Вернуться в главное меню | на исторические сведения | к списку статей

"ХМЕЛЬЩИНА" - БОЙОВИЙ ПРАПОР ВIКУ
(НАЦIОНАЛЬНА РЕВОЛЮЦIЯ XVII СТОЛIТТЯ ТА ЇЇ РОЛЬ В IСТОРIЇ УКРАЇНИ)

У свiй час видатний iсторик Михайло ГРУШЕВСЬКИЙ зазначав, що є подiї, якi "стають боєвим прапором для вiкiв, святощами для однихi страхом для других. Се те, що звичайно зветься епохами. Для українського народу такою епохою була Хмельнищина. Її можна порiвняти з значенням реформациї для нiмецького народа, французької революциї для Захiдньої Європи." У часи радянського тоталiтарного режиму українцi були позбавленi можливостi знати правду про сутнiсть цiєї подiї. Їх кiлька поколiнь /до них належить i автор статтi/ виховувалися в дусi, що визвольна боротьба пiд проводом Б.Хмельницького велася не за створення незалежної соборної Української держави, а за "воз'єднання України з Росiєю." У полонi цього iдеологiчного мiфу й нинi продовжують перебува и чимало українцiв /особливо старшого поколiння/ та росiйська iсторична наука.

Революцiйний вибух 1648 р., який потряс полiтичнi пiдвалини Речi Посполитої й започаткував творення Української держави, мав глибокi причини в рiзних сферах: полiтичнiй, конфесiйнiй, мовно-культурнiй, соцiально-економiчнiй й психологiчнiй. Аналiз джерел спростовує поширену в польськiй iсторiографiї думку про культуртрегерство Польщi в Українi, прогресивну мiсiю польських "меча, хреста й плуга." Її полiтика носила яскраво виражений шовiнiстичний характер й спрямовувалася на позбавлення українцiв права на незалежний державний розвиток, нацiональної самобутностi, їхнє вiровiдступництво й асимiляцiю. Оскiльки в єврейськiй iсторичнiй лiтературi набрав поширення стереотип зображувати українцiв антисемiтами, зазначу: євреї в своїй масi пiдтримували польський колонiальний режим, а їхня верхiвка /переважно орендарi/ виступала не лише жорстоким соцiальним визискувачем, але й брала участь у нацiонально-релiгiйному упослiдженнi українцiв. У цьому вiдношеннi важливе визнання єврея, сина рабина з Iзяслва Н.Ганновера: "православний народ все бiльше впадав у злиднi, зробився зневаженим i ницим й перетворився у крiпакiв i слуг полякiв i навiть, окремо скажемо, євреїв... i так вони були приниженi, що майже всi народи, i навiть той народ, що стоїть нище всiх /тобто єврейський - Авт./, панували над ними."

Революцiя розпочалася в лютому 1648 р. як козацьке повстання, а протягом червня - листопада нацiонально-визвольна i соцiальна боротьба охопила всi без винятку українськi землi, що перебували в складi Речi Посполитої, й носила винятково масовий характер. За цими параметрами українськi подiї 1648 р. належали до наймасштабнiших революцiйних рухiв Європи XVI-XVIII ст. За нацiональною приналежнiстю абсолютну бiльшiсть мешканцiв України, котрi взялися за зброю, складали православнi українцi. На їхню строну перейшла незначна частина полякiв, євреїв i католикiв. Необхiдно зазначити, що вiдразу ж боротьба набрала надзвичайно жорстокого характеру й iнколи виливалася в етнiчнi чистки з усiх сторiн, втягнутих у її вир /української, польської, кримської, московської й турецької/, яким не може бути виправдання. Та , 1648 року вибух спресованої ненавистi українцiв до поневолювачiв обернувся трагедiєю для десяткiв тисяч полякiв, євреїв i католикiв. З другого боку, польськi, кримськi, московськi
й турецькi пiдроздiли часто вдавалися до поголовного винищення україцiв. Наприклад, за даними командувача польського вiйська К.Тишкевича протягом сiчня-березня 1655 р. поляками й татарами було зруйновано 270 мiст i сiл, одну тисячу церков, вирiзано близько 10 тисяч немовлят i близько 300 тис. українцiв забрано в неволю. Придушуючи повстання українцiв Правобережжя весною i влiтку 1664 р., за визнанням командувача польського вiйська С.Чарнецького, поляки й татари знищили 100 тисяч осiб.

Активну участь у революцiї взяли козаки, селяни, мiщани, православне духовенство й частина шляхти. Її основними завданнями були: добитися створення незалежної соборної держави в межах етно-українських земель та лiквiдувати наявну модель соцiально-економiчних вiдносин й утвердити нову, основу якої становила дрiбна козацька й селянська власнiсть на землю. Революцiя не закiнчилася нi в 1654, нi в 1657 рр. /як це стверджується в iсторичнiй лiтературi/, а восени 1676 р., коли було злiквiдовано держав i iнституцiї у Правобережнiй Українi. Вiстря боротьби спрямовувалося не лише проти Речi Посполитої, але також загарбницької полiтики Росiї та Османської iмперiї. Надзвичайно активну участь у революцiї взяли мешканцi Подiлля. На його теренах не було жодного куточка, де б селяни i мiщани не пiднялися на боротьбу. Логiка розвитку подiй ставила питання вибору i перед подiльською шляхтою. Її бiльшiсть перейшла на бiк Польщi, меншiсть влилася до революцiйної армiї. Траплялися випадки, коли брати, батьки й сини, близькi родичi перебували у ворожих таборах. Яскравим прикладом цього може слугувати старовинний український шляхетський рiд Володиєвських. Представники його православної гiлки /Процик, Степан, Хомиць, Левко, Семен i Ярема/ стали козаками Чернiвецької сотнi Брацлавського полку, а представник католицької гiлки Єжi Володиєвський, котрий проживав у Кам'янцi-Подiльському, став польським полковником i воював проти українцiв. Мужнiй воїн, вiн був душею оборони Кам'янця вiд туркiв у серпнi 1672 р. i загинув вiд гарматного пострiлу картеччю в голову, що стався 27 серпня вiд вибуху запасiв пороху в Старому замку пiсля пiдписання акта про капiтуляцiю мiста Генiальний польський письменник Г.Сенкевич зробив з нього поляка - героя знаменитої трилогiї "Вогнем i мечем," "Потоп" i "Пан Володиєвський". Так хоробрий українець, наш земляк, став для кiлькох поколiнь полякiв символом мужностi i кращих чеснот польського лицарства.

У роки революцiї в Поднiстров'ї, починаючи вiд Кам'янця i до Рашкова, розгорнувся потужний опришкiвський рух /своєрiдною столицею його виступали Медобори/, який не припинявся до 1676 р. Саме загони опришкiв тримали в облозi Кам'янець протягом серпня-листопада 1648 р.; вони також тодi захопили Дунаївцi, Ярмолинцi, Сатанiв, Городок, Гусятин, Оринин, Балин та iншi мiста. Влiтку 1650 р. в Кам'янцi було страчено одного з керiвникiв опришкiв Мудренка. Весною наступного року українсько-кримський корпус пiд проводом наказного гетьмана Демка Лисовця зробив спробу зайняти Кам'янець. У 1652 i 1655 рр. облягав його зi своїм вiйськом Б.Хмельницький.

Пiд час революцiї українцi проявили небаченi героїзм i самопожертву. Пророчими виявилися слова наказного гетьма Григорiя ДОРОШЕНКА: "Ми за свої вольностi до останньої людини помремо". Втрати вiд воєнних дiй, голодiвок, епiдемiй, захоплення татарами ясиру, переселень на середину 70-х рр. склали близько 65-70% населення України, а Подiлля втратило щонайменше 90% свого населення.

Головним завоюванням революцiї стало створення протягом 1648-1650 рр. на теренi козацької України /Брацлавське, Київське та Чернiгiвське воєводства/ нацiональної держави, що вела вiдчайдушну боротьбу за незалежнiсть i включення до свого складу решти українських земель. Незважаючи на поразку, все ж в особi Гетьманщини вона проiснувала на правах автономiї в складi Росiйської iмперiї до початку 80-х рр. XVIII ст. Важливими здобутками революцiї стали: сформульована 1649 року Б.Хмельницьким українська державна iдея, що передбачала створення незалежної соборної держави, створення полiтичної елiти та якiсний стрибок у розвитку нацiональної свiдомостi українцiв. В українськiй iсторичнiй лiтературi, пiдручниках i посiбниках склався мiцний стереотип недооцiнки глибини усвiдомлення елiтою нацiональних iнтересiв, внаслiдок чого в пошуках її представниками оптимального варiанту для збереження держави безпiдставно вбачаються тiльки полiтична недолугiсть, надмiрна амбiцiйнiсть, iнтриганство тощо. Тогочаснi українськi полiтики, не маючи власних сил, спроможних вiдстояти незалежнiсть /її ворогами виступали Рiч Посполита, Росiя, Кримське ханство i Туреччина/, змуш нi були грати на суперечностях мiж державами, а їхнi супротивники вбачали в цих дiях виключно пiдступнiсть i дворушнiсть українцiв. "Ця нацiя, - писав 1671 року польський дипломат до турецького колеги,- не є щирою до вас, бо собi брали (українцi - Ав.) чимало протекцiй..., але всiх протекторiв зраджували." Вiдповiдь на такi обвинувачення дав у серпнi цього ж року гетьман Петро Дорошенко вє листi до польського коронного гетьмана Яна Собєського: "....мушу вдаватися до iноземних протекцiй, щоб таким чином вивiльнити з неволi Україну." Попри вiдмiнностi у поглядах, жорстокiсть боротьби за владу, непослiдовнiсть у дiях, моменти слабкостi й вiдступництва, бiльшiсть представникiв елiти любили "рiдну Вiтчизну-Україну" i несли свiй важкий хрест на Голгофу її незалежностi.

Важко переоцiнити значимiсть соцiально - економiчних зрушень, що сталися на теренах Української держави. Селяни добилися лiквiдацiї фiльварково - панщинної системи господарства, великого й середнього феодального землеволодiння /за винятком монастирського/ крiпацтва й рiзних форм залежностi, особистої свободи, права власностi на землю, права вступу до козацького стану. В сферi аграрних вiдносин стався глибокий революцiйний переворот, масштабнiший, нiж пiд час Нiдерландської та Англiйської революцiй.

Революцiя зазнала поразки: не вдалося нi створити держави в етнiчних межах України, нi вiдстояти незалежнiсть козацької України. i все ж вона була найбiльшою битвою українцiв протягом XV-XX ст. за свободу, за збереження себе як нацiї. Її велич i трагедiя назавжди вкарбувалися в генетичну пам'ять українського етносу, слугували в минулому i слугують нинi потужним iмпульсом у розвитку нацiональної самосвiдомостi, пiдвалиною волi у розбудовi незалежної держави.


Валерiй СТЕПАНКОВ, доктор iсторичних наук,
професор Кам'янець - Подiльського педагогiчного унiверситету,
лауреат премiї Нацiональної Академiї Наук України iменi Михайла Грушевського.