Вернуться в главное меню | на исторические данные | на страницу литературы

Дмитро ДОРОШЕНКО
Про минулі часи на Поділлю
(Коротка історія краю)

Хотин, філіал видавництва "Буковина"
1992 р.

Ще донедавна його ім'я було відоме лише серед еміграції та вузьких кіл нашої інтелігенції, а зараз набуває все більшої популярності.
Дмитро Іванович Дорошенко (1882-1951 р.р.) - визначний діяч в галузі історичної думки. Зокрема, його перу належать такі праці, як "Нарис історії України", монографія про Петра Дорошенка та інші.
Один з періодів його діяльності пов'язаний з викладанням в Кам'янець - Подільському Державному університеті України (1918 - 1919 р.р.). і Історичний нарис "Про минулі часи на Поділлю" був написаний саме в цей час і надрукований в друкарні Кам'янець-Подільської Губерніальної Управи в 1919 р. Нарис більше не передруковувався. Тому на сьогоднішній день став бібліографічною рідкістю.

ПРО МИНУЛІ ЧАСИ НА ПОДІЛЛЮ

Видання доброчинне. Виручені кошти підуть на передрук літератури про Подільський край.
Замовник: історнко-культурологічне Подільське братство.

Друкується за оригіналом: Дмитро Дорошенко.
Про минулі часи на Поділлю. 1919, Кам'янець-Подільський.
Друк. Под. Туб. Народної Управи (ар. у Св. Тр. Братства).

Наш край, який тепер носить назву Поділля, був заселений людьми з дуже давніх часів, ще за тих, од яких не дійшло до нас жадних писаних пам'яток, і ми не знаємо, що то були за люде. Одне можна сказати, що це були люде дикі, не знали ще ніякого металу, ні бронзи, ні заліза, а робили собі молоти й сокири з каміння, і це була вся їх зброя. Тому вчені й звуть цих людей людьми кам'яного віку. Тоді жили поруч з людьми й такі звірі, що вже давно попереводились не тільки у нас, але й по всьому світу, як наприклад мамонти, - величезні звірюки, більші за слона. Кістки цих мамонтів, так само як і кам'яні молоти, сокири, ножі, голки з рибячих кісток, знайдено було в селах Студениці, Завадинцях й Врублевцях Каменецького повіту. Пізніше люде навчились робити собі знаряддя з металу, перше з бронзи, а вже потім з заліза. Таке знаряддя було знайдено в кількох могилах Балтського повіту: в тих далеких од нас людей був звичай, ховаючи мерців, класти в могилу й те знаряддя, яке належало небіжчикові за життя.

Розуміється, не можна встановити ніякого зв'язку - між людьми кам'яного й бронзового віку з тими народами, що жили тут пізніше, можна сказати, на очах історії, од цих людей одділяє нас принаймні кілька тисяч років. Грецький історик Геродот, який жив за чотири сотні літ до Різдва Христового, каже в своїх творах, що за його часів понад верхнім Бугом, адже якраз на теперішньому Поділлі жило племя Скитів, тих самих, що жили тоді й по всій степовій Україні; скити ці жили з хліборобства. А нижче їх, каже Геродот, між Дністром та Бугом седіло племя Алазонів, теж скит ської породи. Вони також обробляли землю, а хліб не тільки споживали самі, а ще й на продаж вивозили. Скити і Алазони зникли без сліду, і довгі століття немає ніяких відомостей, хто жив на їх місці, хоч напевне земля не стояла тут пустою і хтось жив на їй. Уже геть пізніше, коли заснувалась у Києві перша українська держава і седіли в йому руські князі, літопись, яку склали ченці в Печерському монастирі в Києві, розказує, що між Дніпром та Бугом седіло руське племя тиверців, або як його звали інакше уличів. З ними воював київський князь Олег з початку IX віку. Воював з ними й Олегів небіж князь Ігор. Уличі седіли спочатку доволі широко, аж до річок Інгула й Інгульця в теперішній Херсонщині, але на їх з південних степів почало на пірати хиже кочове племя печенігів, і тоді Уличі подались далі до Дністра, де їм лехче було ховатись по глибоких долинах річок і по ярах або балках, що тоді густо були вкриті лісом.

Уличі й Тиверці признали над собою власть київських князів, але що Київ був од їх дуже далеко, то й жили вони в себе більш-менш самостійно й самі порядкували внутрішніми справами. Літопись дає нам дуже мало звісток про життя Поділля в XI та XII століттях. Тільки в половині XII віку вона згадує, що цей край належав Київському князівству і що там були городи: Межибожже, Божський та Прилук - це все понад верхнім Бугом. Згадує літопись і про Дністрянське Поділля і називає його "Пониззе": тут також були вже городи, які звались Калнус, Бакота й Ушиця Пониззе належало до князів галицьких. В XII столітті зміцнилося князівство Галицьке. Воно поширило свої межи на південь і південний схід, галичане виселялися за Дніпр, навіть спускалися нижче понад Прутом і селилися тут на родючих і майже пустопорожніх землях. Один з галицьких князів Мстислав Мстиславович покинув навіть свою батьківщину й оселився на Пониззі, заснувавши ніби зовсім окремо князівство.

Мало по-малу галицькі князі підбили під свою власть і землі над верхнім Бугом, так що все теперішнє Поділля в першій половині XIII віку належало до великої на той час галицько-волинської держави. Та тільки галицькі князі не дуже могли виявляти свою власть над подолянами. Люде тут, живучи в близькім сусідстві з степом, звідки нападали ріжні кочові орди, печеніги, половці, - звикли до самостійности, були дуже завзяті й не любили, щоб хтось дуже втручався в їхні роспорядки. Коли в половині XIII віку прийшли на Русь-Україну татари й повоювали всі українські яемлі, то подоляни на Пониззі воліли ввійти в спілку з татарами, ніж коритися галицьким князям. До їх пристало і Побужже. Галицький Князь Данило силою хтів примусити подолян скоритися, але це йому не вдалося. І понизовці і побужане віддалися під татарську власть. За це татари не руйнували Поділля, а тільки присилали своїх старших - баскаків, які зібрали з подолян дань, мабуть, десятину од усіх прибутків з господарства. Поділля було поділене на округи, на чолі яких стояли виборні отамани. До цих отаманів приїздили з Орди баскаки, забірали ту дань, яку отамани зібрали з своєї громади і везли дань в Орду. Татари не втручалися до внутрішнього життя громад, аби їм акуратно постачали дань; вони тільки не дозволяли будувати кріпостей, замків, взагалі ніяких укріплень по містах; тому за часів татарського панування не було на Поділлю, як каже літопись, жодного міста "ні деревом рубленого, ні каменем будованого", хоч за цих часів і повставали нові міста, про які раніше літопись згадує: Камянець, Брацлав, Вінниця. Не займали татари й віри християнської, яку прийняли подоляни вже за київських князів. В Бакоті в скелях збудовано було монастир, і там жили ченці. Другий монастир був теж над Дністром коло теперішнього села Лядави Могилівського повіту.

Татари панували на Поділлі мало не сто літ. За той час, як руйнована Україна, ослаблена татарським погромом, втратила політичну вагу й силу, на північному сході від неї виросла й вбилась у немалу силу нова держава - князівство литовське. Воно потроху прибирало до своїх рук землі білоруські, а потім почало зазирати ч на землі українські. І правду сказати, наші люде не від того були, щоб під дужою рукою литовських князів спочити од татарських наїздів, оборонитись од ріжних ворожих сусідів, тим більше, що литовці не займали ні віри православної, ні звичаїв народніх, а навпаки, самі переймали в білорусів і вкраїнців їхню мову, письменство й громадські порядки.

В 1363 році литовський великий князь Ольгерд вирушив походом проти татар і побив їх коло річки Синюхи в степу (на межі теперішнього Поділля й Херсонщини). Тоді подоляни рішили самі піддатися під руку Ольгерда. А той віддав Поділля під управу своїм племінникам, чотиром князям Коріятовичам: Юрію, Олександрові, Костянтину й Хведорові. Коріятовичі прийшли на Поділля і, як розказує літопись, "увійшли в приязнь з отаманами, почали боронити Подільську землю від татар, а баскакам дані вже недавано". oКнязі Коріятовичі звернули увагу перш за все на те, щоб укріпити Поділля й захистити його від татар, які подались далі в степи на південь і звідти почали робити наїзди й пустошити край. Вони побудували замки в Бакоті в Смотричу, а потім збудували замок і заселило місто Камянець. Щоб заохотити людеи оселятись в новому місті, Юрій Коріятович, вкупі з братом Олександром, видав р. 1374-го грамоту, де обіцяв міщанам Камянця лани й вигони для худоби, дарував їм право самим трудитися й пордкуватись і на двадцять років увільнив їх од усяких податків місто Камянець почало швидко рости і заселятись. Того же часу, мабуть, було побудовано замки в Червонограді, Скалі, Брацлаві, Сокольці, Меджибожу, Божську й Вінниці. За часів Коріятовичів було побудовано в Камянці кілька православних церіков і католицьких костелів, бо сюди сходились жити люде з ріжних сторін і ріжної віри. Коли померли старші брати, почав правити молодший брат Хведір.

Коли по смерти Ольгерда запанували в Литві його син Ягайло і небіж Вітовт, і під зверхність Вітовта віддано було між иншим Поділля, Хведір Коріятович не схотів йому коритися. Тоді Вітовт пішов року 1393 на його походом. Вигнавши Коріятовича і захопивши Поділля, Вітовт поділив його на три частини: верхнє Побужже з Меджибожем, Божськом і Вінницею віддав Ягайлові, західну частину також Ягайлові, а той уже від себе оддав її якомусь Спиткові, свойому воєводі, Брацлав і Соколець віддав Дмитру Корибутовичу. Але Поділля не довго зоставалося в цих руках і часто міняло своїх господарів. Року 1403 воно перейшло в руки литовського князя Свідригайла, Ягайлового брата, але скоро Вітовт його скинув і сам правив Поділлям через намісників аж до своєї смерти в 1430 році.

Ще Коріятовичі почали роздавати землі своїм підручним людям, зобов'язуючи їх відбувати військову службу, являтись на за клик князя або його намісника самому й приводити з собою ще узброєних людей. Таких власників землі, обовязаних службою, на зивали земянами. Ще більше почали роздавати землі Ягайло, Свідригайло і Вітовт. Вони роздавали їх і місцевим людям, і вихідцям з Литви та Польщи, а Вітовт селив на Поділлю навіть своїх татарських бранців. Край під захистом замків і оборонних земянських загонів почав дуже швидко заселягись Добре розвивалось сільське господарство на надзвичайно родючій тутешній землі і торговля Почали приїздити купці з заходу, і Камянець зробився значним торговельним осередком. Вітовт дбав про те, щоб поширити свої володіння аж до Чорного моря, він встиг побудувати замки на Дністровому лимані біля теперішнього Акерману й на лимані Дніпровому, але вдержатись довго литовці там не могли, занадто далеко були ці місця од осередків держави в одкритому степу, де кругом кочували орди татарські.

Коли помер Вітовт, то настала тяжка боротьба за панування над литовським князівством між старим Ягайлом, який ще р 1386 зробився польським королем, одружившись на королівні Ядвизі, і Свідригайлом. Ягайло зовсім спольщився і, володіючи Поділлям та Галичиною, скрізь потурав полякам, роздавав їм в цих українських землях маєтки, наставляв їх на всякі важні посади. Через то українці його не любили, і коли його брат Свідригайло Ольгердович повстав проти Ягайла, то вони піддержували Свідригайла.

Боротьба була дуже завзята й тяглася кілька років. Поляки з самого початку війни захопили головні подільські замки Камянець, Смотрич, Скалу й Червоногород. Але доля війни вирішилася не на Поділлі, а в далекій Литві, де в осени 1435 року поляки й литовці побили українців та білорусів, які піддержували Свідригайла. Тоді мусів Свідригайло зріктись литовського князювання і йому тільки до віку його залишено було східну й північно-східну частину Поділля з городами Меджибожем і Хмельником. Решта одійшла до Польщи За Литвою зосталася Південне - східна степова частина Поділля з Вінницею та Брацлавом. В 1566 році було засноване Брацлавське воєводство.

Щоб скріпити своє панування на Українському Поділлі, польське правительство почало дуже щедро роздавати землі польській шляхті. Коли подивитись по старих документах, кому роздавали маєтки Вітовт і Свідригайло, то побачимо все наші українські прізвища: Василь Барачевський, Васько Буцень, Кузь, Гринько Стреченович, Єсько Нешович, Козловський. Польські ж королі дають грамоти на володіння маєтками людям, що носять такі прізвища, як Шафранц, Франчек, Стахнік, Ян Фіоль, Мрочек, Рей, Цьолик, Одровонж та инші. Правда, роздають королі маєтності й українцям, але їх вони наділяють пустинями, які ще треба заселити й улаштувати на їх господарство; полякам же дають уже цілі села; вільні сільські громади стають в залежність од пана і мусять одбувати на його користь ті повинности, які раніше йшли на користь держави. Не раз бувало й так: польське правительство відбирало маєтність у місцевого власника і оддавало її зайшлому поляку, якому зараз же надавано королівську грамоту, щоб він міг безпечно і твердо володіти своєю новою власністю.

Польські пани, оселяючись серед українського люду, спочатку не дуже налягали на одбування селянами на їх користь ріжних повинностей і виплачування податків. Край почав швидко заселюватись, виростали нові міста, села й хутори. Але скоро впало на весь край страшне лихо, яке налягло на Поділля важкою хмарою на довгі часи і зробило життя тут трудним і небезпечним. Це були наїзди татарської орди. В 1438 році татари зробили перший наїзд після довгої перерви по тому, як їх одігнали од Поділля литовські князі. Татар спробував спинити подільський воєвода Михайло Бучацький, але татари розгромили його загін, а самого вбили. З того часу, побачивши, що Поділля не має належної оборони, гатари почали робити свої наскоки дуже часто. Приходили вони в 1442 році, в 1448, 1450, 1452, і доходили аж до Галичини. По дорозі палили села, а людей забирали в неволю і вели в Крим на продаж. В 1453 році двома загонами вскочили вони на Поділля, але на цей раз їх було відбито. Тоді татари в 1457 році зробили новий наїзд, розбили військо воєводи подільського Бартоша Бучацького, вбили його самого і страшно спустошили Поділля. З того часу не проходило року, щоб татари не робили своїх наїздів - чи великою ордою, чи малим загоном. Особливо страшні були наїзди кримського хана Менглі Гирея в кінці ХV століття. В 1498 році татари разом з турками й волохами зробили наїзд на Поділля й Галичину і вивели з собою коло ста тисячів "ясиру" (полонеників) в неволю. З дороги татари вернулися ще раз, знов набрати людей у полон, а в осени того самого року прийшло ще турецьке військо і тяжко сплюндрувало верхню Подністрянщину. Польські королі спробували замиритись з татарами; король Сизизмунд 1 обовязався платити їм щороку по 15 тисячів злотих, аби тільки вони не нападали на його землі. Але татари на це не вважали і знову наїздили на Поділля, повернувши його, як казали тоді, в "мясні ятки".

Життя на Поділлі стало зовсім неможливим. Татарські наїзди і пустошення нагнали на людей такого страху, що досить було чутки, що десь там показався татарський загін, щоб населення зараз же кидало свої оселі і ховалося в ярах, печерах та лісах. Спокійний рік на Поділлі траплявся рідко і був якоюсь дивовижею. Налякані люде часами воліли пересижувати по своїх схованках цілими місяцями, чим вертатись додому навіть по по тому, як татари вже виходили. І часто вони були праві: татари мали звичай, побувавши десь в одній місцевості і покинувши її після грабування вертатись знов назад, щоб захопити в неволю тих, хто був сховався од їх, а гелер, думаючи, що татари зовсім пішли, вертався додому. Звичайно, татари старались наскочити несподівано: швидко вривались в країну, отаборювались де-небудь в безпечному й затишньому місці і роспускали по всьому краю дрібні загони, які грабували й полонили людей, запалювали хати і прудко вертались до табору: а звідси вже всі разом з награбованим добром і полонениками вертались в Крим. Татарські наїзди дуже нагадували собою давні половецькі наскоки.

Оттоді то склались серед нашого народу сумні пісні про татарські наїзди та про тяжку неволю бусурманську. В одній пісні співається, як наші люде ховались од татар, кому вдавалось вирватись під час наскоку:

За річкою вогні горять,
Там татари полон ділять,
Село наше запалили
І богатство розграбили,
Стару неньку зарубали,
А миленьку в полон взяли.
А в долині бубни гудуть,
Бо на заріз людей ведуть:
Коло шиї аркан в'ється,
І по ногах ланцюх б'ється,
А я бідний з діточками
Піду лісом-стежечками.
Нехай йому із водою!
Ось-ось чайка надо мною.

Останні слова натякають мабуть на те, що люде часом ховались од татар у воді, в очеретах, дихаючи через комишину: утікач боїться, щоб його не видала чайка, літаючи над головою та кивикаючи.

А тяжка була доля полонеників: їх гнали цілою отарою в Крим, підганяючи нагаями: хто знесилювався й падав в дорозі, того добивали або й так кидали на голодну смерть. Хто ж доходив живий до Криму, тих виводили на торг, як худобу, і продавали з неволю: чоловіків до тяжкої роботи або на каторги (кораблі) грести веслами; молодих жінок і дівчат продавали в гареми заможнім людям. Малих хлопців повертали в магометанську віру, виховували з них окреме військо - яничарів при турецькому султані. Після кожного татарського наїзду Україна наповнялась стогоном і сльозами; відгомін того плачу чуємо в пісні:

Зажурилась Україна, що нігде прожити...
Гей витоптала орда кіньми маленькії діти,
Ой маленьких витоптала, великих побрала,
Назад руки постягала, у полон погнала.

Траплялось иноді так, що комусь з місцевих урядовців, старості чи його підручному удавалось на швидку руку зібрати отряд узброєних людей і застукати татар тоді, коли вони вертались до дому, обтяжені ясиром. Не раз щастило тоді побити татар, одібрати пограбоване добро Але, одбивши в татар тую здобич, вояки, які билися з ними, не хтіли вертати коней, волів, всяку иншу худобу їхнім господарям, і залишали собі. Польське правительство мусіло вступитись в такі справи, постановляло, щоб одбите в татар майно і худобу повертати їх власникам за певний викуп.

Польський уряд не вмів улаштувати як слід певної оборони в, краї. Замки, які мусіли захищати Поділля, содержувались ним дуже погано і недбало. Коли в 1494 році призначено було комісію, щоб оглянути пограничні замки, то про Камянецький замок комісія написала таке: "замок цей майже увесь сплюндрований і зруйнований, запасів харчу нема ніяких; всі будинки поруйновано, спустошено, всі кутки порожні, так що сором говорити і писати таке про цей славний замок". Коли в такому стані був столичний замок воєводства подільського, то що вже казати про замки на сході, на степовому пограничу, куди комісія боялась і виїздити, щоб не попасти до татарських рук. І це все було в ті часи, коли татари щороку наїздили на Поділля.

Не диво, що населення в краю почало меншати, розбігатись і переходити подалі в спокійніші місця. Особливо не до смаку прийшлось таке життя польській шляхті. Вона перестала зазірати так, як раніше, на родючі подільські лани, і на довгий час припинилось її переселення на Поділля. Господарювати на подільській землі й обороняти її від хижого ворога довелось таки людям місцевим, українського походження. Одначе, коли через татарську небезпеку не всиділа дрібна польська шляхта, то великі пани-магнати не так уже тої небезпеки лякались. Вони скупчували в руках величезні простори землі, або дістаючи її від королів, або скуповуючи за безцінь спустошені маєтності в шляхти, і таким побитом на Поділлі, поруч з дрібними маєтками, виросли великі панськЇ маєтки які містили в собі десятки сел і містечок, простягались широко на десятки верстов. Починаючи з 1537 року, на Поділлі виростають величезні латифундії (великі маєтки) королеви Бони, жінки короля Сигизмунда І, родом італійської князівни. Вона скуповувала землі й закупила ціле староство Барське. Під опікою королеви східна частина Поділля од Бара до Шаргорода й Могилева почала заселятися й вкрилася рясно селами й хуторами. Щоб захистити край од татарських наїздів, було обрано приграничну сторожу коло двох тисяч людей і розміщено її понад річками Мурашкою й Мурахвою. Командувати цією сторожею призначено було барською старосту Претвича, завзятого вояку. Він набрав собі сміливих людей, яких називали козаками, і з ними обороняв Поділля під час татарських наскоків і нападав на татар у степу. Оповідали, що він 70 разів бився з татарвою, і кожного разу перемога була на його стороні. Він висилав невеличкі відділи кінних козаків в степ, щоб вони там чатували на татарських тропах і вистежували їх із захистку, а тоді вже виходили проти татар значніші сили. Десять літ обороняв Претвич Барщину, а з нею й ціле Поділля од татар. За цей час край трохи одпочив од постійної тривоги й небезпеки. 1552 року Претвйча було переведено в Теребовлю, в теперішній Галичині. І за його заслуги надано йому до життя теребовельське староство.

Польські пани давно намагались, щоб Литовське князівство приєдналось до Польського королівства назавжди, нерозлучно, з тим, щоб і на Литві з належними до нею Білою Русю й Україною завести свої польські порядки. Хоча Литва була в спілці з Польщею ще з 1386 року, коли, як ми згадували вже, литовський князь Ягайло одружився на польській королівні Ядвизі і став польським королем, одначе Литва зосталась все-таки окремою державою. І в Польщі і в Литві правили потомки Ягайла; бувало так, що один брат був королем у Польщі, а другий великим князем на Литві; ще частіше бувало, що одна й та сама особа була королем у Польщі і князем у Литві, проте обидві держави не злучались і стояли кожна собі окремо, кожна мала свій уряд, свої закони, своє військо, свої порядки. Коли одна з двох держав вела з кимсь війну, то друга не втручалась і треба було спеціально прохати, щоб вона допомогла. Польська шляхта не мала права займати службові посади в Литовській державі й здобувати там свої маєтки. Українцям жилося в Литовській державі куди краще, ніж у Польщі, і через те вони були завжди проти тіснішої злуки з Польщею. Та проте обставини склались так, що тая злука все-таки відбулась. Король Сигизмунд-Август II, який був разом і литовським великим князем, не мав дітей і під старість став часто нездужати. Польські пани боялись, що коли він вмре, то доведеться вибирати нового короля, а тоді Литва могла вибрати собі когось иншого за великого князя. От через те то вони налягли на короля Сигизмунда-Августа, щоб він скликав весною 1569 року спільний сейм польських і литовських шляхетських представників у Люблині, щоб тут провести об'єднання Литви з Польщею.

Хоч як змагались литовські пани, серед яких більшість була укранїці та білоруси, проти злуки з Польщею, одначе одстояти незалежність Литви їм не пощастило. Було постановлено, що обидві держави з'єднуються між собою "на віки" і матимуть надалі одного короля й великого князя разом, шляхта з обох частин одної "Речі Посполитої" (так стали називати цю об'єднану державу) збіратиметься на один спільний сейм. Але разом з тим Литва зберігала й деяку окремішність: їй полишено свій суд, окреме військо з окремим командуванням, окремі фінанси; за те поставлено було, що всі українські землі, які входили до того часу в склад Литовської держави, - Київщина, Волинь, подільська Брацлавщина, - переходять до Польщи. Цього полякам найбільше й було треба.

Таким чином року 1569 прилучилася до Польщи й решта Поділля - воєводство Брацлавське. Прилучення до Польщи несло за собою для українських земель значні зміни в їх внутрішньому житті. В Польщі шляхта вспіла до того часу досягти того, що з неї знято було податки й обов'язкову військову службу. Шляхта зробилася одиноким станом в державі, який брав участь в політичному житті краю і керував через своїх представників на сеймі всім законодавством. Населення міст усунуте від усякого виливу на державну політику і замкнулося в тісно обмежену міську громаду, яка порядкувалася і судилася на підставі так званого магдебурського права, занесеного до нас з Німеччини. Ці порядки перенесено в новоприлучені українські землі. Обмежене в своїх правах міщанство, позбавлене всякого впливу на державне законодавство, не могло витримати конкуренції з ріжним зайшлим людом, як от з жидами, вірменами, які захопили потроху всю торговлю в таких містах, як Камянець, а наші міщане убожіли й занепадали. Селяне в Польщі давно вже позбулися права переходити з одного місця на друге і по королівському закону 1457 року пани дістали право судити селян, які жили на їх землях. Пан тепер мав повне право над селянином, як над своїм кріпаком, і навіть сам король не міг втручатися в відносини між поміщиком і селянином.

Ці порядки польська шляхта почала переносити й на українські землі, куди вона посунула після 1569 року, дістаючи великі земельні простори від королів. Закликаючи на пустопорожні землі в Брацлавщині, південній Київщині та на Задніпровью селян з Волині, західного Поділля і інших густо заселених місць, пани давали переселенцям льготу на 10 років, і часами навіть на 20, а то й на 30 років, обіцяючи за цей час не брати ніяких податків і не вимагати ніяких повинностей. Але коли проходили льготні роки і заводилась панщина, народ, звикши до вільного життя, дуже ремствував, не хотів коритись кріпацьким порядкам, -- особливо на приграничних степових просторах, де через близьке сусідство з татарами життя було небезпечне, і селянам приходилось, йдучи в поле орати плугом, чіпляти шаблю й вішати на плече рушницю. Глухе незадоволення польськими кріпацькими порядками наростало в українського селянства, і коли в кінці ХVI віку козаки, що жили понад Дніпром і на Запоріжжі, почали робити повстання проти Польщи, селяне охоче до їх приставали і разом з ними бились за волю. В очах народу козаки зробились лицарями-героями, які боролися за кращу долю України.

Поляки, запанувавши над українськими землями, не задовольнились тим, що завели на їх свої порядки, вони почали займати й православну віру, стараючись поставити на перше місце віру католицьку. Поки на Вкраїні панувала Литва, то утиску на віру не було; навпаки, була велика воля вірити, як кому подобається, багато з шляхти литовської й української прийняло протестанську віру в ріжних обрядах. В першій половині ХVІ віку свобода в справах віри існувала у самій Польщі. Але в другій половині ХVІ віку справа почала значно мінятись. Католицьке духовенство знов увійшло в силу, почало змагатись з протестанством; на допомогу - йому прийшли в Польщу й на Литву ченці єзуїти, які дуже дотепно й уміло взялись за боротьбу проти протестанства, й проти православія. Їм удалось навернути до католицтва тих панів, що були одпали від нього; вони заводили школи, забрали в свої руки виховання молоді, друкували книжки, в яких доводили, ніби єсть одна спасенна віра на світі - католицька. Король Сигизмунд III, ідо почав правити з 1588 року, був щирий прихильник єзуїтів і в усьому слухався їхньої поради і намови. Для православних настали тяжкі часи.

Знатніші й заможніші українські пани, які дорожили королівською ласкою й старались не одріжнятись ні в чому від польського панства, дуже скоро переймали польську мову, звичаї й саму віру католицьку. За недовгий час більша частина українського значного панства спольщилась і окатоличилась. Одначе дрібніша шляхта, міщанство і селянство кріпко держались і своєї нарочности, і віри православної. Починалася на Вкраїні завзята боротьба за віру, яка прилучилася до тієї боротьби за волю, яку вже пробувало вести козацтво.

На Поділлі ще за князів Коріятовичів почало ширитись католицтво, і в Камянці вже тоді існували костел і монастир ченців-домініканців. В кінці ХУ в. поляки, укріпившись на Поділлі, скасували православну ьпіскопію у Львові, до якої належало Поділля, і тільки в 1539 році удалось відновити єпіскопію. Однак православні архиєреї кінця ХУІ віку дуже мало були здібні до того, щоб обороняти свою віру: походячи з заможних панських родів, вони дбали тільки про доходи та про .веселе безжурне життя, разом з своєю братією світськими панами бенкетували, їздили на полювання, а часами, зібравши збройну ватагу челяді, робили наїзди на сусід, грабували й убивали їх. Мало їх обходили інтереси православної віри, вони більш дорожили почестями, ласкою королівською й багатством. Отож, коли побачили архиєреї, що все панство значне схиляється до католицтва, православіє зостається вірою людей простих, хлопською вірою, як тоді казали, то дехто з їх почав схилятись до того, щоб визнати над собою вдасть римське го папи і прийняти деякі пункти з римокатолицької віри так, щоб до неї зовсім наблизитись. Така нова віра, середня між православієм і католицтвом, називалась унією, і цю унію од імені ніби всього православного люду в Польщі прийняли в кінці ХУІ віку два єпископи: Іпатій Потій і Кирило Терлецький, а за ними і митрополит київський Михайло Рогоза перейшов на унію. Та тільки далеко не всі з-поміж духовенства згодились на унію, а простий народ український: міщанство і селянство, почасти навіть і шляхта й слухати не хтіли за неї. В 1596 році було скликано собор в Бересті Литовському з духовенства і мирян; собор росколовся на дві частини: одні стояли за унію, другі були проти неї. Так і роз'їхались ворогами. Пішов з того часу розбрат на Україні і на БІЛІЙ Русі, повстала колотнеча за віру. Правительство польське і король, розуміється, піддержували уніятів. Православні ж, бачучи, що нема їм в кого шукати оборони, рішили боронитись власними силами.

Ще давніше ввійшло на Україні в звичай засновувати при церквах братства для взаємної допомоги, для спільного обходу важніших церковних свят і для піддержання свого храму в належному благоліпії. Тепер ці братства взяли в свої руки справу оборони віри Розуміючи, якою сильною зброєю в руках католиків являється школа і освіта, братства починають закладати школи, друкарні, закликають до себе вчених, видають книжки, допомагають тим хто потерпів за віру. Братства, які засновувались в значніших містах, як у Києві, Львові, Луцьку, придбали собі велику силу і повагу, з ними мусіли рахуватись архиєреї і польський уряд. Братства піддержали православну церкву і не дали їй впасти під утисками католицтва й унії. Повстали братства і у нас на Поділлі; в Камянці, де при Предтечинській церкві існувало братство вже в 1606 році, в Шаргороді, Могилеві, Летичеві, Меджибожі, Скалі та ин. місцях, навіть по деяких селах. Православна церква на Поділлі залежала від львівського епіскопа, який через те титулувався "Єпископом Галицьким, Львівським і Камянця-Подільського".

В боротьбі за українську народність і православну віру, що вважалась в ті часи за головну ознаку народности, в кінці ХУІ століття виступила нова сила - козацтво. Спочатку козаки боролись за свої власні козацькі інтереси, але ж тому, що саме козацтво складалось здебільшого з людей, які не могли миритись з польськими порядками на Україні і втікали - хто од панського утиску, хто від урядового примусу, то не дивно, що козацькі повстання користувались співчуттям, піддержкою широких народних мас, через те й козаки стали обстоювати таку справу, яка була дорогою тоді всьому народові вкраїнському, - справу православної віри. Польський уряд всіми способами хтів не допустити побільшення числа козаків, тих, що жили понад Дніпром в староствах Канівському й Черкаському, і називались реєстровими: вони вважались за королівське військо й мали від правительства певну платню й перебували під правительським доглядом. Але, обмежуючи число козаків реєстрових, Польща не могла нічого вдіяти з козаками низовими, запорожськими, які жили на Січі і до яких утікали всі незадоволені з польських порядків. Вони вели безупинну боротьбу з татарами й турками, робили навіть далекі морські походи, випливаючи на своїх легких човнах-чайках з Дніпра в Чорне море й плюндрували татарські та турецькі береги. Турецький уряд грозив за те Польщі, вимагаючи від неї, щоб приборкала козаків і не допускала їх виходити в море. Та Польща ледве справлялась і з більш слухняними реєстровими козаками, а з низовим козацтвом не могла вдіяти нічого. Тим більш, що не раз було так, що вона сама дуже потрібувала саме козацької допомоги на війні. Так було в московській війні, коли польський королевич Володислав трохи не загинув під Москвою, якби не виручив його козацький гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний, що встиг прийти на поміч з своїми козаками. Вдруге опинилась Польща у великій скруті, воюючи в 1621 році з турками. Рік перед тим турки двічі побили польське військо в Молдавії, один раз під Ясами, а другий під Могилевом. Тут було вбито польського коронного гетьмана Жолкевського, а його помічника, польного гетьмана Конецьпольського взято в полон Мусіла Польща знову шукати козацької допомоги Знову прийшов Сагайдачний з 40-тисячним козацьким військом. Він одбив натиск турецької армії, яка облягла поляків під Хотином, і примусив турків замиритись з Польщею. Сам гетьман Сагайдачний, тяжко Поранений в боях, скоро помер, встигнувши повернутись до Київа.

З усіх цих послуг козацьких Польщі виграла Україна тільки те, що вдалося відновити православну ієрархію, себто висвятити нових єпископів для управи над православною українською церквою, бо по тому, як наші владики перейшли після Берестського собору на унію, нїша церква зосталась без провідників, настановляти ж нових єпископів польський уряд не дозволяв. Після смерти Сагайдачного козаки повставали кілька разів Ці повстання відбувались на Наддніпрянщині й нашого Поділля не займали. Польському правительству вдалось ці повстання приборкувати, але це було тільки до часу: скоро повстала вся Україна, піднявся весь народ український і скинув на якийсь час чуже ярмо з своєї шиї, Буря цього повстання захопила тоді й Поділля, по якому широко розлився козацький рух.

Це повстання підняв чигиринський сотник Зіновій-Богдан Хмельницький. Він покликав собі на допомогу татар з Криму і весною 1648 року вирушив з Запорожжя на Україну; на Жовтих Водах (на межі теперішньої Херсонщини й Київщини) розбив ти передове польське військо, а коло Корсуня розгромив головні сили й обох начальників - Каліновського й Потоцького взяв у полон Хмельницький рушив далі й став табором під Білою Церквою. Звістка про його перемогу швидко облетіла всю Україну, і скрізь народ піднявся проти панів і проти польського начальства. Шляхта кинулась утікати, багато тоді її згинуло, а разом з нею і жидів, проти яких наш народ був дуже обурений за їх здирства. Люде, що вміли добре поводитись з зброєю, приставали просто до козаків, військо Хмельницького зросло до великих розмірів. По всій Україні підіймались селяне, сходились у великі загони і під проводом своїх ватажків очищали край од польської шляхти та її прихильників.

На Поділля прийшов славний ватажок Максим Кривоніс, або Перебийте, як називав його народ. Він перейшов Буг і вся Брацлавщина повстала, селяни цілими купами сходились до його і приставали до загону. Кривоніс узяв Ладижин, Берщадь, Верхівку, Олександрівку, і скрізь винищував поляків і жидів. В червні 1648 року обложив він Тульчинський замок, де замкнулись поляки з усієї околиці і багато жидів. Козаки взяли замок приступом і вирізали усіх, не жаліючи ні старого, ні малого. Вбили власника замку князя Четвертинського, а на його жінці одружився отаман Остап Павлюк. Далі взяв Кривоніс Красне, Брацлав і Вінницю. По всьому Поділлю до самої Горині лежали панські замки, міста, містечки й економії в руїнах. Ні одної шляхетської душі не осталось на Поділлі. Народ склав про Кривоноса пісню, яка співається й досі:

Гей не дивуйте, добрії люде,
Що на Вкраїні повстало:
Ой за Дашевим, під Сорокою
Множество ляхів пропало!
Пан Перебийніс водить не много, -
Сім сот козаків з собою,
Рубає мечем голови з плечей,
А решту топить водою.
Ой, пийте ляхи, води калюжі, Води болотяниї,
А що пивали по тій Україні Меди та вина ситниї.
Зависли ляшки, зависли,
Як чорна хмара на Віслі,
Людскую славу загнав під лаву,
Сам бравий козак гуляє.
Дивують ляхи, вражиї сини,
Що козаченьки вживають:
Ой їдять вони щуку-рибаху,
Та ще й соломаху з водою,
Ой чи бач, ляше, що козак пляше
На сивім коню горою:
Мушкетом бере-аж серце в'яне,
А лях від страху вмірає.
Ой чи бач, ляше, що по Случ наше,
По Костяную могилу;
Як не схотіли, забунтували
Та й утеряли Вкраїну.
Ой чи бач, ляше, як пан Хмельницький
На жовтім піску підбився:
Від нас козаки, від нас юнаки,
Ні один ляшок не скрився.
Нуте ж, козаки, у скоки,
Заберімося у боки:
Загнали ляшків за річку за Віслу,
Що не вернуться й в три роки!

Оттак радів народ, визволившись од своїх гнобителів. А тимчасом поляки зібрали нове військо і вирядили його проти Хмельницького. До цього війська понаїхало багато знатних панів, і кожен віз з собою цілий обоз з усякими запасами й припасами, з силою коней, возів і слуг. Пани їхали дуже бучно і хвалились, що розженуть "хлопів" самими канчуками. Та не так сталось. Хмельницький стрів поляків коло містечка Пиляви в теперішньому Литинському повіті і страшно його розгромив. Увесь обоз, усі запаси, що були в йому, достались козакам, а пани кинулись тікати, скільки було духу, далі на Волинь. Саме тоді помер у Польщі король Володислав, і треба було вибирати нового короля. А Хмельницький посував усе далі, ввійшов у Галичину, обложив Львів, але не схотів його руйнувати і задовольнився окупом і рушив з військом далі аж до Замостя. Тут прийшла звістка, що вже вибрано нового короля Яна Казимира, брата покійного Володислава. Король прохав Хмельницького припинити війну і обіцяв прислати своїх комісарів для переговорів. Хмельницький послухав і вернувся на Вкраїну, в Київ. Це була його велика помилка, бо Польщу він мав уже всю в руках, і, йдучи далі, міг зовсім зруйнувати її силу і тим визволити увесь український народ. Хмельницький скоро зрозумів свою помилку, та було пізно: треба було готовитись до нової вій ни. Переговори з польськими комісарами не привели ні до чого, і розпочалась нова війна. Король оповістив посполите рушення, себто загальну мобілізацію всієї шляхти. А тим часом вислав уперед регулярне польське військо. Хмельницький уже йшов йому на одсіч і обложив його в Збаражі, теперішнім повітовім місті у східній Галичині. Тим часом король зібрав уже військо шляхетське і йшов своїм на допомогу. Хмельницький з головними своїми силами перестрів його коло містечка Зборова, розбив його і трохи не. захопив у полон самого короля. Але татари, що разом з своїм ханом були в козацькому війську, підкуплені поляками, тючали домагатись згоди. Хмельницький мусив на це пристати, і в серпні 1649 року була складена умова з поляками. По цій умові число реєстрових козаків побільшувалось до 40000, і вписані до реєстру козаки з своїми сем'ями могли мешкати в королівських і панських маєтностях воєводств Київського, Чернігівського, Брацлавського, не підлягаючи жодному начальству, крім своєї власної старшини.

В цих місцях, де мешкали козаки, не мало права стояти польське військо, не могли там жити ні польські ксьондзи, ні жиди. На всі урядові посади в цих місцях можна було призначати тільки людей православної віри. Унія мала бути скасована, а митрополит київський дістав право засідати в польському сенаті у Варшаві.

Ці умови не задовольнили ні одну, ні другу сторони. Народ український сподівався, що тепер всі увільняться від лядської кормити, а тут виходило, що тільки сорок тисяч щасливців, ті, хто попаде в реєстр, будуть користуваться з добутої волі, а решта - цілі сотні тисяч знов мусять іти робити панщину. Особливо обурився народ, коли було злажено реєстр і на новий 1650 рік він мав бути затверджений урядом. Ті, хто не попав до реєстру, кляли Хмельницького і називали його зрадником. А найбільше ремствували побужане й подністряне. Й поляки дивились зборівську умову, як на силоміць вимушену, і дожидали тільки слушного для себе часу, щоб її зламати. Вони перші і зламали цю умову. На початку 1650 року польський гетьман Каліновський, який сам мав маєтки в тих місцях, що були одведені козакам,, рішив увести польське військо на Україну. Він видав універсал, в якому наказував селянам, щоб покинувши бунти, кожен седів вдома і слухався своїх панів, а сам з військом вирушив на Поділля і захопив Ямпіль, Шаргород, Мурафу. На зустріч йому виступив брацлавський полковник козацький Данило Нечай, простуючи до Бару, через густий Чорний ліс коло Тульчина. Довідавшись, що Каліновський дуже швидко посувається вперед, Нечай не захтів стрінутись з ним в лісі і одійшов до містечка Красного (в теперішньому ямпільському повіті), де дожидав, що до його підійдуть на поміч околишні селяне. Діло було на масницю. Нечай виставив на чатах коло Ворошиловки над Бугом сотника Шпака з козаками, а сам почав гуляти й бенкетувати, як звичайно, на масниці Каліновський вдарив на Шпака і знищив його козаків всіх до одного, а тоді вночі напав на Красне, побив пяну сторожу і війшов у містечко. Нечай почув з хати галас на вулиці, вискочив, сів на коня і почав битись з ляхами. Він уже встиг було з своїми козаками вибити ляхів з замку, але в той час у місто з другого кінця ускочили свіжі польські сили і напали на козаків ззаду Нечая порубали ляхи і хтіли захопити його вже конаючого, але козаки одбили, внесли тіло свого полковника в замок і ще три дні одбивались там, поки згинули всі до останку. Коли поляки вломились в замок, то побачили, що попи в чорних ризах одпівають козацького лицаря. Вони порубали тіло Нечая, повбивали священиків і спалили містечко.

Народ дуже любив Нечая і зложив про нього пісню, яка з ріжними одмінами співалась ще до недавньою часу по всій Україні од коломийського Підгірря до Харківщини. В цій пісні якраз змальовано останній бій Нечая з поляками:

Та поставив козак Нечай три сторожі в місті,
А сам пішов до кумоньки щуку рибу їсти;
Ой погляне козак Нечай за тихії води:
Іде ляхів сорок тисяч хорошої вроди.
Подивився козак Нечай в горішну квартирку:
Ходить лишків, вражих синів, як курей по ринку.
Ой крикне козак Нечай на хлопця малого:
Сідлай, хлопче, сідлай малий, коня вороного!
Геть виріжем вражих ляхів щодо одного!
Ой не встигнув козак Нечай на коника спасти,
Взяв ляхами, як снопами, по два ряди класти.
Ой кинувся козак Нечай на лівеє плече,
А вже з ляшків, вражих синів, кров ріками тече.
Повернувся козак Нечай на правую руку,
Не вискочить Нечаїв кінь із лядського трупу.
Ой удався козак Нечай до коня словами:
"Не доступай кінь козацький до землі ногами!"
Ой як стисне козак Нечай коня острогами,
За ним ляхів сорок тисяч з голими шаблями.
Озирнеться козак Нечай на лівеє плече, -
Ой полетіла та Нечаєнку голівонька з плечей.

Вбивши Нечая, польське військо посунуло до Вінниці, де седів з горсткою козаків славний полковник Іван Богун. Він укріпив місто, замок і монастир, і кріпко боронився од ляхів. Коли вони почали дуже на його напирати, він звелів порубати старий лід на Бугові, а тонкий новий казав притрусити зверху соломою. Коли поляки почали наступати, він заманив їх на ці проруби, тоді вдарив на їх, і багато ляхів потонуло, провалившись на льоду. Тимчасом прийшов на поміч Уманський полк, а іам розійшлась чутка, що йде сам Хмельницький. Тоді ляхи кинулись тікати в такому переляку, що покинули весь свій обоз і все, що в йому було. І про Богуна складено пісню, тільки що до нас дійшов самий її початок, а кінець забуто:

Як у Вінниці на границі,
Над Бугом-рікою,
Там стояв Іван Богун Кальницький
В обителі Комлицькій.
Із ляхами, із мостивими панами,
Чотири неділі в запорі,
Казав би, як у тяжкій, великій неволі.
Од своїх рук листи писав
До гетьмана Хмельницького посилав:
"Пане гетьман Хмельницький,
Батю Зінову Чигиринський,
Помочи-ратунку дай".

(В цій пісні БОГУН зветься Кальницьким через те, що Вінницький полк називався також і Кальницьким од містечка Кальника).

Проте до справжньої війни між Україною й Польщею того року ще не дійшло. Зате край дуже терпів від голоду і ріжних хвороб: два роки, як уже не орали й не сіяли, і через те настав страшний голод. Люде викопували і їли коріння, їли листя, пухли з голоду. Багато тікало за Дніпро аж у Московщину. Від голоду пішли хвороби. Один сучасний письменник розказує, що понад Дністром коло Шаргорода й коло Брацлава, люде падали і лежали, як дрова. По шляхах бродили зграї голодних собак і кидались на перехожих. Так пройшов 1650 рік і початок 1651-го.

На літо між гетьманом Хмельницьким і Польщею наступив справжній розрив і обидві сторони розпочали війну. З козаками пішли й татари з ханом Іслам Гиреєм, але цим разом вони йшли неохоче і таки зрадили в найрішучіший момент. Через цю зраду Хмельницький програв битву під Берестечком на Волині. Довелось робити з поляками нову угоду, але на далеко гірших умовах, ніж під Зборовом. По цій угоді, зробленій у Білій Церкві, число реєстрових козаків зменшено до 20.000 і місце їх перебування обмежено київським воєводством. Розуміється, ніхто не думав., що мир цей буде прочним. Хмельницькому ж треба було виграти час, щоб одпочити і зібратись з новими силами. Народ уже почав зневірюватись і багато людей з Подніпрянщини й Побужжа почало кидати свої оселі ї переселятись за Дніпр, на порожні степи понад Донцем, Удаєм, Коломаком, де тепер Слободська Україна або Харківщина.

Хмельницький же не падав духом. Він оженив свого сина Тимоша з дочкою Молдавського господаря Лупула Розандою і виря див його на весілля'в Яси з чималим козацьким військом. Польський гетьман Каліновський хотів застукати "сватів", як вони мали вертатись з Молдавії, і став своїм військом понад Бугом, під горою Батогом недалеко від Дадижина. Але старий_ Хмельницький встиг його попередити, до щенту знищив польське військо. Сам Каліновський поліг головою. Тоді вирушив з свіжим військом сам король, зійшовся з Хмельницьким під Жванцем коло Дністра. Козаки оточили польський табор. Почалась зима. У поляків не було ні теплої одежи, ні корму для коней, ні їжи для себе самих. Король мусів замиритись з Хмельницьким, обіцяючи додержуватись зборовської угоди. Та це знову було тільки.на папері.

А тимчасом Україна була така спустошена., що вже не ставало сил для боротьби. Татари були дуже ненадійні спільники і грабували рони край не згірш од ворогів. Хмельницький почав шукати иишої допомоги; він рішив оддатись під протекцію московському царері і склав з москалями умову.на раді в Переяславі в січні 1654 року. Починалася нова війна з Польщею. Сим разом спільниками українців були москалі, а Польща закликала собі на поміч татар. Вона зробила з ними умову, що татари мають зимувати на Поділлі між Дністром та Бугом. В осени 1654 року польське вій сько стало під Шаргородом. Український народ і не думав коритись, і кожне містечко, кожний замок треба було добувати з бою. На чолі польського війська став відомий катюга Степан Чарнецький, який ще перед тим уславився своєю нечуваною жорстокістю над українським народом. Він вибив козаків з Могилева і підійшов до містечка Буши, яке лежало серед скель, там, де зливаються річки Мурафа і Буша. Тут збіглося коло 16.000 народу з околишніх сел. Самих жінок козачих було тисяч шість. Козаки боронились завзято, але укріплення містечка не могли встояти перед гарматами. Поляки вломились в Бушу і почали криваву різанину. Та ніхто сам не хотів здаватись живим. Люде самі запалювали хати й вбивали себе. Жінки кидались з дітьми у вогонь або кидали дітей в колодезь, а потім кидались туди й самі. Жінка сотника Завістного, красуня Гандзя, сіла на бочку з порохом і підпалила її. Все, що залишилось, Чарнецький вирізав, спалив, потопив, не випустив ні живої, души. Буша була зруйнована й спалена. Так починалась нова польське - українська війна. А татари тимчасом розташувались між Дністром та Бугом і вибирали тут ясир, мов у завойованому краї. Вони хапали усіх молодих здорових людей, особливо дівчат і молодиць, щоб потім продати їх у неволю на турецьких ринках. В Студениці, Ушиці, Бакоті, Рашкові зовсім не зосталось жінок. Татари уганяли великі табуни коней і отари волів та всякої худоби.

Війна затяглась на багацько років. Хмельницький знову вигнав ляхів з України, захопив в свої руки Галичину й Холмщину і стояв уже під Люблином. Та москалі спокусились на польську обіцянку, що Польща вибере собі московського царя за короля, і замирилися з поляками в 1656 році. Це було важким ударом і для Хмельницького, і для усіх українців. Старий Хмельницький по всьому бачив, що з московської протекції не буде добра для України і вже снував нові плани, нові політичні комбінації. Та не судилось йому довго правити Україною: в липні 1657 року його поховали. Для України настали дуже сумні часи, коли вона хиталась між Польщею й Москвою, не знаючи, до кого остаточно прихилитись. Простий народ не хотів і чути про яку б там не було спілку з Польщею: для його Польща була те саме, що й кріпацька неволя; він більш охоче прихилявся до Москви, яка ще не вспіла йому датись у знаки як слід. Старшина козацька прихилялась скоріше до Польщи, вважаючи, що вона більше шануватиме українську автономію, ніж Москва. Поки йшли війни, чвари, боротьба одного гетьмана з другим Москва знову замирилася з Польщею так щоб лівий берег з Києвом на правому березі Дніпра залишився за нею, а весь правий берег знов одійшов до Польщи. Так розірвано Україну на двоє. Але українські патріоти не могли помиритись з таким ста новищем. Були такі, що воліли бути під турком, аби тільки вся Україна зоставалась вкупі; гадали, що турки не будуть втручатись у внуїрішні наші справи, не займатимуть ні віри, ні звичаїв народніх. До таких належав Петро Дорошенко, який в 1665 році зробився гетьманом правобережної України.

Спочатку Дорошенко думав поладити з Польщею миром. Йому вдалось замиритись з нею на таких умовах, що вся земля, яка була в руках козаків на правобережжу, зоставалась за ними, але й шляхта могла повернутись у свої маєтки. Забезпечивши себе трохи з боку Польщи, Дорошенко рушив на лівий берег Дніпра, скинув лівобережного гетьмана Бруховецького, очистив край од москалів і на якийсь час зробився гетьманом України обох сторін Дніпра. Але вдержати лівобережжа він не зміг: воно знову відпало і піддалось Москві. А на правобережжу Польща виставила йому суперника в особі уманського полковника Михайла Ханенка, який проголосив себе гетьманом в Умані. До його прихилилось усе Побужжа, ціла Брацлавщина. Тоді Дорошенко, бачучи, що кругом його вороги і що власними силами не здолає з'єднати всю Україну до купи, рішив оддатись під турецьку протекцію, зберігаючи повну свободу внутрішнього ладу на Україні. На таких умовах були під турецькою протекцією Молдавія і Волощина.

Турецький султан Магомет ІУ почав готовитись до великого походу на Польщу. Він зібрав велике військо і вирушив через Молдавію просто на Камянець. Кримський хан з ордою йшов по переду. Дорошенко з своїми козаками прилучився до султана. Все, що тільки зоставалось польського на Україні, було зметено. Надія поляків була на кріпкий Камянець. Але в Камянці було всього 2000 чоловік війська, гармата була несправна, запасів мало. Два тижні тільки продержався Камянець і мусів здатись, 30-го серпня 1672 року турецький султан з гетьманом Дорошенком в'їхали в Камянець. На вулицях було болото, турки почали хапати з костелів образи і мостити ними дорогу султанові. Це бачив Дорошенко і "не заболіло його серце, - каже сучасний літописець, - бачучи безчестіе образів божих". Гарнізон кріпости вимовив собі праад вийти з Камянця. Турки обернули костели й церкви в мечеті, залишивши для мешканців усього три храми: один православним, один католикам і один вірменам, Іоано - Предтеченську церкву й Троїцьку було обернуто в мечеті В католицькому Домініканському костечі поставлено турецький амвон з мрамору, - такі східці й підвищення, звідки промовляються проповіді; стоїть амвон в костелі і досі. При катедральному костелі поставлено високий стрункий мінарет, який стоїть там до сього часу. Багацько жінок-і шляхтянок, і міщанок, і молодих черниць погнали в далеку Туреччину, на продаж в гареми. Тисячі возів потягли через Волощину до Чорного моря награбоване в Камянці добро, звезене туди звідусіль подільською шляхтою. Чимало поживилися з того й козаки Дорошенковці.

Здобуття турками Камянця зробило на всю тутешню Україну й на Польщу велике враження. Камянець вважався за неприступну фортецю, за ключ Поділля й Галичини. Про переляк та смуту, що обхопило тодішнє громадянство, коли розійшлася чутка про упадок Камянця, свідчить один сучасний вірш невідомого поета, де говориться:

Поділля ревно вздихає,
Україна тяжко ридає
О тім Камянці давнім,
Що був на весь світ славним,
Тепера в тобі зостають турки є татари,
Де ж твоя слава Камянче старий?

Почувши, що Камянець здався, польські коменданти замків Брацлавського, Ладижинського, Могилевського й Барського зробили умову з козаками Дорошенковими, здали їм в цілосности замки, а самі вийшли з піхотою і гарматами, потягнувши в Польщу А турки з козаками од Камянця рушили далі в Галичину, взяли Язловець, Снятин і дійшли до Львова Навкруги турецького війська розсипалися татарські загони, хапали по селах людей в неволю Польський король Михайло Вишневенький, бачучи, що не оборонить Польщи, мусів у жовтні 1672 р. скласти з турками угоду в місті Бучачі, відступивши Подільське воєводство з Чортківською й Ягельницькою округою в теперішній Галичині - Туреччині, а Україна, себто Київщина й Брацлавщина, мала стати козацькою гетьманщиною під протекцією турецького султана.

Цей мир не приніс нашому Поділлю ні щастя, ні спокою. Правда, турки самі не чинили особливих кривд населенню, дбали зі порядок, будували шосейні шляхи, мости, копали криниці, розводили сади, Але вони не могли вдержати в своїх руках усього краю і твердо сиділи тільки в одному Камянці. На другий же рік закипіла знов боротьба за Україну. Хоробрий польський гетьман Ян Собеський весною 1673 року через Галичину підійшов до Хотина, обложив його і взяв, розгромивши турецьке військо, недобитки якого мусіли втікати до Камянця. З другого боку знову повстав Ханенко, а задніпрянські козаки з своїм гетьманом Самойловичем приходили разом з москалями добувати Чигирин, Дорошенкову столицю. Дорошенко знов покликав на поміч турків, і турецький візір Кара Мустафа знищив до тла Умань і Ладижин, спустошив цілу Брацлавщину, приводячи народ до послуху Дорошенкові. Коли одходили турки, являлось польське військо, також вимагало послуху й покірности. Життя на Поділлі й усій південній частині правобережної України стало неможливим. Не було сили ні духу вдержатись серед страшної руїни, вічних наїздів, грабунків, плюндрування. Народ цілими купами почав кидати рідні села й містечки і утікав за Дніпр і далі на Слобожанщину. Цілий Брацлавський козачий полк виселився й осів за Дніпром понад річкою Ореллю, на межі теперішньої Полтавщини й Катеринославщини. Україна робилась пустинею, не було тепер над ким панувати. Гетьман Ханенко покинув своє гетьманування і перейшов на лівий беріг Дніпра, віддавши булаву в руки Самойловича. Скоро по ньому зрікся гетьманства й Дорошенко, побачивши, що весь край навкруг його зруйновано й обезлюднено. Він здався москалям і Самойловичу і закінчив свій вік в почесній неволі під Москвою Безперечно, бажав він добра Україні, хтів зробити її самостійною сильною державою і йшов до цього, не розбираючись в засобах, не жаліючи окремих людей, коли річ ішла за добро всього Та кінець того всього був сумний. Як каже один старовинний вірш:

За Дорошенка гетьмана пуста Україна стала,
Все то через його бунти довелась всім загинути.

Ще якийсь час після Дорошенка держався на Брацлавщині тільки подільський козачий полк з полковником Остапом Гоголем Та й гой перейшов на Київське Полісся в Димір. Подільське воєводство, Брацлавське, більша частина Київського лежали в руїнах. Поля зоставались неорані, шляхи заросли травою, де-не-де тулились останки населення по лісах, байраках і печерах. Можна було проїхати сотні верстов і не зустріти живої душі. Щоб про годувати решту населення, треба було привозити хліб з Київського Полісся. Турки держались тільки в Немирові, Шаргороді й Камянці, де стояла їхня залога. Вони рішили вжити заходів, щоб заселити знову подільську пустиню. В 1682 році султан віддав свою Україну молдавському господареві Дуці. Цей Дука почав закликати населення на старі попелища й згарища. На той час трохи заспокоїлось, ущухла війна, Москва вже замирилась з Туреччиною й Кримом і втікачі почали потроху вертатись з-за Дніпра. Чимало переселялось і молдаван з-за Дністра Знову ожили деякі міста, наприклад, Брацлав, Бар Щоб повести діло ще краще, турки рішили поставити правителем краю сина гетьмана Хмельницького - Юрася Хмельниченка, який седів того часу в турецькім полоні. У Юрка Хмельницького не було й тіні розуму його батька. Це була хвора, нещаслива людина Султан надав йому голосний титул князя Сарматії і прислав у 1685 році на Україну в супроводі узброєної ватаги - складалась з турків, волохів, татар, українців, болгар, взагалі всякого зброду, ласого на легку здобич. Хмельницький оселився в Немирові, побудував хати і став правити над своїм безлюдним князівством. Щоб содержувати себе, своїх прибічників і військову охорону, йому треба було значних коштів, а добути їх було важко: народ, що тільки оселився серед руйновища, був дуже бідний. Та Хмельницький, не вважаючи на це, накладав на своїх підданих великі податки і всякими способами старався витягти з їх останні кошти. Коли хто йому перечив і вказував на нерозумне його поводження, Юрко Хмельницький гнівався страшенно і одного разу вбив власною рукою брацлавського полковника Коваленка Його жорстокість і здирства обурили навіть турків: вони викликали його з Немирова в Камянець і тут покарали на смерть. Ще якийсь час старалась Туреччина піддержати залежне гетьманство на Україні, але влада Її усе звужувалась і турки седіли в Камянці, як в облозі Лише на підставі миру з Польщею в 1699 році турки зобов'язались вернути їм Камянець з його округою. В осени того року турки вийшли з Камянця, і подільська шляхта насунула звідусіль на свої колишні маєтки Коронний гетьман Яблоновський видав р. 1700 універсал до селян і міщан Поділля, закликаючи їх вертатись на свої "отчини і дідизни". Та не зразу могли панове шляхта осістись на своїх грунтах: населення в краї дуже покозачилось, і в 1702 році козацький полковник Самусь узяв Немирів, і козаки розійшлися по всьому Поділлю. Перелякана шляхта кинулась тікати, сподіваючись нової Хмельниччини. З великими труднощами вдалось польському гетьманові Сінявському втихомирити край. Багато народу виселилось тоді за Дністер у Молдавію. Саме перед тим львівський епіскоп Іосиф Шумлянсбкий перейшов на унію. Він почав ширити унію й на Поділлі. Каменецьку Предтеченську церкву, яку турки обернули в мечеть, передано було уніятам. Народ на Поділлі був знесилений усім пережитим, і не ставало в нього вже того запалу до боротьби за свою віру. Унія почала дуже ширитись і скоро майже усе Поділля перейшло в уніятський обряд. Особливо багато зробили для поширення унії митрополити Афанасій Шептицький і його наступник Лев Шептицький. Останній дуже дбав про те, щоб уніятське духовенство було освічене, сумлінно виконувало свої пастирські обов'язки, їм допомагали уніятські ченці василіяне, які мали свій головний осередок в монастирі св. Тройці в Камянці - Подільському. Вони заснували школи, наприклад, в Сатанові, Шаргороді, Барі. У нас на Поділлі уніятське духовенство дуже спольщилось, і взагалі унія мала виразний польське - католицький характер. Через те народ її не любив і вона не зуміла стати тут вірою народньою, як це сталось на Галичині. Знов же таки й правительство польське ані трохи не одмовилось од утисків над православієм: так, у 1699 році православним заборонено було селитись у Камянці, як і жидам, і ще пізніше було заборонено православному духовенству ходити по вулиці одкрито з св. Дарами, прилюдно ховати небіжчиків і т. и.

Народ довго не міг примиритися з тим, що шляхта, вертаючись до своїх маєтків, знову примушувала селян одбувати панщину і заводила взагалі кріпаччину. Козацтва на- правому березі не було і ге було кому заступатись за народ. Одважніші з - поміж селян, котрі аніяк не хтіли миритись з кріпацькими порядками, кидали свої хати і сім'ї і робились, як тоді казали, гайдамаками, нападали на купців'жидів, на панські двори й на містечка. Иноді на чолі цих ватаг ставали козаки - запорожці, які завжди готові були лупити ляхів та жидів. Ці гайдамацькі напади спочатку мали звичайний розбійницький характер, але в 1734 році з гайдамацьких ватаг склалось трохи не ціле військо, як колись за часів Хмельниччини. Саме тоді в Польщі вибрали нового короля і польська шляхта поділилась на дві партії, кожна мала свого кандидата. Москалі піддержували теж одного з цих кандидатів і ввели своє військо в межі Польської України. Тоді-то отаман Верлан з Шаргорода зібрав цілий полк селян і підняв повстання в околицях Камянця, Проскурова, Меджибожа, в Летичівському повіті, в Брацлавщині. Повстанці грабували шляхетські доми, вирізували панів та жидів і навели страх на все Поділля. Вони думали, що москалі їх піддержуть. Але москалі подали поміч не повстанцям, а полякам, і рух народній було задавлено. Одначе скоро знову появились гайдамацькі ватаги і почали грабувати околиці Саврані, Немирова, взяли з бою містечка Рашків і Граків і наблизились до Могилева на Дністрі. Але й цим разом удалось припинити повстання.

Серед гайдамацьких ватажків уславились тоді Грива, Медвідь, Харько, Гнат Голий, а особливо Сава Чалий, про котрого й тепер співають пісню по всій Україні. Сава Чалий був родом з Комаргорода, під час повстання Верланового був у його сотником. Потім він покинув гайдамаків, пристав до панів і помагав їм нищити гайдамацькі ватаги, - він добре знав усі гайдамацькі схованки та їхні звичаї. За це гайдамаки постановили покарати зрадника, і саме на Різдво 1741 року Гнат Голий, його колишній то вариш, напав на хату Чалого і вбив його. Про це співається в пісні: прийшли до Сави гайдамаки, застукали його у світлиці та й кажуть:

Здоров, здоров, пане Саво, як ся собі маєш?
Добрих гостей собі маєш, чим їх привітаєш?
Ой чи медом, ой чи пивом, ой чи горілкою?
Попрощайся з своїм сином і з своєю жінкою!
"Ой дав би вам меду й пива, не схочете пити.
Ой ви ж мене молодого хочете згубити.
Ой чим мені вас, панове, чим вас привітати?
Даровав мені Господь сина, буду в куми брати".
Ой не того прийшли до тебе, да щоб кумувати,
А ми з тим прийшли до тебе, да щоб росчитати!
Ой веди ж нас, пане Саво, у нову комору,
Да оддавай, пане Саво, козацькую зброю,
А де твої, пане Саво, сукна едамашки,
Що ти нажив, вражий сину, з козацької ласки?
Да не того прийшли до тебе, да щоб кумувати,
А ми того прийшли до тебе, щоб голову зняти,
Ой було б тобі, пане Саво, Гард* не руйнувати,
Коли хотів запорожців в куми собі брати.
Ой кинеться да пан Сава до ясного меча...
Його взяли на три списи із правого плеча.
Ой кинеться да пан Сава до ясної зброї,
Його взяли да підняли на три списи к-горі.
Оце тобі, пане Саво, сукна, єдамашки,
Що ти нажив, вражий сину, з козацької ласки.

У 1750 році знов були гайдамацькі розрухи, гайдамаки захопили були в свої руки Вінницю і Летичів, взагалі весь час то тут, то там появлялись гайдамацькі ватаги. Гайдамакам спочувало й помагало низче православне духовенство, яке було дуже пригнічене поляками на Правобережжу. По деяких православних монастирях, що містились по глухих укритих закутках, переховувались гайдамацькі ватажки і потім ішли на Україну. Одним з таких притулків був Матронинський монастир в Чигиринському повіті, де ігуменом був Мелхиседек Яворський, що дуже енергійно боровся за православіє, сам зазнав од поляків тюрму і кайдани. У його прожив кілька років запорожець Максим Залізняк, який в 1768 році підняв велике народне повстання. Воно почалось на Київщині, але швидко перекинулось на Поділля, де гайдамаки спалили Вінницю, Брацлав, Немирів, Могилів, Бар, Жванець і вирізали багато шляхти та жидів. Польща своїми силами не могла нічого вдіяти, і знов їй допомогли москалі, які зрадою захопили головних проводирів повтсання, в тому числі уманського сотника Івана Гонту, і видали їх полякам. Ті почали страшну кару над гайдамаками. Карали в двох місцях: в селі Кодні на Волині і в селі Сербах Могилівського повіту на Поділлі. Багацько сот гайдамак було порубано на смерть, і частини трупів вивішувано на шибеницях при в'їзді в міста й містечка. Багатьом одрубували по одній руці і по одній нозі і -так пускали калік на пострах иншим. З Гонти зняли шкуру з живого і потім одрубали голову. Багато гайдамаків оддали москалям, і ті заслали їх на Сибір. Після того вже не було гайдамацьких повстань, хоч невеликі гайдамацькі ватаги довго ще не переводились. Поляки були дуже налякані, стали вельми підозрілі. Тільки здавалась їм найменша непевність, вони хапали українців, садовили в тюрми, старались добитись од них, чи не замишляють вони бунтів. Багато потерпіло таким робом православних священиків, яких вічно підозривано в змовах проти польського уряду.

Сама Польща вже ледве трималась і доживала свої останні дні. У неї вже не було ніякої політичної сили, сусіди втручались в її внутрішні справи, вимагали од неї того або другого. Шляхта зовсім розледащіла і не допускала ніяких реформ, яких домагались розумніші польські патріоти. Коли Росія добилась од польського уряду, щоб він скасував утиски проти иновірців, себто православних, протестантів, щоб допускав їх до державної служби і участи в сеймі, то частина шляхти повстала через те проти свого уряду, оповістивши так звану конфедерацію (союз) в місті Барі на нашому Поділлі в 1768 році. На чолі цеЇ конфедерації став камянецький католицький біскуп Адам Красінський і староста Пуласький. Москалі прислали військо, й воно взяло Бар та розігнало конфедератів Тоді конфедерати підмовили Туреччину оголосити Росії війну, причепившись до того, що один гайдамацький загін переслідував конфедератів, перейшов границю і спалив містечко Балту, яке належало тоді туркам Конфедерати самі почали пустошити околиці Чечельника, Бершаді та других місць. Війна Росії з Туречиною тяглася шість років і закінчилась не на користь туркам. Ще поки йшла турецька війна, сусіди одбатували собі по шматку польських земель, щоб нібито забезпечити себе од розрухів, які не вгавали в Польщі, і могли перекинутись до їх. Австрія взяла собі Галичину, Росія - частину Білорусі, Прусія зайняла частину Польщі над нижнею Вислою. Сталось це в 1772 році. А на думці в сусідів було просто поділити Польщу між собою, і вони тільки дожидали слушного часу.

Поляки грохи стрепенулись після першого розділу; патріоти почали думати про те, як би обновити Польщу, надати їй свіжих сил. Вони надумали провести деякі реформи, котрі зміцняли її державний устрій, заводили кращі порядки, збільшували її військову силу. Але ні москалі, ні прусаки не бажали допустити, щоб Польща справді відродилась і зміцнилась Вони не признали нового ладу в Польщі й почали з нею війну. Московське військо дуже легко вигнало поляків з Волині і Поділля, а в серпні 1793 року взяло саму Варшаву. Ще раніше був зайнятий Камянець Москалі підійшли до його в марті місяці Генерал Дерфельден, який командував московським військом, предложив коменданту Камянця Злотницькому здати кріпость. Той не згодився зразу, а москалі не хтіли руйнувати міста. Тимчасом по всьому Поділлю було оповіщено, що край прилучається до Росії, і все населення приводили до присяги цариці Катерині. Комендант побачив, що помочи нема звідки сподіватись, і здав 21 квітня Камянець. Москалі увійшли в кріпость і в місто. Мешканці міста зложили зараз же присягу на вірність. Так було прилучено Поділля до російської держави. З нього зроблено Брацлавську губернію, а тимчасовим осередком призначено Вінницю, В 1795 році її поділено на дві губернії: Подільську з осередком у Камянці і Брацлавську з осередком у Брацлаві, а часово на якийсь час, у Вінниці. Того самого року відбувся третій і останній розділ Польщи між Австрією, Росією й Прусією Давня Річ Посполита перестала існувати, як держава.

В1796 році Врацлавську й Подільську губернії злучено до кучи в одну губернію Подільську. До 1831 року вона підлягала намістнику Царства Польського і лише після польського повстання цього року вона стала підлягати Київському, Подільському й Волинському генерал-губернаторові.

Та не покращало народові од того, що край перестав бути під Польщею. Пани зосталися ті самі. Російський уряд і не думав як-небудь полекшити тягар кріпацької неволі. Даже навпаки: недавно тільки ствердивши законом кріпаччину на Лівобережній Україні, зруйнувавши запорізьку Січ, останній захист народньої свободи, російський уряд лише піддержував панів і залізною рукою здавлював усякий народний рух за волю. Тепер всяке повстання проти панів лодавлювало й карало москальське військо. Під його захистом польські пани в Україні почували себе сміливіше й вільніше, як під кволою Річчю Посполитою. Поміщики здобули тепер право засилати непокірних селян на Сибір або здавати москалям у рекрути, що теж було не легше, як сибірське заслання. У тих польських панів, що при розділах Польщи особливо вороже виступали проти Росії, уряд одібрав маєтки, пороздавав московським генералам і панам. Але уряд зовсім не переслідував шляхту за її віру або мову: він залишив їм повну волю в справах шкільних і взагалі освітних. Через те розумніші з їх звернули особливу увагу на шкільну справу, справедливо вважаючи, що найкраще можна вкоренити польщизну в краї через освіту і культуру. За часів Річи Посполитої школа була в руках духовенства. Особливо дбали за неї ченці єзуїти, які позасновували у нас на Україні чимало шкіл і виховували в них дітей шляхти в дусі фанатичного католицтва й непримиримої ворожнечи до православія, та погорди, призирства до всього українського, яко мужичого, "хлопського". У Вінниці ще з 1610 року істнувала єзуїтська школа; козаки не раз руйнували її, захоплюючи місто в свої руки. Але коли все заспокоїлось, отці єзуїти повернулись до Вінниці і робили тут своє діло. Поруч з єзуїтами працювали коло шкільних справ уніятські ченці-василіяне, теж в польському дусі. Коли зробився царем унук Катерини ІІ-ої Олександр, він оддав усю шкільну справу на правобережній Україні великому польському патріоту Тадею Чацькому. Він поставив собі метою укріпити польщизну на нашій землі при помочи школи і йшов до цієї мети, користуючись засобами і державними, і громадськими. В 1804 році він скликав у Камянці з'їзд католицького духовенства з усього Поділля і тут з'ясував перед ним, яку вагу для польської справи може мати школа і польська культура в краї. Духовенство обіцяло давати десяту частину костельних прибутків на школи, а манахи ріжних орденів обіцяли взятись за виховання молоді. Поміщики з свого боку заявили, що готові жертвувати на польську школу. Тоді-то закипіла жвава робота. При костелах засновувались парафіяльні школи, де вчились діти дрібної шляхти, панських офіціялістів, економів, міщан. У Вінниці стару єзуїтську школу перероблено у вищу гімназію, й Камянці, Немирові, Меджибожі засновано повітові школи, а в Барі одкрили середню школу висиліяне. Вся наука по цих школах одбувалась польською мовою і виховання давалось в дусі польського патріотизму.

Російський уряд з самого прилучення правобережної України не вважав на польські заходи. Він тільки подбав про те, щоб народ з унії повернути на православіє. І це йому вдалось без особливих клопотів через те, що на Поділлі народ ніколи не був щиро прихильний до унії, і симпатії до православія, піддержувані споминами про колишню козаччину, а потім гайдамаччину, ніколи тут не зникали. В 1794 році цариця Катерина видала грамоту, де закликала уніятів повертатись у православну віру. Грамота ця знай шла широкий відгук серед народу; багато хто думав, що, приймаючи православіє, можна буде визволитись од кріпацької неволі в польських панів. За короткий час, за яких три роки, усе селянство Поділля, яке вважалось уніятами, разом з своїм духовенством по вернулось в православіє. 1795 року уряд російський заснував з Подільської й Брацлавської губерній одну православну єпархію, і першим епіскопом призначено було Іоанникія, родом волиняка з містечка Полонного. Він оселився спочатку в Шаргороді, а в 1799 році переїхав у Камянець, і при ньому й довершилось навернення уніятів на православіє. Майже одночасно з заснуванням православної єпархії на Поділлі засновано було й єпархію католицьку - теж у Камянці.

Наступила чорна хмара, настала ще й сива... Була Польща, була Польща, та й стала Росія. Під Росією вже не було селянинові-кріпакові ніякої оборони. Повітове начальство й поліція була на одкупі в панів і скаржитись було нікому, бо якби дійшло діло до суда про нелюдське знущання поміщика над кріпаком, то пан завжди міг вийти правий. Православне духовенство було бідне, залякане й принижене, і теж залежало від панської ласки. Сміливійші люде з одчаю кидали свої хати й сім'ї і ставали розбійниками, щоб мститись панам за свої кривди, і один з таких розбійників, Янко Кармелюк, широко уславивсь на цілому Поділлі. Він не займав бідних, навіть помагав їм, він грабував тільки людей заможних, панів, посесорів, шинкарів, і старався людей не вбивати, а тільки брав гроші. Його не раз хапали, кували в кайдани, тяжко катували й засилали на Сибір, а він утікав знову на своє Поділля і знову збірав свою ватагу, наводячи страх на шляхту й жидів Про цього Кармелюка й досі співають пісню і на Поділлю і на Київщині.

Повернувся я з Сибіру - нема мені долі,
А, здається, не в кайданах, - однак же в неволі,
Слідять мене і в день і в ночі, по всяку годину:

Ніде мені подітися - я од журби гину.
Маю жінку, маю діти, хоч я їх не бачу,
Як згадаю про їх муку, то гірко заплачу.
Зібрав собі жвавих хлопців, і що мені з того?
Засідаю при дорозі, жду подорожнього.
Чи хто йде, чи хто їде-часто дурно ждати:

А так треба в лісі жити, бо не маю хати.
Часом візьму в богатого, убогому даю,
А так гроші поділивши, я гріха не маю.
Звуть мене розбойником, кажуть-розбиваю,
Я ж нікого не забив, бо сам душу маю.
Ассесори, исправники, - всі мене ганяють;

Більш вони людей забили, ніж я грошей маю.
Пішов би я в місто, в село-всюди мене знають,
Аби тільки показався, то зараз піймають.
А так треба стерегтися, треба в лісі жити,
Хоч здається світ великий - нігде ся подіти!

Тяжкі то були часи, коли доводилось відрікатись сім'ї й хати, іти на розбій, щоб тільки здихатись кріпацького ярма і зазнати волі. Памяткою тяжкого бідування селян зосталися вірші одного сільського священика на Поділлі, підписані під картиною, де намальовано селянина на панщизняній роботі: сидить він, знесилений, під деревом, схиливши голову на руки, а коло його стоїть пара худих, нужденних волів, запряжених в ярмо. Вірши кажуть:

Ой доле, доле ти моя!
Коли діждуся щастя я?
Коли на тім крівавім полі
Зобачуся в щасливій долі?
Уже ж зчорнів, як головня,
Від панської біди щодня.

Так як пан мій, маю душу,
А враз з волом тягнути мушу.
Ще навіть більше, як той віл,
Бо хоч вночі спокійний він,
А я, як день - за плугом ходжу,
Ніч прийде - йду я на сторожу.
І так аж літо все мине,
Женуть на панщину мене,
Чи їв що, чи ні, не питають,
Дітей і жінку виганяють**).

В 1830 році поляки зробили повстання у Варшаві, щоб вернути собі незалежність. Вони хтіли відбудувати давню Польщу такою, як вона була до розділів, отже і з українськими, білоруськими й литовськими землями Вони вважали наше Поділля за польську землю і не думали питатись населення, чи воно схоче вертатись під Польщу. Правда, вони тепер обіцяли волю, казали, що в майбутній Польщі всі будуть рівні, всім житиметься однаково добре. Та наш народ не вірив польським обіцянкам і зостався скрізь байдужий до цієї справи До польських повстанських ватаг, які складались з шляхти, панських офіціялістів, лісничих і шкільної молоді, селяне наші й не думали вступати, тому москалі скоро розбили їх і розігнали на Поділлю і Волині. Здавивши польське повстання, уряд російський звернув увагу на вплив католицького духовенства в нашому краї на шкільну справу Багато монастирів і костелів було закрито Так сам" було закрито чимало шкіл, а решту обернуто в школи російські Унію було скасовано зовсім. Та обмежуючи вплив польської культури, російський уряд не думав підняти народність українську Він заводив натомість обрусіння і своє казенне православіє В російських школах, що зводилися замість польських, нічого не говорено про Україну, про її народ, про його минуле; та до цих шкіл дітям з нашого народу і доступитись було важко- кріпаків туди не приймали Уряд зробив тільки одну невелику пільгу для селян-кріпаків, звелено обмежити число панщизняних днів до трьох на тиждень, заведено було "інвентарі", в яких точно було зазначено, які саме обов'язки мусіли виконувати кріпаки щодо своїх панів. Цим уряд хтів прихилити українських селян до себе.

Проте поляки не тратили надії на відбудування старої Річи Посполитої і неодмінно з українськими землями, які колись до неї належали. Коли по смерти царя Миколи повіяло вільнішим духом і всі почали сподіватись великих перемін в державних порядках, то польська шляхта подільської губернії подала новому цареві Олександрові ІІ-му прохання про те, щоб прилучити Поділля до польських губерній, бо це, мовляв, споконвіку - польська земля. Прохання це було зложене в кінці 1862 року, а на другий рік поляки підняли нове повстання проти Росії. Подільські поляки в останній момент не прилучились до повстання, але на Волині й Київщині сформувалося кілька повстанських ватаг дрібної шляхти, студентів і панських офіціялістів. Але самі селяне українські роспорошили ці ватаги, повязали бранців і оддали їх до рук москалям. Наші люде ані трохи не вірили польській шляхті, ніби вона дбає також і про їхню волю. Російський уряд суворими способами здавив повстання і заходився тоді коло поляків на Україні та Білій Русі. Багато маєтків тих панів, що були замішані до повстання, було сконфісковано і уряд пороздавав їх майже за безцінь російським чиновникам. Видано було закон, по якому поляки не могли більше купувати землю на Україні, а продавати могли тільки москалям. Всі католицькі монастирі було скасовано, багацько костелів було закрито або перероблено в православні церкви, як, наприклад, теперішній кафедральний собор у Камянці перероблено з католицького костелу. Єпархію католицьку на Поділлі скасовано. Польську мову вигнано з усіх шкіл. Уряд російський скрізь одкрито заявляв, що Поділля (так само, як і Волинь та Київщина) - край "русскій", що тут, мовляв, одвіку живе народ "русскій" і говорить "русскою" мовою. Але тому, що справжніх русских, себто Москалів, тут майже не було, то уряд почав насаждати обрусіння: на всі вищі посади по губернії, на вчителів по гімназіях, на старших священиків по містах наставляв усе москалів з глибокої Московщини; позасновувано російські бібліотеки по містах, почали видавати казенні російські газети, в школах дітям почали втовкмачувати, що вони "русскіє"; навіть церкви почали будувати на суто московський зразок, щоб показати всім, що тут на Поділлю така ж сама Росія, як і під Калугою або Костромою.

Ще перед польським повстанням, весною 1861 року російський уряд скасував :на Поділлю, як і скрізь по Українці й по. Росії, кріпацтво. Селяне за викуп могли одержати по кілька десятин землі. При ньому дбали,- щоб інтереси поміщиків не були порушені, щоб в їхніх руках залишалось ще доволі землі. Визволений з кріпацтва народ'був темний і забитий. Нікому було дбати за його розвиток та 'просвіту. На лівобережній Україні уряд ще в 1864 році завів земське самоврядування, а на правому березі боявся це робити щоб до земства не прийшли поляки і не брали тут переваги над зайшлими московськими поміщиками. Народ був залишений на опіку російського чиновництва, яке ставилось до просвітньої справи по казенному і зовсім за неї не дбало. Народ зберігав свято свою мову, свої стародавні звичаї й весь побут, але многолітня неволя пригнобила його і він давно забув, хто він такий, якого роду. І тільки пісні нагадували йому про колишню боротьбу його прадідів за волю і за свою народність. Більше свідомости збереглось серед сільського духовенства, а світської інтелігенції української не було, кругом тільки поляки та москалі. З-поміж сільського духовенства вже в першій половині XIX віку виходили люде, що любили рідне слово, дорожили ним і дбали про просвіту народа, вважаючи, що одно з найбільших його лих - це темнота. Такий був священик Василій Гречулевич, родом з Балтського повіту. Він не тільки промовляв до народу в церкві проповіді українською мовою але й перший почав друкувати свої українські проповіді та інші книжки про віру. З-поміж бідного сільського духовенства на Поділлі вийшли славний український поет Степан Руданський, автор звісних "Співомовок", і письменник Анатоль Свидницький, що написав прегарну повість "Люборачцькі". В духовних школах, де виховувались діти духовенства, не переводився український дух; учні цих шкіл змалку стояли близько до народу і бачили його недолю. Коли розпочавсь на Україні в 60-х роках великий народолюбний рух під впливом творів Шевченка, Марка-Вовчка, Куліша та инших українських письменників, то цей рух знайшов багато прихильників серед семинаристів подолян. І тоді, і пізніше з подільської духовної семинарії та з инших духовних шкіл на Поділлю вийшло немало громадських українських діячів, письменників, учителів. Серед них вже в 90-х роках почав свою' діяльність Олекандр Лотоцький (Білоусенко) - письменник, автор шкільних підручників і видатний діяч часів Центральної Ради. З Поділля родом і провів тут більшу частину свого життя історик Подільської, землі, вкраїнський вчений О. Ю. Сіцінський. У Вінниці народився й провів свої молоді роки талановитий письменник наш, недавно померший, Михайло Коцюбинський.

Коли після першої російської революції 1905 року настали трохи вільніші умовини громадського життя на Поділлю, виявилось, уже був підготовлений грунт для українського національного руху. В Камянці одкрилось у 1906 році товариство "Просвіта", де головою був заслужений громадський діяч Кость Солуха. Не вважаючи на всякі перешкоди з боку адміністрації, "Просвіта" одкрила кілька своїх філій і бібліотек читалень навіть по селах. Але царське правительство дуже боялось українського руху. І тільки втихомирилось після революції, воно почало закривати українські товариства, закривати українські часописи, забороняти книжки. Видатніших діячів українських скидали з посад або висилали з краю. Навіть епіскопа Подільського Парфенія, перекладчика святого письма на українську мову, перевели з Камянця в Тулу за те, що потурав українству "Просвіту" Камянецьку закрили, а її голову й всю раду хтіли віддати під суд Але ідеї української ці переслідування не вбили, національна свідомість на Поділлю ширилася все більше та більше, поки не настав слушний час, коли, по упадку царського режиму в Росії, спали кайдани і з народу вкраїнського і він зміг приступити сам до кування власне го житгя. За часів великої війни Поділля зазнало чимало клопоту і невигод. Це був найближчий "тил" російського фронту в Галичині, а коли в 1915 році москалів побито і вигнано з більшої частини Галичини, го цей фронт зовсім наблизився до нашого Поділля. Ще в самому початкові війни австрійці було захопили Камянець, але продержались тут усього пару день. Коли ж в 1915 році вони з німцями виганяли москалів з Галичини, то російський уряд почав вивозити з Камянця усі свої інституції, школи, всякі склади. Якийсь час Камянець зовсім став порожній. Вдруге пережив Камянець а усім нашим краєм тривожні дні, коли вже за часів революції російське військо, не схотівши далі битись, покинуло фронт і по чало відступати до Збруча. Багато зазнало лиха, грабунків і руйнування наше Поділля тоді, як москалі, повернувшись з війська в грабіжницькі банди, прикриваючись імям большевиків, одходили в глибину краю. Немало було тоді спустошено маєтків, заводів, казенних і громадських будинків, нароблено шкоди, яку ще багато років доведеться поправляти. Та тепер, коли Поділля стало части ною незалежної Української Республіки, можна надіятись, що воно, коли все заспокоїться і життя ввійде в звичайну колію, заживе щасливим життям; народ вільною працею коло вільної землі надолужить усі втрати та збитки, і наш край зацвіте своїм добробутом, освітою й культурою. Уже й тепер по селах позасновувано багацько читалень, товариств "Просвіти", в багатьох містах одкрито гимназії, а в осени 1918 року в Камянці засновано огнище рідної освітли культури - Державний Український Університет. Та над звичайна радість, з якою відгукнулось на відкригтя цього університету ціле українське Поділля, ті численні привіти з усіх його кутків, - од шкіл, од кооперативів, од сільських громад, од ріжних товариств, од народних управ, од робітників - ясно показали, що Поділля цінить високо нове огнище науки і сподівається собі од його великої користи та втіхи.

Камянець-Подільський, 20 лютого 1919 року