалою і Червоногородом, що остаточно поклало кінець правлінню Коріатовичів. Ягелла такий розвиток подій не влаштовував: він залишив Вітовтові тільки Східне Поділля, а Західне, з замками Кам'янцем, Бакотою, Скалою, Смотричем і Червоногородом, у 1395 році надав "за особливі заслуги" перед польською короною двадцятип'ятирічному краківському воєводі Спиткові з Мельштина.

Спитко став першим і єдиним польським подільським князем, який здобув прихильне ставлення подолян, а також, проявивши неабиякі здібності військового дипломата, - повагу серед ординців. Він дбав перш за все про оборону краю, чим викликав навіть занепокоєння польського короля. Попри своє недовге панування на Поділлі, Спитко залишив по собі добру пам'ять. Історичні джерела повідомляють, що у Кам'янці він призначив третину від помелу на міському млині на потреби міста та його укріплення.

Після загибелі Спитка в битві з ординцями у 1399 році Владислав Ягелло 1400 року віддав Поділля своєму братові, литовському князю Свидригайлу, але на правах васальної залежності. Однак після того, як Свидригайло уклав союз з хрестоносцями, Ягелло з Вітовтом 1404 р. відібрали в нього Поділля з Кам'янцем, яке у 1411 році Вітовт викупив у Ягелла з правом довічного володіння.

Після смерті Вітовта у 1430 році розпочався завершальний період "сорокалітньої війни". Кам'янець знову став ареною протистояння двох політичних партій - пропольської партії Ягелла та партії його брата великого литовського князя Свидригайла, найбільш послідовного провідника незалежності подільських земель від Польщі, хоча й невдалого політика. На новому етапі війни Свидригайла з Польщею за Поділля його союзниками були хрестоносці та молдавський господар Олександр Добрий. Однак, ініційований поляками переворот, що відбувся в Литві у 1432 р., позбавив Свидригайла титулу великого литовського князя і прав на Поділля.

"Сорокалітня війна" скінчилася 1434 року - в рік смерті короля Владислава Ягелла. Поділля було приєднано до Королівства Польського як окреме воєводство. В результаті географічні межі "коронного Поділля" в 40-х рр. 15 ст. сягнули замку Караул на Дністрі та чорноморського порту Хаджибей (тепер м. Одеса). Завдяки приєднанню Поділля Польща поширила сферу свого політичного впливу далеко на південний схід, а кордони приналежних та підлеглих їй земель сягнули "від моря до моря".

У 1434 році Кам'янець став адміністративним і юридичним центром Поділля, а з 1439 року - також місцем скликання подільського сеймику. Тут було запроваджено польську адміністративно-судову систему, сформувалася польська юрисдикція. Це призвело до перерозподілу сфер впливу - від соціального і релігійного устрою до території самого міста. Першим адміністративним кроком стало створення об'єднаного русько-польського магістрату, але згодом магістрат став виключно польським. Польська міщанська верхівка прагнула оселитися в центрі міста. Через це вже з середини 15 ст. розпочався незворотний процес зміни соціальної топографії Кам'янця. Територія русинів в центрі міста під тиском католицької еліти зменшувалася, в зв'язку з чим вони переселялися на околиці. Коли у 1555 р. король Зигмунт Август формально дозволив українцям та вірменам селитися між поляками-католиками, українці вже не могли повернути втрачені території. Свій перший привілей українці (русини) отримали ще у 1491 році від Казімежа Ягеллоньчика, який узаконив руську (українську) юрисдикцію, дозволив русинам-українцям вибирати окремого війта, судитися за руським правом, зокрема мати "право меча". Наступні королівські привілеї 1519, 1552, 1557, 1579, 1658, 1670 років не могли вирішити усіх суперечок, що виникали між юрисдикціями та релігійними громадами. Для захисту своєї віри православні русини в 16 ст. почали засновувати церковні братства на взірець вірменських, які були осередками консолідації національних громад.

Вірмени, з огляду на своє стабільне внутрішньоміське економічне становище і на те, що переважно саме вони здійснювали всю зовнішню торгівлю, зберегли незалежність свого магістрату аж до 17 ст. Поступово вірменська колонія, яка починалася з південного схилу острова, розрослась настільки, що зайняла Вірменський Ринок з обох боків та південну і, значною мірою, східну сторони головного міського Ринку.

Зміцнюючи свої позиції, Польща перш за все дбала про обороноздатність Кам'янця. З 1463 року він отримав статус королівського міста і управлявся старостами (каштелянами). Починаючи ще з епохи Казімежа Великого Кам'янець був для Польщі військовим форпостом, найбільше висунутим на південно-східний кордон держави, на важливу водну артерію - Дністер. Але ще більше значення мав для поляків Кам'янець як форпост католицького християнства, де воно віч на віч протистояло ісламу. На Поділлі з'являються католицькі чернечі ордени, які засновують в місті домініканський та францисканський монастирі. Однак, реалізація програми католицького будівництва в Кам'янці наштовхнулася на реалії нестачі вільних територій: місто було забудоване православними церквами. Польські будівничі блискуче вирішили цю проблему. На західній кромці острова вони розташували низку монастирів, що простягнулися вузькою (90 м) смугою завдовжки в 900 м, сформувавши таким чином своєрідну кулісу - величний "католицький фасад" православного міста, що відкривався перед тим, хто в'їжджав до Кам'янця головною дорогою. Цей містобудівний задум поляки розвивали впродовж чотирьох століть, сформувавши костьольно-монастирський комплекс, до якого входили монастирі домініканок, кармеліток, кармелітів, єзуїтів, францисканців, трінітаріїв, кафедральний костьол та костьол Св. Катерини. Отже, на цьому маленькому скелястому острові сфокусувалися інтереси Польщі та Європи, влади світської і духовної. Через це фінансову підтримку фортифікаційній програмі міста надавав як польській король, так і папи римські, які призначали певні суми на зміцнення обороноздатності міста.

Починаючи з другої половини 15 ст. в місті розгорнулись значні фортифікаційні роботи. Спочатку було підсилено систему міських фортифікацій: зведено оборонно-гідротехнічний комплекс Руської та Польської брам, який розв'язав проблему оборони острова шляхом перетворення глибокого каньйону на заповнений водою оборонний рів. Наприкінці 15 ст. увагу було зосереджено на замкових укріпленнях, які застаріли та вимагали реконструкції. Замок та міські фортифікації також реконструювались і в середині - другій половині 16 ст.

Величезний обсяг фортифікаційних робіт, що проводилися на межі 15-16 ст., став причиною юридичного оформлення кам'янецьких будівничих у спеціальний мулярський цех, який очолив вірменин Ганус. У 1510 році цех було затверджено королівською канцелярією.

Наприкінці 16 ст. в Кам'янці нараховувалося близько 400 ремісників, серед яких було 12 ювелірів, 25 шевців, 30 кушнірів, 70 пекарів тощо. Частину з них протягом 15-17 ст. було організовано в ремісничі цехи, яких в місті було 16 (різників, стельмахів, пушкарів, мечників, ливарників, пекарів, злотників (ювелірів), гончарів, кушнірів тощо). Цехи мали свої статути і ревно дбали про свої корпоративні інтереси. За цеховими правилами римо-католикам заборонялося приймати до цехів православних чи вірменів. Тому русини та вірмени мали в місті окремі цехи. У 16-17 ст. в Кам'янці працював відомий львівський ливарник Амвросій Млечко (староста ливарного цеху), вірмени-ювеліри Кіркор Кам'янецький та Христофор Криштанович, вироби яких прославили столицю Поділля далеко поза її межами.

Значного розвитку набула торгівля. Кам'янець був важливим пунктом на шляху транзитної торгівлі, посередником на транзитних шляхах між Заходом і Сходом, Балтійським та Чорним морем. Важливий водний шлях проходив по Дністру. Торгівля в Кам'янці була монополізована купцями-вірменами, які конкурували з купцями Львова.

Кам'янець був великим культурним осередком зі своєю аристократичною верхівкою. В місті були органісти, художники, письменники-хроністи, серед яких відомі вірменські хроністи Тер-Ованес, його син Кіркор та онуки Агоп і Аксент, автори "Кам'янецької хроніки", яка охоплює період з 1410 по 1652 роки.

16 - початок 17 ст. можна назвати періодом розквіту Кам'янця. Місто сформувалося у значний політичний, культурний та економічний центр. Зростання економічного і військового значення Кам'янця стало причиною того, що у 1594 році польський король Зигмунт ІІІ Ваза зрівняв його в правах зі Львовом. В середині 17 ст. в Кам'янці існувало 32 християнських храми, а міська забудова нараховувала 645 будинків, значна частина з яких, особливо в центрі міста, була мурованою.

Чималих турбот завдавали місту татари-липки, які здійснювали грабіжницькі напади на Поділля, зокрема на міські околиці. В мирні періоди продовжувалась розбудова укріплень. З розвитком далекобійної артилерії виникла необхідність у підсиленні найуразливішого західного боку замку. За дорученням польського короля Зигмунта ІІІ (Вази) в 1617-1621 роках перед західним фасадом кам'яного замку було збудовано бастіонний кам'яно-земляний Новий замок.

Під час Хотинської війни 1621 року Польщі з Туреччиною турецький султан Осман не наважився взяти Кам'янець. У старовинному путівнику "Cyaneae", виданому 1687 р. в Аугсбурзі, розповідається про Кам'янець та його укріплення: "На північ по Дністру лежать на Поділлі дуже міцні міста і замки, серед яких найбільшим є Кам'янець, званий Подільським. Був заснований Дакійцями, а укріплений за короля Зигмунта..." А далі оповідається відома легенда. Коли 1621 року турецький султан Осман підійшов до Кам'янця, то запитав місцевих людей: "Хто так міцно укріпив неприступний Кам'янець?". "Бог це зробив", - була йому відповідь. "То нехай Бог його й здобуває!" сказав Осман і відступив.

Спроб взяти Кам'янець в історії було небагато. На початку 16 ст. молдавський господар Богдан обложив місто, але був розбитий великим коронним гетьманом Миколаєм Кам'янецьким. Невдалою була облога Кам'янця у 1633 році, яку здійснив Мехмед Абаза-паша на чолі 25-тисячної турецько-татарської армії. У 1648 році, після захоплення міста Бару на Поділлі, полковник Максим Кривоніс з козацькими полками безрезультатно штурмував та тримав у облозі місто. 1651 року укріплення Кам'янця витримали облогу козацького полку Джерджелія та Івана Богуна, у 1652 році - вояків старшого сина Богдана Хмельницького Тимоша, а 1653 р. - самого Богдана. В 1655 році Богдан Хмельницький знову прийшов під Кам'янець на чолі козацького війська з союзниками - московськими стрільцями, але і на цей раз місто успішно витримало дев'ять штурмів впродовж трьох тижнів.

Однак, одна з поразок, яку зазнав Кам'янець, увійшла в історію Європи. В 1672 році турецькі війська, очолювані султаном Мехмедом ІV, після тритижневої облоги та кільканадцяти штурмів здобули Кам'янець. Армія Мехмеда ІV налічувала близько 150-170 тисяч чоловік. Їм протистояла залога фортеці чисельністю близько 1200 солдат та 500 ополченців - мешканців міста, на чолі якої стояли староста Миколай Потоцький, а також досвідчені військові - Войцех Гумецький, Ян Мислішевський та подільський шляхтич Єжи Володийовський, який трагічно загинув під час оборони замку. Залога фортеці змушена була прийняти на себе весь тягар удару величезної регулярної армії Порти. Як відзначали військові фахівці, аналізуючи причини здобуття міста, Новий замок не виконав оборонних задач, що на нього покладалися: він не зміцнив, а послабив укріплення Старого замку, оскільки став тією слабкою ланкою, взявши яку, ворог отримав доступ до решти фортифікацій.

2 вересня 1672 року поляки підписали акт капітуляції Кам'янця. За домовленістю, більша частина мешканців (переважно вірменів та поляків) залишила місто. Впродовж 27-річної турецької окупації турки здійснили чимало відбудовчих робіт, але головним чином на фортифікаціях. Водночас вони довели місто до небаченої руйнації. Особливо постраждали християнські святині і житлова забудова. Втім, в історії Кам'янця-Подільського роль турецького періоду, овіяного легендами, дуже перебільшена.

У 1699 році, після підписання Карловицької угоди, Поділля з Кам'янцем повернулося до грона польських земель. Широкі фортифікаційні задуми поляків щодо перетворення міста на потужну бастіонну фортецю залишилися нереалізованими. За браком коштів основна діяльність, як і раніше, велася в межах Старого міста і зводилася до модернізації окремих укріплень без зміни оборонної концепції в цілому.

Впродовж 18 ст. поляки здійснили низку відбудовчих робіт в межах міста: відновлювалися й розбудовувалися костьоли, монастирі, ратуші, була реконструйована житлова забудова, відбувалися зміни в міській структурі. Головну роль в цих роботах відіграв комендант кам'янецької фортеці, архітектор європейського рівня Ян де Вітте, автор проектів Домініканського костьолу у Львові та комплексу монастиря кармелітів у Бердичеві. Саме йому належать перебудови польсько-руського і вірменського магістратів, кафедрального костьолу, монастирів домініканців, францисканців та тринітаріїв, вірменської Миколаївської церкви та дзвіниці, єпископського палацу, а також будівництво Тріумфальної брамки, вірменської криниці та костьолу босих кармелітів. Кам'янець-Подільський став місцем найповнішої реалізації величезного творчого потенціалу Яна де Вітте.

У 1793 році Кам'янець, разом з Поділлям, увійшов до складу Російської імперії. З 1795 року місто стало центром новоутвореної Подільської губернії, а його гербом - споконвічний герб Подільського воєводства: на блакитному тлі сяюче сонце з 16 променями і золотим хрестом над ним. Наприкінці 18 ст. адміністративним центром міста стала Губернаторська площа - колишній Вірменський Ринок. Адміністративні губернські та міські інституції було створено за взірцем великоросійських. У 1837 році замість магістрату було запроваджено міську думу з її виконавчим органом - міською управою.

З огляду на зміну політичної ситуації у 19 столітті, замок поступово втратив своє оборонне значення. З 1812 року його було виведено з підпорядкування військовому відомству. Після цього він використовувався лише як військова в'язниця.

У 19 ст. Кам'янець істотно збільшив свою територію за рахунок освоєння лівого берега Смотрича. Нова територія була розпланована за зразковою "військовою" схемою містобудування у вигляді прямокутної системи вулиць і кварталів. Ця дільниця отримали назву "Новий план". Стара (острівна) частина міста стала називатися Старим містом. Вона була з'єднана у 1872 році з новими кварталами Новопланівським мостом, перекинутим між високими скелястими берегами каньйону Смотрича.

Прогресивні зрушення в культурі та освіті в 19 ст. відбувалися з виразним акцентом на російській культурі. З 1807 р. почала працювати губернська друкарня. У 1833 році було відкрито першу російську чоловічу гімназію й приходське училище. З 1840-х років осередком національної свідомості стала Подільська духовна семінарія. У 1865 році при ній було засновано Подільський Єпархіальний історико-статистичний комітет. Значну діяльність по вивченню культурної спадщини Поділля проводив викладач семінарії М. Симашкевич, який згуртував навколо себе коло прихильників старовини. Не менш яскравими особистостями, які своєю роботою в Комітеті, своїми дослідженнями і пошуками здобули великий авторитет у подолян, були поляк, лікар за фахом Юзеф-Аполлінарій Роллє та українець, протоієрей Олександро-Невського собору Юхим Сіцінський. У 1889-1890 роках Комітетом було засноване церковне "Давньосховище", в складі якого були архів, бібліотека і музей. Краєзнавча діяльність Комітету поєднувалася з громадською. На межі 19-20 ст. подільські священики почали обстоювати запровадження в початковій школі української мови, і в 1907 році Синод мусив погодитися з більшістю їх вимог.

У 1906 році в Кам'янці-Подільському було засноване Подільське українське товариство "Просвіта", очолене лікарем К. Солухою. 1914 року Товариство було розгромлене губернським жандармським управлінням, яке знищило усі документи і матеріали, пов'язані з його діяльністю.

Революційні події 1917 р. ініціювали національний рух на Поділлі, в т. ч. і в Кам'янці, де ситуацію взяла в свої руки подільська "Просвіта". 6 жовтня 1918 р., з ініціативи голови Кам'янецької повітової земської управи О. Пащенко, голови Кам'янецької міської управи О. Шульмінського та голови Подільської "Просвіти" К. Солухи, в місті постав Кам'янець-Подільський державний український університет, в якому на п'яти факультетах навчалось 1400 студентів і працювало 65 викладачів. Ректором університету став професор І. Огієнко, а засновником кафедри історії Поділля - Ю. Сіцінський.

В 1919-1920 роках Кам'янець-Подільський ненадовго став державним центром України - останньою столицею УНР. Сюди перемістилися Директорія та Уряд УНР. В місті постав Комітет охорони Республіки. Однак у 1920 році Червона армія розгромила війська УНР. 1921 року Кам'янець-Подільський університет було скасовано і на його базі створено інститут народної освіти та сільськогосподарський інститут.

В період короткої національної відлиги у 1928 році Рада Народних Комісарів оголосила створення у Кам'янці історико-культурного заповідника, що включав Старий замок, Руську та Польську браму та Кушнірську башту (башту Стефана Баторія). Але невдовзі, в 1930-ті роки, розпочалася т. зв. "атеїстична війна", жертвою якої стали як люди і документи, так і кам'янецькі храми та цвинтарі, доля яких визначалась одним словом - ліквідація. В 1935-1937 роках в місті пройшла хвиля репресій проти "ворогів народу", які загинули в міських в'язницях, частина яких знаходилася в монастирях.

В 1938 році Кам'янець-Подільський став центром новоутвореної однойменної області, але вже у квітні обласний центр перемістився до Проскурова (Хмельницького).

В період Другої світової війни місто перебувало під окупацєю німецьких військ з 1941 по 1944 роки. В Кам'янці було створено єврейське гетто. Недалеко від міста, в "долині смерті" та на єврейському кладовищі було розстріляно 85 тис. осіб - з Кам'янця, інших місць Поділля, а також депортованих з Угорщини, Словаччини, та інших країн Європи.

Відразу після Другої світової війни Старе місто пережило ще одну хвилю руйнації. У 1944 році спеціальною комісією Ради Народних Комісарів було складено перший післявоєнний список пам'яток архітектури. Але вже через два роки, з метою звільнення території міста від "руїн", у Кам'янці створили спеціальний комітет. Впродовж понад 10 років його діяльності десятки будинків 14-18 ст., і перш за все будинків, що оточували Центральну площу (Польський Ринок), "ліквідували" заради будівництва нового міського центру. Центр так і не збудували, а на місці розібраних на Ринку й навколо нього середньовічних будинків у 1962 році розбили сквер на честь 900-річчя заснування міста.

Водночас у Новому місті проводилася велика робота по відновленню зруйнованого житлового фонду. Лише за перше повоєнне десятиліття було відремонтовано майже 250 будинків, завершено капітальний ремонт мосту між Старим та Новим містом, відновлено ряд заводів, впорядковано лісопарк, парк ім. Леніна, відкрито міську автобусну лінію, налагоджено залізничне сполучення міста з обласним центром та столицею.

За 40 післявоєнних років населення міста зросло втричі і в 1986 році становило 100 тис. чоловік. Місто перетворилося на промисловий центр області: тут діяли різнопрофільні заводи, в тому числі й найбільший у СРСР цементний завод-гігант. На жаль, у повоєнні часи ще не було розуміння і належного ставлення до пам'яток минулого. Старе місто теж розвивалося за промисловою програмою, яка багато в чому суперечила засадам збереження культурної спадщини.

У 1977 році, завдяки діяльності архітекторів та істориків, Старе місто отримало статус Державного історико-архітектурного заповідника, а в 1998 році - Національного історико-архітектурного заповідника "Кам'янець". Впродовж останніх 40 років українськими реставраторами відновлено частину фортифікацій Старого замку, а також Міську браму, Польську браму, міські мури, Кушнірську та Різницьку башти. У 1999 році проведено ремонтно-реставраційні роботи на ряді об'єктів Старого міста, розроблено і затверджено програму перспективного розвитку заповідника та Перспективну програму консерваційних і реставраційних робіт комплексу Старого і Нового замків, розраховану на 10 років.

У 1996 році на території Хмельницької області створено Національний природний парк "Подільські Товтри", адміністративний центр якого знаходиться в Кам'янці-Подільському.

В останні роки основний вектор розвитку міста переорієнтовано на туризм і культуру, налагоджено міжнародні культурні зв'язки з містами Європи, а також США, і в першу чергу - з найближчими сусідами з Польщі - Варшавою (гміна Таргувек) та Саноком. У 1998-2001 роках місто відвідав Президент України Л. Кучма.

Не обходять Кам'янець увагою і керівники сусідніх держав. У 1996 році було розпочато спільний українсько-польський проект реставрації Замкового мосту, який, згідно з гіпотезою українських дослідників, сягає античних часів. Для реалізації дослідницьких та реставраційних робіт створено доброчинні фонди - в Україні "Замковий міст" (1999 р.) та "Міст" в Польщі (2000 р.). Польський уряд в особі прем'єр-міністра Є. Бузека 2000 року призначив на дослідження і розроблення проекту реставрації унікальної пам'ятки спільного минулого України і Польщі 100 тис. злотих. З розробленим міжнародною творчою групою проектом реставрації Замкового мосту 2002 року ознайомився Прем'єр-міністр Польщі Лєшек Міллер, який відвідав Кам'янець, з яким його поєднують родинні зв'язки.

Щороку в травні кам'янчани святкують день міста. Започатковано традиції проведення "Лицарських турнірів", "Козацьких забав", чемпіонатів України з повітроплавання, авторалі. В 2001 та 2003 роках було проведено "Свято семи культур". Завдяки цим широким програмам, які ініціює міська влада на чолі з міським головою Олександром Мазурчаком, а також утворені у 1999 році громадська організація "Партія відродження Кам'янця-Подільського" та "Центр розвитку Старого міста", історична столиця Поділля повертає собі колишню славу.

ДАВНІМ ШЛЯХОМ ДО МІСТА

Кам'янець здобув світову славу, насамперед, як місто-фортеця.

Її огляд ми почнемо з того місця, де проходив давній історичний шлях до Кам'янця - з Підзамча. Адже Новопланівський міст, що з'єднує Нове і Старе місто у східній частині острова, було побудовано лише в останній чверті 19 ст. Раніше головна дорога підходила до Кам'янця з заходу - повз Новий та Старий замки та через чотири брами - Підзамецьку та Польну, надбрамну башту Святої Анни на Замковому мості та Міську браму за мостом, при в'їзді на острів. Саме цим шляхом в'їжджали у місто купці і мандрівники, саме з цього боку штурмували фортецю за всіх часів. Тому свій головний "фасад" місто розкривало з заходу, звідки його тепер здебільшого не оглядають.

Якщо в хорошу погоду подивитися в бік Кам'янця з західного боку, з траси на Чернівці, можна побачити дивовижну картину: посеред плато, яке в одному місці понижується, немов з арени амфітеатру, виростає мальовничий силует Старого міста, який, по мірі віддалення, ховається за пагорбом рельєфу.

З заходу - там, де річка робила закрут, залишаючи перешийок (єдиний шлях, яким можна було потрапити на острів), два потічка (Довжоцький та Зіньковецький), що протікали в глибоких ущелинах, відділили від плато давнє передмістя Підзамче. Нині - це невеличкий район Кам'янця, в якому проживає 7 тисяч мешканців і є затишний приватний готель "Ксенія". За часів середньовіччя це була околиця міста, через яку проходили найважливіші шляхи - на Львів, Луцьк, Скалу-Подільську.

Від Підзамча дорога до Кам'янця йде вздовж стрімкого високого правого берега річкового каньйону, серед забудови, типової для сучасного невеликого містечка.

Раптом, майже одночасно, попереду виникає мальовничий силует міста, а праворуч - вали Нового замку - пам'ятки фортифікаційного мистецтва 17 ст. Дорога йде вздовж північного боку замку: праворуч вздовж дороги підноситься земляний вал заввишки близько 5 м. Ліворуч, при дорозі, залишки першої з чотирьох в'їзних брам - Підзамецької, зведеної одночасно з Новим замком і реконструйованої у 18 ст. Одночасно ліворуч перед нами відкривається панорама Старого міста, яка супроводжуватиме нас до самого в'їзду на острів. А прямо перед нами ніби виростає із скелі Старий замок. З дороги ми бачимо його західний бік, яким він колись в давнину зустрічав ворогів.

Дорога веде нас вздовж краю скелі. Ліворуч відкривається чудова панорама каньйону та Старого міста. Минаємо нешироку дорогу, яка, відгалужуючись від основної, йде по дну рва Нового замку, проходимо ще кільканадцять метрів уперед. Праворуч - величезний рів між Старим та Новим замками. Тут можна піднятись протоптаною туристами стрімкою стежиною на вали Нового замку і охопити поглядом відразу все - Старе місто, Старий та Новий замки та мальовничий каньйон Смотрича.

І хоча ми знаходимось в Новому замку, розповідь про місто-фортецю почнемо з історії Старого замку, який постає перед нами південно-західним боком.

СТАРИЙ ЗАМОК

Кам'янець-Подільський поєднав у собі типові риси подільського мисового оборонного укріплення та унікального острівного поселення, площа якого наближалася до значних середньовічних міст - понад 50 га. Замковий мис підходив до острова з заходу - там, де річка Смотрич, роблячи петлю, залишала перешийок. В цьому місті постали укріплення замку - форпосту міста (див. аксонометрію на стор. 48-49).

Архітектор Євгенія Пламеницька, досліджуючи Старий замок в 1960-і роки, натрапила в різних місцях на залишки веж та мурів, що виникли задовго до появи середньовічного замку. Факти підвели її до висновку, що укріплення постали в перші століття нашої ери. Вони частково увійшли до західного оборонного муру, що з'єднував башту Денну з Рожанкою та Водяною. Старі укріплення знайдені також в основі башт Денної та Малої Західної, на Південному та Північному дворах замку, по обидва боки Замкового мосту тощо. Ці фортифікації утворювали оборонну систему, що складалася з двох ліній. Зовнішня оточувала замковий мис по периметру нижньої тераси мису, вздовж кромки каньйону. Внутрішня лінія охоплювала верхню терасу мису та перетинала його впоперек, з'єднуючись на кромці скелі з зовнішньою лінією. Муровані вежі того часу були дуже подібні до оборонних веж дакійських та римських фортець перших століть нашої ери, які були досліджені в Румунії та Болгарії, а також у стародавніх Тірі та Ольвії в Україні. Укріплення захищали в'їзд на острів, де на гребені перешийку в цей самий час було збудовано мурований міст, про який ми розкажемо нижче.

Появу перших мурованих фортифікацій на терені замку деякі дослідники гіпотетично пов'язують з війнами римського імператора Траяна проти Дакії (сучасна Румунія). Ці війни, відомі в історії під назвою Траянових, відбулися в 101-102 та 105-107 роках н. е. і закінчилися поразкою даків, смертю дакійського царя Децебала і перетворенням Дакії на провінцію Римської імперії. Даки населяли не тільки межиріччя Дунаю та Прута, але також і Наддністрянщину. До такого висновку прийшли українські археологи в останні роки. Підкорені дакійські міста римляни використали як свої військові пункти, що контролювали північні кордони провінції. Одне з дакійських міст (Клепідава) ототожнюється з Кам'янцем. Саме в цей період з'явилися перші муровані укріплення Клепідави-Кам'янця. З ослабленням Римської імперії межі провінції значно звузилися, римляни відступили з захоплених територій. Але лишився яскравий слід римського перебування у вигляді Траянових валів, що перетнули західне Поділля кількома лініями, а також численні скарби римських монет. Про існування у Наддністрянщині міст, в яких колись перебували римляни, згадував ще у 2 ст. н. е. грецький географ Клавдій Птолемей, а в Х ст. візантійський імператор Константин Порфирогенет.

На межі 2 та 3 ст., в епоху великого переселення народів, на Поділля прийшли готи, які зробили тут тривалу зупинку майже на століття. В 4 ст. їх витіснили гуни, услід за ними розпочався рух слов'янських племен. Залишки дако-римських укріплень в цей час занепали. Їх відродили в період Давньої Русі.

Ввійдемо через головну браму на територію Старого замку.

У теперішньому вигляді Старий замок складається з головного двору, оточеного по периметру мурами з одинадцятьма баштами, а також із розташованих поза цими мурами південного й північного бастіонів, що мають назви Південного та Північного дворів. Знайомство з замком ми розпочнемо з його найдавнішої частини - найбільш висунутої в бік ймовірного нападу. Перетнемо вздовж замковий двір, в торці якого знаходиться Західний каземат. Обабіч нього розташовані башти Рожанка (праворуч, з високим шпилястим дахом) та Денна. Башта Денна - наймасивніша і найдавніша з усіх замкових башт, бо постала внаслідок кількох розбудов маленької дако-римської вежі (названої дослідниками вежею Денною). Вежа збереглася дотепер і становить прямокутне приміщення першого ярусу великої Денної башти. Вхід до цього приміщення-вежі з боку двору обрамлено білокам'яним порталом. Західну зовнішню стінку цієї маленької вежі можна побачити, якщо увійти до великого аркового отвору праворуч від башти, в Західному казематі й повернути ліворуч у невеличкий тупиковий коридор. На його стіні на висоті близько 1 м від підлоги чудово видно контури замурованих зубців з бійницею. Це і був колись зовнішній бік першого укріплення на мисі. Маленька Денна вежа є одною з трьох досліджених на сьогодні дако-римських веж, відкритих на головному замковому дворі.

Від вежі Денної тягнувся на північ до башти Рожанки, перетинаючи мис впоперек, стародавній мур, який також зберігся в товщі зовнішнього муру Західного каземату. Давній мур можна побачити зсередини. До нього примикала ще одна старовинна вежа - Мала Західна. Залишки третьої стародавньої башти були розкопані в 1960-ті роки посеред замкового двору, під шаром грунту, навпроти башти Ласької. Усі три вежі з'єднувалися мурами. На південному дворі Старого замку, на зламі мурів південного бастіону, що височіє над ущелиною навпроти плато Татариська, відкрито при розкопках залишки четвертої дако-римської вежі - Малої Південної №1, торець якої чудово прочитується з зовнішнього боку замку, з ущелини. Залишки ще трьох тогочасних веж реставратори виявили на південній кромці скелі між Старим замком і Замковим мостом.

Дако-римський етап історії Старого замку загадковий і гіпотетичний, але незаперечним залишається факт існування прадавніх укріплень як на територіїі замку, так і з боку острова Старого міста. А отже, дослідження тривають.

Посередині головного двору, між баштами Лаською та Рожанкою, розкопками було відкрито оборонний рів - так звану "вовчу яму". Рів було викопано в 6-8 ст., коли Наддністрянщину заселяли слов'янські племена тиверців. Очевидно, що саме вони використали залишки стародавніх веж та оборонних мурів і доповнили їх земляними валами й ровами.

За часів Давньої Русі стародавні замкові укріплення використали втретє, але на цей раз їх реконструювали. Вірогідно, в замку знаходилася резиденція боярина, князя або особи, яка мала від них адміністративні повноваження. Тогочасний замок займав площадку близько 700 м2 в південно-західній частині сучасної території замкового двору, обмежену трьома дако-римськими вежами. В 13 ст., в період окупації Поділля золотоординцями, замок горів. Але в другій половині 13 ст. він був відновлений разом з головною міською комунікацією - Замковим мостом, правдоподібно, за активної участі вірменських будівничих, які в той час прибули на Поділля й заснували в Кам'янці свою колонію.

За часів панування на Поділлі литовських князів Коріатовичів (40-90-і роки 14 ст.) замок став їх князівською резиденцією. У 1374 році князі Юрій та Олександр Коріатовичі видали місту грамоту, в якій зазначено, що ця акція відбулася "на замку". Коріатовичі здійснили першу розбудову замкових укріплень. Вони модернізували первісний маленький замок (збільшили товщину та висоту мурів, розбудували башти) та водночас заклали підвалини нової частини, підготувавши його до розширення на схід, в бік острова. Замок був осередком князів Коріатовичів, які по черзі правили Поділлям впродовж півстоліття. Тут мешкали князь і староста, стояла замкова залога, а також існувала православна церква Покрова Пресвятої Богородиці, в якій, за переказами, було згодом поховано братів Олександра і Юрія Коріатовичів.

Правління Коріатовичів закінчилося 1393 року і супроводжувалося військовим конфліктом. Після 1386 року Поділлям спільно володіли брати Коріатовичі - Костянтин і Федір. Після смерті Костянтина в 1393 році про свої претензії на владу заявив його син Василь, але Федір вигнав його з Поділля. Це стало причиною інтервенції на Поділля великого князя литовського Вітовта. Федір залишив в Кам'янці свого воєводу Нестака, а сам утік в Угорщину. Вітовт штурмом захопив замок, а місто, через незгоди всередині гарнізону, не виявило опору. Це була перша в офіційній історії Кам'янця військова поразка. Водночас, як вважають військові історики, це був перший серйозний військовий штурм з застосуванням вогнепальної зброї - штурмових гармат.

Вітовт, оволодівши Кам'янцем і Поділлям, призначив тут своїх старост. Але польський король Владислав Ягелло заявив серйозні претензії на Поділля, і Вітовт, не бажаючи втрачати союзника у боротьбі з татарами, заставив королю подільські міста і, зокрема, Кам'янець. У 1394 році Ягелло віддав наказ завезти до Кам'янця перші гармати й шість бочок пороху, які доставив львівський гармаш Зброжек.

Наступного 1395 року Ягелло передав "князівське право" на подільські землі й замки "за особливі заслуги" польському рицарю, представнику одного з найдавніших польських шляхетських родів, 25-річному краківському воєводі Спитку з Мельштина. Польська історія зберегла про нього переказ як про безстрашного воїна і людину рицарської гідності. Незважаючи на молодий вік, Спитко був мудрим і розважливим дипломатом, а через це - улюбленцем польського короля. Його поважав краківський королівський двір, а також татари, для яких він був гідним супротивником і людиною честі. Від молодої вродливої дружини Ельжбети Бебек, доньки угорського магната й старости Червоної Русі, він мав трьох дітей. За масштабами тих часів новий господар Поділля належав до найвищої польської еліти і мав величезні володіння в Польщі і, зокрема, на Україні. До свого родового гербу Леліва (півмісяця з зіркою) від додав ще й сонце - споконвічний герб Подільської землі. Історичні джерела згадують Спитка як будівничого замків на Поділлі та оборонця краю від татар. Своєю активною фортифікаційною діяльністю на Поділлі Спитко навіть викликав занепокоєння польського короля, який побоювався надмірної військової незалежності Поділля.

В Кам'янці Спитко продовжив розбудову замку: він розпочав зведення чотирьох потужних башт - Тенчинської, Ковпак, Лянцкоронської та Рожанки, однак не встиг закінчити ці роботи. Причиною цьому стала його передчасна смерть в битві з татарами на річці Ворсклі у 1399 році. Після смерті Спитка розпочату ним у Кам'янці фортифікаційну програму завершив Владислав Ягелло.

На початку 15 ст. замок займав західну половину сучасного замкового двору і мав форму прямокутника розміром 50 на 100 м. Дорога до міста йшла повз північний бік замку, через дві брами - замкову та міську. Замкова (або Польна) брама знаходилася поряд з баштою Рожанкою. Далі дорога йшла попід північним замковим муром, через нижній ярус башти Лянцкоронської, яка була надбрамною. Якщо спуститися в підвал башти Лянцкоронської, можна побачити в її протилежних стінах високі арки стрілчастого абрису. Їх висота дозволяла проїхати навіть вершникові. Обабіч проїзду - ніші для вартових, а в склепінчастій стелі - отвір, через який з верхнього ярусу можна було вести обстріл. Дивно виглядає проїзна брама в підвальному ярусі. Втім, у ті часи, про які йде мова, північного бастіону ще не було. Коли у 18 ст. насипали північний бастіон (т. зв. Північний двір), аркові проїзди замурували; їх було відкрито під час реставраційних досліджень лише у 1971 році.

Не можна не помітити подібності трьох замкових башт - Рожанки, Лянцкоронської та Тенчинської. Вони належать до типу т. зв. "краківських" башт.

Найцікавішою з цих трьох башт є башта Рожанка. Її будівництво розпочав в останнє десятиліття 14 ст. Спитко Мельштинський. Башта стояла в найвідповідальнішому місці - при колишній замковій брамі, першою зустрічаючи ворогів. Водночас вона була надзвичайно ефектною завдяки вишуканому силуету та значній висоті. Під її парапетом, що нависає на маленьких арочках, зберігся фрагмент первісного кольорового геометричного орнаменту, що оббігав навколо башти у вигляді своєрідного поясу-фризу, виділяючись на тлі потинькованої поверхні стін. Як не дивно, в оборонній архітектурі естетика займала далеко не останнє місце. А на багатьох білокам'яних деталях башти (порталах, обрамленнях вікон, бійниць тощо) можна побачити каменярські знаки майстрів-мулярів. Серед цих знаків один, вирізьблений на стійці порталу головного входу до башти, став своєрідним "ключем" до відтворення вигляду споруди і опрацювання проекту її реставрації. Цей знак у кілька разів перевищував за розмірами інші знаки і відрізнявся за малюнком, нагадуючи перехрещені списи й меч. Виявилося, що розміри окремих елементів цього знаку є сумірними до основних розмірів башти, отже знак є закодованим креслеником споруди, який зуміли розшифрувати реставратори. Висоту даху башти вони вирахували саме на підставі одного з розмірів цього знаку.

Впродовж 1411-1430 років Кам'янцем, за умовою з польським королем Ягеллом, володів великий литовський князь Вітовт. Він розширив замок в напрямку до міста, добудувавши башти Папську та Чорну (не збереглася). Ці башти були подібні між собою квадратним планом і архітектурою. Вони стояли симетрично по кутах східного фасаду замку. Чорна башта знаходилась навпроти Папської - там, де тепер хвіртка, що провадить на Північний двір замку. Її фундаменти викладено з каміння на рівні землі. Башту було зруйновано під час турецького штурму замку 1672 року. Папську та Чорну башту з'єднував оборонний мур, в якому знаходилася в'їзна брама. При ній знаходився каземат з підвалами, які пізніше стали використовувати як боргову яму, і які можна побачити зараз біля входу до замку.

В період "сорокалітньої війни", яка точилася за Поділля між Литвою і Польщею, Кам'янець неодноразово переходив з рук у руки. Однак, жодного разу він не був здобутий силою зброї, особливо після реконструкції, виконаної на межі 14-15 ст. У 1430 році поляки оволоділи містом і замком тільки через незгоди всередині гарнізону фортеці і зраду.

Після приєднання Поділля до Королівства Польського Кам'янець став "кресовою" (прикордонною) фортецею - найбільш висунутим на схід оборонним форпостом Польщі. З того часу воєводи на Поділлі призначалися лише королем. Першим подільським воєводою став Петро зі Спрови Одровонж, через три роки - Міхал Бучацький, через рік - Грицько Кирдеєвич. Останній перебував на цій важливій посаді 23 роки, до 1461 року.

У 1448 році король Казімеж Ягеллоньчик, щойно посівши польський трон, приїхав до Кам'янця на зустріч з кам'янецьким і подільським старостою Федором Бучацьким. Він мав наміри приєднати Молдавію до Королівства Польського і, з огляду на це, цікавився станом укріплень Кам'янця. Папи римські також покладали на Кам'янець надію - як на підмурок католицької віри на сході. Папа римський Миколай V 1451 р. спеціальною буллою (грамотою) звільнив від паломництва до Риму католиків з Кам'янця з тим, щоб половина витрат, призначених на паломництво, була використана на укріплення Кам'янця. Наступні візити польського короля до Кам'янця відбулися у 1460 та 1463 роках. Основною метою цих візитів були політичні справи з Молдавією. Друге питання, що цікавило короля, стосувалось Кам'янця, який на той час перебував у заставі. Того самого року на Пйотрківському сеймі було вирішено викупити Кам'янець у Федора Бучацького і зміцнити його фортифікації. В королівській скарбниці на той час не було достатньої суми, і подільська шляхта взяла частину витрат на себе.

Невдовзі до Кам'янця прибули польські фахівці з військової справи - краківський каштелян Ян Тенчинський, сандомирський воєвода Дежислав з Ритвян та львівський воєвода Андрій Одровонж. Їм було доручено здійснити процедуру викупу та, висловлюючись теперішньою термінологією, опрацювати фортифікаційну концепцію міста.

У 1463 році Кам'янець став королівським містом і, майже одночасно, в ньому розгорнулися фортифікаційні роботи. В результаті діяльності польських фортифікаторів в останній чверті 15 - в перші десятиліття 16 ст. в каньйоні Смотрича постав геніальний за своєю простотою і разом з цим унікальний за винахідливістю оборонно-гідротехнічний комплекс. Ідея полягала у будівництві у нижній та верхній течії Смотрича, що оббігав навколо острова, двох шлюзових систем, за допомогою яких послідовно перекривалося річище, і весь каньйон затоплювався водою, перетворюючись на величезний оборонний рів навколо міста. Шлюзові системи були частиною великих оборонних комплексів міських брам - Руської та Польської, що захищали в'їзди до міста. Подібної задачі ще не вирішували європейські фортифікатори.

У третій чверті 15 ст. було розпочато укріплення замку. Міський уряд не міг самостійно відремонтувати замкові укріплення. Тому на Пйотрківському сеймі йшлося про призначення коштів на укріплення міста. Реконструкція замку здійснювалася під наглядом польських фортифікаторів. На південному його боці, з боку плато Татариська, звідки наступали татари, на зламі замкового муру було закладено башту Лаську.

На дні каньйону попід замком було зведено Водяну башту, яка була сполучною ланкою між замком і оборонно-гідротехнічною системою міста. Башта отримала свою назву через те, що в ній була влаштована криниця, воду з якої піднімали колесами. В замок її доставляли підземною комунікацією, якою вона була з'єднана з баштою Рожанка. Водяна башта також являла собою сильну вогневу позицію, обстрілюючи каньйон. В 18 ст. її стали називати "Смотрицькою".

Одночасно в замку було зміцнено скельні основи кількох башт, які отримали форму похилих ескарпових мурів, що значно ускладнило штурм. Дві з реконструйованих башт, Тенчинська та Лянцкоронська, були названі в пам'ять про фортифікаторів, які здійснили ремонт, а, можливо, й частково фінансували будівельні роботи. Це були краківський каштелян Ян Тенчинський та начальник кам'янецьких фортифікацій Станіслав Лянцкоронський.

Зі зміцненням міських укріплень можна пов'язувати три поразки, яких послідовно зазнали під мурами Кам'янця татари під проводом хана Айдара у 1474 році, турки на чолі з султаном Магометом IV у 1476 році та військо волоського господаря Богдана у 1500 році. Однак, постійні напади на Поділля татар змушували Польщу все ж платити їм данину, яку татари збирали в Кам'янці й Барі.

1494 року було складено опис замку, в якому ревізор звернув увагу передусім на його спорядження і умови для перебування в ньому залоги. Вони виявилися невідповідними. Важке озброєння замку складалося усього з 11 гармат (великої тарасниці, двох менших гармат, трьох півтарасниць, трьох малих гармат або півгаків і одної мортири). Основним видом озброєння залоги залишалася ручна зброя - арбалети (балісти) - важкі луки на станках-лафетах, що стріляли металевими кулями та важкими стрілами. Їх ревізор нарахував 12 діючих та 90 зіпсованих. Також було 38 гаківниць (короткоствольних рушниць). Серед боєприпасів згадано залізний дріб для малих гаківниць та кам'яний дріб для гармат і тарасниць, кулі та стріли. Запасу продовольства не було жодного, крім двох волів та двох стіжків сіна в полі. Ревізор зазначив, що "замок зруйнований і знищений майже дощенту, а тому він буде легкодоступним і вшир і у висоту. Всередині замку майже всі будівлі поруйнувалися, знищені й спорожнілі, і всі закутки порожні, так що я навіть з острахом пишу й говорю це про такий важливий замок". А наприкінці опису ревізор не без гумору зробив приписку, яка відображала тогочасний стан Кам'янця: "Міст польський, солдат з півдня, піп баварський, порука мадярська, рада литовська, віра пруська, присяга руська, піст німецький, а будівлі і в Скалі і у Кам'янці - нікчемні".

Очевидно, критичний стан замку, змальований ревізором, справив враження на короля. Вже невдовзі розпочалася модернізація замкових укріплень. Папа римський Юлій ІІ виділив кошти, на які в період 1503-1513 рр. було відновлено башту Папську - першу з боку міста і найпотужнішу, що стояла на розі, контролюючи південний та східний боки замку, а також під'їзд до Замкового мосту і підніжжя замкового мису. З неї було зручно вести обстріл околиць, а тепер розкривається чудовий краєвид на ціле Старе місто, замок і околиці. Після ремонту на східному фасаді башти, звернутому в бік міста, було встановлено білокам'яну пам'ятну дошку на честь папи Юлія ІІ з його родовим гербом, що належав знатному італійському роду Делла Ровере: герб зображував могутній дуб зі сплетеними гілками, над яким знаходилась традиційна папська тіара. Башта отримала назву Папська. Її також називали Юліанською; найпізніша її назва - Кармалюкова - пов'язана з ув'язненням в ній народного ватажка Устима Кармалюка.

Поряд з Папською розташована башта Ковпак, яка також була реконструйована в цей час, але коштом кам'янецького єпископа Якуба Бучацького, який правив кам'янецькою дієцезією з 1502 по 1517 роки. В пам'ять про ці роботи було встановлено на південному фасаді башти білокам'яну дошку з гербом Абданк, який носили представники роду Бучацьких.

Ще одна потужна башта - Ласька, зведена на південному боці замку в 15 столітті, в цей час також була модернізована на кошти гнезненського архієпископа Яна Ласького. Її реконструкція була завершена на початку 16 ст., про що нагадує встановлена на її фасаді пам'ятна дошка з родовим гербом Кораб та незмінним єпископським атрибутом - мітрою. Аналогічний, але сильно пошкоджений герб прикрашає східний фасад башти Лянцкоронської: його можна побачити над вікном першого ярусу з боку Північного двору. Очевидно, в цей час проводилися роботи і на цій башті.

Після проведення на початку 16 ст. робіт по підсиленню замку, всі реконструйовані башти стали називати "папськими". Це був значний внесок католицької церкви в зміцнення кам'янецьких фортифікацій.

Величезний обсяг фортифікаційних робіт, що проводилися на межі 15-16 ст., сприяв юридичному оформленню кам'янецьких будівничих-мулярів у окремий мулярський цех, який очолив вірменин Ганус. У 1510 році цех було затверджено королівською канцелярією.

Однак, найбільший слід в історичних джерелах, присвячених замку, залишили будівельні роботи, проведені в середині 16 ст. Порівняно з попередніми розбудовами замку, вони не були такими значними, але завдяки своєрідній "рекламній кампанії" залишили найпомітніший слід в анналах історії.

У 1544 році було проведено новий опис замку. Порівняно з попереднім він був дуже детальним. Складання опису співпало з роботами по реконструкції замку, що проводив у цей час королівський архітектор Іов Претфус. Він розширив замок у східному напрямку, добудувавши поряд з баштою Чорною башту Нову Східну. П'ятикутна форма башти відповідала тогочасним вимогам фортифікації, в яких поступово відбувався перехід від середньовічної баштової системи до новітньої бастіонної. І хоча бастіони як такі ще не з'явились, фортифікатори Ренесансу розробили нову концепцію оборонного укріплення, в якому башти дедалі більше набували форм бастіонів. Особливою вигодою для замкової залоги було те, що башту було збудовано над видовбаною в скелі криницею завглибшки 40 м, яка стала основним джерелом постачання води. Вхід до неї був на двох рівнях - з першого ярусу, де було встановлене величезне колесо для підйому води, а також з нижнього, де можна було потрапити в криницю. Нині також є можливість оглянути башту на двох рівнях. Первісно башта була вищою: вона мала ще один бойовий ярус, над яким підносився складної форми дах, значно вищий за теперішній.

Аналогічної форми п'ятикутну в плані башту Іов Претфус збудував з протилежного західного боку замку. Тут будівництво супроводжувалося заглибленням замкового рову, який довелося вирубувати в скелі, як і основу для башти, що отримала назву башти Нової Західної. Вона була ідентичною башті Новій Східній, але мала всередині стовп, на який спиралися конструкції даху. З цієї башти було зручно вести обстріл західного оборонного рову, а також західного і південно-західного підступів до укріплення. Добре прострілювалася й дорога до замку. Але ця башта виявилася найуразливішою: вона була частково зруйнована при штурмі замку турками у 1672 році і перебудована з заокругленням зовнішніх кутів, після чого набула такого вигляду, в якому перебуває зараз.

Іову Претфусу належить також реконструкція тієї частини замку, яка знаходиться поза мурами головного двору. Дорога, якою ми йшли вздовж замку з боку Підзамча, виникла в цьому місці саме завдяки масштабним роботам Претфуса. До того вона проходила вище схилом, попід північним замковим муром. Збудувавши башту Нову Східну, Претфус переніс дорогу на нижній рівень тераси. Це були непрості і трудомісткі роботи: довелося вирівнювати скельну основу для влаштування зручного проїзду. На нижній терасі, по лінії оборонного муру між баштами Рожанкою та Водяною, у 1544 році Претфус збудував Польну браму, а перед нею влаштував дерев'яний міст, який мав підйомну частину.

Реконструкція замку, проведена Іовом Претфусом, залишила помітний слід в історичних джерелах завдяки проведеному у 1544 році опису замку, де було детально відображено характер здійснених робіт. В описі було також зафіксовано стан озброєння замку. В ньому на той час було 107 одиниць вогнепального озброєння: 14 гармат, 43 гаківниці, 30 аркебуз та 20 двоколісних мушкетів.

Незважаючи на виконані в 1540-х роках значні роботи по зміцненню фортифікацій, вже через 30 років на польському сеймі 1573 року зазначалося, що кам'янецький замок вкрай розорений і це створює небезпеку у зв'язку з загрозою війни з Туреччиною.

Протягом півстоліття, що минуло після реконструкції Іова Претфуса, відбулися важливі зміни у фортифікації: з одного боку стала потужнішою артилерія, з другого - виник новий тип фортець - бастіонні укріплення, який відповідав рівню тогочасної військової техніки. На відміну від високих мурованих башт середньовіччя, призначених передусім для ручної зброї, які в нових умовах ставали зручними мішенями для ворожих гармат, нова концепція оборони полягала у спорудженні низьких потужних кам'яно-земляних бастіонів, в яких основна роль надавалась далекобійній артилерії.

Кам'янецький замок являв собою досконалу середньовічну фортифікацію до вогнепального періоду, але в нових умовах вади його обороноздатності ставали все більш очевидними. У 1611 році коронний гетьман Станіслав Жолкевський скаржився польському королю на те, що Кам'янець погано захищений. Наступник Жолкевського коронний гетьман Томаш Замойський подав таку саму скаргу. Врешті було вирішено підсилити замок з боку поля (з заходу) укріпленням нової ідеології - класичною у тогочасній Європі фортецею, схему і конструкцію якої розробили голландські військові інженери, поєднавши свій досвід будівництва фортець з деякими прийомами італійських фортифікаторів. Звідси походить назва "новоголландської фортифікаційної школи".

Проект нової фортифікації, яку передбачалося звести з найуразливішого напільного західного боку замку, належав військовому інженеру Теофілу Шомбергу. Нове кам'яно-земляне укріплення за військовою термінологією отримало назву "Горнверк" (нім. "рогате укріплення"), а згодом стало називатися "Новий замок".

Незважаючи на досить сильні природні та штучні укріплення Кам'янця, які успішно оберігали його протягом середніх віків, на рубежі 16-17 ст. перед містом постала проблема радикальної модернізації фортифікаційної системи.

У другій половині 16 ст. було винайдено більш досконалий, ніж був до того, чорний зернистий порох, який у меншому об'ємі давав більшу силу гарматному пострілу. Це дозволило зменшити калібр та вагу гармат і в той же час підвищити руйнівну силу снаряда. Дальність прямого пострілу почала досягати 3-3,5 км, що дозволило артилерії з далекої відстані безперешкодно розстрілювати високі вежі старих кам'яних замків. І вежі, і їх високі дахи вже виступали як добрі орієнтири для стрільби з прикритих позицій. Поступово артилерія, що деякий час була дорогою і не завжди ефективною забавкою, стає "головним аргументом короля". Бреш, або королівська батарея, виведена на позицію прямого пострілу, зводить нанівець переваги високих фортечних стін, перетворюючи їх у недолік. Методичний гарматний вогонь в одну точку приводить до вібрації всієї стіни і, зрештою, до вивалу у бік поля її значної частини. Це створює своєрідний пандус (підйом) та полегшує штурмуючим шлях до здобуття фортеці. Першою реакцією фортифікаційних спеціалістів було потовщення стін та башт фортечних систем, за рахунок їхньої висоти. Але це не допомогло зняти проблему. Стіни не витримували артилерійського натиску, а скутий ними і позбавлений маневру фортечний гарнізон не мав змоги ефективно протидіяти силам наступу. Зрештою, вихід знаходять у принциповій зміні фортечної філософії.

Інженери відмовляються від високих башт, місця яких займають просторі кам'яно-земляні платформи - бастіони. Експериментально було доведено, що їх найкращою формою має бути п'ятикутник. Вертикальні кам'яні стіни ескарпу опускають нижче лінії горизонту, зводячи на них земляні вали - валганги, які байдужі до ударів металевих снарядів. Підступи до фортеці посилюють допоміжними фортифікаційними елементами та глибоким (сухим або мокрим, заповненим водою) ровом. Таким чином, отримують фортецю, яку неможливо зруйнувати, перш ніж артилерія увінчає гласис або буде зведено мінний підкоп під її стіни та бастіони.

За логікою топографії Кам'янець, розташований нижче протилежного берега каньйону, повинен був захищатися радіальною фортецею, головні елементи якої мали би стояти на найвищих точках місцевості, що оточує місто.

Проте фінансові обмеження стали причиною того, що з західного, найбільш небезпечного для міста боку, було вирішено побудувати лише один з допоміжних фортифікаційних елементів - горнверк.

У 1617 р. польський король Зигмунд III (Ваза) доручає військовому спеціалісту Теофілу Шомбергу організацію будівництва сучасного укріплення у Кам'янці-Подільському. При цьому король надав відповідні кошти, а королевич Владислав взяв на себе зобов'язання забезпечити фортецю артилерією. В результаті напруженої чотирирічної роботи постав допоміжний фортечний елемент у вигляді горнверка, що отримав назву Нового замку.

За своєю конструкцією кам'янецький горнверк відповідав класичній новоголландській фортифікаційній системі. Правда, топографія місцевості продиктувала деякі особливості у формі його горжі - тилу.

Протягом 17-18 ст. горнверк служив головною артилерійською позицією міста. Спочатку вважали, що Кам'янець отримав надзвичайно сильну фортецю, яка дозволяє йому відчувати себе у цілковитій безпеці. Проте згодом ряд військових спеціалістів, навпаки, акцентували увагу на тому, що горнверк, виступаючи у першому ешелоні оборони і домінуючи своєю висотою над містом, робить його позицію надто уразливою. Це могли розуміти і потенційні завойовники Кам'янця.

Тому не дивно, що у 1672 році, під час штурму міста турецькими військами, вістря їх натиску було спрямовано саме на Нову фортецю.

БИТВА ЗА КАМ'ЯНЕЦЬ-ПОДІЛЬСЬКИЙ У СЕРПНІ 1672 РОКУ

Війна, війна і ще раз війна - агресивна, загарбницька війна була квінтесенцією політики турецького уряду, очоленого великим візиром Мехмедом Кюпрюлю-пашею. І треба визнати, що він досяг у цьому чималих успіхів. Зайнявши значну частину Угорщини, з 1665 р. турки звертають свій погляд на Польську Україну.

У тому ж році Туреччина усунула від влади татарського хана Мехмед-Гірея, який був у добрих стосунках з Польщею, посадивши на трон ворога останньої Адил-Грея. Вже влітку та восени 1667 року татари вчинили два масштабних набіги на Україну. Ці напади можна було вважати реакцією Порти на підписання між Росією та Польщею Андрусівського договору, що тимчасово примирив дві ворогуючі, з приводу українських земель, держави. Договір передбачав, між іншим, і спільні антитурецькі акції двох держав. Тому Туреччина вважала Андрусівський договір як такий, що спрямований проти її інтересів.

Влітку 1672 року Порта виступила з відкритою збройною агресією проти Речі Посполитої. Величезна османська армія, вирушивши з гирла Дунаю в напрямку Кам'янця, в середині серпня підійшла до прикордонної хотинської фортеці і розпочала переправу на польське Поділля по лівому березі Дністра.

Мобільні загони ворога з'явилися під Кам'янцем 12 серпня. Не очікуючи головні сили, які нагромаджувалися біля переправ, авангард, очолений буджацьким пашею Ібрагімом, підійшов до міста і навіть спробував з ходу ним оволодіти. Проте рішучі дії залоги і відносна малочисельність нападників змусили їх відступити та обмежитись грабунком худоби, яка паслася поблизу міста. Але і Єжи Володийовському, який з невеликим загоном драгунів та шляхти зробив кінну вилазку проти загонів Ібрагіма, розвити успіх не вдалося, оскільки незабаром з боку Жванця почали підходити нові підрозділи татар. Учасники цієї короткої експедиції вимушені були повернутися до міста і приступити до зміцнення мурів та валів. Наступні два дні пройшли у дрібних сутичках та перестрілках супротивників. 14 серпня до міста почали підходити перші підрозділи головних сил турецької армади, яка наступала на місто широким 16-ти кілометровим фронтом між Рудою та Ходорівцями в напрямку Жабинці - Довжок - Зіньківці. Величезна армія, жорстко заблокувавши Кам'янець широким півколом з заходу, незабаром повністю облягла його, відрізавши місто від будь-якої зовнішньої допомоги. Проте, роботи з регулярної облоги Кам'янця розпочалися тільки у другій половині дня 15 серпня, коли під стінами міста з'явився головнокомандуючий Ахмед Кюпрюлю-паша. Великий візир з офіцерами провів рекогносцировку місцевості, визначаючи місце для султанського намету та артилерійських шанців.

Турецьке військо, очолюване султаном Мехмедом IV, у складі якого були солдати кримського хана Селім-Гірея та козацькі загони гетьмана Петра Дорошенка, становило близько 150-170 тис. чоловік. В той же час залога фортеці, що протистояла цій армаді, мала чисельність близько 1200 солдат та 500 ополченців - мешканців міста, на чолі яких стояли староста Миколай Потоцький та ряд досвідчених офіцерів, зокрема Єжи Володийовський, Войцех Гумецький та Ян Мислішевський.

Поступаючись туркам чисельністю, кількістю артилерійського озброєння та досвідчених гармашів, залога змушена була прийняти на себе всю силу удару величезної регулярної армії Порти і, головне, яничарського корпусу.

Укріплення замкового комплексу та міста-фортеці витримували оборону протягом двох тижнів. Основного артилерійського удару турками було завдано по Новому замку, який вів основну контрбатарейну боротьбу з турецькими гармашами, очоленими французькими офіцерами. Щоденно турецькі війська посилали на нього понад 500 гарматних снарядів, одночасно роблячи мінні галереї до його бастіонів.

Впродовж десяти днів оборонцям вдалося утримувати турків перед валами Нового замку, але щойно вони здали цю позицію (втративши більшу частину залоги), як вороги отримали зручний плацдарм для штурму Старого замку і контролю міських батарей. Новий замок за рельєфом знаходився вище Старого, і останній з нього добре прострілювався. Як відзначили військові фахівці, аналізуючи причини здобуття міста, Новий замок не виконав задач, що на нього покладалися: він не зміцнив, а послабив укріплення міста, оскільки став тією слабкою ланкою, здобувши яку ворог отримував можливість диктувати свої умови обороні міста.

Несподівано увечері 27 серпня пролунав потужній вибух порохового льоху в Старому замку, який призвів до значних руйнацій та людських втрат. Від вибуху загинуло чимало оборонців Кам'янця і серед них полковник один з найактивніших - Єжи Володийовський, національний герой, який походив зі старовинного подільського шляхетського роду. У трилогії Г. Сенкевича "Вогнем і мечем", "Потоп", та "Пан Володийовський" він виведений під ім'ям Міхала. Під час штурму було зруйновано башти Нову західну й Чорну, а також сильно пошкоджено Замковий міст, що постійно перебував під обстрілом.

2 вересня 1672 р. стало днем підписання акту капітуляції Кам'янця. Незабаром відбувся урочистий в'їзд Мехмеда IV до міста. Проте через значні пошкодження головної транспортної артерії міста - Замкового мосту, султан і переможці змушені були в'їжджати до міста низом каньйону через Руську браму. Завоювання Кам'янця стало надзвичайно важливою подією на теренах Османської імперії. Декілька днів вся країна святкувала тріумф. Туреччина розглядала Кам'янець як важливий стратегічний форпост на завойованих землях і ключ до подальшої політики експансіонізму. Саме тому турки надавали велике значення Кам'янецькій фортеці. Впродовж 27-річної окупації міста її залога становила приблизно 6-7 тисяч солдат, а артилерійський потенціал фортеці складався з понад 200 гармат. Протягом цих років турки здійснили чимало відбудовчих робіт і на фортифікаційному комплексі міста. У реконструкції міських укріплень під час турецької окупації брали участь французькі інженери. Усе це висунуло кам'янецький замок у ряд найпотужніших фортець Європи.

Однак, роль турецького періоду в історії міста і, зокрема, його фортифікацій значно перебільшена. Якщо мідерит К. Томашевича максимально наближено відтворював забудову та укріплення міста (це доведено дослідженнями), то виконаний турками план Кам'янця не знаходить підтвердження в залишках міських фортифікацій і був скоріше емоційним ствердженням перемоги Оттоманської Порти непереможного Кам'янця. В історіографії міста події, що насправді мали місце, перемішалися з вигаданими і постала "турецька легенда", згідно з якою туркам довгий час приписували бодай усе, про що не мали детальнішої інформації - від конусоподібних мурованих куполів на баштах Рожанці, Лянцкоронській та Тенчинській, до самої фортеці. Зрештою, дослідження поступово розвіюють "турецький міф", хоча низку фортифікаційних робіт в замку здійснили саме турки. Зокрема, в Новому замку вони відремонтували зруйновані стіни-ескарпи та бастіони, а у Старому замку відбудували колись п'ятикутну башту Нову Західну, яка після цього отримала підковоподібний в плані абрис, перестала нагадувати Нову Східну і з пунтоне перетворилася у бастею.

Повернення Кам'янця до грона польських земель відбулося 1699 року, після підписання Карловицької угоди. Король Август ІІ на сеймі у 1699 році запропонував нову систему військового управління, згідно з якою влада в місті і у фортеці передавалася військовим комендантам. Першим з комендантів Кам'янця після турецької окупації став генерал-майор Кошкель.

Фортифікаційні заходи у 18 ст. були спрямовані на реалізацію задуму перетворити місто на потужну фортецю, в якій середньовічні укріплення відігравали б допоміжну роль, а основного значення набувала бастіонна система навколо міста. Поляки розцінювали замок як важливий стратегічний об'єкт на кордонах Речі Посполитої. З огляду на це, в Кам'янці розміщується один з двох корпусів коронної артилерії, у складі якого служать інженери та військові спеціалісти різних європейських країн. Серед офіцерів корпусу, які служили у Кам'янці у 18 ст. - регіментарій Вацлав Жевуський, майор П. Стубіч (Штубіч), капітани Арчібальд Андре (Анджей) Гловер де Глейден, Кароль Максиміліан Крузер, плацкомендант Пітер Лагнаско, коменданти фортеці Вільгельм Ріпп, Флоріан Шіллінг, Християн Дальке, Ян Йоахим Кампенгаузен, Ян де Вітте, Юзеф де Вітте та інші.

Однак, в цей час, за браком коштів, постало більше фортифікаційних проектів, ніж було здійснено реалізацій. Практичні роботи стосувалися окремих споруд комплексу, але вони не носили характеру концептуальних змін у оборонній політиці міста.

В числі замкових укріплень, реконструкція яких була здійснена впродовж 18 ст., належить згадати тонально-бастіонний Південний двір, перебудований на основі мурів 16 ст. Християном Дальке та тенальну батарею Північного двору (північний бастіон) з мурами північної оборонної тераси, реконструйовані у 1790-1791 роках під керівництвом польського архітектора Станіслава Завадського. При спорудженні Північного двору було засипано колишню середньовічну дорогу, що проходила під північним муром замку, та проїзд у башті Лянцкоронській, який перетворився на її нижній підвальний ярус. Після завершення цих робіт в ескарпову стіну Північного двору та в мур нижньої тераси було вмуровано дві пам'ятні плити.

Найбільш вагомим внеском в архітектурну історію Кам'янця 18 ст. і зокрема замку була діяльність генерал-поручика військово-інженерного та артилерійського корпусів, кавалера ордена Білого Орла Яна де Вітте. Він був двадцятим комендантом Кам'янецької фортеці, перебуваючи на цій посаді найдовше з усіх попередників. У 1771 році Вітте модернізував Польну браму, зведену в 1544 році Іовом Претфусом, яка в цей час отримала назву Брами Станіслава Августа, перетворивши її на імпозантну триаркову споруду, прикрашену пілястрами доричного ордеру та увінчану королівським гербом. У 1876 році, в зв'язку з реконструкцією дороги, Браму Станіслава Августа, разом з деякими оборонними спорудами, що стояли на трасі, розібрали.

У 1793 році після другого поділу Польщі Кам'янець, разом з Поділлям, увійшов до складу Російської імперії. З огляду на зміну політичної ситуації, його оборонна функція впродовж 19 століття поступово відпала. З 1812 року замок, морально і фізично застарілий, було виведено з військового відомства. З 1819 до 1859 року він використовувався лише як губернська в'язниця. Про цей період нагадують корпуси попід мурами замкового двору, а також назва башти Кармалюкової (Папської), де було ув'язнено народного ватажка Устима Кармалюка. Після 1859 року в замку перебувало арештантське відділення. Більшість замкових споруд не використовувалися і руйнувались. В 1919 році в замку перебували кінні підрозділи Української армії, в 1921 році - кавалерійський взвод повітової міліції, згодом - інші військові формування.

Врешті Постановою Ради Народних Комісарів УРСР від 23 березня 1928 р. було проголошено перший заповідник у Кам'янці - "Замок-фортецю у місті Кам'янець-Подільському в межах старовинних його стін, земляних валів з усіма старовинними фортечними спорудами, Польською брамою і вежею Стефана Баторія". На початку 1930-х років в замку було виконано необхідні ремонтні роботи, а у 1937 р. на його території розміщено експозицію історичного музею. Розпочаті в 1940 році реставраційні роботи перервала Друга світова війна, яка теж залишила свої руйнівні сліди в замку.

Перші консерваційні роботи було проведено вже в 1946-1952 роках На початку 1960-х років почалися планомірні архітектурно-археологічні дослідження укріплень Старого замку, в результаті яких архітектор-реставратор Є. Пламеницька виявила найдавнішу його частину, датовану за археологічним матеріалом 11-13 ст. У 1967 році Державний науково-дослідний інститут теорії та історії архітектури та містобудування опрацював Генеральну програму консерваційно-реставраційних робіт по Старому замку та архітектурну концепцію реставрації. Їх автором була Є. Пламеницька, за проектами якої протягом 1960-80-х років було здійснено консервацію та реставрацію значної частини замкових укріплень, зокрема башт Нової Східної, Лянцкоронської, Рожанки, Малої Західної, Денної, Нової Західної, Ласької, Тенчинської, Ковпак, Папської, Малої Південної, Південного двору, південних замкових мурів з оборонними галереями, Польної брами, Підземної галереї.

Нові дослідження, проведені впродовж останніх років, дозволили розширити коло реставраційних питань, а нові задачі по перетворенню Кам'янця-Подільського на сучасний культурно-туристичний центр ініціювали розробку 1999 року Державним науково-дослідним інститутом теорії та історії архітектури та містобудування "Перспективної програми консерваційних і реставраційних робіт по комплексу Старого і Нового замків" (автор О. Пламеницька). Програма розрахована на 10 років і передбачає акумулювати творчі зусилля фахівців та кошти міського, обласного та державного бюджетів на реставрацію усього оборонного комплексу Старого і Нового замків і Замкового мосту, що нараховує понад 60 об'єктів.

Славу міста-фортеці Кам'янець-Подільський здобув не лише завдяки славнозвісному замку, а насамперед через свою унікальну систему укріплень, яка перетворювала місто на острові на неприступну твердиню.

Її огляд почнемо, виходячи зі Старого замку.

Перед нами праворуч і ліворуч від дороги - західні передмостові укріплення що, звужуючись, підходять до Замкового мосту. Пагорб, яким ми спускаємось до Замкового мосту, насипаний замість колишнього рову, викопаного перед східною замковою брамою. При мурі, що тягнеться праворуч від замку до Замкового мосту, під пагорбом збереглися залишки підземної комунікації (т. зв. Галерея підземна), вхід до якої - недалеко від Замкового мосту. Цю галерею, з якої вели обстріл південної частини каньйону, було розкопано й розчищено, а також відновлено. Її зовнішній оборонний мур з бійницями добре видно від Замкового мосту; перед ним, на самій кромці скелі, виступають незначної висоти залишки прямокутних веж прадавнього дако-римського укріплення. Від основного підземного ходу галереї відгалужувався в бік башти Нової Східної підземний хід, який тепер завалений. На архівному плані рубежа 18-19 ст. показано, що між Старим замком і містом проходила підземна комунікація, частиною якої був Замковий міст.

Далі наш маршрут пролягає від замку до Старого міста по вулиці Замковій, яка виводить нас на міст.

Замковий міст - найзагадковіша споруда Кам'янця-Подільського - нині являє собою суцільний кам'яний мур завдовжки 88 м, що з'єднує Старий замок з містом. Він мало нагадує міст і скоріше сприймається як гребля: ширина мосту вгорі - 6,5 м, внизу - 11 м, висота від урізу води до дорожнього полотна з півночі - 24 м, з півдня - 28 м. Як і багато інших споруд міста, міст називали і подекуди досі називають "Турецьким", вважаючи, що таким, як зараз, він був завжди. Але завдяки проведеним в 1980-1990-х роках. дослідженням було встановлено, що під суцільною обмурівкою, яку дійсно зробили турки в 1680-ті роки, знаходиться арковий міст, зображений на мідериті К. Томашевича і зведений набагато давніше. Архітекторам вдалося дістатися до внутрішньої частини мосту і дослідити стародавні арки, які знаходяться на глибині 3-4 м від дорожнього полотна.

Історія Замкового мосту нині вивчається. Частина історичних відомостей про міст вже не викликає сумнівів у дослідників. Відомо, що міст, як аркова споруда, існував у 15 ст. На його кінцях стояли надбрамні башти: на західному кінці з боку Старого замку - перша, велика, що пізніше називалася Баштою Святої Анни; вона була розібрана тоді ж, коли і Брама Станіслава Августа, у 1876 році при розширенні дороги. На східному кінці мосту стояла друга надбрамна башта - менша, зруйнована турками 1672 р. Від неї залишився невеличкий заокруглений виступ на південному фасаді мосту. В 1544 році під час реконструкції Замку, проведеної Іовом Претфусом, під мостом у скелі пробили склепінчастий арковий канал. Причиною було те, що Смотрич у ті часи був повноводнішим, і під час повеней вода завдавала величезних збитків фортифікаціям і млинам у каньйоні. Канал під мостом дозволяв спускати частину води напряму, зменшуючи її потік у каньйоні.

У 1672 році, під час штурму міста, турки вели постійний обстріл мосту, який був єдиним зв'язком оборонців замку з містом. Вони сильно пошкодили міст і не користувалися ним, аж доки в 1685-1686 роках не провели його реконструкцію. Вона полягала у зведенні поверх пошкоджених мостових арок додаткової аркової конструкції та в обмуруванні мосту з обох боків потужними мурами з засипкою простору між арками. Стародавній арковий міст було поховано у своєрідному "саркофазі". Зовні міст став потужнішим і ширшим, але поспіхом проведені роботи далися взнаки: впродовж 18-19 ст. обмурівка неодноразово відшаровувалася та руйнувалася. Її відновлювали польські фортифікатори Анджей Гловер, Ян де Вітте, а після другого поділу Польщі - російські архітектори. В пам'ять про значний ремонт мосту, виконаний в 1766 році Яном де Вітте на кошти польського короля Станіслава Августа, на південному фасаді мосту було вмуровано пам'ятну дошку.

В 1942 році, під час Другої світової війни, німецькі військові інженери поклали поверх стародавніх арок шар засипки завтовшки близько 3 м та надмурували бічні турецькі мури. По цій важкій "платформі", покладеній на турецький "саркофаг", вони змогли пропустити важку військову техніку. Але це ще більше погіршило стан мосту. Нині його варто закрити для проїзду транспорту, оскільки його експлуатація визнана небезпечною.

Однак частина питань історії Замкового мосту залишається суперечливою. З них найбільш інтригуючим є час виникнення споруди. Згідно з гіпотезою українських архітекторів Є. Пламеницької, О. Пламеницької, підтриманою польським фахівцем з містобудування Я. Римшею, появу мосту можна пов'язувати з часом Траянових воєн та будівельною діяльністю римських легіонерів, які контролювали Наддністрянщину. Українські дослідники вважають, що міст виник як ланка між системою укріплень на замковому мисі та військовим поселенням на острові - одним з тих, про які пишуть історичні джерела як про поселення римлян.

В період спорудження мосту його верхня частина складалась з дерев'яних аркових ферм. Міст такої конструкції зображено на одному з скульптурних барельєфів колони Траяна, встановленій на Форумі Траяна в Римі. Барельєфи колони розповідають про перебіг траянових воєн, в результаті яких було завойовано Дакію. Як припускають дослідники, зображення мосту на рельєфі помилково приписано величезному мосту через Дунай, збудованому 105 р. н. е. Аполлодором Дамаським. Натомість невеличка мостова конструкція, показана на рельєфі, за розмірами і конструкцією надзвичайно подібна до Замковому мосту, який, як показали дослідження, первісно був безарковим. Перший період формування мосту за дако-римських часів відображує його гіпотетична реконструкція. В цей час по обидва боки мосту стояли пари прибрамних веж, залишки яких виявлено архітекторами. В період реконструкції, виконаної, ймовірно, вірменськими будівничими наприкінці 13 ст., замість дерев'яних аркових конструкцій було побудовано стрілчасті арки. Згодом польські фортифікатори перетворили міст на оборонно-гідротехнічну споруду, включивши його до системи споруд, що наповнювали каньйон Смотрича водою. 16 століття було періодом остаточного формування архітектури антично-середньовічного віадуку.

По обидва боки Замкового мосту, впритул до його бічних мурів, в 19 ст. було споруджено муровані сходи, якими можна спуститися в каньйон, продовжуючи мандрівку мальовничим берегом Смотрича, який в давнину називали "долиною". Втім, наш маршрут по фортифікаціях міста пролягатиме верхнім містом.

Відразу за Замковим мостом з боку Старого міста знаходиться розташований на трьох терасах комплекс укріплень Міської брами. Він складається з каземату, розташованого праворуч від дороги на нижній терасі, та низької прямокутної надбрамної башти з проїздом - ліворуч на середній терасі (остання називалася Батареєю Св. Яна). Прямокутна башта з проїздом (саме її називають Міською брамою) виникла на основі давньої вежі в 16 ст., в 17 ст. стала надбрамною. До 17 ст. дорога проходила ближче до каземату, бічною терасою скелястого схилу. Каземат було зведено на початку 18 ст. Арчібальдом Анджеєм Гловером; він призначався для перевірки якості пороху, що виготовлявся у порохових млинах в каньйоні Смотрича. Через це каземат отримав назву "Лабораторія". У 18 ст. "Лабораторію" та надбрамну башту з'єднував мур. Його розібрали наприкінці 19 ст. і влаштували нову дорогу - ту, якою ми піднімаємось від Замкового мосту до Старого міста. Комплекс споруд Міської брами був сильно пошкоджений під час Другої світової війни. Реставраційні роботи на ньому проводилися протягом 1960-1970-х років.

На середній терасі, над Лабораторією - чудовий оглядовий майданчик, з якого відкривається панорама замку з горою Татариська, Замкового мосту та стародавніх передмість - Карвасар у каньйоні, Руських та Польських фільварків по обидва боки мосту. Майданчик обмежується з півдня високим підпірним муром. Якщо підійти до нього з нижньої тераси, можна побачити, що він складений з незвичних для Кам'янця величезних каменів. Таке мурування називається "циклопічним". Дослідники відносять його до найдавніших періодів будівництва кам'янецьких фортифікацій.

Над укріпленнями Міської брами на верхній терасі домінує Вірменський бастіон - потужна шестигранна кам'яно-земляна споруда заввишки до 12 м з великими амбразурами, яка у 18 ст. називалася "Великим ронделем" та "Батареєю Св. Терези". Бастіон, будівництво якого історія традиційно приписує вірменам, виник за середньовічних часів на основі давніших укріплень. Точний час його зведення невідомий. У вигляді, наближеному до сучасного, він сформувався у 16 ст. внаслідок робіт, проведених під керівництвом військового інженера Камілуса, який у 30-40-х роках керував кам'янецькими фортифікаціями. Бастіон було пошкоджено на початку 17 ст., через що наприкінці 17 ст. турками здійснено першу значну його модернізацію. Другу модернізацію здійснили в 1730-40-і роки під керівництвом військового інженера Х. Дальке. Остання перебудова відбулась в 60-ті роки 18 ст. Консерваційні роботи на бастіоні було проведено в 1968-1969 роках.

Подальший огляд міських фортифікацій продовжимо, повернувши праворуч від Вірменського бастіону, на вул. Успенську. Минаючи розташовану праворуч на схилі терасу, з якої можна оглянути циклопічний мур біля Лабораторії та панораму Руських фільварків, прямуємо на південний схід. Праворуч вздовж вулиці Успенської тягнеться оборонний мур з бійницями. Він з'єднував два бастіони (обидва названі ім'ям Св. Андрія), відстань між якими становила 197 м. Він отримав назву Гловерівського муру через те, що його спорудженням у першій чверті 18 ст. керував капітан артилерії Анджей Гловер. З муру можна побачити панораму Старого замку і Замкового мосту, а також Руську браму, розташовану в каньйоні. Мур повторює конфігурацію терасованого схилу; на його зламі розташована брама, через яку проходить вулиця. Пройшовши через браму, ми опиняємося в долині каньйону річки Смотрич.

Низом каньйону йде вулиця Руська, яка була стародавньою дорогою до міста. Саме по ній в'їжджав турецький султан Мехмед ІV, здобувши Кам'янець у 1672 році, адже Замковий міст був ушкоджений і непридатний для урочистої процесії.

Ліворуч - Руська брама, що являє собою частину оборонно-гідротехнічного комплексу міста. Про нього належить розповісти окремо.

Річка Смотрич, протікаючи з півночі на південь, утворює навколо острова глибокий каньйон, що за формою нагадує петлю. Рівень води в каньйоні за прадавніх часів був значно вищим, і острів з усіх боків, крім перешийку Замкового мосту, був неприступний. Коли рівень води в ріці знизився, з'явилася можливість потрапити на острів, минаючи укріплений перешийок. Підняти воду в каньйоні можна було, спорудивши в нижній течії греблю, однак тримати рівень високим весь час не було потреби: в каньйоні знаходилися міські млини та городи. Висока вода була потрібна тільки під час облоги міста. Вихід було знайдено. В каньйоні Смотрича була побудована оборонно-гідротехнічна система, яка в потрібний час піднімала воду до наперед зазначеного рівня, перетворюючи каньйон на заповнений водою оборонний рів.

Концепція цієї фортифікаційної системи належить польським військовим фахівцям - краківському каштеляну Яну Тенчинському, сандомирському воєводі Дежиславу з Ритвян та львівському воєводі Андрію Одровонжу, які в 1463 році приїхали до Кам'янця з метою зміцнення його обороноздатності. Запроектована та реалізована ними оборонно-гідротехнічна система складалася з двох комплексів, що виконували фортифікаційну та інженерну функції, і одночасно були міськими брамами. Вони розташовувались симетрично по обидва боки перешийка - Польська брама у верхній та Руська брама - у нижній течії річки. До системи укріплень обох брам входили шлюзи, що перегороджували річку: спочатку в нижній течії, на Руській брамі, наповнюючи каньйон водою до наперед визначеного рівня, а згодом - у верхній течії, на Польській брамі. Надлишки води, що продовжувала поступати, спускали через водопереливний канал під Замковим мостом. Щоб у разі потреби швидко наповнити каньйон водою, у верхній течії Смотрича, вище Водяної башти Старого замку, спорудили греблю, завдяки якій утворилося досить велике водосховище. Цю систему докладно відтворено на мідериті К. Томашевича 1673-1679 років та на плані міста 1684 р.

Оборонна концепція обох брам була подібною. Спочатку побудували Руську браму, яка, на випадок облоги, могла функціонувати навіть без Польської. Брама складалася з двох основних частин, які виконували різні функції: одна - оборонну, друга - гідротехнічну. Увесь комплекс складався з восьми башт, барбакану та оборонних мурів загальною довжиною 230 м. З них 90 м становила довжина фортифікацій між обома берегами Смотрича. Шість башт та барбакан знаходились на правому березі річки, з боку острова, дві башти - на острівцях ріки. Вони з'єднувалися оборонними мурами та аркадами, в яких було влаштовано шлюзи. Перед тими, хто в'їжджав нижньою дорогою з боку Замкового мосту, поставали дві башти - сторожова та прибрамна - з'єднані оборонним муром з бійницями, що стояв на кромці скелі. Далі дорога проходила через своєрідний "шлюз", в якому знаходилася власне міська брама. Ця видовжена в плані двоярусна споруда називалася барбаканом. В її торцях знаходилися брами, а по довгих боках - підняті на висоту другого ярусу оборонні галереї, з яких було зручно обстрілювати ворога. Барбакан виконував функцію пастки, потрапивши до якої, ворог міг бути знищений. До барбакану примикала надбрамна башта, через яку також проходила дорога. Між надбрамною баштою та річкою впоперек каньйону було збудовано казематну куртину (мур, при якому знаходилися приміщення-каземати), в торці якої біля самого берега стояла висока Прибережна башта. Від неї вздовж берега Смотрича та впоперек річища стояли мури, з'єднані баштами. В мурах впоперек річки були влаштовані шлюзи.

Руську браму почали будувати в останній чверті 15 ст. і завершили в 1515 році. Про це сповіщала плита з латинським написом, прикрашена гербом Кам'янця (Юрій Змієборець) та польським гербом Задора, що належав Станіславу Лянцкоронському. Останній на початку 16 ст. був начальником кам'янецьких фортифікацій. Плита, детально описана істориками Кам'янця, на жаль, не збереглася.

Ремонтні роботи на укріпленнях Руської брами проводилися в 1540-х роках, коли Іов Претфус проводив реконструкцію міських фортифікацій. Значної шкоди гідротехнічній системі завдавали також повені. Під час турецького штурму 1672 року одна з башт, що входила до шлюзової системи, була зруйнована. У 1715-1720 роках Анджей Гловер почав будувати нові шлюзи, але повені 1720 та 1740 років звели нанівець ці роботи. Реконструкцією і ремонтом укріплень в середині 18 ст. займалися Християн Дальке та Ян де Вітте. Під час проведеної останнім реконструкції на мурі надбрамної башти було вмонтовано плиту з гербом Речі Посполитої та датою 1770 р. Окремі споруди комплексу Руської брами досліджувалися у 1960-1961 роках та у 1993 році (В. Петичинський, Є. Пламеницька, А. Тюпич, ); консерваційно-реставраційні роботи виконувалися у 1955 році (проект арх. В. Дзядик, Б. Юрчук), у 1961 році (проект арх. Є. Пламеницької, В. Петичинського). Тоді було відновлено дахи башт та оборонну галерею барбакану.

Від Руської брами давня дорога йшла до Старого міста, піднімаючись вверх схилом, на якому стояла південна брама Стефана Баторія (не збереглася). За часів, коли К. Томашевич виконував свій мідерит, вона перебувала в руїнах, а на плані Кам'янця 1761 року її позначено як "давню і сильно зруйновану". На її місці наприкінці 18 ст. було побудовано військові казарми - величезну споруду, яка покрила територію майже 100х100 м. Автором проекту казарм був польський військовий архітектор Станіслав Завадський, а не комендант фортеці Ян де Вітте, як вважалося раніше. (Часто і досі казарми помилково називають "казармами Яна де Вітте"). Станіслав Завадський проектував військові споруди, в т. ч казарми у Варшаві. До будівництва кам'янецьких казарм його рекомендував сам комендант кам'янецької фортеці Ян де Вітте. Замовлення на проект Завадський отримав в 1781 році. Цей проект, що зберігся в польському архіві, був реалізований в 1782-1791 роках з незначними змінами. Після 1834 року на території казарм було побудовано господарські споруди (архіт. Сімеон Учта), а в 1860-1870-ті роки на західному фасаді, зверненому в бік Смотрича, з'явилися чотири триповерхові прибудови, які вертикально розчленували масивну будівлю. Спорудження казарм значною мірою змінило давню вуличну мережу вірменської частини міста, оскільки ця споруда покрила важливий містобудівний вузол - південний в'їзд до міста, від якого розходились вверх по схилах кілька вулиць; деякі з них після появи казарм зникли.

Зі сходу та півдня місто захищали три башти - Гончарська, Кравецька і Різницька, що стояли на кромці скелі та з'єднували відрізки кам'яно-земляних валів (вали не збереглися). Ці башти були збудовані як складові частини системних укріплень міста, початок якій поклали польські фортифікатори в другій половині 15 ст., які за розпорядженням Пйотрківського сейму 1463 року мали зміцнити Кам'янець. Ланками цієї системи були Руська та Польська брами, а також окремі укріплення по периметру острова.

Первісні назви башт, відомі з плану міста 18 ст., в 20 ст. змінили. При публікації 1956 р. першого списку пам'яток архітектури ввели в обіг назви, які використовуються і досі: Різницьку башту назвали Гончарською, Слюсарську - Кравецькою, Кушнірську - Різницькою. Назви башт були пов'язані з назвами ремісничих цехів, які відповідали за технічний стан та обороноздатність башт, виконуючи, при необхідності, їх ремонт та дбаючи про військове спорядження. Башти були збудовані протягом 15 - початку 16 ст. у зв'язку з тим, що з розвитком артилерії став можливий обстріл міста з протилежного берега каньйону. Вони були зведені в найбільш уразливих місцях і, залежно від функції в оборонній системі міста, набули різного вигляду.

До першої з півдня і найменшої башти Різницької (має ще іншу назву Кушнірська) можна потрапити якщо піднятись від казарм масивними сходами, що являють собою своєрідний витвір міського благоустрою початку 1980-х років, та повернути праворуч у вузеньку вуличку, яка називається Вали. Вона тягнеться краєм скелі над урвищем каньйону. Башту Різницьку, що перебувала в стані руїни, відреставровано на початку 1990 років за проектом Є. Пламеницької. Башта стоїть на схилі таким чином, що з боку вулиці має два яруси, з боку каньйону - три. Вона невеличка, квадратна в плані, з пірамідальним високим дахом, який вінчає флюгер з зображенням барана. Вхід до башти з вулиці Вали прикрашає чудовий білокам'яний портал. На протилежний берег Смотрича та вздовж каньйону направлені гарматні бійниці.

Друга з півдня башта Кравецька (має ще іншу назву Слюсарська), що знаходиться північніше Різницької на 80 м, збереглася в руїнах на висоту 12,5 м (трьох бойових ярусів). Башту законсервовано в 1962 році.

Башта Гончарська (також має іншу назву Різницька) знаходиться на відстані 370 м від Кравецької. Вона найбільша, п'ятиярусна з боку каньйону і триярусна з боку міста, з високим конічним дахом, завершеним вишкою для вартового-сурмача під маленьким конічним дашком. Дах відновлено у 1963 році за проектом арх. В. Шевченко. Східний фасад башти з боку міста прикрашає білокам'яна плита з гербом і датою ремонту "1583". Вхід до башти з боку міста - через великий арковий отвір з білокам'яним порталом. Башту Гончарську (Різницьку), як і деякі інші споруди міста, називали "турецькою баштою". Але турки не мали відношення до її будівництва. Особливістю цієї башти є скошеність верхньої частини стін з зубцями-бійницями. Влаштування такого скосу забезпечувало рикошетування чавунних куль. Цей рідкісний на Україні прийом відомий як військовий винахід художника-архітектора середньовіччя Альбрехта Дюрера.

Впритул стоїть масивна, заввишки з башту, будівля колишньої синагоги, збудованої в 19 ст. Вона стоїть на схилі і через це виглядає двоповерховою з боку міста і чотириповерховою - з каньйону. Численні перебудови змінили її вигляд: замість чотирисхилого даху з'явився плаский з імітацією оборонних зубців, на фасаді з боку каньйону оббито декор вікон, натомість з'явився сучасний балкон, а з торця прибудовано терасу. Всі ці зміни були пов'язані з реконструкцією будинку під ресторан в 1970-і роки.

Якщо від синагоги спуститися вуличкою до каньйону, на вул. Руську, то ми переконаємось, що найбільш ефектно башти сприймаються саме з нижніх точок. Вулиця Руська оббігає в каньйоні навколо острова Старого міста від Руської до Польської брами. Назва вулиці - сучасна, відображає той етап історії міста, коли корінні мешканці українці-русини змушені були залишити верхнє місто й переселитися в долину. Тут наприкінці 16-17 ст. утворилося своєрідне містечко, що простяглося вздовж двох вулиць, які тягнулися по обох берегах Смотрича. В каньйоні знаходилися чотири православні храми. Йдучи вулицею Руською до Новопланівського мосту, доходимо до місця, де стояла церква Св. Спаса (майже під мостом), а на протилежному березі була церква Св. Онуфрія - шанованого на Поділлі святого. Церква не збереглася, як і інші 3 церкви в каньйоні. Вони не пережили турецької окупації. На невеличких острівцях посеред колись широкого Смотрича стояли водяні млини, а через річку були перекинуті містки. Це був мальовничий куточок Кам'янця - містечко в місті, від якого нічого не залишилося, крім зображення на гравюрі К. Томашевича. Вдруге забудова з'явилася тут в 19 ст., але і вона повністю втрачена. Тепер каньйон демонструє мальовничий куточок майже незайманої природи, оточений скелями й схилами.

За мостом, на повороті вулиці Руської - майже біля берега Смотрича бачимо велику будівлю порохових складів (вул. Руська, 15), зведених комендантом фортеці Яном де Вітте в кінці 18 ст. Оточена зусібіч високим суцільним муром велика кам'яно-земляна споруда з мурами завтовшки понад 2 м складається зі склепінчастого приміщення площею близько 150 м2, яке оббігає по периметру коридор. Над порталом бічного входу головного фасаду вирізьблено латинський напис: "NON INCAUA FUTURI" ("Дбай про майбутнє").

Далі вулиця Руська прямує до Польської брами повз будівлю першого в Кам'янці пивоварного заводу. Зведений впродовж 1872-1890 років і двічі добудований в 20 ст., він зберіг самобутні риси промислової архітектури 19 ст., і, не зважаючи на значний масштаб, доволі органічно вписується у забудову каньйону.

Польська брама кладається з двох систем укріплень: так званої Нижньої Польської брами та Башти на броді, що знаходяться в каньйоні (саме тут кінчається вул. Руська) та Верхньої Польської брами - на північному кінці острова верхнього міста.

Нижня Польська брама виконувала таку саму функцію, як і Руська брама. Комплекс укріплень, що складався з п'яти башт, барбакану та оборонних мурів, сформувався на основі укріплень 13 ст. Він знаходився по обох берегах Смотрича, перетинаючи каньйон, ширина якого в цьому місці досягала 180 м. Дві башти (Настінна та велика Прибережна, що не збереглася) знаходилися на лівому, а чотири (Надбрамна, Наскельна, друга Прибережна та Барбакан) - на правому березі. Між двома Прибережними баштами річку перетинав мур, в якому було влаштовано шлюзи. До 1960-х років вважалося, що Польської брами, крім залишків фундаментів, вже не існує. На цьому місці існували невеличкі башти, які називали Ковальськими (від кузні, що в них знаходилася в 19 ст.) і навіть не пов'язували їх з історичною Польською брамою. Але в результаті архітектурно-археологічних досліджень Є. Пламеницької та А. Тюпича було фактично відкопано Надбрамну башту та Барбакан - дві найбільші споруди комплексу, які знаходилися в землі на глибині понад 4 м. В процесі реставрації було проведено значні земляні роботи, споруди звільнено від засипки і в 1976-1980 роках відреставровано за проектом арх. Є. Пламеницької. Тоді ж було відроджено історичну назву комплексу - Польська брама. Під час досліджень барбакану було знайдено білокам'яну плиту з двома гербами - Польщі (одноголовий орел) та Литви (Погонь), на якій частково зберігся напис готичним шрифтом, характерним для 15 ст.: "ANNO DOM 1…" ("Року Божого 1...").

Історія Польської брами починається в другій половині 15 ст., коли було розпочато роботи по спорудженню оборонно-гідротехнічного комплексу. Первісні укріплення включали в себе чотири башти і барбакан, що з'єднувалися мурами. Загальна довжина укріплень становила 200 м. Річище Смотрича перетинав оборонний мур, в якому було влаштовано шлюзи. Через часті повені брама почала зазнавати руйнацій вже в 16 ст. Ремонтні роботи виконувалися в ній в 40-х роках 16 ст. під керівництвом польського королівського архітектора Іова Претфуса і начальника кам'янецьких фортифікацій Матвія Влодка (Матвія Галичанина). В цей час при в'їзді до барбакану з боку Замкового мосту, попід скелею, було зведено каземат. Наприкінці 17 ст. прибережні укріплення були частково зруйновані. На початку 18 ст. дорога до брами з боку Замкового мосту перестала існувати. Під'їзд було влаштовано з боку Польських фільварків, в зв'язку з чим недалеко від місця давнього оборонного муру зі шлюзами збудували міст. Його реконструювали в другій половині 18 ст. В 1834 році Прибережні башти було частково розібрано, а в першій чверті 20 ст., коли робили дорогу перед мостом з боку міста, її рівень підняли і правобережні укріплення засипали (крім Наскельної башти). Через це Польська брама вважалася неіснуючою.

Хоча реставрацію комплексу не завершено, його збережені споруди - Барбакан, Надбрамна та Наскельна башти - дають уяву про колись потужні укріплення Польської брами. Правобережна частина Нижньої Польської брами виконувала гідротехнічну функцію і одночасно - захищала в'їзд до міста. В'їжджаючи, треба було проїхати через три брами. Першою з боку в'їзду була брама барбакану - відкритого укріплення, оточеного по внутрішньому периметру оборонними галереями. Друга брама була між барбаканом і надбрамною баштою, третя - на виїзді з надбрамної башти. І барбакан і надбрамна башта при необхідності перетворювалися на пастки: брами з обох боків замикали і ворога розстрілювали всередині укріплення. Лівобережна частина укріплень захищала гідротехнічну систему і контролювала берегову смугу. На лівому березі Смотрича дотепер збереглася відреставрована Настінна башта, розташована в забудові й непомітна з першого погляду.

На відстані 300 м від Польської брами з боку Замкового мосту, звідки підходила давня дорога, на кромці скелі стоїть башта Захаржевська, відома як "Башта на Броді". Історична назва башти, яку подають документи 18 ст., в 20 ст. була призабута, і в списках пам'яток архітектури 1956 р. з'явилася назва "Башта на Броді", яка побутує досі. Башта постала в 15 ст., одночасно з будівництвом укріплень Польської брами як сторожова і оборонна для захисту дороги до міста, що проходила правим берегом Смотрича, попід скелею. З неї проглядалися замок і Замковий міст, отже був візуальний зв'язок, необхідний для координації управління шлюзовою системою. На початку 19 ст. башту було засипано і над нею влаштовано альтанку. Реставрацію виконано в 1984-1987 роках за проектом Є. Пламеницької.

Від Башти на Броді можна пройти до Замкового мосту давнім шляхом аж до греблі, що постала в 1920-х роках, у зв'язку з будівництвом з протилежного боку мосту гідроелектростанції - однієї з перших в Україні. Від греблі розкривається чудова панорама на Старий замок. Якщо обійти греблю попід скелею, можна вийти до Замкового мосту та піднятися північними мостовими сходами на міст, а звідти потрапити до замку.

Від Польської брами дорога піднімається догори Старопоштовим узвозом, проходячи між двома мурованими пілонами. Один пілон прикрашає герб Поділля - сонце та латинський напис "SUMPTUS * PAL PODOL * MDCCLXXII" ("Коштом Подільського воєводства 1772"). На другому пілоні вміщене зображення російського герба - двоголового орла з датою 1832 р. В цей рік було розширено дорогу, що провадила до башти Стефана Баторія. В результаті було частково зруйновано Польську браму.

Ліворуч вздовж дороги тягнеться вверх схилом кам'яний мур з бійницями, який постав у 18 ст.

Дорога прямує до Верхньої Польської брами, що складається з Башти Стефана Баторія, оборонних мурів та Турецького бастіону.

Башта Стефана Баторія - найпотужніша з усіх кам'янецьких башт. Вона охороняє північну частину острова, виконуючи роль надбрамної і одночасно обстрілюючи увесь простір північної частини міста з прилеглим каньйоном. Ця башта з'явилась на місці давньої міської брами 13 ст. Вона збудована у 1564-1565 роках під керівництвом начальника кам'янецьких фортифікацій Матвія Галичанина. Первісно башта була п'ятиярусною та мала еліптичну форму, але після прибудови в 1585 році з боку міста прямокутного об'єму набула підковоподібного зовнішнього абрису, а дах споруди отримав цікаву форму з двома високими конічними завершеннями. В цей самий час з заходу впритул до башти було прибудовано прямокутний в плані прибрамний корпус з проїздом, який мав стрілчасте склепіння. Ці роботи було здійснено начальником кам'янецьких фортифікацій Миколою Бжеським за участю Камеріно Рудольфіно - придворного будівничого короля Стефана Баторія. Башта дістала назву на честь польського короля, але після ремонту в 17 ст. ремісничим цехом кушнірів стала також називатися Кушнірською. На початку 18 ст. браму в башті стали називати Вітряною: тут, за легендою, під час відвідин Кам'янця у 1711 році в російського царя Петра І вітром зірвало капелюх. У 1780-х роках башту надбудував ще на два яруси комендант фортеці Ян де Вітте, переробивши її дах на низький двосхилий, а зі сходу прибудувавши симетричний прямокутний корпус. Після цього з'явилася ще одна назва башти - Семиповерхова, а ремонт, що фінансував польський король Станіслав Август, було увічнено встановленою з боку міста над брамою пам'ятною плитою з написом:

"A:D: 1585
Per Steph Bathory. R.P
Conditum,
Stanislao Augusto
Regnante Polonis,
Restauratum et Auctum
A:D: 1785"

(Року Божого 1585 Королем Польським Стефаном Баторієм збудована, Станіславом Августом Королем Польським відновлена і збільшена року Божого 1785").

По лінії оборонного муру, що примикає до башти з південного заходу, розташована споруда з високими арками - Турецький бастіон. Він з'явився тут під час турецької окупації на місці палацу Потоцьких, прибудованого до оборонного муру 15 ст. великого триповерхового будинку, подарованого монастирю домініканок в 1643 році, коли черницею монастиря стала Софія-Вікторія Потоцька, донька Стефана Потоцького і Марії Могилянки. Поруч до початку турецької окупації знаходилася також садиба монастиря кармеліток. Мурований, прямокутний в плані бастіон мав верхню бойову площадку з дерево-земляними брустверами та гарматними амбразурами. Бруствери було замінено на муровані в 1753 році тогочасним комендантом фортеці Християном Дальке. У 18 ст. споруда називалася "батареєю Діви Марії", а у місцевій версії - "панянським ронделем" (від польського "панна" - діва, "рондель" - укріплення). Пізніше його називали також "белюард". Між арками укріплення видно давній оборонний мур 15 ст., бійниці якого було перероблено на вікна палацу Потоцьких.

Фортифікаційну систему середньовічного міста доповнювали оборонні храми, розташовані в міській забудові. На Поділлі і зокрема в Кам'янці сформувався тип храму-фортеці з вежею-дзвіницею. Але з храмами і вежами ми зустрінемося в маршруті "Старе місто".

Мандрівник минулих часів міг вибрати три шляхи, щоб потрапити з замку до міста: на північ - вулицею, що названа в Описі міста 1700 р. "від замку понад скелею"; на південь - через укріплення Руської брами і третій - через Міську браму. Сучасному туристу залишається лише третій шлях, оскільки два інших з віками загубилися під час будівництва фортифікацій та перепланувань.

Дорога, що з'єднує замок з містом, як і в давнину, називається Замковою (в кінці 19 ст. - Старобульварна). На самому початку Замкової вулиці побудовані Міська брама та Вірменський бастіон, про які розповідалося в розділі "Місто-фортеця".

Ліворуч, за мурами Вірменського бастіону, знаходиться сквер, в густій рослинності якого сьогодні важко впізнати тераси і алеї Старого бульвару - улюбленого місця відпочинку кам'янчан в 19 ст. Старий бульвар був влаштований в 1831 році над самою скелею (перед західними мурами домініканського і францисканського монастирів) з ініціативи губернатора Луб'янівського і тому деякий час навіть називався "Луб'янівкою". Бульвар споруджено на місці давніх укріплень і розібраних міських будинків. В давнину на нижній терасі бульвару, розташованій над урвищем скель, проходила вулиця, яка в Описі Кам'янця 1700 р. названа "вулиця від замку понад скелею". Тягнулася вулиця від замку аж до Польської брами і башти Стефана Баторія. На самому початку вулиці височів монастир босих кармелітів і костьол, побудований зусиллями кам'янчан в 1653 році. Серед тих, хто робив пожертви на будівництво костьолу, були такі знатні особи, як кам'янецькі старости Петро і Микола Потоцькі, мати польського короля Теофіла Собеська, польські королі Владислав IV, Ян Казімеж, Міхал Корибут Вишневецький. Споруда монастиря надзвичайно вдало вписалась в панораму і стала окрасою західного фасаду міста. Захопивши місто в 1672 році, турки знехтували красою "кляштора на скельці". Він був розібраний, а камінь з нього пішов на будівництво укріплень. Інші будівлі, що існували в цій частині міста, розібрали протягом 18 ст. під час будівництва тут потужних фортифікацій, до складу яких входили батареї та земляні вали.

Під час прокладання бульвару від давніх споруд залишили лише Башту на броді (Захаржевську), в якій влаштували альтанку, а в кам'яному льосі біля Міської брами утримувався бульварний реманент. На фоні чарівного краєвиду під звуки оркестру на алеях бульвару відбувалися романтичні побачення, сутички між гімназистами та семінаристами.

Після створення в кінці 19 ст. бульвару в Новому місті Старий бульвар прийшов в запустіння, але і в теперішній час це місце приваблює кам'янчан і гостей міста чудовим видом на замок і прохолодою нечисленних в межах Старого міста дерев. Про існування в цьому місці бульвару нагадує вулиця Старобульварна, яка є продовженням Замкової. Найдавніша назва вулиці - Тринітарська, походить від тринітарського монастиря, побудованого на початку вулиці. В кінці 19 ст. вулиця називалася Поліцейська, оскільки на ній знаходився будинок поліцмейстера, а неподалік - поліцейське управління. В радянські часи - носила ім'я Урицького. В 19 ст. вулиця серед мешканців була відома під назвою "П'яної" - чи то через велику кількість "винарень", шинків і трактирів на ній, чи тому, що часто тут траплялися перехожим п'яниці, яких вели до поліцейського управління.

А в дні проведення сеймів, приїзду до міста високих гостей або осінніх та зимових балів по вулиці проїжджали карети, прикрашені гербами, фаетони та офіцери на конях, що поспішали до шляхетського будинку, який знаходився на місці скверу за Вірменським бастіоном. Цей старовинний будинок, відомий ще під назвою "зала зборів", був розібраний в другій половині 19 ст.

У верхній частині вулиця Старобульварна розширюється, утворюючи невеликий майдан перед костьолом Святої Трійці, що належав до тринітарського монастиря. Скульптура Діви Марії над парапетом сходів наче благословляє всіх, хто завітав до старовинного міста.

Тринітари в Кам'янці з'явилися одразу після звільнення міста і краю від турецького панування (в 1699 році ), коли проблема викупу бранців з турецької неволі постала особливо гостро. В 1717 році на місці подарованих їм вірменських садиб заснували монастир і побудували дерев'яний костьол. Перекази розповідають, що один з фундаторів монастиря, Домінік Хоцимірський, сумуючи за Кам'янцем, обумовив у своєму заповіті, що обов'язково при будівництві костьолу мають бути збережені липи на його садибі. Будівництво нового кам'яного костьолу продовжувалось з 1750 по 1765 рік. Храм було освячено єпископом Адамом Красинським 8 жовтня 1780 року, після розширення і реконструкції храму, проведеної, як вважають дослідники, Яном де Вітте. Зодчий виконав бароковий декор споруди, який контрастував з теплим червоним кольором, в який було пофарбовано стіни. Факт освячення костьолу було увічнено: на згадку про це в костьолі вміщено пам'ятну дошку, що збереглася до теперішнього часу в інтер'єрі костьолу.

Декоративне оздоблення костьолу вирішене в класичних барокових формах і розкриває суть покликання ордену тринітарів - повернення бранців з неволі на батьківщину. На фронтоні, по обидва боки від скульптури Ісуса Христа на постаментах, ми бачимо скульптури невільників, скутих ланцюгами. В центрі фронтону - "всевидяче око". Брама, до якої ведуть сходи з боку вулиці, прикрашена скульптурами засновників тринітарськго чернечого ордену: Яна з Мати і Фелікса Валуа.

В інтер'єрі костьолу зберігся головний вівтар з місцевого чорного каменю, а також шість бічних вівтарів, прикрашених шляхетськими гербами, картушами, маскаронами. В кінці 18 ст. костьол розписав відомий мандрівний художник, чернець-тринітарієць з Браїлова Юзеф Прахтель (1737-1799). На жаль, розписи не збереглися. В 1842 році монастир був закритий, а костьол став парафіяльним. Після революції 1917 року костьол деякий час залишався діючим. Під час Другої світової війни був частково поруйнований, а в післявоєнний час в ньому розмістилися фонди Хмельницького обласного державного архіву. В 1977-1984 роках проводились реставраційні роботи, а в 1992 році тринітарський костьол переданий греко-католицькій громаді. Тепер тут знаходиться церква Св. Йосафата.

В сквері, навпроти тринітарського костьолу, знаходиться пам'ятник на братській могилі часів Другої світової війни. Цей пам'ятник нагадує про запеклі бої за місто навесні 1944 року, про мужність солдат, що загинули і назавжди залишилися в його землі: це гвардії єфрейтор Руднєв, молодший сержант Вознюк.

Врешті, і сама вулиця Старобульварна нагадує про сумні події часів останньої війни, адже від майже тридцяти будівель, що складали забудову вулиці в 1941 році, до теперішнього часу залишилося лише декілька. І ті значною мірою перебудовані в післявоєнні роки.

Серед них - будинок по вулиці Старобульварній, 2, який раніше входив до складу великої садиби в центрі міста. Тепер в двоповерховому будинку, що знаходиться в глибині садиби, на межі з вулицею Архієрейською, важко розпізнати за пізніми перебудовами одну з найдавніших кам'яниць міста. В різні часи ця садиба належала відомим в місті родинам: Мрозовицьким, Бесядовським, Камельским. Про господаря, який побудував будинок, можна лише сказати, що він був людиною побожною: портал з тесаного каменю, що веде в одну з пивниць, прикрашений латинським написом: "DIE FAMARE CAVE QUIА PECCATUM GRAVE", що у перекладі означае "Дня судного стережись, бо гріх тяжкий". В 19 ст. один із будинків садиби прикрашав родовий герб Камельских. Зараз він зберігається у фондах історичного музею-заповідника. З 1832 по 1843 роки в будинку розташовувались класи першої російської чоловічої гімназії і квартира інспектора, а друга частина була зайнята під конфіскаційне відділення казенної палати. Тоді в цій частині міста часто можна було побачити кам'янецьких книголюбів і меломанів: адже в одному з будинків садиби знаходились спочатку книгарня Каленбаха, а потім Шарагова і Гольденберга. В будинку, що знаходився поруч, управителем магазину музичних інструментів, нот і книжок працював відомий етнограф, видавець і композитор Антон Коціпінський (1816-1866 рр.). Поляк за походженням, він був активним популяризатором української пісні. З 1846 по 1855 рік жив у Кам'янці, заснував нотний магазин і музичне видавництво. Разом з братом Йосипом подорожував по Поділлю, збирав народні пісні, випустив декілька збірок пісень. Серед улюблених учнів Антона Коціпінського був молодий органіст, майбутній композитор - Владислав Заремба. Його пісня "Дивлюсь я на небо" - одна з найулюбленіших пісень українського народу.

В середині 19 ст. будинок по вул. Старобульварній, 2 був надбудований другим поверхом. Після війни в ньому знаходилась школа колгоспних кадрів. На согоднішній день лише невеличка споруда у вигляді вежі залишилася від будинків, що колись формували кут Старобульварної вулиці, Червоного провулку і Польського Ринку.

СЕРЕДМІСТЯ

Протягом багатьох століть цей майдан був найбільш пожвавленим місцем Кам'янця. Юхим Сіцінський у книзі "Місто Кам'янець-Подільский" подає мальовничий опис Польського Ринку в минулі часи: "Раніше тут, на центральній площі, стояли дерев'яні крамниці-будки з різним дріб'язком, галантерейним, бакалійним та іншим товаром: в будках на відкритому повітрі різні ремісники займалися своїм ремеслом - шили нове, лагодили старе, бляхарі виготовляли кухлі, лійки, коробки і тут же їх продавали, мідники лудили самовари і каструлі, шевці лагодили старі чоботи, а біля них стояв в одному старому чоботі той, чий чобіт латали; тут же товчок, чи так звана "тандита", склади різних старих речей, цілі купи старого одягу і білизни; євреї "тандитники"-лахмітники з різними "жечами" шастали і пропонували кожному перехожому свій товар; тут же по рундуках продавалися харчі: торгівки-міщанки у великих глечиках, обгорнутих брудним ганчір'ям, пропонували гарячі страви: восени тут лежали на землі цілі гори кавунів, яблук, слив і також інше; нарешті, тут була стоянка "біржа" візників з важкими парокінними фаетонами, і тут тулилися "дригі"-носильники і усякий чорноробочий люд, що шукає собі роботи. І все це уміщалося на площі дуже малих розмірів".

Сучасному туристові, або навіть кам'янчанину, який народився в повоєнний час важко уявити собі таку картину. Під час війни в 1941-1944 роках на майдані було ушкоджено значну кількість будинків, більшість яких в 1950-ті роки розібрано.

Заснування Ринку сягає давньоруських часів. Тут, під двома середньовічними кам'яницями, розібраними після війни і відновленими реставраторами на північному боці Ринку, під час досліджень було знайдено залишки домонгольських жител, знищених пожежею в середині 13 ст. Дослідники вважають, що ці житла стояли вже на давньому Ринку. За Коріатовичів, у 14 ст. на основі цього Ринку було утворено середньовічний прямокутний ринок, розпланований за магдебурзькою системою і поділений на вузькі ділянки. Не виключено, що давня частина будинку ратуші належить саме до цих часів. З утворенням у 1434 році в місті польської юрисдикції магістрат став польським. Після об'єднання в 1670 році польської і руської (української) юрисдикцій була створена змішана польсько-руська рада з рівним числом членів від кожної національності. Рада складалася з війта і радників (консулів). У певні дні тижня консульський уряд збирався на засідання в ратуші, головував на цих засіданнях проконсул (президент, бургомістр). Ця посада не була постійною - вона переходили від одного до другого радця за чергою. Проконсул мав повноваження вирішувати невеликі тяжби і проводити поліцейські дізнання в своїй домівці.

Будинок ратуші займає домінуюче положення на майдані, проглядається з усіх куточків майдану і навіть з Нового міста. Спочатку ратуша складалася з розташованих окремо будинку й вежі, але після пожежі 1616 року їх об'єднали. В часи турецької окупації міста ратуша була поруйнована. За описом Кам'янця, складеним 1700 року, після відходу турків, ратуша являла собою кам'яну будівлю з кам'яними сходами "без пічок і вікон" в аварійному стані: сходи поруйновані до фундаменту, стіни потріскались, склепіння в деяких місцях були пробиті снарядами, стеля і дах обвалилися від старезності. Зі східного боку до будинку примикало приміщення, побудоване поштмейстером. Під будинком знаходилась міська вага. В середині 18 ст. було проведено ремонт і реконструкцію ратуші в стилі бароко, за участю, а можливо і під керівництвом коменданта фортеці архітектора Яна де Вітте. Ремонт і перебудова були завершені у 1754 році. Для увіковічнення цієї події на кошти міста на фронтоні ратуші встановили дошку з червоного теребовлянського пісковику, на якій повідомляється, що реставрація була проведена на кошти подільського воєводства. Під час реконструкції замість старих сходів перед головним фасадом було влаштовано нові на арках з балюстрадою, що надало споруді більшої урочистості. Над вежею ратуші надбудували новий ярус, оздоблений спареними пілястрами. Тоді ж було відремонтовано годинник, що пережив важкі часи турецького панування. Незважаючи на те, що вежа ратуші в той час виконувала також і роль пожежної каланчі, часті пожежі, що траплялися в місті, не обминали і цю споруду. Тільки в 19 ст. дві значні реконструкції були пов'язані з цим лихом (в 1817 і 1850 роках). До 1870 року в ратуші знаходились магістрат і міська управа, потім поліцейське управління, пізніше школа.

Багато таємниць зберігають підвали ратуші, що використовувались як тюремні камери, для зберігання зброї, окрім того мали підземне сполучення з іншими будівлями міста. На одному з білокам'яних обрамлень зберігся надпис латинською мовою: "Скороминучий біг часу забирає все живе, кожному смертному опорою буде мужність".

В післявоєнні часи проведена перша черга ремонтно-реставраційних робіт, під час якої реставратори з різних періодів будівництва відібрали найцікавіші архітектурні елементи. Різьблений готичний портал в інтер'єрі і пишні парадні сходи перед фасадом, вузьке романське віконце на першому поверсі та арочні отвори на вежі - конгломерат цих деталей, притаманних різним архітектурним стилям і в однаковій мірі цікавих і цінних, надають пам'ятці особливого культурного значення. В 1984 році на вежі ратуші відновлено годинник, який, як і в давні часи, виміряє ритм кам'янецького життя. Зберігся один з дзвонів, вилитих для домініканського костьолу львівським майстром Федором Полянським на замовлення теребовльського старости Михайла Франтішка Потоцького, і придбаних у нього для ратуші. Другий дзвін, дещо пошкоджений у роки війни, експонується в музеї. В теперішній час в ратуші знаходиться виставковий зал історичного музею-заповідника.

Майдан перед ратушею мав назву "лобного місця". Центральною спорудою на ньому був ганебний стовп, який наприкінці 17 ст. являв собою колону, увінчану скульптурою. Різний люд опинявся біля цього стовпа: розбійники, шпигуни, шахраї і навіть невірні жінки. В роки селянських повстань майдан вкривався шибеницями, на яких протягом декількох днів висіли тіла тих, хто піднімався на боротьбу проти феодалів. На початку 19 ст. тричі (в 1814, 1818, 1823 роках) на майдані був покараний батогами та шпіцрутенами ватажок селянського руху на Поділлі Устим Кармалюк.

Міський (Вірменський) колодязь знаходиться навпроти південно-західного кута ратуші. Він побудований за західно-європейськими традиціями, яких так прагнула дотримуватись міська влада в забудові центральної частини міста. Колодязь відомий під назвами Міський, Вірменський, Центральний, Турецький. Висловлюються три думки стосовно будівельної історії колодязя: перша - колодязь вирублений в суцільній кам'яній скелі в 1638 році на кошти кам'янецького вірменина Нарсеса (Нерзеса, Нурсеса); друга - колодязь вирублений турками під час їхнього панування в 1672-1699 роках. За третьою версією колодязь датується 1581 роком, над ним існувало перекриття, на якому був встановлений "стовп ганьби". Ймовірно, що будівництво колодязя розпочалося у 1638 році за кошти Нарсеса, та за якихось причин не було завершено, а закінчені роботи в роки турецького панування. В 1760-і роки над колодязем архітектором Яном де Вітте зведено мурований восьмигранний в плані павільйон в стилі бароко. Остаточно відомо, що вода в колодязі виявилася гірко-соленою (за даними хімічних аналізів вміст у ній хлористих солей, натрію і кальцію у 36 разів більший, ніж у воді з Гунських криниць). Глибина колодязя 55 метрів, вода прибуває з щілин у скелястих стінках і падає вниз на дно у вигляді дощу. Архівні джерела свідчать, що колодязь періодично функціонував, коли вчасно проводилось очищення. Після проведення ремонтно-реставраційних робіт наприкінці 1950-х, а потім у 1990-х роках, колодязь не використовується як джерело води, а є окрасою майдану. Міський колодязь являє собою восьмигранну в плані споруду, накриту гонтовим дахом шатрової форми. Розчленовані пілястрами фасади, вікна круглої форми з характерним білокам'яним обрамленням - данина стилю бароко, розповсюдженому в кам'янецькій архітектурі в другій половині 18 ст.

Для кам'янецького Ринку характерною була забудова біля будинку ратуші, по так званому малому периметру (див. аксонометрію на стор. 132-133). До 1941 року в середині майдану знаходилось 23 будинки. Переважно дво-, триповерхові будинки були побудовані на місці більш ранніх споруд, крамниць, лавок. За традицією перші поверхи цих будинків використовувались під торговельні заклади, ремісничі майстерні, контори, шинки. Забудова в середині майдану розділялась двома провулками: Ломаним, що проходив з півночі на південь, і Центральним - зі сходу на захід. У просторіччі це перехрестя отримало назву "попової діри". Вулиця, на яку виходили головними фасадами будинки, що примикали до ратуші, носила назву Рибного ряду. Можливо, тут знаходились крамниці, в яких продавали свіжу рибу. З давньої забудови в центрі зберігся лише один будинок під номером 3. Як і в давні часи, будинок не виділяється архітектурою, а є зразком, що характеризує типову забудову 19 ст. В ті часи підприємливі домовласники перебудовували середньовічні кам'яниці на прибуткові будинки. Даниною давнім традиціям була вмонтована в стіну головного фасаду плита з датою перебудови "1862" і прізвищем домовласника "капітан Морозов".

Наприкінці 19 ст. життя Ринку повністю було підпорядковане торгівлі. Попри те, що офіційною була назва Центральна площа, на планах того часу і в архівних документах зустрічаються назви: "Велика Базарна площа", "Торгова", "Міська". В цей період Ринок охопив "будівельний бум" і, не дивлячись на зусилля міських архітекторів, забудова майдану носила досить строкатий характер: поруч з ренесансовими кам'яницями будувались споруди в стилі класицизму, в сусідстві з непримітними дерев'яними та глинобитними будівлями. Власниками будинків стають вже не тільки представники шляхетської верхівки та магістрату. Серед них з'являються прізвища купців, банкірів, заможних євреїв. Навіть коли з'явилася нумерація, деякі будинки у місті і далі називали за прізвищами старих господарів.

Сторони майдану отримали нові назви. Західна сторона, відома в документах 17-18 ст. як "друга перія", отримала назву "Шарлотки" від популярної серед кам'янецьких модниць крамниці, що належала господарці на ім'я Шарлотта. З давніх будинків дотепер збереглося лише два.

Польський Ринок, 14-16. Ця споруда з подвійним номером об'єднала в собі, внаслідок перебудови в післявоєнні роки, три двоповерхові кам'яниці і будинок Міської Управи. Будинок Міської Управи знаходиться у північній частині сучасної споруди і має окремий вхід. Побудований на початку 19 ст. на місці, "купленому у кн. Воронецьких", будинок був зданий в оренду губернському маршалу. Після пожежі, що сталася у 1880 році, його перебудували під Міську Управу. Не зважаючи на післявоєнну перебудову, в архітектурі фасаду цієї будівлі зберігаються деякі ознаки стилю класицизму, який був характерним для адміністративних споруд Російської імперії. До весни 2003 року у будинку під № 14-16 знаходився Кам'янець-Подільський міський державний архів. Зараз - це один з корпусів Національного університету.

Польський Ринок, 18. Будинок католицької духовної семінарії, побудований в середині 18 ст. на місці трьох невеличких будівель, що належали до Кафедрального костьолу. Будівництво було завершене в 1782 році, і семінарія знаходилась тут до 1793 року. Це був двоповерховий будинок, в плані мав форму літери "П" та займав увесь північно-західний кут Ринку. На майдан виходив східний фасад, що мав характерний бароковий декор: фасад розчленований пілястрами, що завершувались скульптурами єпископів, встановлених на самому краю високого гонтового даху. Погруддя єпископів відзначалися гострою індивідуальністю: енергійний вираз обличчя, різкі повороти голів створювали враження динамізму, що є характерним для стилю бароко, і одночасно надавали споруді ознаки монументальності. Пізніше бюсти, (всього їх нараховувалося 7), були зняті з даху семінарії і перенесені на контрфорси Кафедрального костьолу, де знаходяться і дотепер.

Католицька семінарія проіснувала недовго - 11 років. В 1796 році будинок був конфіскований і переданий місту. На першому поверсі розташовувалось губернське управління, а другий поверх зайняла друкарня, де згодом почала друкуватись газета "Подольские губернские ведомости". У західній частині будинку розмістилися відділ архітектора та губернська землемірна комісія. Згодом тут деякий час знаходились також казенна палата, повітове казначейство, губернський прокурор.

У другій половині 19 ст. над північно-західною частиною будинку було надбудовано третій поверх, гонтову покрівлю замінено на залізну, перероблені вікна. В 1959 році третій поверх надбудували також над східною частиною. Ці перебудови змінили первісний вигляд будинку, значно був пошкоджений декор на головному фасаді.

Зараз у будинку семінарії знаходиться друкарня. Першим головою Кам'янець-Подільської міської Ради робітничих і солдатських депутатів був друкар М. Кушелев, його колега Г. Голованевський-Барський став комісаром продовольства.

Південна сторона майдану в середньовіччі мала назву "першої перії", але в просторіччі була відома інша назва - "Біржа". Біля кам'яниць багатих купців і фінансистів завжди гуртувався бідний люд у пошуках будь-якої роботи. Тут зупинялися фаетони, і носильники пропонували свої послуги перевантаженим покупками городянам. Провулок, що проходив із заходу на схід, повз тильні фасади будинків, мав назву Ремісничого, або Дешевого - тут можна було за дешевою ціною придбати вироби безпосередньо у самих ремісників. У 1920-і роки в запалі пролетарського інтернаціоналізму провулок був названий ім'ям німецької революціонерки Клари Цеткін. До нашого часу не збереглося жодного з 11 будинків, що формували фасадну лінію Біржі. Більшість з дво- і триповерхових кам'яниць мали гарне архітектурне оздоблення, поширеними були орнаментовані портали і обрамлення вікон з тесаного каменю, різнокольоровий орнамент на фасадах.

На південній стороні майдану знаходився будинок Шадбея, відомий також під назвою аптека Петаласа. Вже в 19 столітті цей будинок мав статус пам'ятки історії. На ньому була встановлена пам'ятна дошка, на згадку про те, що в 1781 році в будинку зупинявся польський король Станіслав Август. Відомо також, що якийсь час в середині 18 ст. в ньому жив нащадок візантійської імператорської династії, син молдавського господаря Стефана, Ян Рудольф Кантакузен. З історією будівництва кам'яниці пов'язане ім'я архітектора Яна де Вітте. Саме йому замовив проект перший господар, про якого відомо лише те, що він був одним з офіцерів місцевого гарнізону. На фотографії кінця 19 ст. ми бачимо північний фасад триповерхового будинку з мансардою, перекритого залізним дахом з чотирма люкарнами. Фасад обличкований тесаним каменем та декорований рослинним орнаментом у вигляді гірлянд, рустами, лопатками. На невеликому фронтоні в центрі знаходився кам'яний рельєф із зображенням пелікана, який власною кров'ю годує пташенят (символ християнської самопожертви). Від цього рельєфа походила ще одна назва "будинок під пеліканом". По середині південної сторони майдану з півночі на південь проходить коротка вулиця, що з'єднує Польський і Вірменський Ринки. Найдавніша назва вулиці - Домініканська. В другій половині 19 ст. вона була перейменована в Дворянську, у зв'язку з будівництвом у південно-східному куті вулиці дворянських зборів. У просторіччі відома під назвою "Трьох хлібів". У радянський час перейменована у вулицю Карла Лібкнехта. У старовину ця невелика вулиця була пожвавленою і багатолюдною. Це та сама вулиця, про яку прийнято говорити, що вона веде до храму. Свою первісну назву вулиця отримала від чоловічого домініканського монастиря, одного з найкращих монастирів цього ордену на Поділлі. Ченці-домініканці з'явилися в Кам'янці в 1370 році та збудували в центрі міста однонавний костьол Св. Миколая з вежею-дзвіницею, який був центральною спорудою первісного монастиря. Після пожежі 1420 р. костьол було розбудовано на захід, поставлено нову вежу-дзвіницю перед головною навою. Його тогочасна архітектура була готичною.

З 1595 року покровителями кам'янецьких домініканців стають магнати Потоцькі, в родині яких існував переказ, що рід цей так довго буде перебувати у благополуччі, як довго буде існувати орден домініканців. На кошти одного з Потоцьких до костьолу з південного боку була прибудована невелика купольна капличка Божої Матері Розарія в стилі Відродження та відбудований монастир. Ця каплиця єдина, що вціліла під час пожежі у 1616 році. І знову за допомогою Потоцьких відновлюється костьол та монастир. З'являються і нові пожертви: на кошти кам'янецького каштеляна Войцеха Гумецького з північного боку споруджується ще одна купольна каплиця, присвячена Христу Спасителю. У 1628 році на кошти Павла Дамецького з цього ж боку будується каплиця Святого Домініка.

Під час панування турків у Кам'янці (у 1672-1699 роках) домініканський монастир використовувався під казарми для яничарів. Костьол був перетворений на мечеть на честь улюбленої дружини султана Хасекі - італійки Рабії Гюль-Нуш, що супроводжувала султана у перші тижні походу. У ньому був встановлений білокам'яний мусульманський проповідницький амвон, привезений турками із Стамбулу (зараз він знаходиться в Петропавлівському Кафедральному костьолі).

Після 1699 року костьол і монастир довго стояли в руїнах, і лише у 1737 році почалася відбудова. Реставрація, закінчена у 1754 році, була проведена на кошти і за сприяння Михайла Францішка Потоцького. Роботи велись під керівництвом коменданта фортеці, відомого архітектора Яна де Вітте, молодший брат якого Антоній Вітте був ченцем монастиря. Над монастирем надбудували другий поверх, костьол розширили прибудовою з південного боку двох бічних каплиць: Св. Валентія та Св. Катерини. Особливий наголос в ансамблі зроблений на дзвіницю костьолу, через яку влаштовано вхід. Західний фасад дзвіниці прикрашений декількома скульптурами святих: Св. Домініка, Св. Яцека. Фігура Св. Домініка вказує перстом угору, де у вікні другого ярусу дзвіниці вміщено скульптуру Діви Марії. Під аркою, що завершує другий ярус дзвіниці, знаходиться погруддя Св. Миколая, ім'ям якого названий костьол. На металевих костьольних дверях викуті монограми Михайла Потоцького та герб родини - "Пилява". Над самим входом вміщено кам'яну плиту з написом на відзнаку закінчення реставрації костьолу і монастиря. Ще вище над входом привертає увагу горельєфне скульптурне зображення пса з палаючим смолоскипом. Це емблема ордену домініканців, що називали себе "пси Господні". По обидві сторони від входу стояли чотири скульптури: з одного боку Аарона, що хліб тримає, і Авраама, що розмовляє з сином; з другого - Аарона з кадильницею і Авраама, котрий приносить свого сина в жертву Богові. (Остання скульптура знаходиться зараз у внутрішньому подвір'ї будинку історико-архітектурного заповідника - ред.)

У зовнішньому архітектурному оздобленні костьолу та монастиря гармонійно поєднуються стилі ренесансу та бароко, в інтер'єрі, після реставрації, панує стиль рококо. Пишний ліпний декор у вигляді рослинних орнаментів вкриває стіни костьолу. В інтер'єрі збереглися фрагменти живопису.

До південного фасаду костьолу примикає двоповерхова споруда монастиря, П-подібна в плані, що утворює закрите внутрішнє подвір'я. Зі східного боку до келій прибудована трапезна. В історичній літературі та переказах згадується про існування при монастирі пам'ятника і фонтану біля нього на могилі доньки намісника Кам'янецького пашалику Галіль-паші. Вона померла в кінці 17 ст. і була тут похована. З боку Домініканської вулиці проглядається лише головний (західний) фасад монастиря. Вхід виділений фланкуючими пілястрами з капітелями у вигляді розгорнутих хоругв. На фронтоні тимпан з героїзованим гербом "Пилява" - ще одна відзнака внеску Михайла Потоцького у відбудову монастиря на початку 18 ст. Для себе благодійник побудував невеликий двоповерховий будинок, що примикає до північного фасаду дзвіниці костьолу.

Домініканський монастир був закритий у 1834 році. До 1864 року тут знаходилась римо-католицька семінарія, а пізніше - різні губернські установи.

Ансамбль постраждав у роки Другої світової війни. У післявоєнний час на пам'ятці проведені першочергові консерваційно-реставраційні роботи. На даний час реставрацією пам'ятки займається орден паулінів, які заснували в Кам'янці-Подільському монастир Св. Павла Першого пустельника.

В 1641 році настоятелем кам'янецького домініканського монастиря був Шимон Окольський гербу Равич, який вважається світочем домініканського ордену. Оскільки в молоді роки він навчався і прийняв посвячення в Кам'янці, то став відомим, як Шимон з Кам'янця. Знаменитий проповідник, історик, геральдик, Шимон Окольський є автором творів "Щоденник військової угоди між коронним і запорізьким військами" (1638 р.), гербовник "Orbis Polonus" у 3-х томах (1641-1643 рр.), "Russia florida" (історія домініканського ордену на руських землях, 1646 р.). Помер у Львові.

Навпроти домініканського монастиря - будинок за адресою: вул. Домініканська, 2. Він знаходиться на садибі, що до кінця 18 ст. була власністю кам'янецьких старост і тягнулася вздовж вулиці від Вірменського до Польського Ринків. У 1570 році садибу розширив і прикрасив староста Матвій Влодек. Декількома роками пізніше тут мешкав детронізований молдавський господар Богдан Лопушняно. На початку 17 ст. у кам'янецького старости знайшов притулок інший молдавський екс-господар Костянтин Могила. В середині 17 ст. захист і притулок в будинку старости знайшла волоська княжна Розанда Лупулл, вдова Тимофія Хмельницького. Наприкінці 18 століття садиба розпалася на три частини. Власником однієї з цих частин був граф Стадницький, а в 1800 році вона перейшла до Терези Грабянчини, дружини старости Лівського, яка походила з родини Стадницьких.

Рештки будинку залишалися ще в 1944 році. Державна комісія відзначала велику цінність будинку як "пам'ятки житлової архітектури 16 ст." В акті вказувалося, що головний фасад будинку зберіг частину розпису геометричного малюнку, виконаного в техніці сграфіто. Незважаючи на високу оцінку будинку як пам'ятки, він був розібраний у післявоєнні роки.

Дотепер від садиби зберігся лише один будинок, що має адресу: Домініканська, 2. Будинок побудований на межі 18-19 ст., можливо на рештках більш давньої будівлі. В першій чверті 19 ст. в ньому жив польський поет і революціонер Адольф Янушкевич (1803-1857 рр.), друг великого польського поета Адама Міцкевича. В поемі "Дзяди" під ім'ям Адольфа Міцкевич змалював образ Янушкевича. За участь у революційному русі А. Янушкевич був засланий до Сибіру, де зустрічався з багатьма декабристами. З поетом-декабристом А. Одоєвським у нього зав'язалися дружні стосунки. Одоєвський присвятив Янушкевичу декілька віршів. У першій половині 19 ст. в будинку жив Олександр Вихерський, поет, художник, музикант. На початку 20 ст. в будинку знову збираються поети, революціонери: М. Коцюбинський, В. Винниченко, брати Салько - вони гості відомого в місті адвоката-народника Федора Когутова.

Східна сторона Польського Ринку в давнину називалася "четвертою перією". Оскільки тут знаходилось багато крамниць одягу, виникла назва "Суконний ряд" або "Суконка" (від польського слова "сукня"). Від довоєнної забудови в цій частині збереглися лише чотири будинки, значно перебудовані в повоєнний час. Всі вони ( сучасні №№ 8, 10, 12 ), старовинної побудови і згадуються в Описі Кам'янця 1700 року. Свідченням давнього походження будинків є наявність в них просторих, у два-три яруси, підвалів, що виходять під тротуари і навіть під бруківку майдану. В підвалах були майстерні, зберігалися товари, а інколи і схованки із скарбами.

Польський Ринок, 12. Після перебудови в 1950-х роках в один об'єм були об'єднані дві кам'яниці, під час реконструкції втрачені елементи давнього планування і декор фасадів. Про стародавність будинку свідчить двоповерховий підвал, один з отворів якого оздоблений порталом з тесаного каменю. Його окрасою є різний орнамент з "гільз", характерний для стилю Ренесанс, розповсюдженого в Кам'янці на зламі 16-17 століть. У 50-х роках в будинку мали квартири артисти місцевого театру, мабуть з того часу пішла назва "Будинок артистів", що збереглася і дотепер.

Польський Ринок, 10. Вже у 18 ст. будинок відрізнявся своїми розмірами від інших будинків "Суконки". Це був скоріше невеличкий міський палац, побудований на місці більш давніх споруд. Належав палац президенту міста Чайковському, а потім перейшов у володіння його родини. На початку 19 ст. в будинку мешкав Костянтин Іпсиланті, молодавсько-волоський князь.

Польський Ринок, 8. Господар будинку, що перебудував своє помешкання в 18 ст., сам подбав про те, щоб його ім'я не було забуте на карті Кам'янця. До нашого часу на будинку збереглася плита з написом "Тут ... в 1735 році знову споруджена ця кам'яниця Сефером Овансовичем". Будинок зберіг деякі особливості первісного планування першого поверху і структуру, характерну для ренесансових кам'яниць. У підвалі будинку зберігся портал з тесаного каменю.

Овансович був представником знатної вірменської родини. Попри заслуги перед містом, що їх мали чоловіки, жінки славилися красою і благочестям. В другій половині 18 ст. будинок перейшов у власність Казімежа Ліпінського, подільського підкоморія (голови межового суду). Від був досить помітною постаттю в політичному житті Поділля другої половини 18 ст. У період діяльності Барської конфедерації (1768-1772 рр.) Ліпінський очолював противників цього союзу на Поділлі. В кінці 18 ст. кам'яниця належала заможному міщанину Йосипу Верницькому, який тримав винарню. За описом майна, в підвалі будинку зберігалися діжки з угорським вином, медом, горілкою і пивом.

Польський Ринок, 6. Єдиний будинок в цій стороні Ринку відновлений у 1990-х роках. Наприкінці 17 ст. будинок належав реміснику-кушніру, пізніше - палітурнику Павлу, протягом 18 ст. - вірменській родині Шахінів. На початку 19 ст. на місці одноповерхового будинку з'являється кам'яний двоповерховий. Коли будинок перейшов у власність заможного єврейського купця Вайнштейна, той побудував на подвір'ї одноповерховий єврейський молитовний будинок, в просторіччі - "синагога Вайнштейна".

При відтворенні будинку враховано, що його історія налічує декілька століть. Фасад вирішений в стилі, характерному для 17-18 ст.: відновлені білокам'яні обрамлення вікон та дверей, коване оздоблення. Тепер тут знаходиться дирекція Національного парку "Подільські Товтри".

Північна сторона Польського Ринку в 19 ст. носила назву "Журавльовки" від магазину російського купця Журавльова, що знаходився в північно-західному куті майдану. Вже в цьому ж 19 ст. будинки колишньої "третьої перії" Ринку були так перебудовані новими власниками, що лише деякі елементи декору дозволяли говорити про їх давнє походження. Після 1944 року з дванадцяти будинків цієї сторони збереглося лише два, і то в значній мірі перебудованих. В 1980-1990 роках було відреставровано два будинки в північно-західному куті майдану, які характеризують забудову майдану в минулі часи. Під час реставраційних робіт архітектурно-археологічними дослідженнями виявлено, що в давній частині обох будинків знаходяться залишки давньоруських жител кінця 12 - початку 13 століть, а також мурованих середньовічних споруд 13 - початку 14 століть. Обидва існуючих - будинки, що за адресами Польський Ринок, 4 і Татарська, 23, в 19 ст. були заїжджими дворами.

За традицією середньовічного містобудування в північно-західному куті майдану знаходився Кафедральний костьол Святих Апостолів Петра і Павла.

Серед вулиць старого міста є чимало таких, старовинні назви яких чарують своєю несподіваністю і простотою, звучать відлунням історичних подій і легенд. Баторська, Кармелітська, Новособорна, Соборна, Фарська, Петропавлівська - ось далеко неповний перелік назв вулиці Татарської. І хоча вважається, що виникла вона на початку 17 ст., сама її назва сягає першопочатків міста. Вулиця є також своєрідною галереєю творів архітектури майже трьох останніх сторіч. На ній вдало поєднуються житлові будинки та громадські і культові споруди, побудовані у різні часи.

На початку Татарської вулиці знаходиться Тріумфальна брама, якою прикрашено вхід на територію Кафедрального костьолу. Брама побудована в 1781 році на честь відвідин костьолу Св. Апостолів Петра і Павла польським королем Станіславом Августом. Брама будувалася на замовлення кам'янецького єпископа Красінського, який був освіченою людиною, цікавився архітектурою і будівництвом. Метою як замовника, так і архітектора (ймовірно, це був Ян де Вітте), було об'єднання в єдиний ансамбль двох різностильових споруд будинку католицької семінарії і брами костьолу. Остання являє собою квадратну в плані споруду, що складається з двох пілонів, з'єднаних лучковим склепінням, під яким знаходиться арковий прохід. Побудована брама з цегли і обличкована білокам'яними тесаними плитами. З боку вулиці Татарської на фризі антаблементу є латинський напис: "Тут проходив король Станіслав Август 9 листопада 1781 року". Парадний вигляд і красу брамі надає скульптурна композиція. В завершенні по кутах на невисоких п'єдесталах встановлено статуї янголят на акротеріях. В центрі, на ліхтарі, височить статуя Св. Яна Непомука - за традицією покровителя мостів, доброї слави і щирої сповіді, яка символізує міст між світом і костьолом.

За Тріумфальною брамою височить монументальна споруда головного католицького храму Подільського єпископства.

КАФЕДРАЛЬНИЙ КОСТЬОЛ СВЯТИХ ПЕТРА І ПАВЛА

"Малим Вавелем Поділля" називають кам'янецький костьол Святих Апостолів Петра і Павла не лише за досконалу архітектуру, в якій знайшли втілення майже всі архітектурні стилі (від романського до неоготики), а і завдяки значенню Кафедрального собору в духовному житті краю. Вже при вході на садибу привертає увагу невеликий пам'ятник: на колоні, увитій гірляндою з квітів - скульптура Христа Скорботного. Історія пам'ятника пов'язана з важкими для міста роками турецького загарбання (1672-1699 рр.), коли були розорені поховання на місці католицького цвинтаря біля костьолу. В 1756 році на цьому ж місці був встановлений пам'ятник, поруйнований в 20 ст., в часи атеїзму. 22 червня 1994 р. пам'ятник було відновлено, а лаконічний надпис на ньому "Кам'янець пам'ятає" є наче епілогом до історії самого собора.

Фундаторами першого костьолу, який був побудований близько 1370 року, були литовські князі Коріатовичі. Через п'ять років папа римський Григорій ХІ засновує в Кам'янці дієцезію, і костьол стає кафедральним. Першим єпископом, як вважають, був Вільгельм -чернець-домініканець.

Перебудову костьолу пов'язують з єпископом Павлом з Боянчиць (1428-1453 рр.). В цей час з'явився довгий пресбітерій, т. зв. "капличний хор" з головним вівтарем Розп'ятого Христа. Бічні вівтарі в північній та південній навах були присвячені Святій Трійці та Святому Яну Непомуку.

Інший єпископ - Якуб Бучацький (1510-1518 рр.) добудував дві бічні нави. У той час вівтар був орієнтований на захід і знаходився там, де зараз вхід до костьолу.

В середині 16 ст. єпископ Леонард Слончевський (1546-1562 рр.) прибудовує з півночі каплицю Пресвятого Таїнства і з південного заходу - каплицю Втішення Пресвятої Діви Марії. На контрфорсі каплиці збереглася кам'яна плита з гербом єпископа, літерами "L.S.E.C." (Леонард Слоньчевський єпископ Кам'янця) та датою "1561", що, можливо, є роком освячення каплиці.

Єпископ Павел Волуцький (1594-1607 роки) звів будинок єпископа біля костьолу. У 1616 році пожежа сильно пошкодила храм. У 1621 році у відбудованому після пожежі костьолі відбулося урочисте богослужіння на відзнаку перемоги у Хотинській битві.

Єпископ Павел Пясецький (1627-1641 рр.) збудував каплицю Непорочного Зачаття Богородиці. Каплиця розписана в 19 ст. темперними фресками італійським художником Джованні Сампіні. На стінах в позолочених ліпних рамах картини Благовіщення та Різдва Христова, написані за мотивами Кореджо, вгорі сцена Успіння за мотивами Гвідо Рені. Зі східного боку в ніші встановлено скульптуру Лурдської Божої Матері.

У 1648 році єпископ Міхал Дзялинський влаштував за пресбітерієм "Сад Гефсиманський", розп'яття, по обидва боки від якого Божа Матір і Святий Ян.

У період турецького поневолення (1672-1699 рр.) єпископи перебували за межами Поділля, а в краї майже не було католиків. В 1672 році, зразу ж після загарбання Кам'янця, турецький султан Магомет ІV призначив Кафедральний костьол султанською мечеттю. Всі прикраси та костьольні речі турки знищили. Також за місто вивезли кістки християн, що були поховані на цвинтарі біля костьолу.

З західного боку до костьолу було прибудовано мінарет. Загальна висота мінарету від підніжжя каплиці до півмісяця - 36,5 м. Мінарет побудований з тесаних білокам'яних блоків, скріплених залізом і свинцем. До завершення у вигляді десятигранної кам'яної чаші ведуть 137 кам'яних сходинок, загальна кількість сходинок - 146. Зразу ж після визволення міста від турецьких завойовників на мінареті було встановлено дерев'яну скульптуру Діви Марії. Мабуть це відбулося в 1700 році, коли костьол був заново освячений єпископом Яном Гнінським. Про цю подію свідчать дві пам'ятні плити при вході до костьолу. В 1756 році до Кам'янця була привезена з Гданська скульптура Божої Матері висотою 4,5 м, виготовлена зі сплаву міді і срібла. 10 травня її було піднято на дзвіницю, а звідти по спеціально влаштованому риштуванню при допомозі блока пересунуто на мінарет і закріплено. Подія супроводжувалась пострілами з гармат у замку і дзвонами.

Мусульманський проповідницький амвон (мембар) знаходився в костьолі домініканського чоловічого монастиря з кінця 17 ст. до 1930-х років. Залишаючи Кам'янець, турки не спромоглися вивезти амвон, але домовились про його збереження. В першій половині 20 ст. він був перенесений в костьол Св. Петра і Павла. Мембар являє собою кам'яну споруду, що складається з двох з'єднаних частин. Амвон прикрашає вишуканий різьблений декор (арабеска). Над входом у вигляді арки надпис арабськими письменами.

Єпископ Микола Дембовський (1742-1779 рр.) проводить капітальний ремонт в костьолі - в стилі бароко.

Дух бароко особливо відчутний в пресбітерії, домінантою якого є вівтар в ім'я Святих Апостолів Петра і Павла, вирізьблений з дерева місцевими майстрами в 18 ст. Біля ніг Розп'яття - Діва Марія і Святий Іоанн Богослов, поміж ними - навколішки Марія Магдалина. З північного і південного боків вздовж стіни розташовані крісла каноніків, а праворуч - єпископський трон. Вражає майстерним виконанням декору дубовий бар'єр (романіка), що відділяє пресбітерій від головної нави.

Окрасою південної нави є Вівтар Святої Трійці, що знаходиться праворуч від пресбітерія. Вівтар прикрашає ікона роботи художника Мірецького. Біля південної стіни в наві знаходиться конфесіонал, на якому вміщено фото єпископа Яна Ольшанського, який більше десяти років свого життя присвятив відродженню кам'янецького єпископства. За давньою традицією після смерті єпископа (25 лютого 2003 р.) його тіло було поховане в крипті костьолу.

Біля входу в каплицю праворуч в ніші міститься жалобна урна з заспиртованим серцем єпископа Миколая Дембовського (1742-1757 рр.). Над нішею бюст єпископа, з протилежного боку в урні з білого пісковику - серце єпископа Франциска Мацкевича (1809-1842 рр.).

У 1853-1860 роках в костьолі проводився капітальний ремонт, під час якого були поновлені вівтарі, встановлено орган австрійської фірми "Карл-Гессе", який має два мануали (ручні клавіатури), одну педаль, складається з 972 трубок, що мають 20 регістри, у пресбітерії - кольорові вітражі.

Указом імператора Олександра ІІ від 5 червня 1866 року Кам'янецьке єпископство було ліквідовано та приєднано до Луцько-Житомирського. Єпископ Антоній Фіалковський залишив місто. Костьол став парафіяльним.

У 1918 році папа римський Бенедикт XV відновив Кам'янець-Подільську дієцезію, а єпископом призначив колишнього настоятеля костьолу ксьондза Петра Маньковського. У 1920 році радянська влада ліквідувала єпископство, костьол знову став парафіяльним. У 1936 році храм закривають та розміщують в його приміщенні музей.

В 1938 році сюди привезли надгробок юній красуні Лаурі Пшездецькій роботи відомого скульптора, професора Петербурзької академії мистецтв Віктора Бродського. Пам'ятник виготовлений з білого карарського мармуру. На античному ложі спляча молода дівчина, і лише купідон біля її ніг, з опущеним додолу смолоскипом є свідченням її згаслого життя. Ще один символ передчасної смерті - недочитана книга, закладена лавровою гілкою на 21-й сторінці. Лаура Пшездецька була донькою відомих подільських магнатів, і трагічно загинула у 1874 році. Пам'ятник - одна з найкращих робіт Бродського.

У 1941-1945 роках костьол був діючим, але в червні 1945 року його знову зачиняють. З 1946 по 1990 рік в костьолі знаходився відділ атеїзму історичного музею. 29 червня 1990 року міська влада на прохання віруючих повертає костьол римо-католицькій громаді.

16 січня 1991 року Святійший Отець Іван-Павел ІІ призначив ксьондза Яна Ольшанського 62-им єпископом Кам'янецьким, відродивши цим актом дієцезію. 10 червня 1995 року в Кафедральному костьолі був висвячений на єпископа-помічника ксьондз Станіслав Падевський (нині - у львівській дієцезії), а 27 червня 1998 року - єпископ Леон Дубравський (4 травня 2002 року призначений єпископом-ординарієм Кам'янець-Подільським).

У підземеллях костьолу спочивають: Єжи Володийовський; єпископи Миколай і Ян Дембовські, Роман Сєраковський, Францішек Мацкевич, Миколай Гурський; комендант фортеці Ян де Вітте та інші.

В дні урочистих богослужінь та під час релігійних процесій над Старим містом лунають дзвони з дзвіниці костьолу, що розташована в північно-східному куті садиби.

Побудована в 1646-1648 роках і реконструйована та надбудована Яном де Вітте в середині 18 ст., зі стінами завтовшки до 3,7 м, дзвіниця у разі потреби перетворювалась на оборонну башту і являла собою досконалу вогневу позицію. Її верхній бойовий ярус знаходився на висоті 25 м. В результаті реконструкції 18 ст. сувора архітектура споруди була пом'якшена бароковим декором. На жаль, високе барокове завершення дзвіниці до нашого часу не збереглося.

Навпроти головного фасаду Кафедрального костьолу знаходиться палац католицького єпископа, побудований в 1627 році. До турецького загарбання 1672 року палац являв собою одноповерхову споруду з мезоніном. Після виходу з місту турецького гарнізону будинок ще двадцять років був у руїнах. На початку 18 ст. палац було відновлено, і до кінця століття в ньому жили подільські католицькі єпископи.

Після приєднання Поділля до російської імперії в 1795 році будинок був конфіскований російською владою, а в 1797 році його придбав граф Яншин та пожертвував під школу. У 1831 році школу було закрито, а в будинку тимчасово розташувалась повітова гімназія. В другій половині 19 ст. була здійснена реконструкція будинку під керівництвом архітектора Шлейфера. В 1869 році в ньому розмістилося двокласне міське училище, яке згодом перетворилося у п'ятикласне.

У 1896 - 1897 роках тут працював вчителем російської мови майбутній російський радянський письменник, лауреат державної премії СРСР, академік С. М. Сергєєв-Ценський (1875-1958 рр.). У Кам'янці-Подільському Сергєєв-Ценський зблизився з сім'єю художника Дмитра Панасовича Жудіна, учня Реріха, що працював вчителем малювання в тому ж училищі. В цій творчій атмосфері Сергєєв-Ценський писав вірші, більшість яких увійшла в першу збірку його поетичних творів "Думы и грёзы".

В 1991 році палац було передано римо-католицькій громаді і тепер в ньому проживають подільські католицькі єпископи.

З північного боку біля палацу єпископа в теперішній час влаштовано мальовничий куточок з квітниками. Ліворуч від входу - пам'ятник у вигляді дерева з обламаними гілками. Таким чином польська громадськість міста увічнила пам'ять про Єжи Володийовського, уславленого подільського лицаря, нащадка старовинного руського (українського) шляхетського роду. Єжи Володийовський був одним з найбільш відважних захисників замку під час облоги його турецькими військами в 1672 році. Йому були притаманні всі лицарські чесноти: мужність, відвага, патріотизм. В сутичках з турецькими військами драгуни під командуванням Є. Володийовського виявляли військову майстерність і безстрашшя, з'являлись на допомогу захисникам замку у найбільш небезпечних місцях і давали відсіч ворогам. Є. Володийовський на військовій раді рішуче виступив проти здачі міста. Загинув Є. Володийовський 27 серпня 1672 року, вже коли над замком замайорів білий прапор. Він загинув в результаті вибуху, який стався в замку. Начальник артилерії майор Геклінг з відчаю підпалив порох, і гарматна картеч відірвала у Володийовського частину голови.

Є. Володийовський - один із головних героїв польського письменника Генрика Сенкевича. У Варшаві його ім'ям названо вулицю.

Від пам'ятника стежка веде нас до північного муру садиби, де відновлено брамку до вулиці Кузнечної, на ній напис польською мовою з боку вулиці "Furta Sw. Jacka" - "Хвіртка Св. Яцека". Брамка завершена білокам'яною аркою, що увінчана скульптурою янгола. З боку двору на арці напис латиною: "Avorum respice mores"- "Пам'ятайте звичаї предків".

СИЛУЕТ "КАТОЛИЦЬКОГО ФАСАДУ"

Повз західний, головний фасад Кафедрального костьолу в давнину проходила вулиця, відома під назвою Єзуїтської. Дотепер збереглась і прочитується в трасуванні лише південна частина вулиці, що має назву Францисканської. Комплекс францисканського монастиря розташований з західного боку вулиці.

В історії одного з найкращих архітектурних комплексів Кам'янця, яким був в давні часи монастир францисканців, чимало непрочитаних сторінок. Самі францисканці вважали, що перші місіонери з їх ордену з'явились на подільській землі ще в 13 ст. На думку істориків, монастир міг бути заснованим в Кам'янці не раніше перших десятиліть 14 ст. Версія базується на грамоті, датованій 1320 роком, підписаній сімома єпископами, на дозвіл францисканському монастирю проводити щорічне відпущення гріхів. Але вже в 19 ст. самої грамоти в монастирі не було, як загубилася і грамота 1420 року литовського князя Свидригайла, в якій він підтвердив всі привілеї, надані францисканцям його попередниками, а також наділив новими. Маючи впливових і заможних меценатів, францисканці одразу ж побудували кам'яний костьол, а біля нього дерев'яний будинок келій. На межі 15-16 століть костьол розбудовано: зі сходу прибудували вежу-дзвіницю, біля північного і південного фасадів добудували каплиці.

Пожежа 1616 року призвела до нової реконструкції та розбудови костьолу і монастирського будинку. Роботи були завершені перед самим турецьким загарбанням 1672 року, під час якого монастир був розорений. З давніх християнських святинь, що знаходилися в костьолі вдалося врятувати ікону Божої Матері. Один з кам'янецьких вірмен вивіз її до Пацлава (Польща). В другій половині 18 ст. ікона була урочисто внесена в новозбудований костьол францисканського монастиря, де знаходиться до терперішнього часу. Повернувшись до Кам'янця, францисканці активно взялися до відбудови. Будівельні роботи, які були завершені у 1753 році, внесли суттєві зміни в конфігурацію комлексу і його архітектуру. Монастир значно збільшився і сягнув на північ майже до садиби Кафедрального костьолу Святих Петра і Павла. Дослідники приписують реконструкцію монастиря і костьолу Янові де Вітте. Архітектор створив комплекс, який прикрасив західний фасад міста і, завдяки прибудові зі східу дзвіниці, - став ще одною архітектурною домінантою його центральної частини. Але подальша доля монастиря склался нещасливо. Відвідавши Кам'янець 1782 року, польський король Станіслав Август Понятовський вирішив створити на західному боці острова Старого міста систему фортифікацій. Ченців було переведено до Городка, а в монастирських будівлях розміщено солдат, які за кілька років довели монастирський комплекс до небаченої руйнації.

Після другого поділу Польщі, 1795 року за наказом російської імператриці Катерини ІІ францисканський монастир було призначено на резиденцію Архієрея. Маючи за мету надати архітектурі "московського характеру", над навою переосвяченого на церкву Успіння Пресвятої Богородиці костьолу була зведена нова сферична баня на дерев'яному барабані, а над дзвіницею влаштовано наметовий дах. В східному корпусі влаштували теплу Церкву Різдва Христового. В 1833-35 роки ця церква була розширена і реконструйована під керівництвом губернаторського архітектора Симеона (Шимона) Учти. За його ж проектом на церкві Успіння дерев'яна баня була замінена на більшу і вищу, а в інтер'єрі влаштовані царські врата з колонами. Шестиколонний портик, добудований до західного фасаду, надав будинку Архієрея монументальності. З цією ж метою проводились добудови і реконструкції в 1903 і 1913 роках.

Головний (східний) фасад костьолу, не дивлячись на руйнацію в 1930-х роках верхніх ярусів дзвіниці, має яскраво виражений бароковий характер. Вхід влаштовано між могутніми спареними пілястрами тосканського ордеру і оздоблено прямокутним порталом, над яким - білокам'яна плита з тесаного каменю з написом на латині: "все у всьому". Фасад завершується фронтоном, що спирається на антаблемент.

В теперішній час комплекс належить Кам'янець-Подільському Єпархіальному управлінню УПЦ, в костьолі знаходиться Свято-Успенський собор.

У 17-18 ст. західний фасад міста прикрасили ще три католицькі будівлі. На північ від Кафедрального костьолу постали комплекси костьолу і колегіуму єзуїтів та монастиря кармелітів (розібрані в 1930-х роках). На південь від Францисканського монастиря - монастир домініканок, що доповнив каркас "католицького фасаду" міста, який пізніше збагатився ще монастирем тринітарів, який ми оглянемо у вірменській частині міста.

ВУЛИЦЯ КУЗНЕЧНА

З вулиці Францисканської при бажанні можна повернути направо на вул. Кузнечну. Одразу на її початку ми бачимо невеликий одноповерховий будинок, який використовується для виробничих потреб. В давні часи на його місці стояв костьол Св. Катерини, час побудови якого невідомий. Деякі дослідники вважають його одним з найстаріших костьолів Кам'янця. При ньому існував дерев'яний шпиталь. За описами, костьол Св. Катерини був кам'яний, маленький, простої архітектури. Турки під час свого панування перетворили його на стайню. Напівзруйнований костьол існував до 1820 року, коли за розпорядженням єпископа Мацкевича, його було розібрано, а з будівельного каменю поруч, на розі вулиці, збудовано невеличкий будинок притулку, що пізніше був призначений на житло вікаріїв Кафедрального костьолу.

Біля будинку № 6 вулиця повертає праворуч. До Другої світової війни вулиця мала більш щільну забудову, але більшість будинків була зруйнована. В давні часи деякі будинки належали Кафедральному костьолу. Так, поруч з будинком № 4 зберігся кам'яний фундамент одного з них. У 19 ст. у цьому одноповерховому кам'яному будинку мешкав костьольний органіст і хлопчики, які співали в хорі. У роки війни будинок був зруйнований. Зберігся лише підвал, що являє собою кам'яний грот, в якому знаходиться колодязь. Вода в ньому має своєрідний присмак, через що в документах 19 ст. її називають "мінеральною".

Далі, ліворуч, починаються сходи Фаренгольца. Вони розташовані на західному схилі півострова. По сходах можна спуститися в долину річки Смотрич до Польської брами. У 18 - в першій половині 19 ст. в долину вела стежка, а потім і примітивні сходи. У середині 19 ст. на кошти міста тут були влаштовані нові кам'яні сходи.

Кам'янчани стали називати їх сходами Фаренгольца. Можливо, це пов'язано з будинком Ф. Фаренгольца, побудованим у середині 19 ст. поряд з колегіумом єзуїтів. Серед кам'янчан переважає думка, що сходи названі на честь лікаря Е. Ф. Фаренгольца, який своїм коштом обладнав сходи перилами та площадками.

Північна частина міста в плані становить пучок вулиць, що від північної міської брами, розташованої в башті Стефана Баторія, прямує до головної ринкової площі. Основу цього пучка формують вулиці Татарська, Троїцька та Зарванська.

Повернемося на вулицю Татарську. Її архітектурний вигляд визначає житлова забудова другої половини 19 - поч. 20 ст. У цей період в Кам'янці, як і в інших губернських містах, будували в основному за типовими проектами. Але для міста було характерним те, що будівництво частіше всього велося на фундаментах більш давніх будівель, елементи яких і безліч інших ледве помітних деталей надавали кожному будинку неповторної своєрідності.

В 1859 році такий типовий проект був затверджений Міською Управою для власника будинку по вул. Татарській, 21. В той час це був флігель садиби, що тягнулася від Польського Ринку до Гімназійного провулку. Власник вніс деякі зміни в проект: зовнішні лиштви вікон з боку провулку прикрасив ліпниною, а на західному фасаді (з боку вул. Татарської) вмонтував дві плити з тесаного каменю. На одній з них вирізьблена в камені дата початку будівництва і прізвище господаря: "1860. Регульський", а на другій - розповсюджене серед кам'янецьких домовласників зображення ока всеприсутності Божої.

Будинок по вул. Татарській, 23. Вже наприкінці 19 ст. старезний одноповерховий заїжджий будинок, що виходив на Ринок, був придбаний купцем Журавльовим. Після перебудови на першому поверсі відкрився магазин, який і дав назву цій стороні Ринку. В межах садиби в 1700 році стояв занедбаний і поруйнований будинок, що належав кам'янецькому раднику Кіпріану Томашевичу, автору відомої гравюри Кам'янця. В Описі про цей будинок говорилось, що стояв він "поперек" Татарської вулиці.

Кіпріан Томашевич відомий як автор гравюри Кам'янця "з льоту птаха", датованої 1672-1679 роками (див. стор. 28-29). Після захоплення Кам'янця військами Османської імперії в Європі виріс інтерес до столиці Поділля. Гравюра Томашевича користувалась надзвичайною популярністю, відомо біля десяти варіантів, зроблених з неї і пізніше. Рисувальник так ретельно вималював місто, що дехто з дослідників використовує її як джерело виняткового документального значення. Про автора відомо, що в 1671 році був він війтом польської громади і виконував обов'язки судді. З ім'ям Томашевича пов'язують також будівництво одного з найбільш досконалих міських шанців (земляних укріплень), що відіграв значну роль у захисті міста під час турецької облоги. Помер Томашевич у 1684 році в Кракові.

Провулок, що перетинає за будинком Журавльова вулицю Татарську, раніше проходив зі сходу на захід від вул. Довгої і повз Кафедральний костьол доходив до вул. Кузнечної. Цей вузький провулок із збереженою бруківкою змінив декілька назв, закарбувавши як давні, так і більш близькі події з історії міста. В середині 19 ст. провулок заповнили гомінкі юрби хлопчаків в гімназійних куртках. Тут, неподалік від гімназії, учні винаймали собі квартири. Тоді ж, на зміну давнім назвам Троїцького і Конторського, з'явилася нова - Гімназійний провулок. І хоча дотепер збереглося небагато будинків давньої забудови, він, як і раніше, має особливу своєрідність: важко визначити де закінчується провулок і починається подвір'я. В гармонійному безладді височать димарі поруч з телевізійними антенами, а дерев'яні галереї знаходяться поруч із залізними балконами.

Житлові будинки, Татарська, 16-18, розташовані на куті Гімназійного провулку і вул. Татарської. Будинки були об'єднані в одну споруду під час перебудови в першій половині 19 ст. Мабуть замовник більше думав про прибутки з квартир у центрі міста, ніж про архітектурну витонченість будівель. Мешканцями будинків здебільшого були викладачі гімназії.

У 1854 році в будинку № 16, в родині вчителя малювання Г. М. Підрамцева народилася майбутня зірка російської театральної сцени Марія Гаврилівна Савіна (померла в 1915 році).

В цьому ж будинку в 1872-1911 роках знаходилась перша в місті фотодрукарня, яку відкрив Михайло Йосипович Грейм (1828 -1911 рр.). Приїхавши до Кам'янця 1852 року, М. Грейм працював складачем в губернській друкарні, а в 1856 році став наглядачем (управляючим). Звільнившись з друкарні, відкрив власний фотографічний салон і повністю присвятив себе улюбленій справі. Досконалий майстер художньої фотографії, М. Грейм багато уваги приділяв популяризації пам'яток архітектури та видів Кам'янця-Подільського. Він приймав участь у фотографічних виставках: у Львові - 1894 року, Києві - 1897 року, у Варшаві - 1900 року. На кожній з них роботи фотографа з Кам'янця були відзначені срібними медалями. Його фотографіями проілюстровані книги Ю. Сіцінського та О. Прусевича. За період з 1889 року по 1914 рік вийшло 23 збірних видання видів і пам'яток Кам'янця-Подільського. М. Грейм був одним з найбільш пристрасних і освічених збирачів етнографічних матеріалів і старовини, відомим нумізматом. Його колекція налічувала 4000 монет і медалей. За збирання і показ цих матеріалів він одержав у 1884 році срібну медаль від імператорського географічного товариства, а в 1885 році - другу срібну медаль на виставці мистецтв і промислів у Нюрнберзі (Німеччина).

У 1886 році Михайло Грейм влаштував у своєму будинку картинну галерею з робіт сина Яна Грейма, молодого талановитого художника, що рано пішов з життя. Навчаючись в академіях мистецтв Петербурга і Мюнхена, Ян Грейм ще студентом здобув визнання. В 1879 році він одержав срібну медаль за серію малюнків, присвячених рідному Кам'янцю, а конкурсна картина "Дедал і Ікар" була відзначена золотою медаллю. Велика колекція робіт Яна Грейма (картини, чимало портретів, акварелі, малюнки олівцем) зберігається в Національному музеї у Кракові.

Татарська, 14. Перша чоловіча гімназія. У 1841 році на потужних фундаментах, що залишились від костьолу єзуїтів в центрі Старого міста, було почато будівництво гімназії. Закладка фундаментів гімназії була обставлена надзвичайно урочисто і відбулася в присутності губернатора, представників різних конфесій, численних глядачів. Будівництво велося в часи розквіту російського класицизму, хоча автори проекту відмовились від повного використання принципів цього архітектурного стилю. Головний фасад розчленований горизонтально за допомогою карнизів, поясів, сандриків. Ознак монументальності фасадам надають високі напівциркульні вікна другого поверху, під кожним з яких утоплено в товщину стіни чотири балясини. По центру головного фасаду, над входом, влаштований балкон із залізною решіткою, що спирається на чотири декоративні металеві колони-опори, утворюючи ганок.

Офіційна влада надавала величезного значення відкриттю в губернському місті гімназії. Передбачалося, що її випускники будуть вірними "слугами Отєчєства". Та з перших же днів після відкриття в темних коридорах гімназії зародився дух волелюбності.

Її вчителі сприяли розвитку культури в краї, приймали активну участь в загальноміських заходах, були генераторами прогресивних ідей. П. М. Троїцький редагував "Подольские епархиальные ведомости", І. К. Михалевич очолював розпорядчий комітет міської публічної бібліотеки, створеної у 1866 році. В самій гімназії, крім фундаментальної бібліотеки, існувала також учнівська, яка поповнювалась за рахунок доброчинних пожертв.

В другій половині 19 ст. - на початку 20 ст. гімназія стала центром розповсюдження народницьких ідей та соціалістичних теорій. У 1868 році вчителем словесності О. Г. Романовським-Романько разом з вихованцями старших класів В. Г. Дебагорієм-Мокрієвичем, Г. А. Мачтетом, І. Ходько було створено нелегальну народницьку організацію "Кам'янець-Подільська комуна", яка проводила революційну пропаганду серед селян. У 1872 році Романовський та Мачтет виїхали до США для практичного створення народницької комуни, але, не в змозі втілити свої ідеї в життя, повернулися на батьківщину. В 1881-1882 роках серед учнів гімназії виникли таємні гуртки, що входили до створеної при духовній семінарії організації "Подільська дружина". В 1883 році жандармами була розгромлена подільська група партії "Народна воля", до складу якої також входили гімназисти. Серед членів першої в місті соціал-демократичної групи були гімназисти М. М. Боярин, С. В. Салько та інші. Восени 1905 року учні старших класів гімназії страйкували, приймали активну участь у мітингах, політичних демонстраціях, розповсюдженні листівок.

Значною подією для прогресивної інтелігенції Кам'янця став приїзд до міста в жовтні 1846 року Т. Г. Шевченка. Поет відвідав місто за завданням Археографічної комісії. Він оселився у свого давнього знайомого - вчителя П. О. Чуйкевича, квартира якого знаходилась на другому поверсі навчального корпусу. Петро Омелянович Чуйкевич був відомим збирачем народної творчості. Він записав у альбом поета пісні "Зійшла зоря із вечора да й не назорилась", "Пливе щука з Кременчука, пливе собі стиха", "Ой, Кармалюче, по світу ходиш". Свої враження від подорожі Т. Г. Шевченко описав у повісті "Прогулка с удовольствием и не без морали".

Спілкування з видатними людьми, що за традицією відвідували гімназію, мало величезний вплив на учнів і переростало в події загальноміського значення. 2 жовтня 1859 року, супроводжуючи імператора Олександра ІІ, гімназію відвідав М. І. Пирогов (1810-1881 рр.) - видатний анатом, хірург, педагог, попечитель Київського округу. З початку 1880-х років і по 1913 рік кращим у навчанні з незаможних гімназистів призначалась стипендія ім. М. І. Пирогова. В гімназії бував популярний письменник, театральний діяч, автор історичних романів М. П. Старицький (1840-1904 рр.). Його романи "Разбойник Кармалюк", "Богдан Хмельницький" написані на підставі історичних подій, які відбувалися на Поділлі.

Серед викладачів гімназії були високоосвічені люди, що зайняли помітне місце в науці і культурі. В 1842-1843 роках російську словесність викладав А. Хиждеу, класик молдавської літератури. В 1864-1867 роках російську мову і літературу викладав в гімназії П. Г. Житецький - уславлений український філолог, фольклорист, член Російської академії наук. Він започаткував і розвинув новий напрямок українського мовознавства - історію української літературної мови, взяв участь у виданні "Словника української мови" під редакцією Б. Грінченка (т. 1-4, 1907-1909 рр.). Учнем П. Г. Житецького був Г. О. Мачтет, який навчався в гімназії з 1866 по 1868 рр., а в 1870-1872 роках працював вчителем. У творчості Григорія Мачтета знайшли відображення природа і побут Поділля. Його вірш "В неволі скатований люто" став революційним жалобним гімном. У 1865-1868 роках в гімназії викладав історію В. Л. Берештам - український археолог, педагог, літератор і громадський діяч, дійсний член Географічного товариства. Він упорядкував і двічі видав у Петербурзі "Кобзар" Т. Г. Шевченка (1883, 1884). У 1877-1878 роках тут викладав історію М. М. Любович - російський і український історик-славіст, член-кореспондент АН СРСР (з 1924 року).

Багато з випускників гімназії стали відомими діячами науки, культури, мистецтва, вченими і державними діячами. Вагомий внесок в розвиток російської і української історичної науки вніс Лужицький Іван Васильович, випускник гімназії 1856 року. В 1895-1903 роках тут навчався Б. І. Збарський - радянський біохімік, академік АМН СРСР, Герой соціалістичної праці, який приймав участь у бальзамуванні тіла В. І. Леніна. Ще одним членом-кореспондентом Академії наук СРСР з числа випускників кам'янецької гімназії в 1929 році став видатний математик М. Г. Чеботарьов. В історії мистецтва залишились імена актора-декоратора М. Г. Бурачека, художника-архітектора М. І. Курилка.

У 1921 році колишня гімназія була реорганізована в першу трудову школу фабрично-заводської і селянської молоді. В ній у 1920-і роки навчався український радянський письменник, драматург, кіносценарист Л. Д. Дмитерко.

В 1928-1932 роках у складі трудової школи були українська, російська і єврейська школи.

В роки Другої світової війни будинок був поруйнований. Після відбудови в 1948 році його було передано педагогічному інституту. З 1968 і дотепер тут знаходиться історичний факультет університету.

Від споруд єзуїтського колегіуму зберігся лише будинок, що знаходиться в західній частині садиби гімназії. Історія будинку бере початок з 1611 року, коли єпископ Е. А. Прухницький подарував будинок під школу для шляхетської молоді. Відомо, що після виходу турків з міста в 1699 році на садибі єзуїтів збереглися будівлі школи і колегіуму. В 1755 році колегіум був перебудований ксьондзом Фаустином Гродзицьким. Подальші перебудови в 19 і 20 ст. значно спростили архітектуру будинку: гонтовий дах було замінено на шиферний, знищено декор. Про давню історію будинку нагадують фрагменти ренесансного декору, що збереглися на бічному фасаді, та міцні контрфорси - на західному. В підвалах будинку зберігся колодязь, один з трьох, що в давнину існували в центрі міста.

В північній частині садиби гімназії знаходиться сквер з молодих лип. Тут, біля чоловічої гімназії, стояв костьол Босих кармелітів. Його будівництво розпочав 1717 року комендант фортеці Вільгельм Раппе, який невдовзі поїхав з Кам'янця. Будівництво продовжив і завершив наприкінці 1750-х років. Ян де Вітте за власним проектом. У 1878 році перебудований костьол було переосвячено на православний собор на честь Казанської ікони Божої Матері. Тут, на другому ярусі, над бічними навами, розмістилося церковне "давньосховище", засноване у 1889-1890 роках. Подільським Єпархіальним Історико-статистичним комітетом. З 1897 року настоятелем храму був Юхим Сіцінський. Сподвижником Сіцінського в організації "давньосховища", архіву, бібліотеки і музею був протоієрей собору Мойсей Доронович - краєзнавець, педагог, який досліджував діяльність православної церкви на Поділлі.

В 1930-1931 роки собор був підірваний. Майдан перед головним фасадом гімназії в другій половині 19 ст. носив назву Гімназійної площі і широким проходом, з обох боків якого знаходились будинки, зруйновані в 1941-45 роках, з'єднувався з Троїцькою вулицею.

З давніх будівель в цій частині збереглась садиба по вул. Татарській, 17-17а. Не дивлячись на перебудови, що мали місце протягом двох останніх століть, тут зберігся колорит "староміського дворику".

Татарська, 13. Цей будинок - одна з більш пізніх будівель Старого міста кінця 19 ст. Побудований в 1900 році під "Товариство взаємного кредиту", засновниками якого були кустарі та ремісники, будинок має спрощену архітектуру, лише невеликий фронтон над входом прикрашає фасад з боку вул. Татарської.

За північним фасадом будинку проходить Петропавлівська вулиця. Свою назву вулиця отримала від церкви Святих Апостолів Петра і Павла, що знаходиться на протилежному боці. В протилежному (західному) напрямку, відносно вулиці Татарської продовженням Петропавлівської вулиці є вулиця Зантуська, що скоріше нагадує узвіз. В 1922 році назви цих вулиць були змінені: Петропавлівська переіменована на Пугачова, а Зантуська (в той час називалась Гімназійним узвозом) - на Луначарського.

Житловий будинок по вулиці Петропавлівській, 1 знаходиться на куті вулиць Петропавлівської і Татарської. З історичних джерел відомо, що будинок з 1591 року входив до садиби церкви. Саме в цей рік кам'янецький міщанин Іван Селецькій подарував церкві Св. Апостолів Петра і Павла свій будинок. Протягом чотирьох століть будинок не раз перебудовувався, змінював свою конфігурацію та завжди вважався "церковним" аж до його націоналізації в 1925 році.

Церква Св. Апостолів Петра і Павла є однією із збережених триконхових церков Кам'янця. 3а церковними документами ("клировими відомостями"), церква побудована в 1580 році. Ця дата була виявлена на одвірку під час перебудови на початку 19 ст. Серед дослідників існують гіпотези, що побудована церква значно раніше, можливо навіть за князів Коріатовичів (наприкінці 14 ст.). В 1593 році церкву відвідав московський купець Трифон Коробєйников і занотував, що дав "церкве святых апостолов Петра и Павла попу Андрею золотой". В плані церква складається з нефа з двома конхами (з півдня і півночі), вівтарної частини та бабинця. В 1834 році до її західного фасаду добудували дзвіницю в стилі ампір. В 1970-ті роки в інтер'єрі церкви київськими реставраторами виявлені фрагменти фресок.

На протележному боці вул. Татарської під № 10 знаходиться будинок Школи кармелітів. Будинок побудований у 18 ст. на місті більш давнього, в 19 ст. перебудовувався. Будинок побудований на високому цоколі, Г-подібний в плані і є зразком цивільної архітектури 18-19 ст.

Татарська, 6. Як і більшість будинків в цій частині міста, він побудований на високому цоколі і входив до типової садиби 18-19 ст. Ліворуч від входу колись був флігель (дотепер не зберігся). В 1885 році у цьому флігелі оселився Віктор Карлович Гульдман. 7 вересня 1885 року молодий чиновник був прийнятий на роботу в канцелярію Подільського губернатора. З 1886 по 1903 рік працював в Подільському губернському статистичному комітеті. Досконалий фахівець своєї справи, В. Гульдман - автор статистичних збірників: "Движение населения Подольской губернии" (1872-1886), "Справочная книжка Подольской губернии", "Подольский адрес-календарь (1895 і 1900)" "Алфавитный перечень населенных пунктов Подольской губернии с указанием некоторых справочных сведений о них" (1893 р.). Результатом багаторічних досліджень історії краю стала його робота "Памятники старины в Подолии" (1901 р.). Помер В. Гульдман в 1907 році.

Далі знаходиться будинок по вулиці Татарській, 4. Цей старовинний будинок досить простий за своєю архітектурою. Проїзд через широкі ворота веде на подвір'я садиби, забруковане кам'яними плитами. Зображення будинку, розташованого на цій садибі, можна побачити ще на плані Кам'янця кінця 17 ст. Пізніше він не раз перебудовувся. У 1818 році, коли тут оселився доктор медицини Франц Димер, будинок був одноповерховим, схожим за архітектурою на сусідні, але вигідно відрізнявся від них тим, що з його подвір'я відкривався гарний вид на замок. Ф. Димер був головою масонської "ложі Озириса під полум'яною зіркою". В обстановці таємності збиралися в цьому будинку кам'янецькі масони на свої зібрання, аж доки в 1822 році, за розпорядженням влади, ложа не була закрита.

З 1875 по 1894 роки в будинку жив з родиною відомий лікар та історик Юзеф Аполлінарій Роллє. Уродженець Східного Поділля Ю. Роллє оселився в Кам'янці-Подільському в 1861 році. Його переїзду в губернське місто передувало навчання на медичному факультеті Київського університету Св. Володимира, стажування і робота в медичних закладах Німеччини, Франції, Польщі. До Кам'янця Роллє приїхав вже відомим лікарем, автором докторської дисертації "Психічні захворювання". На той час він мав звання члена-кореспондента Польської академії наук у Кракові. В своїй багатогранній діяльності Ю. Роллє перш за все був практикуючим лікарем. Він був ініціатором створення в Кам'янці Подільського товариства лікарів. Лікар Ю. Роллє опікувався бідною шкільною молоддю, з його ініціативи було впроваджено стипендію для найбіднішого вихованця гімназії. Працюючи лікарем на одному з цукрових заводів Поділля, Ю. Роллє в своїх публікаціях не раз звертав увагу громадськості на важкі умови праці робітників. Людина конкретних справ, він заснував в місті лікарню для бідноти, віспоприщеплювальний пункт, курси повивальних бабок. Лікар-психіатр за фахом написав біля 20 праць з медицини, в яких висвітлював найбільш актуальні питання медицини та соціальної гігієни, мав праці і з історії медицини.

Другою найголовнішою справою життя Ю. Роллє була історія, якою захопився, ще навчаючись в університеті. Практикуючи, завжди цікавився сімейними архівами, музейними книгосховищами. Результатами цих досліджень стало близько 80 монографій, підписаних псевдонімом "Д-р Антоній Ю.". Найбільш відомий його історичний твір "Замки подільські на кордонах молдавських" в трьох томах, друкувався тричі: 1869 року в Кракові, та 1880 і 1893 рр. - у Варшаві. Великою популярністю користувалась і серія історичних оповідань, що публікувались в "Київській старині" з 1883 по 1894 роки.

9 (22) січня 1894 року на похорон славетного лікаря та історика прийшло все місто. В Кафедральному костьолі біля входу встановлена мармурова плита з епітафією: "Син цієї землі, минуле її любив, вишукував та переказував, а скарби її шанувати вчив".

РУСЬКИЙ РИНОК

Хоча не всі поділяють погляд чіткого існування Руського Ринку, подаємо його як авторську версію. В історичній топографії Кам'янця важко окреслити руську ділянку, адже слов'яни завжди були корінним населенням міста над Смотричем і, протягом його багатовікової історії, храми та будівлі, що їм належали, знаходились на всій території міста. В складних історичних умовах руська (українська) громада міста зберегла свою ідентичність, мову, віру, звичаї.

У грамоті литовських князів Коріатовичів, яка була дана Кам'янцю на самоврядування в 1374 році, немає поділу населення міста на національні громади. З появою 1434 року польського магістрату, русини почали відчувати утиски з його боку. Змушений рахуватися з руською громадою, польський король Казімеж ІІІ Ягеллоньчик підтвердив їм давні привілеї: Руській (українській) громаді було підтверджене право обирати собі війта зі своєї народності (Микола з П'ястриць) і своєї віри. Війту надане право судити по "руському праву", мав він також право засуджувати до смертної кари, тобто "право меча". Праву його підлягали не лише мешканці Кам'янця, а й ті русини, що приїздили з-за кордону. Наказом руське населення міста звільнялось від юрисдикції польських воєвод, каштелянів, старост і інших представників польської королівської влади. Ці права були підтверджені королем Станіславом Августом в 1549 році, а в 1553 році цей же король на прохання руського війта Назарка Котовича надав право громаді на вічні часи керуватись своїм "руським писаним правом". Руські ремісники мали свої цехи, займалися сукновальною справою, були серед них шевці, пекарі, ковалі, м'ясники і таке інше. Перед самим турецьким загарбанням, в 1670 році, руська громада міста втратила своє право на самоврядування, руський магістрат був об'єднаний з польським "з равенством прав". У 1699 році, не дивлячись на протести руського (українського) населення міста, їх правом на самоврядування було знехтувано, а життя громади підпорядковане об'єднаному польсько-руському магістрату.

Незважаючи на утиски, представники руської (української) громади міста відігравали важливу роль у розвитку своєі культури, просвіти, збереженню віри і мови предків. У 17 ст. православні братства існували при Іоанно-Предтеченській церкві (1606 р.), при Троїцькій (1614 р.), а потім і при інших церквах. Це були своєрідні об'єднання патріотів, до яких входили звичайні городяни. На чолі братств стояли виборні старші брати. Братства брали у свої руки все церковне життя: займалися будівництвом і ремонтом церков, організовували урочисті богослужіння і процесії. Значне місце в діяльності братств займала організація шкіл з метою збереження рідної мови, заснування шпиталів, притулків. Важливе значення надавалося також переписуванню, а пізніше - видавництву книжок рідною мовою. Відоме рукописне слав'яно-руське Євангеліє, написане в Кам'янці у 16 ст., з написом: "Це Євангеліє писав раб Божий і многогрішний д'ячок Павел Богданович, родом із Скали, писано в Кам'янці. Амінь".

В 1530-х роках в Кам'янці-Подільському народився визначний письменник-полеміст Ісайя Кам'янчанин і, за його власними словами, саме тут був "навчений святим книгам першого закону Господнього і другого, святим догмам і благочестивому богословію і священній філософії". До просвітницької діяльності долучилися інші видатні подоляни. В 16 ст. писарем кам'янецького магістрату був Герасим Смотрицький, громадський діяч, педагог, письменник-полеміст, який допомагав першодрукарю Івану Федорову видати "Азбуку" (1578 р.) і "Острозьку Біблію" (1581 р.), редагував текст Біблії, написав до неї передмову. Його син Мелетій Смотрицький (1577-1633 рр.) був також талановитим письменником-полемістом. У 1618 році він видав "Граматику слов'янської мови", яка служила шкільним підручником понад 100 років.

На важливе значення, яке мав Кам'янець в тогочасному православному житті України, вказує і приїзд у місто в 1589 році патріарха Ієремії на зворотньому шляху з Москви в Царгород.

Свідком багатогранного і насиченого подіями життя руської громади є майдан, розташований в північній частині міста, що носить сьогодні назву Руського Ринку. За традицією давньоруського містобудування майдан знаходився біля головного в'їзду в місто, на той час він був з північного боку. В межах Руського Ринку були побудовані три православних церкви: Успіння Діви Марії, Св. Михаїла Архангела і Святих Апостолів Петра і Павла.

За два минулих століття майдан змінив чимало назв: Торговий, Зарванський, М'ясна площа, Обжерний ряд і, нарешті, остання назва, що збереглася до недавнього часу, - Базарна площа. Втім, саме версія про приналежність цієї частини міста русинам спричинила до перейменування наприкінці 20 ст. цього куточка міста на Руський Ринок. Серед старожилів ця місцевість частіше називалася просто "пляц". За свідченнями істориків 19 ст., до середини 17 ст. тут знаходилась Руська ратуша. Як видно на гравюрі Кіпріана Томашевича (1673-1679 рр.), Руський Ринок мав досить значні розміри, але самої Руської ратуші на ній не зображено. У 1658 році руському магістрату за наказом короля Яна Казімежа було надано "Киріачинську кам'яницю біля церкви Св. Яна" (Іоанно-Предтеченська церква) у центральній чатині міста на вулиці П'ятницькій, 9. Будинок зберігся до теперішнього часу. Зараз в ньому розміщується дирекція Національного історико-архітектурного заповідника "Кам'янець". Вважають, що причиною переміщення магістрату стала пожежа на Руському Ринку, під час якої будинок ратуші повністю згорів. Існує також думка, що польська влада планувала в цій частині міста збудувати нові фортифікації, але намір не було здійснено. Мабуть, з цієї причини Руську ратушу не показано на гравюрі Томашевича, хоча у Описі 1700 року згадується "грунт, що належить до кам'янецької міської юрисдикції".

До турецького загарбання міста в 1672 році на розі вулиць Татарської та Зарванської знаходилась церква Успіння Пресвятої Богородиці, в експлікації до гравюри Томашевича названа "церква руська Пресвятої Діви Марії", а в Описі міста 1700 року - "церква Успіння Пресвятої Діви". Церква була дерев'яною і під час турецької окупації розібрана турками на дрова. Біля церкви знаходився мурований будинок шпиталю, що був у користуванні руського населення. Шпиталь проіснував до середини 18 ст.

Протягом 18-19 століть майдан забудовувався житловими будинками, а в північній його частині, як і в попередні часи, знаходився продуктовий базар. Тут просто на очах у покупців варився ароматний борщ, смажилися пиріжки, коптилися ковбаси і окісти, а продавці не завжди могли впильнувати свій товар від зазіхань жебраків та бродячих псів. Після 1944 року на майдані вже нічого не нагадувало ні про Руський Ринок, ні про "Обжорний ряд". Під час бомбардування міста в 1941 році від колись щільної забудови залишилося лише декілька будинків.

З давніх споруд у північній частині майдану збереглися укріплення Верхньої Польської брами, головним оборонним ядром якої була Кушнірська башта. Цю башту називають також Баторською і Королівською - назви пов'язані з двома значними реконструкціями, що проводились за часів правління польських королів Стефана Баторія і Станіслава Августа. Про це свідчить напис на кам'яній плиті, вмонтованій у стіну з боку міста: "1585 рік влаштовано королем польським Стефаном Баторієм, реставровано і розширено королем польським Станіславом Августом. 1785".

Відомо, що в будівництві башти брав участь відомий італійський фортифікатор, придворний архітектор короля Стефана Баторія, Рудольфіно да Камеріно. У 1780-і роки реконструкція всього комплексу проводилась під керівництвом скарбія Червоногородського Стефана Маковецького. Після реконструкції башта стала семиповерховою, на двох бічних фасадах з'явилися прибудови трапецієподібної форми у вигляді контрфорсів. У прибудові з західного боку влаштована в'їзна брама, яка отримала назву "Вітряної". Багато версій походження цієї назви: що жебрак на ім'я Вітер сидів тут, при в'їзді у місто, і що в російського царя Петра І під склепінням брами вітром зірвало капелюха, і що, звичайно, тут завжди протяг. У другій половині 19 ст. башта знаходилась у розпорядженні військового гарнізону міста. У 1928 році Постановою РНК УРСР башта внесена у перелік пам'яток, що знаходяться під охороною держави. В кінці 1950-х років на пам'ятці проведено першу чергу ремонтно-реставраційних робіт.

Башта в плані має форму підкови. Вхід розташований з боку південного фасаду. В архітектурі башти збереглися елементи декору, виконані з білого каменю: вінчаючий карниз, віконні і дверні обрамлення. Цікавий інтер'єр створюють внутрішні стіни з арочними проходами. Вітряна брама суцільним кам'яним муром з'єднувалась з Турецьким бастіоном. Це значна за розмірами аркова споруда, що має чотири прогони. Укріплення в цьому місті, надзвичайно зручному для обстрілу дороги, що веде до міста, існували і раніше. Захопивши місто в 1672 році, турки удосконалили фортифікації, використавши камінь з поруйнованого монастиря домініканок. Кам'янчани з іронією називали укріплення "дівочими горщиками". В архівних кресленнях укріплення мають назву "форт Дальке" - німецький фортифікатор Християн Дальке в середині 18 ст. брав участь у зміцненні північного оборонного рубежу. На початку 19 ст. на бастіоні був провіантний склад, пізніше пристосований під міський театр. У південно-східній частині Руського Ринку відновлено три будинки, поруйновані в роки Другої світової війни. Це - початок реконструкції одного з найдавніших майданів міста.

СТАРОПОШТОВИЙ УЗВІЗ

Через Вітряну браму біля башти Стефана Баторія (яку ми проходили, оглядаючи оборонні укріплення міста), проходить дорога на Польські фільварки, що, як і в давнину, носить назву Старопоштового узвозу. Узвіз був частиною старої поштової дороги, що проходила через Кам'янець на транзитному шляху між східними й західними землями. Вздовж дороги, з боку річки, тягнеться високий кам'яний мур з бійницями. По обидва боки узвозу там, де раніше була ще одна Польська брама, стоять два кам'яні стовпи, що були поставлені на місці давніх фортифікацій, знесених при розширенні дороги. Від давніх укріплень на одному з стовпів збереглась кам'яна плита із зображенням в центрі давнього гербу Поділля - сяючого сонця з написом "Sumptus pal pod MDCCLXI". На стовпі з протилежного боку зображений двоголовий орел - герб Російської імперії, дата перебудови брами "1803".

Від Руського Ринку та башти Стефана Баторія до центру Старого міста веде вул. Зарванська, яка є продовженням Старопоштового узвозу. В 19 ст. вулиця деякий час навіть називалася Поштовою, ще раніше - Баторською. Забудову вулиці формували одно- і двоповерхові будинки кінця 19 і початку 20 століть, побудовані на місці більш ранніх кам'яниць та фахверкових будинків, пошкоджених під час пожежі в 1872 році. З давніх будинків дотепер зберігся лише будинок по вул. Зарванській, 1, але в перебудованому вигляді. За будинком, зі сходу на захід, вулицю Зарванську перетинає Михайлівський провулок. Назва провулку (одна з небагатьох, що не була змінена) походить від церкви Михаїла Архангела. В Михайлівському провулку лише будинок під номером 4 дозволяє нам уявити забудову цієї частини міста, яку складали дерев'яні та глинобитні будиночки, оточені фруктовими деревами. У минулі часи провулок у східній своїй частині мав вигляд широкої забрукованої стежки, на яку він і перетворюється за будинком № 4.

На куті Михайлівського провулку і Зарванської вулиці на початку 20 ст. був побудований в еклектичному стилі будинок Кам'янець-Подільського відділення Об'єднаного Південно-руського банку (тепер училище культури). Головний фасад будинку насичений архітектурним декором, притаманним французькому ренесансу - з активною пластикою об'ємів і деталей, рустуванням стін, обрамленням вікон, розвиненим карнизом і високими купольними та наметовими дахами наріжної башти і ризаліту.

Ще до 1941 року за будинком на південь була щільна забудова, від якої зберігся лише кутовий будинок, що своїм південним фасадом виходить на Троїцьку площу. Це будинок пошти, побудований у другій половині 19 ст. (в теперішній час - житловий будинок). В архітектурі будинку збереглись загальні принципи композиції типових фасадів, що використовувались при будівництві цивільних споруд.

Навпроти, дещо пізніше, за цими ж типовими фасадами, але вже для житлової забудови був побудований будинок по Зарванській, 8. Цей прибутковий будинок належав знаній в місті родині Шульмінських: Олександр Шульмінський напередодні революції 1917 року був головою Міської Управи. Його дружина Олімпіада Пащенко-Шульмінська - подвижниця українського просвітництва, мужня подолянка. Вибір свого життя зробила ще дівчиною, навчаючись у Кам'янець-Подільській Маріїнській гімназії. Вона пропагувала серед молоді твори Шевченка, впроваджувала у спілкуванні українську мову. Під час важких випробувань, що послала їй доля, Олімпіада Пащенко і на чужині, на терені російсько-японської війни, завжди пам'ятала, що є українкою і гідно несла це ім'я. Здобувши педагогічну освіту, Пащенко метою свого життя зробила розвиток української школи. Разом із чоловіком Олександром Шульмінським була одним з найактивніших сподвижників Івана Огієнка в організації в Кам'янці-Подільському університету. 8 квітня 1918 року Центральним Урядом затверджена секретарем Університетської комісії по відкриттю і заснуванню університету. З приходом більшовицької влади в 1920 році родина Шульмінських змушена була виїхати за кордон. Не дивлячись на нові випробування долі, Олімпіада Пащенко до останніх днів свого життя (померла у Львові в 1972 році) не припиняла подвижницької праці, спрямованої на відродження України.

Переходимо площу Троїцьку, щоб потрапити на продовження вул. Зарванської. До 1990 року цей відрізок вулиці мав назву вул. Кірова.

Праворуч майже половину квартала займає садиба Свято-Троїцького монастиря. Головний храм монастиря - церкву Св. Трійці деякі дослідники вважають найдавнішою з церков Кам'янця, що за часів Коріатовичів вже існувала. Нещодавно в основі мурованого храму розкопками відкрито підмурки дерев'яної церкви, яку дослідники датують 13 ст. Коріатовичам приписують її відновлення в 14 ст. На початку 19 ст. настоятель Троїцького монастиря повідомляв, що наприкінці 14 ст. князь Юрій Коріатович надав Троїцькій церкві землі на Чернечому полі (на Руських фільварках). Але перші згадки про неї в збережених документальних джерелах датуються 1582 роком, коли Гапка Табкова, вдова кам'янецького міщанина Грицька Табковича подарувала церкві свою садибу, що знаходилась поблизу церкви на вулиці Троїцькій. В тому ж 16 ст. про церкву згадує прочанин Трифон Коробейников, який зробив пожертву священику і диякону церкви. Руська громада міста продовжувала підтримувати свою церкву і в наступному столітті. В 1603 році церкві був подарований мешканцем міста Яковом Ковалем ще один будинок. В 16-17 ст. церква була соборною, і при ній жили намісники (офіціали) львівського православного єпископа. При церкві існували школа і шпиталь. Під час турецького панування церква була перетворенана на мечеть.

У 1740-х роках її відбудували василіани як головний храм греко-католицького Свято-Троїцького монастиря, а після приєднання Поділля до Росії церква стала православною. За типом вона належала до оборонних храмів, вівтарна (східна) частина яких в плані мала форму трилисника (так званий триконховий тип), а західна мала над притвором вежу-дзвіницю. Такі середньовічні храми-фортеці були розповсюджені на Поділлі, яке часто зазнавало татарських нападів.

Церква Св. Трійці була зруйнована в 1930-ті роки. Це була цінна пам'ятка архітектури: кам'яна церква, подібна до Іоанно-Предтеченської (також зруйнованої) та Петропавлівської (по вул. Татарській). Такі кам'яні триконхові церкви були характерними для Поділля. Відбудова церкви на розчищених фундаментах здійснюється ченцями греко-католицького чину Святого Василія Великого.

Історія греко-католицького монастиря Св. Трійці починається в 1722-1723 роках, коли при церкві Св. Трійці оселилися ченці-василіани і заснували тут греко-католицький монастир. В 1747-1749 роках вони перебудували існуючий з 17 ст. на південь від церкви мурований владичий будинок на монастирські келії. Після входження Поділля до складу Росії монастир став православним. В 1838 році до старого монастирського корпусу був добудований новий об'єм. В 1858 році келії з'єднані з церквою.

В 1860-ті роки в східній частині монастирського двору з'явилися два одноповерхових флігелі, які монахи здавали в оренду під крамнички, тощо. Флігелі об'єднані в один будинок, що розташовувався уздовж правої сторони вулиці (вул. Зарванська, 10).

В глибині двору можна побачити двоповерхові келії монастиря (Зарванська, 10 а). Декілька років тому монастир було передано відданий ченцям-василіянам, які і розпочали відбудову церкви Св. Трійці.

Забудову східного боку вулиці навпроти монастиря було зруйновано в роки війни. Від неї збереглися лише 2 будинки, перебудовані в післявоєнний час на універмаг.

З будинками № 9 та № 11 пов'язана назва вулиці Поштова. На місці цих будинків до 1850 року знаходився великий кам'яний будинок і флігель, що належав поштовій конторі. Сюди надходила свіжа кореспонденція, газети з Петербургу, з-за кордону. В 1893 році будинки були перебудовані новими власниками у стилі російського класицизму. Тепер другий поверх будинку зайнятий помешканнями, а перший - відданий під крамниці та кафе.

На протилежному боці вулиці знаходяться два будинки, об'єднані проїздом. Над цим будинком по вул. Зарванській, 14 колись висіла вивіска "Гранд-Отель". В першій половині 19 ст. садиба була відомим заїжджим двором Нарольського. В другій половині 19 ст. на місці заїзду побудований двоповерховий будинок з проїздом на рівні першого поверху і розмістився "Гранд-Отель", який в 1920-ті роки був націоналізований. Тепер другий поверх традиційно зайнятий квартирами, а на першому розміщуються крамниці, перукарня тощо.

В сусідньому будинку на розі Зарванської, 16 та пров. Гімназійного на першому поверсі знаходиться одна з найстаріших аптек міста. В кінці минулого століття її знали як "Аптеку Хомського".

Про своєрідність архітектури міських кам'яниць можна говорити на прикладі небагатьох збережених будинків. Серед них - будинок по Зарванській, 13, відомий як палац Чарторийських.

Він є зразком палацової забудови Кам'янця. У 18 ст. належав генералам подільських земель польським магнатам Чарторийським. В архітектурі присутні елементи ренесансу і бароко. Від давнього ядра будинку, датованого 16 ст., зберігся кам'яний підвал з коробовим склепінням. В турецький період наземна частина будинку була зруйнована, але вже в середині 18 ст. він був відновлений і розширений. Великий кам'яний будинок побудовано на високому цоколі з прямокутним ризалітом на західному фасаді. Ризаліт увінчаний фронтоном з круглим вікном. Вікна на фасадах декоровані білокам'яними наличниками. Підвіконня у вигляді карнизних поличок тесані з білого каменю. Вхід на східному фасаді обрамлений білокам'яним порталом. Кути будинку оздоблені рустами. Всередині будинку зберігся пишно декорований у стилі бароко камін з гербом "Погонь". Нині в будинку Чарторийських знаходиться греко-католицька місія.

Далі, по цій же стороні вулиці, на розі Зарванської та безіменного провулку знаходиться будинок № 17. Садиба на цій ділянці у 19 ст. належала штабс-капітану Макаревичу, який походив з давнього вірменського роду. Пам'ять про цього домовласника довгий час зберігалась у назві провулку, який вів на вул. Довгу - Макарівський провулок (також Вузький, тепер назви немає). Садиба Макаревича була досить великою і складалася з 5-ти будівель. Дотепер від неї залишився один двоповерховий будинок, перший поверх якого займає гастроном, а другий - квартири. З будинком пов'язане ім'я Леона Раковського (1856-1908 рр.), якому ця садиба дісталась у спадок. По батьківській лінії він походив з польської шляхти, а з боку матері - з вірменського роду Макаревичів. Леон Раковський був помітною постаттю в колі кам'янецької інтелігенції, до якого входили лікар та історик Ю. Роллє, історик О. Прусевич, фотограф і колекціонер М. Грейм, історик польської літератури Ю. Каленбах та інші. Раковський входив до гуртка молодих польських поетів, серед яких були Л. Каленбах, Модеста Грейм, Я. Гурська та інші. У своїй садибі на вул. Зарванській Раковський відкрив фотографічний павільйон, він знімав пам'ятки архітектури, предмети старовини, народні типи мешканців Поділля і був одним з найдіяльніших членів Подільського Історико-археологічного товариства, неоднаразово поповнював новими експонатами фонди "давньосховища" (музею). Брав активну участь у першій промислово-сільськогосподарській виставці в 1902 році у Кам'янці, на якій влаштував оригінальний власний павільйон. У ньому продавалися листівки, видані Раковським, з видами пам'яток архітектури міста і віршами поетеси Яніни Гурської.

Повернувши за будинком Л. Раковського ліворуч, ми можемо пройти в східну частину міста, де на самому схилі каньйону існувала так звана "Єрусалимка" (єврейська ділянка).

ЄВРЕЙСЬКА ДІЛЬНИЦЯ СТАРОГО МІСТА

На розі вулиць Зарванської і Польського Ринку невеликий провулок спускається вниз до річки Смотрич. Провулок, забудова якого повністю знищена в роки війни, не має офіційної назви. Врешті-решт її не було і в попередні часи. За кам'янецькою традицією, в 19 ст. він називався по імені власника будинку по вулиці Зарванській, 17, від якого починався провулок на вул. Зарванській - Макаревича. Відома і більш рання назва - Фурлейський. Можна лише здогадуватися, що назва провулку пов'язана з шляхетською родиною Фірлеїв, що мешкала у місті в середині 17 ст.

Протягом багатовікового періоду проживання євреїв в Кам'янці міська влада не завжди була лояльною до них. У 1447 році кам'янецький староста видав розпорядження, згідно з яким кожний єврей під загрозою тюремного ув'язнення не мав права проживати в місті більше, ніж три дні. Подібні накази, і в королівській редакції, і у вигляді рішень сейму, з'являлись на світ і протягом 16 ст. В значній мірі вони були підтвердженням того, що, не дивлячись на заборони, євреї не лише жили у місті, але навіть мали тут власні будинки та іншу нерухомість. Наприкінці століття (в 1589 році) радники і "посольство" Кам'янця прийняли євреїв у число громадян, підпорядкувавши польській міській юрисдикції. Угода ця була підтверджена польським королем Зигмунтом ІІІ. За часів турецької навали (1672-1699 рр.) єврейське населення Кам'янця, користуючись пільгами від турецької влади, значно збільшилося. Не дивлячись на нові заборони, після звільнення міста від турків (королівським наказом Августа ІІІ євреї повинні були звільнити місто за 24 години, приписувалось навіть зруйнувати синагогу і відібрати у євреїв будинки) до кінця 18 ст. в місті сформувалась численна єврейська громада. З цих же наказів видно, що євреї не лише мали в місті свої будинки та іншу нерухомість, активно займались торгівлею і ремеслом, а навіть залучались до збору міських податків, що йшли на утримання замку. У 18 ст. Кам'янець відігравав значну роль в релігійному і суспільному житті євреїв Поділля. Історія зберегла ім'я кам'янецького рабина Мордехая Зеєв Оренштейна, відомого вченого-кабаліста. В 1775 році він був призначений рабином всієї Галичини. В 1757 році в стінах Кафедрального костьолу відбувся диспут між талмудистами і франкістами. Після перемоги франкістів на талмудистів був накладений штраф, а на майдані біля Ратуші спалено біля 1000 примірників Талмуду, звезених з Поділля.

Протягом 19 ст. євреї поступово заселили більшу частину Старого міста. Єврейські будинки прикрашались різноманітним декором, написами. Ринок в центрі міста фактично перетворився на єврейський базар. В топоніміці міста з'явились характерні назви: провулки Левінзона і Кронштейна, магазин Клеймана, Вайнбойма і Вайнштейна, контора Гінцбурга. Представники єврейської громади - адвокати, лікарі, вчителі - складали суттєву частину інтелігенції. Серед учнів кам'янецької чоловічої гімназії значний процент складала єврейська молодь. В 1857 році в Кам'янці-Подільському народився барон Давид Гінцбург - відомий вчений-сходознавець. У середині 19 ст. в Кам'янці зав'язалася дружба двох видатних представників єврейської літератури Абрама Готлобера і Менделе Мойхер-Сфоріма.

На початку 20 ст. багато представників єврейської інтелігенції опинилися у вирі революційних подій. Роки громадянської війни принесли єврейські погроми, розорення і пограбування.

Самою трагічною сторінкою в історії євреїв Кам'янця стала Друга світова війна. Для вісімдесятьох тисяч євреїв зі Східної Європи Кам'янець став Голокостом. Кам'янецькою комісією з розслідування злочинів німецько-фашистських загарбників виявлено сім місць масового поховання євреїв, в т. ч. одна могила з тілами 500 дітей.

Над скелею біля Гончарської (Різницької) башти височить Велика синагога ремісників. На жаль, це єдина Синагога з більш ніж 30 синагог і молитовних будинків, що їх мала єврейська громада міста наприкінці 19 - на початку 20 ст.

Синагога розташована в надзвичайно мальовничому куточку східної частини міста, майже на краю скелястого берега річки Смотрич. Побудована вона в другій половині 19 ст. в еклектичному стилі. В архітектурі споруди наче перекликаються два найбільш розповсюджених у кам'яних синагогах Поділля стилі - бароко і ренесанс. Разом з цим, це була синагога "нового типу": галерея для жінок була прибудована до молитовного залу на третьому поверсі. В 1936 році синагога була закрита, а будинок переданий під гуртожиток "комскладу", ритуальні предмети разом з іншими, вилучениими з синагог міста, було передано до Всеукраїнського музею єврейської пролетарської культури імені Менделе Мойхер Сфоріма. В теперішній час пам'ятки єврейського церемоніального мистецтва з Кам'янця посідають особливе місце в колекції Музею історичних коштовностей України.

Одночасно було закрито "Велику Стару синагогу Ольтер Шиле", що знаходилась неподалік на північ від Гончарської (Різницької) башти. Мабуть, саме з будівництвом Великої Старої синагоги в середині 18 ст., а можливо і раніше, було започатковано тут, неподалік від Ринку, кам'янецьку "Єрусалимку". На жаль, Стару синагогу після руйнації в роки Другої світової війни розібрали. За іконографічними джерелами це була велика триповерхова споруда в стилі бароко. Поруч з синагогою знаходилась ще більш давня будівля молитовної школи юнаків-гробокопачів, а також єврейський притулок. Далі Фурлейський провулок тягнувся вниз до річки, де майже біля самої води стояла велика і старезна будівля "Старої Микви" - ритуального басейну. Ймовірно, обидві споруди синагоги і микви були побудовані одночасно. Не дивлячись на закриття в 1930-і роки синагог і молитовних будинків, ця ділянка ще в довоєнні роки залишалася центром суспільного життя єврейської громади. В ті часи в одному з будинків знаходився єврейський Будинок культури, при якому працювали різноманітні гуртки.

На жаль, після 1944 року з усіх будівель збереглася лише Велика Реміснича синагога (в теперішній час значно перебудована). І лише старожили пам'ятають, як в суботні дні походжали з Синагоги вздовж Єврейського бульвару заможні єврейські родини, одягнені у святковий одяг.

Не збереглися будівлі синагог і в інших місцях Кам'янця: на Карвасарах, Підзамчі, Польських і Руських фільварках.

За замком, на височині, знаходиться старовинне і, на жаль, занедбане єврейське кладовище. Надгробки, що датуються 16-18 століттями, декоровані традиційним орнаментом, в якому переплетені рослинні і зооморфні мотиви, збереглися фрагменти написів.

У назвах цього майдану знайшли відображення етапні події в історії міста: спочатку - Вірменський Ринок, у 19 ст. - площа Соборна, Губернаторська, Миколаївська, Плацпарадна, у 20 ст. - Червона, Троцького та Радянська. У 1990 році площі повернуто давню назву - Вірменський Ринок.

Ймовірно, що майдан утворився внаслідок розширення головної торговельної вулиці. Хоча на майдані не проводилися систематичні археологічні дослідження, навіть незначні розвідки під час земляних робіт дали багато цікавих знахідок, які дають всі підстави стверджувати, що південна частина міста була заселена вже в 4-2 тисячолітті до н. е. Численні знахідки ранньослов'янської кераміки є підтвердженням того, що в 10-12 ст. на майдані вже вирувало життя.

Давня назва "Вірменський Ринок" пов'язана з появою в Кам'янці в 13-14 ст. вірменських переселенців, які заснували тут одну з найбільших на землях сучасної України колоній. Вірмени займали декілька кварталів у південно-східній частині Старого міста. Центром життя громади був Вірменський Ринок.

Масова імміграція вірмен на слов'янські землі почалася ще у 11 ст., після взяття столиці Багратидів міста Ані спочатку візантійцями, потім турками-сельджуками. Існує версія, що в кінці 13 ст. вірмени з'являються на Поділлі на запрошення галицького князя Льва Даниловича. Вірмени оселились в Кам'янці і також заснували дві колонії поблизу міста під назвами Вірмени і Вірменки. В середині 14 ст. відбулась найбільш численна міграція вірмен. Тисячі вірменських сімей переселилися на гостинні подільські землі. Мальовничі долини Поділля і скелясті береги річок, що поросли лісами, нагадували вірменським переселенцям їх покинуту батьківщину. В середні віки в Кам'янці сформувалась найбільш численна та економічно сильна вірменська колонія на західноукраїнських землях. У 1575 році в місті проживало понад 300 вірменських родин.

Починаючи з 1496 року і до кінця 18 ст. кам'янецькі вірмени мали право щорічно вибирати війта і чотирьох радників, отримали привілей судитися згідно з власним правом. Вірменському магістрату було дозволено вживати власну печатку з червоного сургучу із зображенням овна і древка з прапором.

Основою економічного процвітання вірменської колонії була торгівля східними та місцевими товарами. Протягом багатьох століть традиційною для вірмен була торгівля кіньми та волами. Турецькі килими, тканини, холодна зброя, ювелірні вироби та інші товари привозили вірменські купці зі сходу на подільські ярмарки.

Вірменське ремісництво не досягло в Кам'янці такого великого розвитку, як торгівля. Ремісники були менш заможними, у порівнянні з основною масою вірменського населення, що займалося торгівлею. Особливо помітних успіхів вірменські ремісники досягли у ювелірній справі та у шкіряному виробництві. Вони входили до складу ремісничих цехів, мали право продавати свої вироби на ринках.

Наявність у Кам'янці великої кількості вірменських церков, житлових будинків та військових укріплень свідчить про те, що в місті було багато вправних каменярів та каменотесів. Вірменські будівничі славилися по всій Західній Европі.

Багаті вірмени не шкодували грошей на благодійні справи. Відома дарча грамота Синана, сина Котлубея, про передачу збудованої ним церкви для користування вірменській громаді. Один багатий купець Нарзес виділив кошти на спорудження в місті колодязя. В 1614 році на гроші вірменської громади побудовано лікарню для бідних.

Після захоплення міста турками у 1672 році вірмени змушені були залишити місто. Повернувшись після турецької окупації у 1799 році, вони застали у Кам'янці лише попелища своїх будинків: дерев'яні були спалені, кам'яні перетворилися на руїни. З'явилися труднощі також у торговельних справах у особі конкурентів: турецьких та єврейських купців. Становище вірмен погіршилося також внаслідок нерівної боротьби вірменського магістрату з польським, який зазіхав на права вірменського. Все ж таки вірмени змогли зберегти своє самоуправління протягом всього 18 ст.

Всі ці причини сприяли занепаду вірменської громади. В кінці 18 ст. вона розпалась. Частина вірмен переселилася до Львова, частина перейшла до польської громади. Цьому сприяло також те, що вірменська церква з 1666 року перебувала в унії з католицизмом. Вірмени отримували шляхетські права та купували маєтки і до кінця 19 ст., як писав історик Ю. Сіцінський, зовсім "загубилися у польському міському населенні".

Слід відзначити, що довге перебування на цих землях, поряд з українцями та поляками, вплинуло на їх імена та прізвища. Для вірменських кам'янецьких прізвищ характерні закінчення на -ич: Сеферович, Овансович, Макаревич, Доресаблевич, Аксентович, Асланович та на -ський: Чайковський, Хоцимирський тощо. Поряд з вірменськими в судових актах зустрічаються типово слов'янські імена: Юрко, Сергій, Грицько, Дем'ян та інші. Вірмени, які тут проживали, розмовляли вірмено-кипчацькою (вірмено-половецькою) мовою. Хоча свою рідну вірменську мову вони забули, все ж продовжували писати вірменськими літерами, але вже іншими мовами: кипчацькою (половецькою) та польською.

До нас дійшли магістратські книги вірменського суду, які велися протягом 16-18 ст. Вони написані кипчацькою, польською та латинською мовами. З судових записів постають цікаві подробиці про життя і побут кам'янецьких вірмен, їх будинки і церкви, церковні братства. З сотень імен, що проходять по сторінках цих книг, вимальовуються історії цілих родин. Найдавніші актові книги не збереглися. З рукописних книг, пов'язаних з історією Кам'янця, слід згадати служебник 14 ст. ("Чащоц"), написаний в місті Судаку (Сурхаті) у 1345 році, придбаний там кам'янецьким вірменином Синаном і подарований вірменській церкві Св. Нігола (Миколая). 1891 року цей рукописний служебник, прикрашений мініатюрами й орнаментами, було перевезено до Санкт-Петербурга, де він зберігається і нині у відділі рукописів Державної публічної бібліотеки ім. Салтикова-Щедріна.

Рідна література відігравала важливу роль у збереженні національних духовних цінностей вірмен на чужині. Вони дбайливо зберігали і передавали з покоління у покоління рукописні книги.

Велика кількість вірменських книг, привезених на Поділля або створених тут, була знищена або загублена під час стихійних лих та воєн. В пожежах згоріло багато вірменських старожитностей, у тому числі і рукописних книг.

До нас дійшло більше ста вірменських рукописів, переписаних на Поділлі, які тепер зберігаються у Єревані, Санкт-Петербурзі, Києві, Відні, Венеції, Парижі, Єрусалимі тощо.

Головним центром вірменської рукописної культури на Поділлі був Кам'янець. Вірменські писці "дпіри" переписували історії, вірші, літописи, книги канонів, судебники, словники, євангелія, псалтирі, молитовники. Кам'янецькі писці були настільки відомі, що вірмени з інших міст посилали в Кам'янець замовлення на переписування книг.

Створені у Кам'янці історичні праці є важливим джерелом з історії не тільки вірменських колоній, але й України, Польщі, Молдавії та Румунії. Особливу цінність становить "Кам'янецька хроніка", яка охоплює період з 1430 по 1652 роки. Авторами її є кам'янецький протоієрей Ованес (помер у 1610 р.), його син Тер-Григор та онуки священники Оксент (Аксент) та Акоп (Агоп).

Агоп і Аксент були представниками вірменської аристократичної верхівки Кам'янця. Вони отримали чудову освіту. У Кам'янці особливою повагою за освіченість і розум користувався старший брат Агоп, причому не тільки у середовищі вірмен, але і серед іншого духовенства міста. Молодший брат Аксент вирізнявся значною літературною обдарованістю.

"Кам'янецька хроніка" існує у двох списках - короткому і більш повному. Перший, короткий список хроніки зберігається у Національній бібліотеці в Парижі. Другий список, більш повний, в Бібліотеці мхітаристів у Венеції. В хроніці містяться описи різних історичних подій, стихійних лих, характеристики історичних осіб, згадки про цікаві події кам'янецького життя.

Цікаву історичну працю залишив інший вірменин Кам'янця, історик Іоаннес. Це "Історія Хотинської війни", у 18 главах якої Іоаннес докладно описує всю історію битви від її початку до поразки турецьких військ. Книга написана у 1627 році. Вона є цінним джерелом для відтворення картини цієї важливої історичної події - Хотинської битви 1621 року, яка врятувала Європу від турків.

Одним з найбільш визначних вчених, які вийшли з середовища кам'янецьких вірмен, був Степанос Рошка - автор словників, філософ, хроніст, який залишив багату літературну спадщину.

Степанос Рошка народився у 1670 році в Кам'янці, освіту отримав у Римі. Повернувшись у Польщу доктором філософії та богослов'я, Рошка займав високі духовні посади - був деканом церков Поділля і Покуття. Тридцять три роки Рошка працював над своєю найціннішою працею - вірмено-латинським та латино-вірменським словником. Перу Рошки належать також праці "Вступ до філософії Арістотеля", "Шкільне богослов'я", "Граматика вірменської мови" та інші. Особливу цінність становить його "Хроніка", в якій він викладає загальну історію церкви від початку до свого часу, розповідає про знаменні події, які відбулись в тому чи іншому році. Цікавими і змістовними для нас є ті частини "Хроніки", які присвячені вірменам, що жили на землях сучасної України.

Вірні традиціям своєї батьківщини, трудівники пера намагались врятувати від загибелі вірменські рукописні книги, створювали нові, сприяли розповсюдженню вірменської літератури і, завдяки цьому, допомагали справі національного самозбереження вірмен. Але їх зусилля виявились марними. Відірвані від своєї рідної землі, вірмени поступово асимілювалися в чужому середовищі, і багата вірменська культура на чужині, в тому числі і в Кам'янці, прийшла у занепад.

Перебування вірмен в Кам'янці залишило особливо помітний слід в архітектурі міста. Неповторної своєрідності вірменським пам'яткам міста надає химерне переплетіння елементів східного, європейського та слов'янського зодчества. Як помітив мандрівник 19 ст. О. С. Афанасьєв-Чужбинський, здалека вірменські будівлі нагадують Тифліс чи, скоріше, Єреван, а зблизька віддалена схожість зі Сходом зникає.

Вірмени займали кілька кварталів у південно-східній частині міста, де зосередилось торговельне і ремісниче життя громади. Центром життя був розташований поблизу західних воріт міста Вірменський Ринок. Сім вулиць, які рівномірно з усіх боків відходять від площі, зв'язували її з Польським Ринком та вірменськими кварталами.

Огляд Вірменського Ринку ми розпочинаемо із західного боку. Тут до кінця 17 століття існувала православна церква Вознесіння Господнього. Ще у першій половині 19 ст. в цій частині площі зберігалися мури укріплення, побудованого на початку 18 ст., а за мурами височів будинок, на якому була вміщена дата "1579 р." Мури і будинок розібрані в другій половині 19 ст.

На південній стороні площі знаходиться будинок духовної православної консисторії (Вірменський Ринок, 4) - пам'ятка архітектури кінця 18-19 століть. Згідно з архівними документами, садиба на цьому боці ринку належала графу Ф. Потоцькому, який подарував її Приказу громадської опіки. В 1807 році ділянка з руїнами стін та двома підвалами перейшла у власність міського архітектора Антонія Тіренберга, який згодом побудував на ній одноповерховий кам'яний будинок та двоповерховий кам'яний флігель. В 1834 році вдова архітектора Шарлотта Тіренберг продала свою садибу Подільській православній духовній консисторії. Перед тим консисторія з 1803 року знаходилась у тісному будинку при Іоанно-Предтеченській церкві. Протягом майже 30-ти років садиба була перебудована і пристосована для розташування в ній духовної консисторії. Перебудова здійснювалась за проектом міського архітектора Симеона Учти. Над головним будинком надбудовано другий поверх, у дворі збудовано ще один кам'яний двоповерховий флігель. Архітектурний декор фасаду консисторії вирішено у стилі російського класицизму.

Духовна консисторія розміщувалася тут до 1917 року, пізніше знаходилися різні установи, у післявоєнний час - учбові корпуси та гуртожиток радгоспу-технікуму. Зараз в будинку знаходиться Українська автокефальна церква Богоявлення Господнього.

Пам'ятка є характерною для міської забудови другої половини 19 ст. Головний (північний) фасад декорований "під руст". Стриманому оздобленню фасаду будинку надають парадності півциркульні перемички віконних отворів другого поверху та увінчуючий профільований карниз з аттиком.

Ліворуч від теперішнього будинку консисторії стояв будинок гауптвахти, побудований у 18 ст. архітектором Яном де Вітте і перебудований на початку 19 ст. за участю російського інженера Мелещенкова. Будинок зруйновано у роки Великої Вітчизняної війни, а в повоєнний час на цьому місці побудували райвиконком. Тепер тут знаходиться районна рада (Вірменський Ринок, 6).

Будинок № 8 має складну будівельну історію. В 16-17 ст. в його основі були три споруди, які під час перебудови у середині 19 ст. були об'єднані у великий триповерховий будинок з наскрізним проїздом по центру північного фасаду. На початку 20 ст. будинок належав професорові музики Тадею Ганицькому. Тадей Діонісович Ганицький (1844-1937 рр.) - видатний український просвітитель, скрипаль, педагог, композитор і диригент. Його ім'я посідає почесне місце в числі імен видатних діячів музичної культури України. Т. Ганицький народився в сім'ї подільських поміщиків. Вчився у Кам'янець-Подільській та Одеській гімназіях. Музичну освіту отримав у Відні. Викладав у консерваторіях Берліну та Варшави, видав низку наукових і педагогічних робіт. Разом із своїм братом Гнатом відкрив музичну школу у м. Лодзь. В 1903 році Т. Ганицький приїжджає до Кам'янця. Його вразили краса та багатство українського фольклору, музична обдарованість подолян. Він вирішує присвятити своє життя справі розвитку української музичної культури, для чого замислює відкрити музичну школу у Кам'янці. Сама ця думка була сприйнята у верхах Подільської губернії як "дерзость и глупость" Однак у 1903 році школа все ж була відкрита.

До того музичне життя Кам'янця довгий час залишалося на рівні аматорства. Лише з появою Тадея Ганицького, завдяки його енергії та ініціативі, з'явилась музична школа, почали організовуватися концертні виступи учнів, виступи професійних музикантів. Завдяки високому рівню викладання випускники школи були готові для продовження навчання у провідних консерваторіях Росії та Європи. Одними з перших викладачів музичної школи були випускник Варшавської консерваторії А. Лозинський, випускниця Московської консерваторії С. Булгакова та інші.

У 1922 році Ганицькому було доручено відкрити в Кам'янці музичну студію, а в 1928 р. він був призначений завідувачем музичної профшколи (тепер училище культури).

У музичній школі Т. Ганицького викладав видатний скрипаль і диригент Зденко Рудольфович Комінек (1882-1950 рр.). 3. Комінек - чех за походженням, народився у Празі. До Кам'янця приїхав у 1911 році. Окрім викладання у школі Ганицького, працював також у чоловічій гімназії, був керівником духового оркестру у комерційному училищі Мазінга. У найбільших концертних залах міста влаштовувалися концерти симфонічної музики, і завжди першою скрипкою був Комінек. Його називали "наш кам'янецький Паганіні". У передвоєнні роки він створив салонний камерний оркестр, який відновив після звільнення Кам'янця від німецької окупації. Мешкав Комінек протягом майже 40 років у будинку Павла Шульмінського на Троїцькій площі. Помер видатний диригент і скрипаль у 1950 році. У Кам'янець-Подільській картинній галереї виставлено портрет З. Комінека роботи відомого кам'янецького художника В'ячеслава Донця.

В післявоєнний час будинок Т. Ганицького був пристосований під адмістративне приміщення швейної фабрики, де воно знаходиться і донині.

Далі за будинком знаходиться порожня ділянка, на якій колись була розташована вірменська ратуша. В 1604 році вона згоріла, і король Зигмунт ІІІ дозволив її відбудувати. У 19 ст. в цьому будинку знаходились різні губернські установи. Ратушу відділяв від палацу коменданта фортеці провулок, який після розміщення в палаці резиденції губернатора отримав назву Губернаторського (нині пров. Комендантський). З Вірменського Ринку він починався аркою, перекинутою між ратушею і палацом, що доходив до рогу вул. Вірменської.

Лише на кресленнях з архівів, старовинних поштових листівках та фотографіях збереглося зображення палацу губернатора. Сама ж будівля була зруйнована пожежею в 1920 році. Зараз на цьому місці знаходиться пожежна частина (Вірменський Ринок, 10).

Під палац губернатора на початку 19 ст. було перебудовано палац коменданта фортеці Яна де Вітте. До нашого часу від давньої садиби коменданта зберігся невеликий фрагмент східної частини кам'яного муру. Ділянка в цій частині ринку була забудована вже у 17 ст. У 18 ст. на місці більш ранніх споруд з'являється двоповерховий палац коменданта фортеці Яна де Вітте, споруджений за його власним проектом. Палац відігравав значну роль в ансамблі Вірменського Ринку також і після перебудови в 19 ст. на губернаторську резиденцію. В цей час перед його фасадом з'явився масивний класицистичний портик. Тогочасний вигляд палацу відомий за старими фотографіями. В його архітектурі гармонійно поєднувались риси ренесансу і елементи стилю бароко.

Генерал Ян де Вітте (1709-1786 рр.), військовий інженер, комендант Кам'янецької фортеці і всіх подільських прикордонних фортець, був одним з найвидатніших польських архітекторів 18 ст. За його проектами побудовано чимало визначних архітектурних пам'яток, як в Кам'янці, так і в інших містах.

З палацом коменданта пов'язана романтична історія шлюбу Юзефа де Вітте, сина старого коменданта, з вродливою юною дівчиною Софією, пізніше відомою як графиня Потоцька. Почалася ця історія неподалік Кам'янця, в містечку Жванець, куди весною 1778 року приїхав Юзеф де Вітте, щоб прийняти польського посла Боскампа-Лясопольського. Посол зупинився тут проїздом, повертаючись з Туреччини до Варшави. При зустрічі він не втримався і показав молодому Вітте сестер-гречанок, яких він купив на стамбульському базарі в подарунок королю Станіславу Августу. Молодша з сестер, 13-річна Софія запала в очі, а можливо й одразу в серце Юзефу, і він відкупив її у Лясопольського за одну тисячу червоних злотих.

Тим часом сестри переїхали до містечка Хотина. Майже рік проїздив туди Юзеф, добиваючись серця Софії, але вона не хотіла подарувати його своєму палкому закоханому інакше, ніж через шлюб. Тим більше, що сама вона робила неабиякі успіхи, навчаючись у дружини полковника Лоського великосвітським манерам та польській і французькій мовам. За цей час Софія навіть тричі змінила своє прізвище - Глявоне, Челіче, Маврокордато.

14 червня 1779 року Юзеф де Вітте, нехтуючи суспільною думкою, всупереч волі батьків, взяв у зіньковецькому костьолі шлюб з Софією Глявоне. Через рік після одруження подружжя поїхало до Парижу, де молода красуня закрутилася у вирі світського життя. До Кам'янця долітали чутки, що навіть король Людовик ХVІІІ був закоханий у Софію і схилявся перед її красою. У Парижі у молодої пари народився син, якого назвали Яном. До Кам'янця Софія де Вітте повернулася вже світською левицею і стала першою леді в місті. З її приїздом палац коменданта наповнився гостями, в день Св. Йосипа і Св. Станіслава (королівські іменини) відбувалися бали з ілюмінацією, феєрверком і стріляниною з гармат.

Після смерті в грудні 1785 р. Яна де Вітте Юзеф став комендантом кам'янецької фортеці. Це призначення остаточно утвердило Софію у ролі першої леді міста. Та кам'янецьке товариство швидко наскучило чарівній комендантші, яка вже спробувала смак паризьких розваг і придворних інтриг. Вона переїздить з Відня до Стамбулу, з Петербургу до Варшави, всюди чаруючи своєю вродою і гострим розумом. Повернувшись якось до Кам'янця у 1789 році, Софія сказала чоловіку: "Надаю перевагу цій фортеці перед столицею". Та правим виявився офіцер гарнізону Х. Дальке, який прокоментував повернення комендантші словами: "Ця пташка скоро вилетить з клітки...". І дійсно, вилетіла, щоб ніколи вже не повернутись. Нове палке кохання змінило долю Софії - вона стала дружиною графа Фелікса-Станіслава Потоцького.

Софія Потоцька померла у 1822 році на 58-му році життя. Після неї залишився не лише великий спадок, не лише славнозвісний парк "Софіївка" в Умані, але й легенда про силу краси і жіночності, що здатна не лише змінювати долі сильних світу цього, а й впливати на перебіг політичних подій. Та хто знає, чи запалала би так яскраво зірка її життя, якби не зустріла на початку шляху грецька дівчина, майже невільниця, сина кам'янецького коменданта Юзефа де Вітте…

Палац Вірменського єпископа (вул. Іоанно-Предтеченська, 2), стоїть на розі вулиць Іоанно-Предтеченської та Вірменської, проте візуально сприймається як такий, що входить до ансамблю Вірменського Ринку. Він є одним з небагатьох будинків, що збереглися від давньої забудови вірменських кварталів. Це двоповерхова будівля під високим гонтовим дахом із заломом, має на першому поверсі арочний проїзд, що веде до саду, який примикає до будинку з південного боку. Сад оточений кам'яною огорожею.

Головний, північний фасад палацу увінчаний білокам'яним карнизом, міжповерховий карниз також із білого каменю. Вікна першого та другого поверхів обрамлені білокам'яними лиштвами. Північний фасад найбільш багатий на декор, особливої краси йому надає білокам'яний портал в стилі ренесансу.

Бокові пілони порталу та архівольт прикрашені різьбленням, замковий камінь оздоблений листям аканту. В орнаментальному різьбленні порталу використані рослинні мотиви у вигляді "диньок", листя та квітів соняшника.

Палац вірменського єпископа має складну будівельну історію. Під час реставраційних робіт тут була виявлена кам'яна плита з написом на старовірменській мові: "Будинок куплений священиком Бетрісом і його дружиною 1479 року". По ній можна зробити висновок про ранні будівельні етапи цієї споруди. Згодом будинок неодноразово реконструювався і розширювався в об'ємі. Напис на балці першого поверху зберіг дату однієї з реконструкцій та ім'я майстра: "... роботою рік 1707 в квітні Аголтин Чаплі..."

У 18 ст. будинок був значно відбудований і реконструйований. В середині 18 ст. він увійшов до містобудівного ансамблю з п'яти будинків на Вірменському Ринку, у зв'язку з чим його було з'єднано аркою, перекинутою через Вірменську вулицю, з палацом Яна де Вітте. В кінці 18 - на початку 19 ст. арка була розібрана, західний фасад перероблено, змінилося внутрішнє планування.

Будинок отримує назву палац вірменського єпископа. Кам'янець-Подільський був значним релігійним центром подільських вірмен. В самому місті і навколо нього існувало біля десятка вірменських церков. Релігійне значення міста було таким великим, що свого часу Кам'янець називали "польським Ечміадзином". В Кам'янці дійсно жили вірменські єпископи, і для них існував палац, але Кам'янець і околиці не становили окремої єпископської єпархії. За старовинною традицією львівські архієпископи шість місяців на рік мешкали у Львові і шість - у Кам'янці, оскільки Кам'янець був найбільш значним духовним центром, що входив до Львівської вірменської єпархії.

У 19-20 ст. палац вірменського єпископа використовувався в різних цілях. В 1977 році відреставрований на стан 18 ст. (архітектори Є. Пламеницька, А. Тюпич). В краєзнавчій літературі палац відомий також під назвами вірменський торговельний будинок та будинок вірменського пробства. В теперішній час у будинку на другому поверсі знаходиться адміністрація історичного музею. Перший поверх у 2001 році віддано під експозицію археологічного музею. У саду, який примикає до будинку з південного боку і де традиційно росли дерева і квіти, було вирубано рослінність і влаштовано лапідарій, експонатами якого стали знайдені на Поділлі кам'яні язичницькі ідоли.

Північна частина Вірменського Ринку теж має дуже цікаві архітектурні пам'ятки. Її забудова у другій половині 19 ст. зазнала значних змін.

На розі вул. Домініканської і Вірменського Ринку знаходиться великий триповерховий будинок Кам'янець-Подільського Окружного суду (Вірменський Ринок, 5).

На цьому місці до 1616 року знаходився давній палац католицького епископа, котрий згорів під час страшної пожежі, яка знищила тоді велику частину Старого міста. Довгий час на місці палацу були лише руїни.

У вересні 1672 року Кам'янець був загарбаний турками. Захопивши місто, султан Магомет ІV призначив тут своїм намісником Галіль-пашу, для якого на місці згарища було зведено новий палац. Це була офіційна резиденція паші, бо його приватне життя проходило у будинку по вул. Госпітальній. Від цього будинку до нашого часу збереглися лише підпірні мури. Проте і "життя" палацу Галіль-паші на Вірменському Ринку виявилось недовгим. Через 27 років після загарбання турками Поділля воно, згідно з Карловицькою мирною угодою, було повернуто Польщі. Кам'янець представ перед поляками в жахливому вигляді. Більша частина забудови перетворилась на руїни, садиби і будівлі були розграбовані та спустошені. Не вцілів також і палац Галіль-паші.

Місце, де стояв палац, довго залишалось порожнім. Минуло більше століття, і лише у 1805 році міська шляхта збудувала тут театр. Але який це був театр! Відомий російський поет Костянтин Батюшков, перебуваючи з липня по грудень 1815 року при подільському губернаторі графові Сен-Прі, в одному з листів до своєї тітки Е. О. Муравйової писав: "...Є театр, подумайте, яким він має бути: коли йде дощ, то глядачі виймають парасольки, вітер свище в усіх кутках..."

У 1858 році театр перевели до Вітряної брами, а на його місці було розпочато будівництво нового кам'яного будинку, який призначався для дворянського депутатського зібрання. Для цього крім ділянки, на якій колись був палац Галіль-паші, була виділена територія ще одної садиби праворуч. В силу політичних подій (польське повстання 1863-1864 років) призначення будівлі ще до завершення будівництва було змінене. У 1892 році будівництво будинку було завершено, і в тому ж році туди вселився окружний суд.

Триповерховий кам'яний будинок Окружного суду - найбільший за розмірами на всьому майдані. Його архітектура проста і лаконічна: центральна частина головного південного фасаду підкреслена рустованими лопатками, другий поверх виділений високими півциркульними вікнами, оздобленими пілястрами, і прямими сандриками.

У червні-листопаді 1919 року, під час перебування у Кам'янці уряду УНР, тут діяло Міністерство військових справ. Воно було представлене генералами М. Юнаковим, О. Осецьким, М. Капустянським, полковником А. Мельником.

5 грудня 2002 року, у переддень чергової річниці Збройних Сил України, на південному фасаді будинку було урочисто відкрито меморіальну дошку, яка нагадує про перебування тут Міністерства військ УНР. Дошку прикрашають герб УНР та портрет головного отамана військ УНР Симона Петлюри. Автором меморіальної дошки є кам'янецький художник-різьбяр Володимир Кліщ.

За радянських часів сюди знов повернувся окружний суд, але вже радянський. З 1929 по 1936 роки тут розміщався міськвиконком. Після війни і до нашого часу - виробничий корпус швейної фабрики.

Далі на північному боці площі знаходиться старовинний вірменський будинок (№ 7), який після війни зазнав значних перебудов. Під час робіт зникла згадувана в літературних джерелах таблиця з написом: "Якуб Левонович. Р. Б. 1645". Наприкінці 18 ст. будинок належав відомій у місті родині Декапралевичів. Після перебудови в кінці 19 ст. будинок збільшився за рахунок прибудови до східного фасаду ще одного об'єму. В ньому був влаштований вхід до будинку, прикрашений пілястрами і трикутним сандриком. При відбудові будинку у повоєнний час були втрачені всі елементи декору, за винятком оздоблення входу.

Як і в минулі часи, на Вірменський Ринок ведуть сім вулиць. У 1990 році йому повернуто стару назву, але нашому сучасникові важко уявити, як по цьому майдану тягнеться караван коней або верблюдів, навантажених тюками з екзотичними східними товарами, чорнооких кучерявих вірменських хлопчиків обік нього та поважних купців, що очікують на караван біля вірменської ратуші.

Оглянувши палац вірменського єпископа і розташований в ньому музей археології, ми виходимо на вулицю Вірменську, яка веде вглиб вірменських кварталів. Вірменська - одна з найдавніших вулиць Старого міста. У 19 cт. вона також називалася Губернаторською. В 20 ст. мала кілька назв: Радянська, Троцького і, нарешті, Свердлова. В 1990 році вулиці повернуто її давню назву - Вірменська.

У 18 ст. на Вірменську вулицю з боку площі можна було пройти через арку. Перекинута через вулицю, вона з'єднувала палац вірменського єпископа з палацом коменданта фортеці Яна де Вітте. Завдяки арці, яка замикала вуличну перспективу, створювався ефект затишності вулиці і площі.

Уздовж лівої сторони вулиці тягнеться кам'яна огорожа палацу вірменського єпископа. До південної частини муру примикає висока Вірменська дзвіниця, яка є архітектурною домінантою вірменських кварталів.

Вона побудована в кінці 15 ст. - на початку 16 ст. в стилі Відродження. Під час турецької окупації 1672-1699 років вона не дуже постраждала, і вірмени влаштували в ній каплицю Св. Стефана. Дзвіниця має 5 ярусів, завершення у вигляді пірамідального намету з 4-ма маленькими башточками на кутах, з невеликими напівсферичними барабанами. В кожній з башточок влаштовано по 3 бійниці - при будівництві культових споруд будівельники не забували і про оборону міста.

В першому ярусі дзвіниці в 1978 році виявлені залишки розписів кінця 16 - початку 17 століть. Живопис присвячено життю Св. Стефана. Найкраще збереглася живописна композиція "Мучеництво Св. Стефана", по обидва боки якої розміщені медальйони зі сценами його життя. Розписи виконані в техніці клейового живопису червоною, коричневою та вохристою фарбами. Реставрація живопису здійснена київськими художниками-реставраторами під керівництвом Аркадія Марампольського. На початку 1980-х років під плитами першого ярусу дзвіниці була зроблена сенсаційна знахідка великого скарбу золотих і срібних культових предметів. Він походить з казносховища Вірменського Миколаївського собору. Містить багато вотивів, подарованих іконі Вірменської Божої Матері. Частина скарбу передана до Києва, частина зберігається у фондах Кам'янець-Подільського Державного історичного музею-заповідника. Тепер на 1-му ярусі дзвіниці знаходиться українська православна церква Св. Стефана (Київського патріархату). До дзвіниці прилягають руїни Вірменського Миколаївського костьолу, зруйнованого в 1930-х рр. Зберігся лише фрагмент галереї, який викликає почуття пронизливого смутку і нагадує нам, що колись тут вирувало життя великої вірменської громади.

Вірменський Миколаївський костьол вважався перлиною Кам'янця. Побудований в кінці 15 ст., можливо на місці стародавньої дерев'яної церкви. Історія Вірменського костьолу тісно пов'язана з життям вірменської громади, яка відігравала значну роль у житті середньовічного Кам'янця. Вірмени, що оселилися у місті, належали до вірмено-григоріанського віросповідання. Століттями вірменська громада зберігала свою віру, звичаї, мову, культуру.

В 17 ст., відбувається процес полонізації вірмен, який закінчився у 1666 р. прийняттям унії. З того часу богослужіння відбувалося за католицьким обрядом. Так Вірменська Миколаївська церква стала костьолом.

Надзвичайно великої шкоди Вірменському храму завдали турки при штурмі міста в 1672 році. Після звільнення Кам'янця храм півстоліття стояв у руїнах. Тільки у 1756 році вірменське духовенство почало його відбудову. Роботи завершено у 1767 році, а 27 червня 1791 року храм освятив львівський вірменський уніатський архієпископ. Богослужіння спочатку відбувалося за уніатським обрядом, а з початку 19 ст., внаслідок повної асиміляції вірмен - латинською та польською мовами.

За своєю архітектурою Вірменський храм сильно вирізнявся серед кам'янецьких культових споруд. Це був величний храм візантійської архітектури. Над ним підносився високий 8-гранний купол. З трьох боків (північної, західної та південної) храм оточувала крита галерея, в якій збиралися представники вірменської громади для вирішення питань церковного життя. Фасад храму був завершений фронтоном і прикрашений позолоченою статуєю Діви Марії.

У Вірменському храмі знаходилась місцева святиня, шанована не тільки католиками, а й православними - давня Ікона Божої Матері. Деякі дослідники відносять її написання до 10 ст. До Кам'янця вона потрапила у 14 ст. Ікона мала багатовікову історію, яка скінчилась у 1920-х роках, коли її, разом з іншими цінностями, було вивезено в невідомому напрямку.

Довгі роки у Вірменському храмі зберігалися важливі документи і печатка вірменської громади, прапор, грамоти, отримані від польських королів, а також рукописні книги 13-14 ст. У 1891 році ці книги були передано до імператорської публічної бібліотеки Санкт-Петербургу.

У 1970-80-х роках проводилися дослідження храму, під час яких було відкрито рештки фундаментів, розчищено підвали.

Праворуч, із самого початку вулиці, тягнеться кам'яний мур садиби коменданта фортеці Яна де Вітте, яка пізніше належала подільському губернатору. Відреставрований станом на 18 ст., він зберігає фрагменти давніх мурів садиби. Привертає увагу маленька хвіртка з порталом з білого каменю, яка служить єдиною окрасою цього суворого муру.

Одразу за руїнами Вірменського Миколаївського костьолу можна побачити цікавий житловий будинок (вул. Вірменська, 1), від якого так і віє середньовічною давниною. Він збудований у 15 ст. на садибі Миколаївського собору і примикає до його огорожі. В давнину мав два поверхи, ренесансний декор. В кінці 17 ст. був зруйнований, втратив первісний вигляд. Тепер 1-поверховий, прямокутний в плані, позбавлений декору. Сувора і строга простота будинку підказує нам, що це один з найдавніших будинків у місті.

Поряд з будинком № 1, на розі вул. Вірменської та Миколаївського провулку знаходяться залишки вірменських будинків 16-17 ст. Їх напівпідвальні поверхи використовувалися під склади. До нашого часу від будинків збереглася лише зовнішня стіна з отворами воріт.

Від вірменських складів починається короткий провулок Миколаївський, в кінці якого знаходиться одна з найдавніших церков Кам'янця - Миколаївська або Благовіщенська.

Оточена кам'яною огорожею, церква займає частину однієї з живописних терас міста. Будівельна історія церкви дотепер залишається загадковою, дослідники сперечаються щодо часу її виникнення. Існує переказ, що вона побудована в 13 ст. Згідно іншій версії, її побудував вірменин Синан, син Котлубея у 1398 році.

Архітектура цього храму має багато спільного з давньоруськими капличками. В ній простежуються також елементи оборонного зодчества: товсті стіни, могутні контрфорси, вікна, влаштовані під самим склепінням. В один з контрфорсів вмонтовано хачкар - невелику плиту, покриту орнаментальним різьбленням і зображенням хреста в центрі. Слово хачкар у перекладі з вірменської мови означає "хрест-камінь". На згадку про ремонт Миколаївської церкви на хачкарі вміщено дату "1544" та ім'я "Агоп". В кінці 19 - на початку 20 ст. церква була укріплена аркбутанами. Привертають увагу білокам'яні обрамлення ніш на західному фасаді та арочний портал на південному, які є характерними для вірменського зодчества. Простота ахітектурного рішення пам'ятки у поєднанні з декором робить її однією з найцікавіших споруд пізньороманського стилю.

У 1990-х роках в церкві було досліджено фресковий живопис 17 ст. Реставрація живопису проводились бригадою художників-реставраторів Київської реставраційної майстерні. Пізніше, коли церква була віддана громаді православної церкви Московського патріархату, в ній було зроблено нові розписи замість давніх відреставрованих.

Дзвіниця Миколаївської церкви, яка розташована при вході на церковне подвір'я, побудована на багато століть пізніше самої церкви - у 1901 році.

Оглянувши Миколаївську церкву з дзвіницею, повертаємося на вулицю Вірменську повз будинок по Миколаївському провулку, 6, що розташований на розі вулиці і провулку. Це давній вірменський шпиталь 16-18 ст. Такі притулки для хворих і бідних людей здавна влаштовувалися при церквах і костьолах. Вірменський шпиталь являє собою одноповерховий кам'яний будинок із склепінчастим підвалом, в якому збереглися два портали з білого каменю. Кам'яний мур огороджує його з боку Вірменської вулиці.

Плани міста свідчать, що сучасна Вірменська вулиця була частиною давньої, більш довгої вулиці, яку в кінці 18 ст. називали "вулицею від ронделя за Тринітарами". Вона йшла з заходу на схід паралельно південній стороні Вірменського Ринку до Вірменського костьолу Св. Миколая. Тут вона повертала на південь, значно розширюючись перед костьолом, утворюючи невелику площу неправильних обрисів.

Напроти руїн костьолу знаходиться одна з найцікавіших пам'яток південної частини міста - будинок коменданта фортеці (вул Вірменська, 2-а).

Ділянка, яку займає палац з прилеглою до нього садибою, розташована на двох терасах. Тераси підтримуються з півдня і заходу кам'яними підпорними стінами. Садиба складається з двох будинків, розташованих на верхній терасі і саду та оточена кам'яною огорожею. Вхід на територію садиби знаходиться з боку вулиці Вірменської.

Головний будинок стоїть в глибині двору, старий кам'яний флігель (вул. Вірменська, 2) - ліворуч від входу. Будинок одноповерховий з мансардою.

Будівельна історія палацу Рациборовського сягає, ймовірно, 15 ст. Тоді він був побудований вірменами як двооб'ємний, одноповерховий, прямокутний в плані житловий будинок. В 1672-1699 роках дві тераси, на яких знаходиться подвір'я садиби, були укріплені потужними підпірними стінами з боку вул. Госпітальної.

У 1770 році будинок був реконструйований під комендатуру архітектором, комендантом фортеці Яном де Вітте, шляхом надбудови мансарди. В 1843 році він ще раз був перебудований: замість мансарди влаштований другий поверх капітальної конструкції. Хоча садиба остаточно сформувалась як палац у 18 ст., коли панував стиль бароко, все ж архітектурний вигляд головного будинку зберігає виразні риси, притаманні ренесансу.

Плани будинку і його приміщень мають чітку геометричну форму. На південно-східному та північно-західному фасадах збереглися білокам'яні профільовані ренесансні лиштви вікон. В інтер'єрі 1-го поверху знаходяться два різьблених білокам'яних портали, оздобені орнаментом рослинного та міфологічного характеру, що притаманне для епохи Ренесансу. Стеля приміщень першого поверху у 18 ст. була прикрашена вже в новому стилі - бароко.

Під час досліджень будинку у 1980-х роках виявлені розписи стелі в кімнаті першого поверху. На жаль, не вдалося повністю зберегти їх. Кілька фрагментів цього розпису, створеного на міфологічні теми у 18 ст., відреставровані і зберігаються у фондах Національного історико-архітектурного заповідника "Кам'янець". Протягом свого існування палац Рациборовського змінив багато власників. В кінці 18 ст. це шляхетська садиба Рациборовських, багатих подільських магнатів. Людвик Рациборовський, староста червоногородський, був маршалком шляхти Подільської губернії. В 19-20 ст. тут знаходились комендатура фортеці, жіноча гімназія, приватне володіння. В радянські часи - технікум іноземних мов, у 1932-1941 роках - єврейська школа. Після Другої світової війни - дитячий садок. В другій половині 1980-х років була проведена реставрація палацу. Розібрано другий поверх і відновлено мансарду, котра існувала у 18 ст. Потім роботи по реставрації були законсервовані. В 1994 році планувалося відкрити тут Польський дім, але пізніше садибу було віддано під Український бізнес-клуб. Тепер це приватне володіння.

Вулиця Вірменська має яскраво виражену садибну забудову, в чому можна пересвідчитись, пройшовши вздовж її правого боку вниз, у південному напрямку.

У 18-19 ст. тут розташовувалися переважно шляхетські садиби. На території такої садиби знаходилось кілька будівель: головний будинок, один або кілька флігелів, стайні, возовні, сараї та інші господарські будівлі. Садиби оточувалися кам'яними мурами. На планах міста 18 ст. чітко простежуються садиби, розташовані по правій стороні вулиці. Вони остаточно сформувались у 17-18 ст. Пізніше в садибах руйнувалися одні будівлі, зводилися інші, але межі садиб залишалися незмінними і простежуються дотепер.

Будинок № 4 по вул. Вірменській - єдина споруда, яка збереглася від великої шляхетської садиби, що займала колись весь кут вул. Вірменської і Тісного провулку. В другій половині 18 ст. садиба належала Казимиру Ліпінському, летичівському, а згодом подільському підкоморію. К. Ліпінський був помітною постаттю в політичному житті Поділля другої половини 18 ст. Він походив з відомого на Поділлі шляхетського роду Ліпінських гербу "Брождіц". Його роль і авторитет у суспільно-політичних колах краю поступово зростали. Життєвий шлях К. Ліпінського визначили такі віхи: спочатку - писар міський кам'янецький, 1759 р. - мечник подільський; 1766 р. - підстолій; 1767 р. - підкоморій летичівський, 1782 р. - підкоморій подільський; посол на сейми 1763, 1764, 1776 та 1780 років; кавалер орденів Св. Станіслава (1780 р.) та Білого Орла (1791 р.). Політична діяльність К. Ліпінського припадає на складний період в історії Польщі, до якої входило тоді Поділля. Це часи Барської конфедерації 1768 року та події, пов'язані з двома поділами Польщі 1772 та 1793 років К. Ліпінський очолював прихильників польського короля Станіслава Августа Понятовського на Поділлі. Коли Станіслав Август у 1781 році приїхав до Кам'янця, на його честь була влаштована урочиста зустріч. Після служби у Кафедральному костьолі К. Ліпінський виголосив привітальну промову. Він подякував королю за відвідання міста і відзначив, що це є видатною подією в історії міста і краю.

Про те, що К. Ліпінський користувався прихильністю короля Станіслава Августа, свідчить королівський привілей 1775 року про звільнення садиби Ліпінського від військового постою назавжди, приймаючи до уваги його заслуги. В ті часи це був значний привілей - адже військові постої важким тягарем лягали на мешканців міста і часто завдавали великих збитків власникам будівель.

На вулиці Вірменській ми можемо оглянути кілька шляхетських садиб. Садиба Ліпінського під № 4 була значно розбудована в 19 ст. і складалася з кам'яного будинку, двох флігелів та кількох господарських будівель. Дотепер зберігся лише головний будинок. Зведений ще у 16 ст. вірменами, пізніше кілька разів перебудовувався у 18 та 19 ст. Це одноповерховий кам'яний будинок з двокамерним підвалом, який має півциркульне склепіння. В 19 ст. головний фасад будинку отримав класицистичний декор. Будинок цікавий як зразок еволюції середньовічної житлової забудови протягом кількох століть.

Йдучи далі вулицею Вірменською, ми можемо оглянути ще одну давню шляхетську садибу, яка, на відміну від сусідньої, збереглась майже повністю. Вона об'єднує будинки № 6, 6-а, 6-б та 8. В кінці 18 ст. садиба належала Марії Гурській. На початку 19 ст. її придбав кам'янецькій віце-регент Павло Тулюк-Кульчицький, потім її успадкував його син Євстафій Кульчицький. В міському архіві збереглася скарга Павла Тулюк-Кульчицького на мушкетерів Кримського полку, які стояли постоєм у його садибі і завдали їй великих збитків. Справді, в ті часи військові постої були справжнім лихом для мирних і хазяйновитих мешканців міста.

Найбільш давній будинок садиби - № 6, який виходить на вул. Вірменську. Ззовні непоказний, він має кімнату зі склепінням. В 1656 році садиба Є. Кульчицького була продана за борги з публічних торгів. Її придбала Астольда Солодковська. В глибині садиби, на місці давнього будинку, побудованого ще вірменами в 15 - на початку 16 ст., від якого до 19 ст. зберігся лише підвал, Астольда Солодковська збудувала будинок значно більших розмірів і складного планування. Тепер це двоповерховий, прямокутний в плані, будинок, з двома кам'яними ганками на східному фасаді, (вул. Вірменська, №6-б). Декор дуже простий - кути будинку декоровані імітацією рустування в тиньку. На західному фасаді та в підвалі збереглися фрагменти білокам'яного обрамлення. Цікавим є поєднання давньої та пізньої частин будинку. Інші споруди садиби під № 6-а, № 8, з'явилися в другій половині 19 ст.

Далі на південь знаходяться садиби № 10, № 12 та № 14. Одноповерхові, на високих підвалах, із скромним декором, всі вони побудовані на основі давніх будинків вірмен. Як шляхетські садиби сформувалися у 18-19 ст. Слід зазначити, що саме по правій стороні вул. Вірменської найкраще збереглася давня житлова забудова, в основі якої лежать будинки перших вірменських колоністів міста 15-16 ст.

Одразу помітно, що ліва сторона вулиці розташована вище, ніж права. Будинки, що знаходяться тут, № 3 та № 5, побудовані у 19 ст. Ліва сторона вулиці значно вище від правої, оскільки тут в кінці 18 - на початку 19 ст. знаходилося фортифікаційне укріплення - батарея Св. Алоїзія або, як її називали в народі, Фріцовська батарея. На початку 19 ст. вона вже втратила своє оборонне значення, з неї були зняті гармати, а земля була продана з торгів міською владою мешканцям міста.

Під час прогулянки по вул. Вірменській привертає увагу її нерівний рельєф із значним нахилом в південній частині вулиці. Ця звивиста вулиця із збереженою старою бруківкою, з її кам'яними мурами і підпірними стінами має дуже мальовничий вигляд і переносить нас в давні часи. З вулиці Вірменської повертаємо ліворуч - на вулицю Довгу.

ВУЛИЦЯ ДОВГА

Повертаючи за будинком по вул. Вірменській, 5 ліворуч, виходимо на вулицю Довгу (в радянські часи - вул. Рози Люксембург). Колись вона обходила півколом східну частину Старого міста. Тягнулася з півночі на південь від однієї частини вулиці Руської до другої. Середній відрізок Довгої проходив під Новопланівським мостом. В Описі Кам'янця 1700 року знаходимо ще більш давню назву вулиці - Довга попід валом, бо уздовж неї тягнулися оборонні укріплення - вали. Південна частина вулиці, в межах вірменських кварталів, називалась Різницькою вулицею, а в 19 ст. - Сенаторською.

Більша частина вулиці Довгої була знищена під час бомбардування міста у 1941 році. Найкраще збереглася до нашого часу її південна частина.

По лівій стороні вулиці особливу увагу привертає будинок № 12 - цікавий зразок житлової забудови середньовічного Кам'янця. Зведений як житловий будинок у 15 ст., перебудовувався у 16 та 17 ст. Значної реконструкції він зазнав у 1722 році, про що свідчить напис на балці в інтер'єрі будинку: "Площинський з дружиною своєю Агафією року божого 1722, липня 1". У 1981 році будинок відреставровано (проект А. Тюпича), йому повернуто вигляд на початок 18 ст. Його перший поверх кам'яний, другий має каркасну конструкцію. Віконні отвори з білокам'яними лиштвами, відкрита дерев'яна галерея з південного боку, глуха огорожа з брамкою з півночі та високий гонтовий дах надають будинку неповторного середньовічного колориту. Після реставрації його віддано під майстерні місцевим художникам.

На протилежному боці вулиці можна оглянути старий одноповерховий будинок з мезоніном, що здавна належав родині Жарковських по вул. Довгій, 11. Такі будинки були характерні для забудови Кам'янця 19 - початку 20 ст. Напроти будинків № 11 та 13 знаходиться підпірний мур садиби Миколаївської (Благовіщенської) церкви. Колись з вулиці Довгої можна було піднятися до церкви кам'яними сходами, через брамку у мурі.

Під №15 та 15-а знаходиться давня шляхетська садиба, що складається з двох будинків. Вона здавна належала представникам кам'янецької знаті: в середині 18 ст. подільському стольнику Й. Гуровському, в другій половині - вельможним Богушам, в кінці 18 ст. - львівському стольнику К. Гумецькому, який в 1801 році продав її колезькому асесору Георгію Віхману. Таким чином, садиба, в силу історичних та політичних змін на Поділлі, переходить з рук вельможної польської знаті до рук російського чиновництва. В 1805 році міська влада купила у Г. Віхмана садибу. Після перебудови в ній проживали подільські цивільні губернатори. В середині 19 ст. тут розмістилась цивільна палата.

Будівельна історія садиби характерна для цієї частини міста. Садиба сформувалась у 17-18 ст. на основі давніх вірменських будинків 15-16 ст. В 18-19 ст. неодноразово перебудовувалась. Тепер складається з двох будинків, розташованих по обидва боки від входу у двір. В східній частині садиби знаходиться невеликий сад.

Основну цінність має будинок № 15. В ньому збереглися давні склепіння. В середині 19 ст. південний фасад будинку прикрасив портик у стилі ампір. Під час війни будинок був пошкоджений. В повоєнний час після ремонту в садибі був розташований Хмельницький обласний Державний архів. На початку 1990-х років архів переїхав у інше приміщення, і будинки № 15, 15-а почали занепадати. В теперішній час вони, на жаль, не використовуються.

Поряд з будинками 15 та 15-а знаходиться ще один яскравий зразок кам'янецької шляхетської садиби - будинки № 17 та 19. Хоча тепер вони мають різні номери, протягом всієї історії входили до однієї садиби. На початку 19 ст. її власником був Григорій Равич, який потім продав будинки місту. У 1834 році міська влада віддала їх у найм католицьким черницям-візиткам строком на 10 років. Але візитки залишили монастир раніше, в 1842 році, оскільки перейшли до нової будівлі свого монастиря на Польських фільварках, який збудував для них подільський губернатор граф М. Грохольський. Потім будинки наймав під житло віце-губернатор барон Корф, пізніше - віце-губернатор В. Пфелер. В другій половині 19 ст. тут деякий час знаходилась публічна бібліотека, питне відділення казенної палати, міське поліційне управління. Врешті-решт міській владі стало невигідно утримувати і ремонтувати ці будинки, і їх продали з публічних торгів. Власником у 1883 році став дворянин Альберт Городницький. З того часу садиба переходить у приватні руки та часто змінює своїх власників. Цікава подробиця - один з чергових власників продавав будинки разом із телескопом.

Садиба має просторе подвір'я, сад, розташований на двох терасах з підпірними кам'яними мурами. Кам'яна огорожа оточує сад з трьох боків. Будинок № 17 побудований в кінці 15 ст. - на початку 16 ст. як вірменський, зазнав багато перебудов у наступних століттях. Він значно змінив свій вигляд на початку 19 ст.: тоді було надбудовано другий поверх, західний фасад отримав декор з елементами бароко і рококо. Особливо ошатного вигляду надають будинку такі декоративні елементи, як пілястри іонічного ордеру, які обрамлюють вхід, увінчаний розірваним сандриком. Кути другого поверху підкреслені пілястрами з капітелями корінфського ордеру, які підтримують профільований карниз, декорований ліпними кронштейнами. Віконні отвори обрамлені лиштвами із сандриками. Тепер він частково використовується як житловий. Будинок № 17 з його чепурним фасадом є справжньою окрасою вулиці.

З ним різко контрастує вигляд другого будинку садиби - № 19. Головний фасад - суворий, позбавлений будь-якого декору. Але східний дворовий фасад будинку несподівано вражає свєю затишністю і привітністю, які надають йому дерев'яна галерея і кам'яні сходи. В будинку тепер знаходяться майстерні місцевих художників. У середині 1980-х років було відреставровано брамку садиби.

Йдучи далі вниз, можна оглянути цікаві будинки під №№ 25 та 25-а, які розташовані під прямим кутом один до одного.

Праворуч знаходиться двоповерховий будинок 19 ст. простої архітектури. На північному фасаді колись існувала веранда, пізніше втрачена. В глибині двору знаходиться будинок 19 ст. з класицистичним декором, з оригінальними сходами на другий поверх у вигляді кам'яної арки. В першій половині 19 ст. садиба належала Леонтію Яржембському, дворянину, який і побудував ці будинки. У другій половині 19 ст. власниками були Глембоцькі, а пізніше садиба переходила з рук в руки.

З південного боку до будинків 25, 25-а примикає досить високий земляний пагорб. Тут до 1793 року стояла православна церква Св. Миколая. В кінці 18 - на початку 19 ст. церкву було розібрано і на її місці влаштовано батарею, названу Миколаївською. У 1811 році батарею було ліквідовано. В 1835 році погост церкви Св. Миколая з кладовищем був переданий кафедральному православному собору (на той час ним була Іоанно-Предтеченська церква), і на ньому збудовано будинок, який не зберігся до нашого часу. На його місці у 1956 році з'явився двоповерховий будинок № 27.

Десь в цій частині вірменських кварталів, як вказують деякі історики, знаходилась вірменська церква Святого Степаноса, зруйнована турками наприкінці 17 ст. На жаль, докладніше її місцезнаходження невідомо.

Далі, навпроти казарм, біля кам'яних сходів знаходиться будинок, який в другій половині 19 ст. належав Терлецькому. В наш час він відноситься до вул. Руської (№ 100). В давній час поряд з будинком стояла брама, яка закривала вихід на вулицю Довгу з долини річки Смотрич. На ніч брама замикалась.

В будинку Терлецького у другій половині 19 ст. жив польський письменник і поет Антоній Петкевич (1824-1903 рр.), який писав під псевдонімом Адам Плуг. Під час свого проживання у Житомирі він приймав участь у патріотичних польських маніфестаціях, які були провісниками польського повстання 1863 р. У 1862 році Петкевича та його дружину заарештували. Після двохрічного ув'язнення його звільнили і відправили під нагляд поліції спочатку до Овруча, потім до Києва і, нарешті, до Кам'янця. У Кам'янці Петкевич прожив до 1874 року. Під час цих поневірянь померла дружина письменника.

Він безуспішно намагався знайти роботу. Подільська шляхта недоброзичливо ставилася до Петкевича, вважаючи його революціонером. Перебуваючи у Кам'янці, він увійшов до кола польської інтелігенції: зав'язав дружні стосунки з Михайлом Греймом, був другом лікаря і історика Юзефа Роллє і частим гостем у його домі. Пізніше, в 1874 році, Петкевич став співредактором, а згодом і головним редактором щорічника "Клоси", який видавався у 1865-1890 роках у Варшаві і відзначався високим літературним і видавничим рівнем. Потім, вже в кінці життя, Петкевич був редактором газети "Кур'єр Варшавський". Адам Плуг був плідним письменником, але в наш час його твори призабуті.

З вулиці Довгої можна вийти на вул. Госпітальну.

ВУЛИЦЯ ГОСПИТАЛЬНА

Оглянувши вул. Довгу, виходимо на вул. Госпітальну (Лазаретну), яка піднімається вгору і виходить на Вірменський Ринок.

На розі Госпітальної і Довгої височить могутня чотириповерхова кам'яна споруда - фортечні казарми (вул. Госпітальна, 14).

Побудовані в 1780-1792 роках для розміщення війського гарнізону. Будівництво здійснене за проектом Станіслава Завадського і під керівництвом коменданта фортеці Яна де Вітте.

В цій частині Старого міста на той час вже існували оборонні укріплення - Руська брама в долині річки Смотрич, мури А. Гловера та батарея Св. Андрія, які утворювали потужний оборонний вузол. Його міць зросла із спорудженням поряд з батареєю Св. Андрія Віттових казарм, як їх традиційно називали мешканці міста.

Після приєднання Поділля до Російської імперії відпала необхідність у таких великих солдатських і офіцерських казармах. До 1816 року тут ще знаходився гарнізон, але через деякий час, після ремонту, в казармах було розташовано військовий госпіталь, від якого і походять назви вулиці - Госпітальна та Лазаретна.

З військовим госпіталем пов'язане ім'я відомого російського мовознавця, лексикографа, етнографа і письменника Володимира Даля (1801-1872 рр.), відомого також під псевдонімом Козак Луганський. В. Даль прибув до Кам'янця в 1831 році як військовий лікар. Його направили у місто для боротьби з епідемією холери. Кожну вільну від роботи хвилину Даль використовував для ознайомлення з новим для нього краєм: вивчав побут подолян, записував слова, прислів'я, казки, пісні, легенди. Особливо плідними були поїздки у навколишні села - Нігин, Черче, Чорнокозинці та інші. Враження від нашого краю знайшло яскраве відображення у повісті "Подолянка". Головною працею В. Даля є "Тлумачний словник живої великоруської мови" у 4-х томах., в якому він враховує мовні особливості російської мови різних регіонів і зокрема подільського. Великий інтерес становить також його збірник "Пословицы русского народа", в якому він вмістив прислів'я про наше місто: "Каменец - венец, кругом вода, а в середине беда". З поясненням: "река Смотрич обходит вокруг скалы, на которой Каменец-Подольск".

У другій половині 19 ст. казарми фортеці або госпіталь зазнали перебудови: на центральній частині головного фасаду з'явилися чотири триповерхові прибудови. Після революції 1917 року казарми фортеці використовувались в різних цілях. Після війни тут знаходилась тютюнова фабрика. На початку 1990-х років фабрику було переведено за межі Старого міста. Тепер казарми не використовуються і поступово занепадають, хоча і донині справляють велике враження своєю могутністю, особливо з боку річки, на берег якої виходить їх головний фасад. Це типовий зразок казарменної споруди.

Йдучи далі по звивистій вулиці уздовж північного боку казарм, на протилежному боці ми бачимо будинок № 7, над подвір'ям якого нависає земляна тераса вулиці Вірменської. Садиба № 7 збереглася майже в такому вигляді, який вона мала у 19 ст.: просторе подвір'я і невеликий одноповерховий будинок. В кінці 19 ст. садиба належала дворянці М. Л. Орловській, котра в 1901 році подарувала її своєму онукові Олександру Прусевичу, котрий прожив тут до 1919 року.

Олександр Прусевич (1878-1944 рр.) - відомий польський історик, етнограф, природознавець, бібліограф, музеєзнавець, дослідник Поділля і Волині, член Подільського історико-архелогічного товариства (1907-1919 рр.) та Товариства подільських природознавців (1911-1916 рр.). У 1907-1915 роках О. Прусевич був головним охоронцем Кам'янець- Подільського "давньосховища" (музею). В 1919 році емігрував у Західну Україну. В 1940-1941 роках працював у Львівському етнографічному музеї. Значна частина наукової спадщини О. Прусевича зберігається у Науковій бібліотеці Академії Наук України ім. В. Стефаника у Львові. Найбільш відомою працею О. Прусевича є книга "Кам'янець-Подільський. Історико-топографічний нарис", що видавалась польською мовою у 1913 та 1915 роках.

Простуючи далі уздовж довгого кам'яного муру, ми підходимо до будинку по вул. Госпітальній, 5, який розташований на розі Госпітальної та провулку Тісного, що веде до вул. Вірменської. Невелика, трикутна в плані, садиба притулилася до потужних кам'яних підпірних мурів садиби коменданта фортеці у вигляді аркади, що підтримують сад палацу Рациборовського (комендатури) з боку вулиці Госпітальної.

У 18-19 ст. на садибі № 5 знаходився кам'яний льох, в якому, згідно з переказами, за турецьких часів була влаштована в'язниця гарему, куди за провини кидали гаремних невільниць.

У 19 ст. цей кам'яний підвал використовувався під житло. В кінці 19 ст. міщанин М. Заремба побудував на ньому двоповерховий будинок, який пізніше купив дворянин Карл Дунін і прожив тут до 1930 року.

Потужні високі мури з аркадою надають цій частині вулиці яскравий середньовічний колорит. На жаль, в теперешній час садиба № 5 втратила первісний вигляд внаслідок перебудови.

З західного боку до мурів примикають руїни будинку турецького намісника Галіль-паші, який жив тут у роки турецької окупації Кам'янця. Вірменський будинок, в якому він оселився, був двоповерховим, кам'яним, з високим нижнім поверхом, який служив підпірною стіною. Він мав багатий білокам'яний декор. В роки Другої світової війни будинок було повністю зруйновано. Залишились тільки підпірні мури. Зображення будинку дійшло до нас на картині польського художника К. Мірецького.

Житловий будинок по Комендатському провулку, 1, що стоїть на розі Госпітальної і провулку, являє собою характерний зразок житлової забудови міста 19 ст. - кам'яний будинок на високому підвальному поверсі.

Ліворуч знаходиться одноповерховий будинок по вул. Госпітальній, 6, який включає дві середньовічні вірменські споруди кінця 15 - початку 16 ст., що були перебудовані у 17-18 ст., а в 1960-х роках об'єднані в один будинок. Його давня частина зберігає склепінчасту стелю і залишки розпису, в підвалі - білокам'яний портал. Під час турецького панування вірмени влаштували тут капличку.

Далі у глибині двору за кам'яною огорожею стоїть будинок № 4. У 19 ст. він складав єдину садибу з будинком № 6. На відміну від давнього будинку № 6, будинок № 4 побудований у першій третині 19 ст. колезьким радником Кільхнером. Історик Ю. Роллє свого часу вважав, що він побудований на садибі вірменського костьолу Св. Георгія, котрий існував тут до 18 ст. У 1807 році руїни костьолу були продані, а згодом в західній частині садиби був побудований житловий будинок. З середини 19 ст. він належав Францу Коревицькому, який в кінці 19 ст. здійснив надбудову другого поверху та інші перебудови. Роботи проводилися під наглядом міського архітектора М. Баллога. Будинок простої архітектури з елементами класицизму і належить до типових споруд міста 19 ст. В його підвалі збереглися фрагменти більш ранньої споруди.

На протилежній стороні вулиці знаходиться будинок № 3 - великий, цегляний, двоповерховий, з проїздом у двір.

У першій третині 19 ст. на цьому місці існували два маленьких будиночки, що стояли окремо один від одного. В середині 19 ст. вони були об'єднані в один будинок з надбудовою другого поверху. Подвір'я будинку має досить мальовничий вигляд зі своєю дерев'яною галереєю, що була характерною для південних міст. На цих галереях влітку проходило життя мешканців будинку: тут гралися діти, сушилася білизна, відпочивали старші люди.

В північній частині двору кам'яні сходи ведуть нас до Казематної башти (1667-1783 рр.) - приземкуватої кам'яної вежі циліндричної форми. Її роль в оборонній системі міста до кінця не з'ясована: споруда розташована в середині житлового кварталу. В 1783 році вона була реконструйована Яном де Вітте і пристосована до міських комунальних потреб.

Двоповерховий будинок № 1, розташований на розі Госпітальної та провулку, який у 19 ст. часом називали Пожежним, був побудований у 19 ст. на давніх фундаментах. У кінці 19 ст. він належав Д. Юфі, потім Д. Біхдрікеру, які його значно перебудували. Будинок є типовою житловою спорудою 19 ст.

Навпроти нього, в глибині двору, знаходиться будинок по вул. Госпітальній, 2, побудований у 18 ст., причому основою для нього послужив кам'яний оборонний мур, який добре проглядається з боку вул. Тринітарської.

Для південної частини Старого міста характерне розташування вулиць на земляних терасах. Нижче вулиці Госпітальної на подібній терасі розташована вулиця Тринітарська, ще нижче - вулиця Успенська. Потрапити на них можна зі Старобульварної вулиці та вулиці Замкової.

З вулиці Госпітальної можна вийти на Вірменський Ринок через короткий провулок, який в наш час не має жодної назви.

П'ятницька - це найдавніша назва вулиці. Колись вона тягнулася від Польського Ринку до Південних воріт, які вели у долину річки Смотрич. Згодом, коли південну частину міста заселили вірмени, відрізок вулиці П'ятницької від Вірменського Ринку до Південних воріт стали називати вулицею Вірменською. Частина ж вулиці П'ятницької від Польського Ринку до Вірменського зберегла свою давню назву. Хоча, багато вірмен мешкали і на П'ятницькій вулиці.

Свою назву вулиця зберігала протягом багатьох століть до радянських часів, коли її перейменували на честь Августа Бебеля.

Давня назва вулиці походить від дерев'яної православної церкви Св. Параскеви, яку традиційно називають П'ятницею. Це була найдавніша церква Кам'янця, побудована ще у 14 ст. за часів литовських князів Коріатовичів. Дослідники припускають, що тоді вона знаходилась на території садиби теперішнього будинку № 7 по вулиці П'ятницькій.

Свята Параскева П'ятниця вважалася покровителькою торгівлі, а церква в її ім'я - храмом купців. Споряджаючи в далеку дорогу свої каравани, вони замовляли у церкві молебни за успішну торгівлю.

В кінці 16 ст. церква вже не існувала.

На П'ятницькій вулиці у довоєнний час знаходилось 16 будинків, одинадцять з них зруйновані в роки війни.

Кам'яний двоповерховий будинок № 5 до середини 19 ст. належав Баласановичу. Відомо, що в першій чверті 19 ст. тут засідала масонська ложа.

Будинок на вул. П'ятницькій, 7 в кінці 19 ст. належав купцю Вайнбойму, який значно перебудував садибу. Вона була дуже велика: тягнулася від П'ятницької до Довгої, окрім головного будинку мала у дворі ще триповерховий та двоповерховий флігелі, зруйновані в часи війни. Вважають, що саме у садибі Вайнбойма в давні часи знаходилась П'ятницька церква. Головний будинок садиби виходить західним фасадом на вулицю П'ятницьку. Він кам'яний, двоповерховий, ошатний, оздоблений декором у стилі класицизму.

На протилежному боці вулиці знаходиться Домініканський чоловічий монастир, в якому тепер мешкають католицькі ченці ордену Св. Павла Пустельника. Високий кам'яний мур монастиря тягнеться уздовж вулиці.

Далі увагу привертає будинок Руського магістрату 16 ст. по вул. П'ятницькій, 9 з цікавою і своєрідною архітектурою.

У 1570-х роках війтом руської громади був Киріак (Кирик). Свій житловий будинок на вул. П'ятницькій він заповів громаді. Королівським указом 1658 року будівля була призначена для розміщення в ній Руського магістрату. Протягом 12 років тут вирішували справи руської громади міста, вершили правосуддя, приймали гостей.

У 1670 році польський сейм виніс постанову про розпуск Руського магістрату і приєднання руської громади до польської. Будинок магістрату став власністю священиків Іоанно-Предтеченської церкви.

У радянські часи будівля використовувалась в різних цілях. У 1978-1980 роках за проектом архітектора В. Полегкого була здійснена реставрація будинку Руського магістрату. Йому був наданий вигляд, який він мав 300 років тому. Міцні дубові перекриття, дерев'яні сходи з точеними балясинами, тяжкі дерев'яні двері з металевим окуттям, грати вікон першого поверху, водозлив у вигляді дракону на західному фасаді підкреслюють походження будинку з 16 ст. Ззовні цей кам'яний двоповерховий будинок має простий декор - фасади на кутах оздоблені легким рустом і завершені щипцями. Після реставрації тут розмістилась адміністрація Кам'янець-Подільського Державного історико-архітектурного заповідника (тепер національний історико-архітектурний заповідник "Кам'янець").

У кінці 18 ст. на південь від будинку колишнього Руського магістрату з'явилась гарна двоповерхова будівля греко-католицької духовної семінарії, яка головним фасадом виходила на Вірменський Ринок (тепер вул. П'ятницька, 11). Споруджена на садибі Іоанно-Предтеченської церкви у 1789-1790 роках, будівля семінарії значно прикрасила схід ну частину Вірменського Ринку. Сама ж Іоанно-Предтеченська церква зруйнована в 1930-х роках. Це була характерна триконхова церква. Побудована, ймовірно, у 14 ст., як церква Св. Параскеви П'ятниці. Наприкінці 16 ст. переосвячена на церкву Іоанна Предтечі. У часи турецького панування (1672-1699 рр.) перетворена на мечеть великого візира. Протягом свого існування вона була і православною, і уніатською. У 1799 році стала православним кафедральним собором і залишалась ним до 1878 року. У 1932 році була розібрана. Після майже 50-річного забуття у 1980 році на місці церкви розпочались дослідження. Археологами виявлено церковні фундаменти, проведено їх реставрацію. Можливо, з часом, на цих фундаментах знову постане церква.

В 1793 році Поділля увійшло до складу Росії, і для будинку уніатської семінарії знайшли нове призначення - він став місцем зібрань подільського дворянства. Для цього десять кімнат будинку були переобладнані в одну (на висоту двох поверхів) велику залу. Пізніше для дворянських зібрань підшукали інше приміщення, і будинок семінарії кілька років був порожній.

У 1798 році він був переданий під приватний театр Антона Змієвського. На сцені театру ставились п'єси російських та польських авторів. В залі влаштовувались танці.

Згодом, театр переходить в інше приміщення на Вірменському Ринку, а будинок семінарії передають духовному відомству. В ньому відновлюються колишні приміщення, вхід з боку Вірменського Ринку, на західному фасаді влаштовується балкон на консолях. Чотирисхилий дах з перехватом робив двоповерхову споруду ще більш високою і величною. Стіни першого поверху були рустованими.

У 1805 році будинок стає учбовим корпусом православної духовної семінарії, яка знаходилась тут до 1865 року. Потім, коли для духовної семінарії були побудовані нові корпуси на Новому плані, сюди переїхало чоловіче духовне училище.

Зі стін Кам'янець-Подільської духовної семінарії у різні часи вийшли вихованці, які зробили вагомий внесок в культуру українського та російського народів.

Одним з перших учнів семінарії на початку 19 ст. був батько всесвітньо відомого російського письменника Федора Достоєвського - Михайло Андрійович Достоєвський (1789-1839 рр.). М. А. Достоєвський походить з Поділля, з родини брацлавського протоієрея. Закінчивши духовну семінарію, він не висвятився на священика. Його приваблювала медицина. Без батьківського благословення він зважується на свій "ломоносівський крок" - стає студентом Московського відділення Медико-хірургічної академії. Під час навчання змушений був вдягатись у лахміття і жити у голоді. Будучи студентом, під час війни 1812 року, з групою медиків приймає участь у порятунку майже 30 тисяч поранених. Після закінчення у 1813 році академії М. Достоєвський служив у Московському військовому госпіталі, в лікарні для бідних. Жив у злиднях, відслуживши 16 років, вийшов у відставку зломленим, хворим і бідним. У 1839 році раптово помер. Сина, майбутнього письменника, хвилювала драматична доля батька. І це своєрідно відобразилося на перших творах Федора Достоєвського. Вони зберігають пам'ять про батька, навіть близькі за стилем до щоденника і листів Михайла Достоєвського. Своєрідна щемлива інтонація і звороти у ранніх повістях Федора Достоєвського - це відголосок мови його батька-подолянина. І ще - Федір Достоєвський визнавав, що титанічну волю до систематичної освіти привив йому саме батько.

У 1849-1855 роках в семінарії навчався Степан Руданський (1833-1873 рр.) - майбутній український поет, етнограф, фольклорист, лікар. Під час навчання, спільно з А. Свидницьким, К. Шейковським та іншими семінаристами, створив гурток з вивчення народного побуту і фольклору. Він відмінно закінчив семінарський курс, що відкривало йому шлях до Петербурзької духовної академії, але обрав Петербурзьку Медико-хірургічну академію. За свій вибір розплатився страшною бідністю, захворів на туберкульоз, який врешті й звів його у могилу. У Петербурзі він створив свій ліричний шедевр "Повій, вітре, на Вкраїну", навіяний нещасливим коханням до кам'янецької дівчини Марії Княгницької, який став народною піснею. Після закінчення навчання у академії в 1861 році працював лікарем в Ялті, був дуже популярним у місті, займався перекладами, вивчав фольклор. Коли помер Руданський, на його могилі в Ялті були вирізьблені сумні рядки з його перекладу польського романсу "Чорний колір".

До поетичного доробку С. Руданського належать балади "Вечорниці", "Упир", "Розбійник", створені на основі подільського фольклору, етнографічний опис "Подільське весілля". Склав також дві збірки народних українських пісень, зібраних на Поділлі. Поезія С. Руданського жила у народі навіть в часи найбільших гонінь на українське слово.

У 1851-1856 роках в семінарії навчався майбутній український письменник Анатолій Свидницький (1834-1871 рр.). Потім він навчався на медичному та історичному факультетах Київського університету. Написав перший соціальний роман в українській літературі - "Люборацькі", ряд фольклорно-етнографічних робіт: "Злий дух", "Відьми, чарівниці і упирі", "Великдень у подолян".

У романі "Люборацькі" ми зустрічаємо живі картини кам'янецького життя, адже герой роману Антось Люборацький вчився, як і автор, у Кам'янець-Подільській духовній семінарії. Про те, чим жила семінарія і її вихованці, добре розповідають сторінки роману.

Життя письменника склалося невдало. Жив із сім'єю у злиднях. У 1870 році приїхав до Кам'янця в пошуках роботи. Про цю поїздку написав нарис "Туди і назад". Потерпівши невдачу, повернувся до Києва, де помер у 37-річному віці.

Одночасно з С. Руданським та А. Свидницьким вчився Каленик Шейковський (1835-1903 рр.), український мовознавець, етнограф, фольклорист, педагог-просвітитель, видавець. Разом із А. Свидницьким та С. Руданським входив до народознавчого гуртка, що вивчав етнографію і фольклор Поділля. Йому належить нарис "Побут подолян". Згодом складає і видає "Опыт южно-русского словаря". Помер далеко від України - в Уфімській губернії.

Одним з вихованців семінарії був також Сильвестр Сильвестрович Гогоцький - російський філософ-ідеаліст, автор першого в Росії багатотомного філософського словника. Народився в Кам'янці в родині кафедрального протоієрея. В 1827-1833 роках навчався у семінарії, в 1833-1837 рр. - у Київській духовній академії, де потім залишився викладати. З 1851 року він викладач київського університету Св. Володимира протягом 35 років. Гогоцький стояв у витоків жіночої освіти, був одним з організаторів Вищих жіночих курсів у Києві, очолював педраду курсів, викладав педагогіку і психологію, написав понад 50 наукових праць. Головною заслугою С. Гогоцького вважається видання "Філософського лексикона" у 4-х томах (1857-1871 рр.). Помер у 1889 році, похований у Видубицькому монастирі.

Викладачем духовної семінарії у 1871-1877 роках, а потім і її ректором (1877-1884 рр.) був Митрофан Васильович Симашкевич (1845-1902 рр.) - відомий історик, етнограф, краєзнавець Поділля, протоієрей, член Подільського єпархіального історико-статистичного комітету, редактор "Подольских епархиальных ведомостей". Залишив значну наукову спадщину. Найбільш відомий його твір "Римское католичество и его иерархия на Подолии" (1872 рік).

У 1891-1917 роках в будинку духовної семінарії знаходився музей Подільського історико-археологічного товариства. Пізніше будинок використовувався в різних цілях.

У кінці 1970-х - на початку 1980-х років на основі проекту, розробленого архітекторами В. О. Полегким та Є. М. Пламеницькою було відновлено первісний вигляд будинку, що має велике містобудівне значення, замикаючи перспективу Вірменського Ринку зі сходу. Високий чотирисхилий дах покритий червоною черепицею. Дверний і віконні отвори прикрашені білокам'яними наличниками.

У 1982 році у відреставрованому будинку семінарії було урочисто відкрито картинну галерею.

ВУЛИЦЯ УСПЕНСЬКА

З вулиці Замкової, відразу за Міською брамою повертаючи направо, виходимо на вулицю Успенську. Вона проходить із заходу на схід уздовж південних схилів Старого міста і з'єднує вулиці Замкову і Руську. Вулиці південної частини міста знаходяться на терасах одна над одною. На одній з таких терас розташована Успенська вулиця, вище неї - вулиця Тринітарська, нижче - Руська.

Успенська - це вузька мальовнича вуличка, вимощена бруківкою. Вона мала ще назву Утьосиста, а ще раніше - Вітовська. Друга назва пов'язана з фортечними казармами або казармами Вітте, як їх ще називали в народі.

Вздовж усієї Успенської вулиці тягнуться кам'яні оборонні (Гловерівські) мури. Вони розташовані на двох терасах вулиці і повторюють її напрямок із заходу на схід. Складаються з оборонної стіни з фланговою брамою і двох бастіонів - північно-західного і південно-східного. Стіна має довжину між бастіонами 197 м. Її південно-східна ділянка знаходиться на верхній терасі, північно-західна - на нижній.

Укріплення по вул. Успенській побудовані в першій чверті 18 ст. військовим інженером Арчибальдом Андрієм Гловером (1660-1736/38 рр.). Арчибальд Андрій Гловер - англійський військовий, який приїхав до Польщі, вступив тут на військову службу, одружився з полькою. В 1706 році був призначений керівником військово-інженерної служби Кам'янця-Подільського. Оборонні мури, які він побудував на вул. Успенській, стали називати Гловерівськими, а батарея, що знаходилась в кінці муру біля казарм, отримала назву батареї Св. Андрія. Ця батарея, оборонні мури і Руська брама в долині річки Смотрич утворили сильний оборонний вузол в південній частині Старого міста. В кінці 18 ст. його могутність збільшилася у зв'язку з побудовою поряд з батареєю Св. Андрія у 1780-1792 роках казарм фортеці.

Забудова вулиці постраждала в роки Другої світової війни. Від початку вулиці до брамки не збереглося жодного будинку. Тільки в кінці вулиці ми можемо побачити невеликі будиночки 18-19 ст. дуже скромної архітектури. З Успенської відкривається чудовий вид на передмістя Руські фільварки, розташовані на протилежному боці річки Смотрич.

ВУЛИЦЯ ТРИНІТАРСЬКА

Починається від Старобульварної вулиці за Тринітарським костьолом (тепер греко-католицька церква Св. Йосафата) і прямує на схід до вул. Госпітальної, паралельно вулиці Успенській.

В 19 ст. північна частина вулиці називалась Тринітарським узвозом. Відома також ще одна назва вулиці - Костьольна. Всі назви пов'язані з Тринітарським костьолом, побудованим на початку вулиці в другій половині 18 ст. Його кам'яна огорожа тягнеться вздовж вулиці.

В 19 ст. вулицю іноді називали ще й Лазаретною, бо вона виходила на Госпітальну вулицю біля північної огорожі військового госпіталю (лазарету), тобто колишніх казарм.

До 1990 року вона мала назву вул. Бабушкіна, яку отримала в радянський час.

Ще одна назва вулиці - Солона - походить від колодязя, вода якого мала солоний присмак. Це одне з небагатьох джерел води у Старому місті. Солоний колодязь, як його називали, позначався на планах Кам'янця 18 ст. Джерело знаходиться напроти будинку по вул. Тринітарській, 7-а. Жителі вулиці і тепер беруть з нього воду.

На початку 19 ст. на вулиці Тринітарській жив лікар М. Шагін, який у 1804 році захистив у Віденському університеті дисертацію на тему "Про мінеральну воду м. Кам'янця", в якій описував цілющі властивості цієї води і висловлював свої міркування з приводу її використання в лікувальних цілях. Збереглися перекази, що на подвір'ї свого будинку він влаштував лікувальний басейн на основі води з Солоного колодязя.

На початку 20 ст. на вул. Тринітарській у будинку шпалерника меблів Т. Трача сталася смішна пригода. Якось по Кам'янцю поповзли чутки, нібито в будинку Трача завелась нечиста сила - самого Трача підкидає цілу ніч у ліжку, а як хто зайде, то нечиста сила жбурляє в нього черепками, старим взуттям, трісками. З'явилися поліцмейстер з городовими, оточили будинок і почали шукати нечисту силу. Коли з під печі в них полетіли різні предмети, найсміливіший з городових поліз під пічку і витягнув звідти …хлопчика, який виявився сином Трача. З'ясувалося, що власник будинку Т. Трач мав багато боргів і боявся, що через це продадуть його будинок. От він і вигадав історію про нечисту силу.

Серед публіки, що зібралася подивитись, як поліція буде ловити нечисту силу, знаходився і Фадей Рутковський (1868-1972 рр.) - актор, драматург, який жив у Кам'янці в південній частині Старого міста. Сміючись, він сказав, що ця пригода - добрий матеріал для п'єси, і він обов'язково його використає. Незабаром з'явилась п'єса Рутковського, яка так і називалась - "Нечиста сила" (1901 р.). Вона стала одним з найвідоміших творів драматурга.

Ім'я Ф. Рутковського в наш час призабуте, але в кінці 19 ст і на початку 20 ст. він був дуже популярним драматургом. Його літературна спадщина налічує 30 п'єс. Це драми, фарси, комедії, жарти. Крім того, він мав ще й акторський талант. Кам'янецька публіка вважала його найкращим комедійним актором у місті.

З лівого боку вул. Тринітарської тягнуться кам'яні мури, що підтримують терасу вул. Госпітальної. На самій вулиці збереглися залишки кам'яних огорож будинків і окремі старі будинки на високих підвальних поверхах. Будинки на правому боці вулиці мають подвір'я, розташовані на мальовничих терасах, що нависають над вулицею Успенською.

Порівняно з численними історико-архітектурними пам'ятками Старого міста, більшість з яких виникла у роки середньовіччя, Новопланівський міст побудовано значно пізніше - в другій половині 19 ст. Він з'єднав Старе місто з його новою територією, так званим Новим планом. Адже до 1860-х років був відсутній зв'язок Старої частини міста з його східною частиною. Це призвело до надзвичайної скупченості населення і ускладнення подальшого розвитку міської забудови.

В 1842 році Кам'янець відвідала група вищих урядових чиновників, на яких справило велике враження місто та своєрідний ландшафт місцевості. Тоді ж було вирішено розпочати будівництво нового мосту.

Але тільки в 1864 році академік Песке, щойно призначений на посаду губернського архітектора, розробив проект мосту. Цей проект, хоча і значно відкоректований, було затверджено, а для постійного нагляду за будівництвом мосту був призначений інженер-капітан Яків Костенецький.

Головними елементами конструкції мосту стали: шість опор, дерев'яна підкісна система і перекриття у вигляді балок та настилу. Довжина становила - 136 метрів, висота - 38 метрів. Урочисте відкриття Новопланівського мосту відбулося 19 січня 1874 року. Побудований новий міст став надійною транспортною артерією, яка з'єднала Старе місто з Новим Планом, який після цього почав інтенсивно розвиватись.

Саме від Новопланівського мосту бере початок найстаріша вулиця Нового міста - вул. Князів Коріатовичів, яка виникла одразу ж після спорудження Нового мосту. На її початку, праворуч, простягся засаджений дубом, липою і кленом тінистий лісопарк, а самі будинки відступили до високого схилу.

По лівій стороні вулиці, на скелястому березі річки Смотрич розташований будинок Державного банку (вул. Кн. Коріатовичів, 1), побудований у 1896-1901 роках за проектом, виконаним подільським архітектором Іваном Калашнііковим. Будівельні роботи виконувались під керівництвом губернського архітектора В. Канакотіна. В плані будинок нагадує літеру "Г" з ризалітами на південному і східному фасадах. Рустовка з імітацією кладкових швів та замкових каменів на віконних перемичках створює враження монолітності. Головний вхід оформлено у вигляді порталу з доричними колонами, антаблементом і трикутним фронтоном. Вхід з південного заходу має криту терасу на стовпах з балюстрадою. З боку річки і вулиці будинок оточений металевою огорожею зі стовпчиками на цоколі. Будинок Державного банку також має історичну цінність. Саме тут у кінці 1919 року, коли Кам'янець був під владою УНР, було прийнято рішення про друкування банкнот. На той час склалася критична ситуація з нестачею запасів паперових грошей, надрукованих банком у Києві. Тому центральне керівництво Держбанку приймає рішення розпочати друкування банкнот у Кам'янці. З великими труднощами, але виготовлення грошей вдалося налагодити. У тому ж 1919 році були випущені ще так звані Думські гроші, які носили характер місцевої грошової одиниці.

Нині приміщення Державного банку займає Укрсоцбанк.

Поряд житловий будинок для банківських працівників (вул. Коріатовичів, 3), споруджений одночасно з банком. У 1968 році, після значної внутрішньої перебудови, будинок пристосований під бібліотеку.

Відразу за будинком бібліотеки - сквер Молодіжний, вдало вписаний в терасовий рельєф, що є одним з улюблених куточків кам'янчан. Саме тут у 1999 році на відзнаку 10-ї річниці виведення радянських військ з Афганістану було урочисто встановлено пам'ятник 13-ти загиблим землякам-кам'янчанам, авторами якого є кам'янецькі художники і скульптори Б. Негода, О. Янішевський, В. Лашко. Оминаючи Молодіжний сквер, повертаємо ліворуч, на вул. Тараса Шевченка, названу ім'ям великого українського поета. Виникнення вулиці відноситься до 60-х років 19 ст. Це була одна з перших вулиць Нового міста. В той час вулиця називалась Новобульварною, а згодом Бульварною. Таку назву вона одержала від нового бульвару, де, за розпорядженням губернського правління, з 1867 року почалось насадження дерев на території теперішнього міського парку відпочинку. Збереглося ім'я першого садівника парку - Северин Ковальський. Спочатку насаджувались в основному тополя і акація - біла і жовта. Пізніше з'явилися дуб, клен, ясень.

Згодом на цій вулиці з'явилось багато громадських і культових споруд, при будівництві яких вдало використовувались рельєф місцевості та навколишній пейзаж. Прикладом такої споруди є собор Св. Олександра Невського, який продивляється з правої сторони вулиці на пагорбі серед зеленого масиву. Зведення собору приурочувалось до святкування у 1893 році 100-річчя приєднання Поділля до Російської імперії.

Для храму було вибрано пагорб - найвищу точку Нового міста. Проект розроблений губернським архітектором М. Баллогом та інженером І. Калашніковим на основі "зразкових" проектів. Збудований у неовізантійському стилі, собор мав велику головну баню і чотири напівбані з боків, над західним входом була невелика дзвіниця. Довжина і висота будівлі була однаковою - близько 40 метрів. На жаль, у 1930-х роках храм був знищений. Зараз він відбудовується.

Після завершення відбудови собор Св. Олександра Невського стане значною архітектурною домінантою центральної частини міста.

На розі вулиць Шевченка і Соборної привертає увагу імпозантний будинок Міської Управи, зведений у 1897-1901 роках в стилі історизму. Цей будинок, спорудженням якого керував губернський архітектор В. Канакотін, гармонійно доповнював архітектурний комплекс площі, домінантою якого був собор Св. Олександра Невського.

Минули роки. 1917 року Міську Управу було скасовано, а будинок передано комерційному училищу. В післявоєнні роки в цьому приміщенні знаходився військовий шпиталь. Нині тут будівельний технікум, переведений до Кам'янця-Подільського з Києва у 1957 році. У 1961 і 1967 роках силами учнів і майстрів навчального закладу було добудовано актовий зал і навчальний корпус. Будинок від цього не тільки не втратив своїх пропорцій та гармонії, а навпаки, став ще виразнішим, монументальнішим.

Навпроти, посеред довгої смуги лісопарку, стоїть двоповерховий будинок, який є зразком стилю класицизму в кам'янецькій архітектурі. Це колишня Маріїнська жіноча гімназія, збудована у 1882-1885 роках за одним із "зразкових" проектів. У центрі фасаду - ризаліт, в якому влаштовано вхід до будинку. Через перепад рель'єфу південна частина будинку має цокольний поверх. Розвинутий цоколь і фронтони роблять фасад будинку вищим і більш парадним. По вертикалі фасад розчленовано плоскими пілястрами, перший поверх прикрашено рустом.

Будинок гімназії відомий і завдяки видатним особистостям, доля яких була з ним пов'язана. Тут навчалась активна учасниця народницької революційної організації Кам'янець-Подільської комуни О. Розумовська. Пізніше вона стала членом гуртка Натансона в Петербурзі, яких судили по "справі 193-х" - найбільшому процесі революціонерів-народників 19 ст. У гімназії вчилась видатна співачка Лідія Липковська. Чарівний голос і блискучий артистизм допомогли їй стати зіркою багатьох вітчизняних і зарубіжних театрів. Композитор Масне, автор опери "Манон", після закінчення спектаклю сказав, що Липковська - найкраща Манон, яку він бачив і чув. Наприкінці 19 ст. у Маріїнській гімназії вчилася Г. Поржецька - мати відомого українського поета, академіка АН СРСР М. П. Бажана.

З 28 березня по 3 квітня 1944 року в приміщенні колишньої Маріїнської гімназії розміщувався штаб оборони міста, очолюваний генералом О. Бєловим.

Сьогодні тут знаходиться навчально-виховний комплекс № 8.

Поруч - міський парк відпочинку, розташований на високому скелястому березі Смотрича, що є природним продовженням лісопарку. Центральний вхід до нього оздоблений аркою, від якої тягнеться широка алея з трьома ставками і фонтанами. В парку, зараз налічується кілька десятків видів і різновидностей дерев і кушів. Розміщення окремих порід і груп досить вдало гармоніює з рельєфом місцевості: найвищі дерева і їх групи посаджені на підвищеннях, а нижчі - на схилах і в низинах. З боку вулиці парк огороджено решіткою з кам'яними стовпчиками на цоколі.

Навпроти парку, з правого боку вулиці, залишаються будинок міського відділу внутрішніх справ та житлові будинки, збудовані в післявоєнний час. Внаслідок великих руйнувань під час війни стара забудова тут практично не збереглася.

Увагу привертає імпозантний будинок "Укртелекому". Саме в цьому будинку по вул. Шевченка, 17 до 1917 року знаходилось місцеве відділення Селянського поземельного Банку, основним завданням якого було надавати селянам грошові позики для придбання земельних ділянок. Будинок споруджений на початку 20 ст. Саме тоді в архітектурі Кам'янця поширювались різноманітні течії еклектики. В архітектурі будинку представлено ренесансно-барокову центричну композицію, головним акцентом якої є спаровані вікна, масивні балкони та аттики бічних ризалітів.

Ліворуч, на перехресті вул. Шевченка і Пушкінської увагу привертає гарний будинок в стилі неоренесанс з класичним портиком, суцільно вкритий рустовкою, який і нині є окрасою нашого міста. Це будинок колишнього Пушкінського Народного Дому, збудованого на кошти громадськості у 1899 році з нагоди 100-річчя з дня народження О. С. Пушкіна. Його будівництво велось підрядним способом з місцевих будівельних матеріалів. Споруда розташована своєрідно - під кутом до вулиці, через що вона сприймається не фронтально, а об'ємно, а перед нею утворюється невеличка площа. Головний вхід спочатку розміщувався з північно-східного боку. В 1910-1911 роках з південно-східного боку було добудовано великий зал з дзеркальною стелею, відкрито новий вхід зі східної сторони. У 1953 році перед ним було добудовано шестиколоннний коринфський портик.

Після 1917 року назва "Пушкінського Народного Дому" стала забуватись. А вже в 1921 році будинок одержав назву театру ім. Т. Шевченка, на честь пам'ятного 1846 року, коли молодий Тарас у складі Археографічної Комісії відвідав наше місто. Саме тоді, в 1921 році, вулиця Бульварна була перейменована на вул. Шевченка. На сцені театру неодноразово ставили вистави А. Бучма і Г. Юра, виступали видатні митці - М. Литвиненко-Вольгемут, І. Паторжинський та інші майстри сцени. Сьогодні - це міський Будинок культури - найбільший культурно-освітний заклад міста.

Поряд з Будинком культури - пам'ятник - бронзове погруддя молодого Тараса Шевченка, роботи хмельницького скульптора Б. Мазура. Пам'ятник встановлений на невеликій площі в 2000 році коштом міста і нагадує нам молодого романтика-поета, яким він був, коли відвідав Кам'янець. Записані Шевченком подільські пісні згодом були використані у повістях "Близнецы", "Прогулка с удовольствием и не без морали", в поемі "Марина".

Перетнувши вул. Пушкінську, на фасаді наріжного триповерхового житлового будинку № 18 бачимо бронзову меморіальну дошку, присвячену відомому українському поету-байкарю Микиті Годованцю. Біля двадцяти книг вийшло з-під пера талановитого поета за період його життя в Кам'янці.

Якщо прямувати вулицею Шевченка далі на північ, ми побачимо ансамбль будинків колишньої Духовної семінарії, що займає весь квартал правого боку вулиці. Безумовно, звертає на себе увагу головний корпус семінарії на розі вул. Шевченка і вул. Червоноармійської. Зведений у 1861-1865 роках за "зразковим" проектом Духовного Відомства, він дотепер зберіг свій первісний вигляд. Для декоративного оздоблення будинку характерні риси русько-візантійського стилю з мавританськими декоративними елементами, які контрастують з загальним спрощеним об'ємним рішенням. Натомість учбовий корпус, що є складовою семінарійного комплексу, вирішено в стриманих формах класицизму. Вдалим доповненням до архітектурного ансамблю семінарії була в той час Семінарська площа перед її головним фасадом. В період боротьби за встановлення радянської влади на цій площі не раз проходили мітинги і демонстрації.

Стіни семінарії - мовчазні свідки молодості видатних людей. Її закінчив відомий український історик М. Молчановський. У 1881 році тут навчався письменник М. Коцюбинський, у 1893-1899 роках - видатний український композитор, педагог, автор класичних хорових обробок народних пісень М. Леонтович (про що нагадує меморіальна дошка на фасаді).

З 1921 року в приміщеннях семінарії розмістився новостворений сільськогосподарський інститут. Сьогодні - це студентське містечко Аграрно-технічної академії, обличчя якої визначає головний корпус, збудований на місці Семінарської площі, приміщення факультетів механізації сільського господарства та ветеринарної медицини, гуртожитки для студентів, стадіон.

Якщо з вулиці Шевченка двічі повернути праворуч - спочатку на вул. Червоноармійську і вдруге - на Огієнка, можна побачити лікарняне містечко, що займає цілий квартал. Щодо самої ділянки, на якій воно розташоване, то до 1840-х років тут був пустир. У зв'язку з початком будівництва в Новому місті саме ця частина місцевості була призначена для забудови "богоугодними" установами. Безумовно, однією з найцікавіших будівель є головний корпус лікарні, розташований за огорожею у глибині подвір'я, головний фасад якого виходить на вулицю Пушкінську. Проект лікарні опрацював Подільський губернський архітектор М. Ф. Карчевський, але його реалізацією 1864-1887 рр. займався Е. Міквіц, який в 1862 році дещо доробив проект. Комплекс було запроектовано на території цілого кварталу як містобудівний ансамбль, ядром якого був головний корпус, зведений в стилі історизму. Це кам'яний, триповерховий будинок, Т-подібний в плані. У центрі фасаду - кругле в плані приміщення, від якого відгалужуються три бокових крила. Для архітектури будинку характерні пропорційність і врівноваженість.

На кінець 19 - початок 20 століть лікарняне містечко також мало двоповерхову повивальну школу з пансіонатом для учениць (нині тут розміщується медичний технікум), приміщення санітарно-аналітичної лабораторії, інфекційний корпус, пологовий будинок. У 1934 році було збудовано новий корпус під пологове відділення, у 1963 році - відкрито бальнеологічну водолікарню, а в 1967 році закінчено будівництво поліклініки (головний фасад виходить на вул. І. Огієнка). В 1980-і роки - побудовано сучасний корпус хірургічного відділення.

На межі 19-20 століть в лікарні працювали талановиті лікарі-практики, такі як: К. Пшиборовський, Ю. Роллє, Д. Гогоцький, Є. Денінг, Є. Фаренгольц. Влітку 1916 року, коли в східному крилі лікарні розмістився госпіталь Південно-західного фронту, в ньому працював майбутній письменник М. Булгаков. Т. Лаппа, дружина Булгакова, в своїх спогадах про відвідини чоловіка згадує: "Жили ми в казенних лікарняних квартирах при великій губернській лікарні, де розташовувався госпіталь. У нас була невелика кімната. Міша багато оперував і дуже втомлювався, іноді стояв за операційним столом безперервно цілу добу, але все ж ми декілька разів робили прогулянки містом, зупинялися біля його визначних пам'яток, милувалися пейзажами у вечірній димці, які відкривалися за баштами фортеці, біля старовинних брам, сходів і будинків. Мені здається, що ця неповторна панорама якимось чином знайшла відображення і в описі Єршалаїма в "Майстрі та Маргариті".

Після Другої світової війни в лікарні працювали талановитий лікар-отоларинголог Є. Ківільша, прізвище якого відоме далеко за межами міста, заслужений лікар УРСР, свідок міжнародного Нюрнберзького процесу та хірург М. Комісаров, заслужений лікар УРСР, почесний громадянин м. Кам'янця-Подільського.

На південь від лікарні знаходиться стадіон, який служить спортивною базою факультету фізичного виховання Державного університету. Велике футбольне поле з трибунами і добре обладнаний спортивний центр забезпечують усі умови для підтримки фізичної форми студентів.

Прямуючи вулицею І. Огієнка на південь, привертає увагу двоповерховий будинок № 49 (там, де тепер на першому поверсі салон весільних суконь). До 1917 року в ньому знаходилось Дворянське Депутатське зібрання (потомствені дворяни кожної губернії заносились у місцеву родову книгу і складали окреме дворянське зібрання). Органом Дворянського зібрання були Дворянські збори, на яких могли бути присутні всі спадкові дворяни губернії.

Вулиця І. Огієнка виводить нас на Майдан Відродження. Відомий ще з 1884 року під назвою Велика Торгова площа, коли був розроблений генеральний план міста. Але забудовуватись вона почала лише за перспективним планом міста 1913 році. Це були дво- і триповерхові будинки, з торговими приміщеннями на першому поверсі, які мали стояти по периметру цілого кварталу.

Нове обличчя площі формувалося поступово. Деякі будівлі дожили до теперішнього часу (це будинки № 39, 39 а по вул. Л. Українки і №№ 5, 7 по вул. Соборній), деякі в роки післявоєнного відродження знесені і на їх місці споруджені нові, такі як: готель "Україна" (1960 р.), Будинок побуту, Будинок зв'язку, готель "Смотрич", будинок Міської ради (1970 р.). На початку 1990-х років площа опинилась у вирі національного піднесення. Тут проходили мітинги Народного Руху, виступи молоді і студентів, прогресивної інтелігенції, в результаті яких був демонтований пам'ятник Леніну (встановлений у 1970 році), а площа отримала нове ім'я - Майдан Відродження - центр і окраса нашого міста.

Далі на південь, перетнувши вул. Князів Коріатовичів, Майдан ніби вливається в квартал зеленого масиву, закладений у 1920-і роки. Після Другої світової війни його досадили різними видами дерев, кущів і назвали парком Танкістів на честь гвардійців 10-го Уральського добровольчого танкового корпусу. 9 травня 1947 року у парку відкрито величний пам'ятник - на високому постаменті встановлений "Т-34" - один з тих, що у березневі дні 1944-го першими увірвалися в місто. На граніті навічно вкарбовані назви військових частин і з'єднань, удостоєних почесного звання "Кам'янець-Подільських". Поряд - могила Невідомого солдата.

Лишаючи справа зелений масив парку, протилежна сторона вулиці Огієнка приводить нас до Кам'янець-Подільського Державного університету. Університет знаходиться тут з 1918 року, а сам будинок був споруджений в кінці 19 ст. для Технічного училища. Мабуть кожний університет має якусь цікаву сторінку своєї історії. Має її й кам'янецький університет - унікальне явище українського культурно-освітнього життя періоду Української Народної Республіки. Ініціаторами створення університету в Кам'янці на Поділлі були відомі громадські і політичні діячі міста, члени кам'янецької "Просвіти", такі як Кость Солуха, Олімпіада Пащенко, Олександр Шульмінський, Віктор Приходько. Ця подія сталася 17 серпня 1918 року, коли гетьман України Павло Скоропадський затвердив закон про заснування Українського Державного університету в Кам'янці-Подільському. Урочисте відкриття університету відбулося 22 жовтня 1918 року. За спогадами сучасників від Проскурова (нині м. Хмельницький) до Кам'янця залізничні станції були прикрашені квітами та синьо-жовтими прапорами. Подія сприймалася як загальноукраїнське свято. На початку 1919 навчального учбового року в університеті функціонувало 5 факультетів - історико-філологічний, фізико-математичний, богословський, сільськогосподарський та правничий. Серед викладацького складу були видатні українські вчені, культурні та політичні діячі, такі як: професор-мовознавець Іван Огієнко (з 1918 року обіймав в українському уряді пост міністра освіти і міністра віровизнань. Водночас 1919 року був організатором і ректором університету), професор, український історик церкви Василь Біднов, відомий український вчений-зоолог Петро Бачинський, професор, вчений-історик Пилип Клименко, професор-астроном Оленич, поет М. Драй-Хмара, міністр народного господарства в уряді УНР, приват-доцент Архипенко, професори Білецький, Хведорів, Клепоцький, Тучинський, Чайковський, Столяров, Малиновський та інші.

Серед вихованців університету - ціла плеяда майбутніх письменників, митців, відомих діячів української культури. Це Сергій Козицький (псевдонім Безрідний) - автор історичної читанки "Сніп", Федір Шумлянський - співавтор великого російсько-українського словника, Іван Шевченко (псевдонім Іван Дніпровський) - відомий новеліст і драматург, Федір Садківський - автор читанки для 3-4 класів, Юрій Липа - редактор журналу "Нова думка", Володимир Січинський - редактор органу місцевої "Просвіти", газети "Життя Поділля", відомий поет Варфоломій Кириленко та багато інших.

Діяльність Кам'янець-Подільського Державного університету - це важлива подія не тільки в освітянському житті Поділля, а й всієї України. Адже він був єдиним українським навчальним закладом, що діяв безперервно в період існування УНР.

Подальшу долю університету фактично визначила поразка УНР восени 1920 року. Вже в січні 1921 року університет було реорганізовано в Інститут теоретичних наук у складі трьох автономних закладів: Інститут фізико-математичних, гуманітарних і сільськогосподарських наук. Згодом, в тому ж 1921 році, Інститут теоретичних наук був реорганізований у два самостійних заклади - інститут народної освіти та сільськогосподарський інститут. Після цього навчальний заклад був Інститутом соціального виховання, педагогічним інститутом, педагогічним університетом. Історична справедливість настала 17 березня 2003 року з наданням університету статусу Державного університету. Ім'я засновника і першого ректора Державного Українського університету Івана Огієнка кам'янчани увічнили у назві вулиці, на якій знаходиться університет.

Вздовж протилежного боку вулиці ми бачимо житлову забудову кінця 19 - початку 20 ст. Для формування її архітектурного обличчя велике значення мали гравіровані альбоми типових проектів житлових будинків, що існували в той час. Вони об'єднувались під загальною назвою "Зібрання типових фасадів". Це "зібрання" мало велике значення у застосуванні типізації в житловому будівництві кінця 19 ст. - початку 20 ст. Яскравим прикладом такої забудови кінця 19 - початку 20 ст., що зберігся до нашого часу в первісному вигляді, є житловий будинок по вул. Огієнка, 66. Це одноповерховий на високому цоколі будинок, вхід до якого розташований не в центрі, а на одному з бічних фасадів, що зумовлювало розміщення кімнат з боку вулиці. Вхід в будинок оформлено характерним двоколонним портиком-ганком, який підтримується металевим мереживом кронштейнів. Поряд з будинком знаходився в'їзд у двір з металевою або дерев'яною брамою.

Вулиця Огієнка виводить нас на Проспект Михайла Грушевського, який отримав цю назву в 1991 році (до 1960-х років він називався вул. Загородня, до 1991 року - проспект Леніна). Проспект названий на честь першого президента Української Народної Республіки (обраного 29 квітня 1918 року), видатного історика, літературознавця, письменника. У лютому-березні 1919 року Грушевський працював у Кам'янці-Подільському над написанням підручника з історії України та у газеті "Життя Поділля". Планувальна схема проспекту була визначена у 1980-х роках. Він фактично відділив Новий план від промислової зони, розташованої на протилежній, південно-східній стороні. Саме посеред промислової зони і знаходиться Русько-фільварецьке кладовище, назване так від передмістя Руські фільварки, що знаходиться неподалік. Закладене кладовище в 1930-і роки. Тут у 1937 році похований Юхим Йосипович Сіцінський - видатний історик Поділля, етнограф, музеєзнавець, автор понад 200 праць, які присвячені археології, історії, релігії, мистецтву, архітектурі, етнографії, фольклору Поділля. Серед них особливе місце посідають книги "Город Каменец-Подольский", "Приходы и церкви Подольской епархии". Життя Ю. Сіцінського було тісно пов'язане з нашим містом. Він був одним із засновників історичного музею і, згодом, його директором протягом 33 років. З 1892 року - редактор газет "Подольские епархиальные ведомости", "Православная Подолия", "Подолия". У 1994 році на могилі історика встановлено пам'ятник у вигляді мармурової писанки. Розпис на писанці своєрідний: фрагменти архітектури Старого міста, народних промислів, природи Поділля. Пам'ятник символізує давній звичай нашого народу у Великдень на могилу померлих класти писанки. Автори проекту пам'ятника кам'янецькі художники Б. Негода, В. Лашко, скульптор О. Янішевський.

На кладовищі встановлено пам'ятник воїнам-визволителям, де у братських могилах спочивають вічним сном полеглі визволителі і захисники міста часів Великої Вітчизняної війни.

У кінці головної алеї, коштом міських підприємств, споруджено пам'ятний знак "Жертвам репресій". Знак виготовлено із білого мармуру, що уособлює чисту душу народу. А розколена мармурова плита - наслідок сталінського терору, який смерчем пронісся по долям тисяч і тисяч людей. Пам'ятний знак став ще одним свідченням оновлення нашого суспільства, повернення його до Правди і Справедливості.

Не виходячи на міст, вулицею І. Франка повертаємо праворуч на вул. Лесі Українки. Відома ще з кінця 19 ст., вона носила раніше назву Петербурзька (в 1930-і роки - Петровського, до 1990-х років - Ленінградська). На південь вулиця веде до мальовничого місця, що прилягає до р. Смотрич. Тут розмістились будівлі оригінальної конфігурації - п'ятьма терасами збігають до річки дерев'яні будиночки, одно- і двоповерхові котеджі. Це - пансіонат з лікуванням "Поділля", більше відомий кам'янчанам, як турбаза "Подолянка". Прямуючи на північ вулицею Лесі Українки з лівого і правого її боків звертають на себе увагу двоповерхові будівлі, що потопають у зелені фруктових садів. Це колишні приміщення будинку відпочинку "Поділля" і будинку відпочинку облспоживспілки, споруджені в 1960-х роках. Нині реконструйований будинок відпочинку облспоживспілки (праворуч) функціонує як туристичний готель "Фільварки-Центр". До послуг гостей чудові умови для відпочинку: комфортні затишні одно- та двокімнатні номери, люкс-апартаменти, кафе-бар, нічний клуб, більярд, тренажерний зал, літній танцмайданчик.

Далі по вул. Лесі Українки з правого боку простягнулася забудова 1970-80 років - містечко технікуму Подільської Аграрно-технічної академії. В його архітектурі вдало використано і збережено наявний рельєф, що надало певної мальовничості і різноманітності його загального вигляду.

Протилежний бік вулиці починається зеленим масивом Ботанічного саду, одного з найкращих у нашій країні. Він заснований у 1930 році на території міського звалища, завдяки величезним зусиллям професора Н. Т. Гаморака. Тепер тут росте понад 2800 видів рослин майже всіх кліматичних зон світу. На 18,5 гектарах розташовані дендропарк, дослідні ділянки, а також оранжерейне господарство, де вирощують пальми, тропічні ліани, трав'яні і дерев'янисті папороті, орхідеї і фікуси, кактуси і цитрусові. Сад уперше на Поділлі інтродукував такі хвойні рослини, як смерека грецька, модрина японська, туя гігантська, сосна мексиканська. Їх добрі сусіди - рідкісні для Поділля листяні: гліцинія китайська, павловнія, дуб каштановий, вишня піщана. У колах ботаніків кам'янецький сад оцінюється досить високо. Він підтримує зв'язки з 130 зарубіжними організаціями.

Навпроти головного входу в Ботанічний сад, на розі вулиць Лесі Українки і Гагенмейстера привертає увагу будівля із зрізаним кутом і баштою. Це колишня гімназія Славутинської. 1901 рік є датою відкриття гімназії, але, на жаль, ім'я автора проекту будинку не відоме. Рельєфний перетин вулиць, зрізаний кут з еркером на другому і третьому поверхах, який завершується фігурною баштою з флюгером - всі ці елементи надзвичайно вдало використані архітектором для оформлення кутового фасаду. Гімназія мала закрите подвір'я з фруктовим садом, де гімназистки прогулювались і відпочивали. Як навчальний заклад гімназія з'явилась завдяки випускниці історико-філологічного відділення вищих жіночих курсів у Києві - Стефаниді Славутинській. У 1901 році вона відкрила приватне жіноче училище другого розряду, яке невдовзі перетворилося на гімназію.

Тепер в цьому приміщенні знаходиться школа-інтернат.

Якщо, прямуючи вулицею Лесі Українки на північ, повернути направо на вулицю Ю. Сіцінського, то незабаром за огорожею можна побачити колишній будинок Осавулової, який чудово зберігся до нашого часу. Саме у цьому будинку з серпня по листопад 1919 року знаходилась резиденція Директорії, яку тоді очолював Симон Петлюра (про що свідчить меморіальна дошка на фасаді будинку). Директорія - національний уряд на Україні, створений у листопаді 1918 року. До лютого 1919 року Директорію очолювали В. Винниченко і С. Петлюра. Після від'їзду за кордон В. Винниченка Симон Петлюра стає головою Директорії. З червня 1919 року Українські Збройні Сили в результаті успішного наступу оволоділи Кам'янцем-Подільським. З ряду причин було вирішено зробити місто тимчасовою столицею УНР. Разом з головою ради міністрів І. Мазепою в місто переїхав ряд урядовців: Б. Мартос - міністр фінансів, М. Ковалевський - міністр земельних справ, В. Чеховський - міністр промисловості, Н. Григоріїв - виконуючий обов'язки міністра освіти.

У Кам'янці тривала активна державна та громадська праця С. Петлюри. За його підписом виходять постанови та відозви Директорії, накази по армії. Він проводить велику політичну роботу, консультації з партіями, зустрічі з іноземними місіями, з різними національними делегаціями, часто виїздить на фронт. Але перехід УНР на бік Денікіна та розвал фронту призвели до листопадової катастрофи. 15 листопада 1919 року у місті відбулось останнє засідання Директорії на чолі з С. Петлюрою та міністрами уряду, а 16 листопада він вимушений був покинути місто. Так закінчилась одна із сторінок української національно-визвольної боротьби - Кам'янецька доба Директорії УНР.

Повернемось назад з вул. Сіцінського на вул. Лесі Українки і продовжимо її огляд. Безумовно, звертає на себе увагу велика садиба Дембіцького на західному розі перетину вулиць Л. Українки і Ю. Сіцінського. У 1911 році простору ділянку цієї землі придбав кам'янецький міщанин К. Дембіцький і тоді ж розпочав будівництво за індивідуальним проектом. У 1920-і роки будинок націоналізований. Зараз тут знаходиться міський центр дитячої творчості. В архітектурі будівлі домінує стиль модерн. Асиметрична форма плану та компоновка об'ємів надають споруді мальовничості. Разом з тим помітний зв'язок з традиційним житлом: великі виноси карнизів, фігурні кронштейни, дахи зі слуховими вікнами та високими димарями, наметове завершення наріжної башти. Будинок викликає асоціацію з невеличким замком.

Йдемо далі вулицею Сіцінського на захід, де садиба Дембіцького ніби стикується з наріжною ділянкою, на якій нині знаходиться дитяча спортивна школа № 1 (вул. Шевченка, 61). У минулому тут була лютеранська кірха. Розвиток капіталістичних відносин кінця 19 ст. зумовив другу міграційну хвилю лютеран у Кам'янець. Це, в основному, були комерсанти, підприємці, фабриканти. Наприкінці 19 ст. кам'янецька лютеранська громада налічувала понад 300 чоловік. У 1898 році на ім'я уповноваженого лютеранського товариства підприємця Фрідріха Крама була придбана ділянка землі для спорудження кірхи. За три роки силами громади церкву було збудовано. Урочисте її відкриття відбулось 1901 року. Однак у 1930-і роки, через малу чисельність прихожан, кірха була закрита, а її приміщення використовувалось під склад. Під час війни будівля кірхи була пошкоджена. З 1950-х років і до сьогоднішнього дня у поновлених стінах кірхи знаходиться спортивна школа.

Біля школи повертаємо праворуч на вул. Шевченка. Вздовж лівого боку вулиці простягнувся лісопарк. Засаджений руками кам'янчан на скелястому березі ріки, він, ніби шматок дикої природи, тягнеться півколом, вздовж лівого берега річки Смотрич, від Руських до Польських фільварків. Лише в одному місці його перетинає вулиця Князів Коріатовичів. Його рослинність - це суміш багатьох порід дерев: дуба, граба, клена, акації, ясена, береста. Тільки вздовж вул. Шевченка (від вул. Годованця до вул. Уральської) тягнеться пряма каштанова алея, нагадуючи нам, що лісопарк - творіння рук людини і природи. Похилий рельєф лісопарку в кількох місцях перетинається ярами, по дну яких джерельні потоки збігають у Смотрич. Вони утворюють на крутих скелях лівого берега ріки маленькі водоспади. Безліч сонячних і тінистих галявин з різнотрав'ям роблять лісопарк чудовим місцем для відпочинку. В долині лісопарку на рівній галявині з тінистими алеями, де прохолода відчувається навіть під час найбільшої спеки, розкинувся дитячий майданчик з каруселями і гойдалками. В 1970-х роках вздовж урвища, до якого впритул підходить лісопарк, було споруджено кам'яну огорожу.

Навпроти дитячого майданчика стоїть будівля, фасад якої обкладено керамічною плиткою. Це один з перших кінотеатрів міста, який називався "Гігант". Будинок цікавий своєю історією. На початку 20 ст. Кам'янець-Подільський був досить розвинутим містом, в якому сформувались свої культурні та просвітницькі традиції. Саме в цей час і народжується новий вид мистецтва - кінематограф. Звичайно, Кам'янець, як місто губернського центру, не залишився осторонь такої події. Вже в 1911 році у місті було відкрито п'ять кінематографів, але найбільшою популярністю користувався "Гігант" Крайза (власника будинку, в якому знаходився кінотеатр). Після революції його власником став фотокінокомітет, змінивши назву на "Держкіно" ім. Войкова. Тоді ж була проведена реконструкція: паралельно залу для глядачів прибудовано фойє, обладнано новий вестибюль, нову апаратну. На другому поверсі влаштовано концертний та читальний зали, де перед початком кіносеансів виступав оркестр під керівництвом Зденка Комінека.

В 1944 році німецькі війська, відступаючи, підпалили кінотеатр. Після відбудови (1950 року) він змінив не тільки інтер'єр і фасад, але і назву. Кінотеатр "Родина" - така була його назва до 1961 року. Згодом він став кінотеатром для дітей та юнацтва ім. Войкова. Зараз в ньому знаходиться районний Будинок культури.

Неподалік, під № 37 знаходиться будинок міської хорової школи. Історія цього будинку бере свій початок з 1885 року, коли з ініціативи лікаря Ю. Роллє Кам'янецькому міському товариству лікарів, за рахунок благодійних коштів "Імператорської гуманітарної спілки" була виділена земельна ділянка для будівництва безкоштовної лікарні для бідних. У 1891 році за проектом міського архітектора Мойсея Баллога на цій ділянці було побудовано кам'яний будинок лікарні-поліклініки. Лікарня, в силу своїх можливостей і коштів, надавала бідному населенню міста і оточуючих сіл певну допомогу, утримуючи хворих у своєму стаціонарі. В поліклініці проводили амбулаторний прийом 19 лікарів-консультантів, виписувались безкоштовні рецепти на ліки.

В наш час в хоровій школі діє відома далеко за межами міста дитяча хорова капела "Журавлик". Засновник школи і незмінний її керівник Іван Нетеча разом із капелою виконують різноманіті твори хорового мистецтва - народні, духовні, класичні.

Ажурна металева брама з'єднує хорову школу з сусіднім двоповерховим будинком, на розі якого ми бачимо гранчасту башту з флюгером. Це - колишній віспоприщеплювальний інститут, відкритий у 1897 році Товариством лікарів. Інститут готував віспяний детрит не тільки для Подільської губернії, але й для інших місцевостей. Під час Першої світової війни у 1916 році, після "Брусиловського прориву", коли російська армія завдала нищівного удару австро-угорським військам, в цьому будинку декілька днів жив уславлений генерал О. О. Брусилов.

З 1962 року в цьому приміщенні знаходиться міська музична школа, яка носить ім'я засновника першої музичної школи в місті, видатного українського просвітителя, скрипаля, композитора і диригента Тадея Ганицького. З музичною школою пов'язане життя і діяльність відомих музикантів-педагогів - Зденка Комінека, викладача скрипкового класу, та композитора Володимира Старенького. Її вихованцями були Онисія Шреєр-Ткаченко - викладач Київської консерваторії, автор підручників "Історія української дожовтневої музики" і "Хрестоматії з історії української музики", Аркадій Гурфінкель - скрипаль Великого театру в Москві, Марк Копитман - відомий ізраїльський композитор, професор Академії музики ім. Рубіна Єврейського університету, Петро Ладиженський - композитор, член Національної української спілки композиторів, Леся Шавловська - диригент хору ім. Майбороди, Борис Ліпман - доцент Кам'янець-Подільського університету, диригент і композитор, Анатолій Мілка - доктор музикознавства, професор Санкт-Петербурзької консерваторії, академік історії культури Росії, Юрій Кот - заслужений артист України, піаніст, лауреат конкурсу ім. С. Рахманінова і С. Прокоф'єва та інші.

Замикає забудову кварталу будинок початку 1950-х років, який виразно контрастує з навколишніми будівлями 19 ст. Це колишній готель "Червоне Поділля". Нині в ньому розміщується ліцей "Антей" і міська художня школа, з якою пов'язана дiяльнiсть багатьох митців. Художню школу було відкрито в Кам'янці у 1905 році в Старому місті. Тут викладали вiдомi художники: В'ячеслав Розвадовський - художник-передвижник, засновник школи, Володимир Гагенмейстер - художник-графік, Сергій Кукуруза - художник-графік, Олександр Грен - художник-пейзажист, Дмитро Брик - художник-пейзажист, Анатолій Фесенко - художник-мистецтвознавець, інші майстри пензля.

На протилежній стороні вулиці, серед зеленої смуги лісопарку, привертає увагу колишній будинок Подільської Казенної палати. Він зведений у 1897-1898 роках за проектом одного із провідних подільських зодчих того часу Івана Калашнікова. Будинок, безумовно, є кращим прикладом еклектичного стилю і є цікавим в архітектурному плані. Традиційно, вже протягом ста років тут розміщуються різні адміністративні установи.

Поруч з будинком казенної палати, на пагорбі лісопарку, влаштовано сквер. Серед алеї тут височить чотиригранний обеліск, на мармуровій плиті якого висічено напис: "1917. 25. Х. 1922. Cинам пролетаріату, які загинули в боротьбі за владу Рад". Це був перший радянський пам'ятник у Кам'янці-Подільському.

Неподалік знаходиться пам'ятник полеглим визволителям і захисникам міста в часи Великої Вітчизняної війни. Сюди ж перенесено прах мужніх захисників Старої фортеці М. Кириловського і В. Ноженка.

Серед зелені і квітів тут встановлено пам'ятний знак "Політичним в'язням німецько-фашистських таборів". Від весни до осені сквер потопає в різнобарвному листі дерев. А взимку обеліски і пам'ятники завмирають у бiлому мовчанні.

Навпроти на цілий квартал розкинувся сквер "Гунські криниці". В його назві - минула історія, коли півтора тисячоліття тому войовничий народ - гуни, переміщаючись з Азії до Європи через цю місцевість, знайшли джерело зі смачною водою. Сьогоднішній сквер - це чудово використаний ландшафт Нового міста, який вдало доповнений класичною симетрією променів, що перетинаються. Крайні вісі кожного променю обмежують смуги, на яких споруджені каскади східчастих доріжок, вмонтованих у горбистий схил. Між ними поодинокі насадження навколо діючого фонтану посеред скверу.

Кам'янчани люблять прогулюватись і відпочивати у цьому сквері, призначати зустріч друзям. Особливо людно в ньому в святкові дні, коли тут відбуваються концерти.

Закінчується маршрут на вже знайомій нам вул. Князів Коріатовичів.

Подорож Кам'янцем-Подільським буде неповною, якщо ми не побачимо два райони міста, які називаються фільварками.

ПОЛЬСЬКІ ФІЛЬВАРКИ

Північно-західну частину Кам'янця-Подільського називають Польськими фільварками. Вперше в цій місцевості фільварки виникли в 16 ст., коли заняття землеробством стало носити більш стабільний характер. Фільварки належали польській міській громаді і мали кілька назв: "горні", "лядські фільварки", "гумниска". Через те, що цей район міста не мав укріплень і не був захищений від завойовників в часи загрози, будинків він не мав, оскільки не мав постійного населення. Місцевість цю використовували лише як зерносховища і господарські склади. Тільки на початку 18 ст. на фільварках почали селитись багаті міщани, які брали землю в оренду. До кінця 18 ст. фільварки мали вигляд окремих хуторів, безсистемно розкиданих в полі, і лише в середині 19 ст. цей район отримав регулярне планування. В 1870-х роках відповідно до нового "Міського положення" всім мешканцям Польських фільварок були надані права міських жителів. В цей час тут з'являється перша монументальна споруда - церква Св. Георгія. Будівництво церкви було розпочато у 1851 році на місці староі дерев'яної церкви (зведена в 1740 р.) під наглядом єпархіального архітектора А. Островського. З 1854 року нагляд за будівництвом взяв на себе архітектор М. Кулаковський. Подільським губернським архітектором в той час був М. Корчевський, який теж приймав участь у нагляді за будівництвом церкви. Будівельні роботи були доручені купцю третьої гільдіі підряднику Іцеку Аксельруду, який взяв на себе обов'язок наймати будівельників, слідкувати за їх роботою і відповідати за якість. В кінці 1861 року роботи по будівництву церкви були закінчені. Церква побудована у відповідності до зразкових проектів, рекомендованих для повсюдного використання і являє собою стилізоване наслідування давньоруської архітектури.

У 1863 році окремо від церкви постала кам'яна, триповерхова дзвіниця. Вона збудована в традиціях українського зодчества, про що свідчить її місце в ансамблі і композиція - два восьмерика на четверику. Оформлення фасадів дзвіниці відповідає архітектурному декору церкви. У 1877 році в церкві встановлено новий іконостас. Ікони для нього були замовлені в Петербурзі і написані олійними фарбами на полотні академіком візантійського живопису Васильєвим.

В 1911 році до урочистого святкування 50-річчя церкви відомим подільським художником Дмитром Жудіним був розписаний вівтар і передвівтарна частина.

До 1960-х років в церкві знаходились склади для зерна і солі. В 1984 році після реставрації церква була пристосована під планетарій.

Нині в церкві Св. Георгія проходять богослужіння Української Православної церкви Московського патріархату.

РУСЬКІ ФІЛЬВАРКИ

Руські фільварки розташовані на лівому березі Смотрича і являють собою вузький видовжений півострів, що омивається водами річки з півночі, півдня і заходу. Стосовно історії виникнення цієї місцевості є думка, що ще за часів Коріатовичів це місце було заселене, і що тут знаходився православний Воскресенський монастир. В 16-17 століттях на Руських фільварках знаходились господарські склади, або так звані "фільварки", "гумниська" міщан руськоі юрисдикції. У 18 ст. земля Руських фільварок була приєднана до загальноміських земель, постійно здавалась в оренду, що приносило місту значний дохід. Оскільки мешканці Руських фільварків отримали права міських жителів, тут почали споруджувати будинки і церкви. В 1783 році було закладено нову дерев'яну церкву в ім'я Покрова Божої Матері, яка проіснувала до 1861 року. В 1845-1861 роках замість старої дерев'яної церкви в іншому місці, ближче до центральної вулиці, було побудовано нову, також на честь Покрова Пресвятої Богородиці. Будівництво церкви проводилось під керівництвом єпархіальних архітекторів А. Островського та М. Кулаковського в стилі пізнього класицизму на зразок візантійської хрестовокупольної системи.

В теперішній час в церкві відбуваються богослужіння Української Православної церкви Московського патріархату.

В 19 ст. царський уряд вирішив перейменувати Руські і Польські фільварки на Олександрівську і Маріїнську слободи, але ці назви не прижились.

В'їжджали ми в Кам'янець-Подільський через Замковий міст, щоб потрапити відразу в Старе місто. Виїжджати будемо іншою дорогою через Нове місто і Новий міст, який має назву "Лань, що біжить". Для цього знову повернемось на проспект Грушевського, проїдемо вздовж Русько-фільварецького кладовища і зупинимось на мості. Зведений у 1973 році рівно через 100 років після того, як відкрили Новопланівський міст. Проект мосту був розроблений фахівцями з Інституту Патона, де вперше почала застосовуватись монтажна зварка стиків головних балок (зварка сталі різних марок). Прогінна частина мосту споруджена у вигляді трипрогінної рамної системи без підтримки биків. Цінно, що при зведенні мосту застосовувався природний традиційний камінь, який здавна використовували для будівництва наші предки. Камінь немов-би підкреслив міцність споруди (довжина мосту - 380 м, висота - 60 м), облагородив конструкції, створив зв'язок між інженерними і декоративними елементами.

Зліва ми бачимо дивний пам'ятник циганській кибитці авторства академіка архітектури Анатолія Ігнащенка. Циганську кибитку планувалось спорудити у Бабиному Яру в Києві з каменю в натуральну величину з колесами, навіки вгрузлими в землю. З різних причин проект не був реалізований. Та завод "Ленінська кузня" виготовив новий шедевр вже з корабельної сталі. Встановили його в Кам'янці-Подільському на високій скелі над річкою Смотрич. А на ланцюгу дишла кибитки вітер гойдає колесо з розп'ятим циганом.

Один з екскурсійних маршрутів в Кам'янець-Подільському закінчується стрибками на канаті із падінням з мосту "Лань, що біжить" в мальовничий скелястий каньйон річки Смотрич. Посеред мосту ми бачимо цікаву афішу "Bungee Jumping". Це перший в Україні (існує з 1995 р.) та найвищий (60 м) атракціон стрибків з мосту на резиновому канаті. Він користується надзвичайною популярністю в екстремальних колах, до того ж він здійснюється в природніх умовах, і в чомусь відроджує традиції стародавніх народів, які таким чином проходили ініціацію (посвячення). Місцеві шукачі пригод стрибають на еластичному тросі над самою річкою, а при бажанні їм подовжують канат, щоб освіжити гарячу голову.

Дорога з міста прямує на південь. Слідуюча зупинка через 30 км - Хотинська фортеця, а ще через 70 км Вас зустріне місто Чернівці.