Вернуться в главное меню | на исторические сведения | к списку статей

Л.В. Баженов
м. Кам'янець-Подільський

ВАЖКІ ПИТАННЯ УКРАЇНСЬКО-ПОЛЬСЬКОГО ДІАЛОГУ ІСТОРИКІВ
(1991-2002 рр.)

Республіка Польща є країною, що однією з перших визнала створення Української держави і за десять років її незалежності зуміла налагодити з нею тісне економічне, політичне, наукове і культурне співробітництво, яке є прикладом добросусідства і партнерства у світовому співтоваристві. Проте формування і становлення такого добросусідства відбувається в складних умовах болючого обопільного процесу переосмислення взаємовідносин між Україною і Польщею, зрозуміння і покаяння за ті несправедливості, які чинилися між ними упродовж тисячі років співіснування. Політичним підґрунтям для налагодження і зміцнення добросусідських і навіть союзницьких стосунків стало прийняття важливих міждержавних документів, зокрема, "Декларації про принципи та основні напрями розвитку українсько-польських відносин" (1990), "Договору про добросусідство, дружні відносини і співробітництво" (1992), Спільної заяви Президентів України і Республіки Польща "До порозуміння і єднання" (1997), рекомендації і рішення представницького українсько-польського форуму в м. Києві (серпень 2001).
У цьому процесі відіграють важливу роль українська та польська історичні науки, які докладають чимало зусиль, щоб з позицій об'єктивізму та історичної правди переосмислити для потреб сучасності всі події та явища минулого і сьогодення між державами. Уже в травні 1992 року в Кам'янці-Подільському відбулась представницька міжнародна наукова конференція "Польща-Україна: історична спадщина і суспільна свідомість". Головними дискусійними проблемами українсько-польського діалогу істориків стали початки стосунків між Давньоруською державою і Польщею, оцінки Люблінської унії 1569 року, понад трьохсотрічне володарювання Речі Посполитої в Україні та національно-визвольної війни українського народу в ХVII ст., польсько-український аграрний конфлікт у Правобережній Україні в ХІХ - на початку ХХ ст., польсько-українська війна 1918-1919 рр., репресії щодо полонії в Україні в 30-50-ті роки, польсько-українське протистояння 1921-1939 рр. у Західній Україні, протиборство формувань Армії Крайової і ОУН-УПА у прикордонних регіонах України і Польщі в роки Другої світової війни, геноцид щодо українського населення в Польщі у 1944-1947 рр. та ін. Позитивною стороною роботи цієї конференції було те, що до діалогу українських (Я. Ісаєвич, Я. Дашкевич, В. Смолій, І. Дзюба та ін.) і польських вчених (В. Серчик й ін.) прилучилися науковці західної української діаспори, історики україністи і полоністи США (Р. Коропецький та ін.), Англії (Г. Грабович й ін.), Франції (Д. Бовуа), Німеччини, Японії, Росії, Литви й інших країн. Результатом роботи форуму стало видання збірника тез доповідей та тому з розгорнутими доповідями його учасників "Польсько-українські студії".
Подальший розвиток зазначених спірних наукових проблем знайшов продовження в діалогу українсько-польських істориків під час роботи аналогічних конференцій і симпозіумів, що відбулися в Україні, зокрема, "Проблеми трансформації в гуманітарній, соціально-економічній та науковій сферах" (Тернопіль, 1997), "Національні меншини Правобережної України: історія і сучасність" (Новоград-Волинський,1998), "Поляки на Хмельниччині: погляд крізь віки" (Хмельницький, 1999), "Поляки на Поділлі: історія і сучасність" (Кам'янець-Подільський, 2002), "Україна і Польща у Східно-центральній Європі: спадок і майбуття" (Київ, 1999) та інші, а в Польщі - "Україна і Польща: 1000 років сусідства" (Перемишль, 1990-1999, т. 1-4), "Польща-Україна: важкі питання: українсько-польський семінар" (Варшава-Луцьк, 1996-2000, т.1-8), "Польсько-українські зустрічі - Studia Ukrainica" (Варшава, 1994), "Українці в новітній історії Польщі. 1918-1989" (Слупськ, 2000), "Польща і Україна після Другої світової війни" (Жешув, 1998) тощо.
Водночас в Україні та Польщі відбулося ряд вузько тематичних міжнародних наукових форумів істориків з болючих проблем минулого і сучасності обох країн. З-поміж них привертають увагу насиченістю наукових програм, дискусійним характером доповідей міжнародний науковий симпозіум "Острогіана в Україні і Європі" (Старокостянтинів, 2001, такого ж рівня конференції "Козацькі війни ХVII століття в історії та свідомості польського і українського народів" (Львів-Люблін, 1996), "Україна і Польща доби романтизму: образ сусіда" (Кременець, 1999), "Українсько-польські відносини в ХХ ст.: державність, суспільство, культура" (Тернопіль, 1999), "Українсько-польські відносини в Галичині у ХХ ст." (Івано-Франківськ, 1997), "Друга світова війна і Україна" (Київ, 1996), "Волинь у Другій світовій війні та перші повоєнні роки" (Луцьк, 1995), "Проблеми переселення і депортації українського і польського населення в 1944-1953 рр." (Львів, 1991), "Депортація українців з Лемківщини, Надсання, Холмщини, Підляшшя (1944-1947 рр.) (Львів, 1996) та ін.
Опубліковані збірники матеріалів названих та інших наукових конференцій, симпозіумів, круглих столів, в яких вміщено доповіді, статті і матеріали сотень істориків і краєзнавців України, Польщі, склали справжню сучасну енциклопедію українсько-польських відносин у контексті історії, є свідченням пошуків консенсусу у вирішенні важких питань у стосунках обох народів.
Над розв'язанням складних проблем українсько-польських відносин крізь призму історії сьогодні активно працюють Інститут історії України НАН України, Інститут українознавства НАН України імені Івана Крип'якевича, Інститут національних відносин і політології НАН України та інші наукові центри та гуманітарні кафедри вузів держави. Під їх егідою ведуть діалог з польськими істориками щодо складності подолання стереотипів і обопільного коливання між патріотизмом і націоналізмом, між союзом і конфронтацією відомі українські вчені Я. Ісаєвич, Я. Дашкевич, С. Макарчук, Л. Зашкільняк, А. Кондрацький, Г. Сторонський, Ю. Макар, М. Гетьманчук, П. Костик, В. Сергійчук, Р. Савич, М. Литвин, В. Тимошенко, І. Чулик й ін.
Якщо ж взяти за приклад тільки найболючіші проблеми відносин між обома народами у ХХ ст., то за останні десять років з'явилися в Україні ґрунтовні монографії з новими поглядами і підходами до вивчення українсько-польського протистояння в період національно-демократичної революції і громадянської війни 1918-1920 рр., які створили Б. Гудь і В. Голубко ("Нелегка дорога до порозуміння"), М. Литвин ("Українсько-польська війна 1918-1919 рр."), С. Макарчук ("Українська республіка Галичан"), О. Красівський ("Східна Галичина і Польща в 1918-1923 рр.) М. Гетьманчука ("Українське питання" в радянсько-польських відносинах 1920-1939 рр.") й ін. Терор, репресії і переслідування поляків в Україні режимом у 20-50-ті роки стали об'єктом досліджень А. Кондрацького, Г. Стронського, В. Нестеренка та інших науковців. Особливу увагу дослідники українсько-польських відносин приділяють вивченню геноциду - акції переселення українців у Польщі в 1944-1947 рр. Цій проблемі присвятили свої праці Л. Васильєва, В. Бадяк, В. Сергійчук, П. Костик, І. Чулик, В. Козловський та ін. Дякуючи усім цим дослідженням в сучасній українській історіографії відновлена історична правда про життя поляків в Україні та українців у Польщі в ХХ ст., здійснено реабілітацію в науковому плані багатьох діячів обох народів, репресованих тоталітаризмом, створено підґрунтя для врегулювання демократичним шляхом взаємних претензій, важких питань в українсько-польських відносинах.
Не менш активно ведуть діалог, здійснюють дослідження конфліктів у польсько-українських відносинах польські історики, шукаючи не тільки історичну істину, але й шляхи виправдання багатьох із них. Зокрема, ще у 1992 р. спробував пояснити історію всіх основних польсько-українських суперечностей у спеціальній монографії М. Сiвіцький. Його колеги спробували деталізувати частину з них, знайти нові підходи і зрозуміння в їх вивченні. Так, Т. Кемпа, створюючи книги про рід князів Острозьких, визнав їх прогресивну діяльність у відстоюванні православ'я, української культури. Відомий історик В. Серчик, пишучи про національно-визвольну війну українського народу середини ХVII ст., солідаризується в основному з оцінкою її справедливого характеру, високо оцінює роль козацтва та полководницький талант великого гетьмана Богдана Хмельницького. Велика група дослідників (В. Голка, З. Заштофт та ін.), вивчаючи життя польської меншини в Правобережній Україні у ХІХ-на початку ХХ ст., головну увагу акцентує на репресії щодо неї з боку російського самодержавства і полемізує з французьким істориком Д. Бовуа відносно польсько-українського аграрного конфлікту того періоду в регіоні. Над болючою проблемою взаємин обох народів у період 1918-1920 рр. працюють М. Козловський, М. Вжошек, А. Чубинський, С. Лукомський і Ч. Партач, Л. Вищельський, М. Кімецький та ін. Зокрема, польсько-українська війна 1918-1919 рр. у Галичині, за образним висловом М. Козловського, стала "Пірровою перемогою" для Польщі, оскільки викопала величезну прірву між українцями і поляками - природними сусідами і союзниками". Проблемою проживання польської меншини в Україні у міжвоєнний період, репресіями щодо неї з боку радянської влади займались В. Лізак, Я. Купчак, Р. Дзвонковський та ін. Ворожим взаєминам на території Волині і прикордонних районів Польщі в роки Другої світової війни між загонами польського руху Опору і ОУН-УПА присвятили монографії В. Філяр, З. Туровський та інші, а горезвісній "операції Вісла" у Польщі - Е. Місило. Більш детально у такому контексті діалог українсько-польських істориків розглянуто в статті В. Макара "Україна-Польща: важкі питання".
Отже, перелік лише частини опублікованих праць з різних проблем українсько-польських відносин свідчить, що нинішні польські історики не тільки не уникають у дослідженнях конфліктних ситуацій, але й намагаються перехопити ініціативу в свої руки, деталізувати важкі питання, широко їх афішувати й подати, нав'язати свою точку зору в їх оцінці.
В чому ми вбачаємо розбіжності у підходах до українсько-польських відносин в результаті діалогу істориків обох держав? Ми відзначали, що Польща однією з перших визнала незалежність і державність України. Тому викликає подив, що нині в Польщі виходить чимало наукових та науково-популярних видань і статей, в яких пріоритетним, ключовим словом в їх назвах і заголовках виступають означення "креси", "східні креси" стосовно України (див., наприклад, книгу Я. Колбушевського "Креси" за 1996 р., під назвою якої зазначено: "Це є власне польська земля"). Було б доречно з-за поваги до молодої Української держави у назвах таких видань все-таки замість "кресових" термінів подавати, як об'єкт дослідження, означення "Україна", "Правобережна Україна", "Київщина, Волинь і Поділля" тощо. Варто зауважити, що поняття "креси" або "східні креси" нині не сприймаються українським суспільством, який розглядає рідну територію своєї держави єдиною, цілісною, не сумісною з польським її районуванням навіть з ностальгічних міркувань. Не можна погодитися і з тим фактом, що у потоці нинішньої літератури з історії України, що виходить з друку у Польщі, продовжує утверджуватися факт того, що в односторонньому напрямі Польща з епохи середньовіччя аж до початку ХХ ст. забезпечувала культурний розвиток України, тобто здійснювала "цивілізаторську місію". Мабуть, було б правдивіше, об'єктивніше сьогодні досліджувати і писати про обопільний взаємовплив у галузі економіки, соціальних відносин, політики і в тому числі культури. Народи, а тим паче одвічні сусіди, яка б не була політична ситуація, завжди вчаться один в одного. А для цього доцільно припинити дискусію, чи існував у середньовіччі український народ як нація. Позитивно, що сучасна польська історіографія визнала справедливість національно-визвольної війни українського народу у ХVII ст., але знову ж це визнання стосується головним чином козаччини та її ролі в долі України. Між тим, крок уперед здійснили ті польські історики, які пишуть про формування Української держави з часу гетьманства Богдана Хмельницького, визнають українську національну революцію середини ХVII ст., обопільні міждержавні відносини того часу. Або візьмемо період ХІХ - початку ХХ ст. Сучасна польська історична література про цю епоху відображає лише складне становище полонії Правобережної України в умовах репресивної політики щодо неї російського самодержавства. Дійсно, даний факт викликає співчуття і досліджується з ХІХ ст. Проте, в цій же літературі замовчується та ситуація, що попри переслідування царським режимом, польська меншина даного регіону тоді займала привілейоване соціально-економічне становище (польсько-український аграрний конфлікт) і по-імперському (життєвою лінією її залишалось прагнення до повернення історичної, а не етнічної території) ставилась до цих українських земель.
У такому напрямку можна говорити і писати й про інші існуючі непорозуміння в історії відносин між Польщею і Україною, але їх сьогодні стало значно менше і вони не є складними для їх обопільного подолання. Отже, українсько-польський діалог істориків на порозі ХХІ століття продовжується і має свою подальшу перспективу на користь розвитку і зміцнення добросусідства й партнерства обох держав і народів.