Повернутись в головне меню | до історичних відомостей | до списку статей

Подолянин. - 2007. - № 14 (6 квітня). - С. 8.

Я ЗАКОХАВСЯ В КАМ'ЯНЕЦЬ ПІСЛЯВОЄННИЙ

Іван ЮРКОВ, ветеран Великої Вітчизняної війни, м. Кам'янець-Подільський

Я - кам'янчанин. І я гордий цим. Вважаю, що міста, прекраснішого ніж Кам'янець-Подільський, в Україні немає. Сама місцевість настільки казкова, пронизана сонцем. Недаремно сонце стало гербом міста. Все в Кам'янці, незважаючи на його солідний вік, сповнене оптимізму. Всюди, куди не глянь, кольори веселки, яка ніби спустилася, з'єдналася з Кам'янцем: її руки міцно обнімають Старе місто: одна рука веселки - це Руські фільварки, а інша - Польські фільварки. А там, де сучасний міськвиконком, на Новому плані - спина райдуги. За цією міцною спиною теперішнє місто квітне, будується, розвивається, впевнено йде в майбутнє.

За сучасними міськими буднями, які в казковому Кам'янці здаються вічними святами, тільки старі фотографії нагадують про те, яке страшне було місто після Другої світової війни. Але воно світилося радістю Перемоги, і в кожну пору року тут здавалось все промовляло - весна іде!

Розповім читачам "Подолянина" (моєї улюбленої газети) про те, яким я побачив місто вперше. У Кам'янець я прибув після війни у складі військової частини. Перед закінченням війни наша дивізія брала участь у боях за Будапешт. Ще до того, як повернутись після війни додому, ми взнали, що дослужуватимемо в Кам'янці-Подільському. Спершу у відрядження відіслали групу для влаштування бійців дивізії. Кур'єри з цієї групи розповіли нам про місто, і ми з нетерпінням чекали з ним зустрічі.

20 серпня 1945 р. частини нашої дивізії підійшли до Кам'янця. Спочатку розташувалися на Довжку: відпочивали, приводили себе в порядок. А 21 серпня о 10-ій ранку через Замковий міст і Старобульварний спуск в'їхали в Старе місто. Ми, артилеристи, їхали на машинах з причепами - гарматами. Нас чекали: все навкруги було заповнене усміхненими обличчями. Багато дорослих і школярів були в національному українському одязі. Гарні сорочки у хлопців і дівчат, квіти в руках - усе надавало зустрічі особливу святковість. Всюди прапори, плакати. Не в силах стримати радість, переповнений почуттями, багато хто з кам'янчан обнімав, цілував бійців-переможців, сідав до нас у машини, дарував квіти. Букети за букетами вручали нам, а також фрукти - адже рання осінь завжди така багата на айстри та яблука. Їх нам несуть і несуть щирі, усміхнені кам'янчанки. Нам вже нікуди класти ці подарунки подільського краю. Радість цвіте в серцях, але сумно бачити навкруги руїни, понівечені мостові, тротуари. Це вертає пам'ять у дні війни, але смуток цей ненадовго - він змінюється почуттям величі здобутої народом Перемоги.

Через Вітряну браму старовинною вулицею їдемо через Польські фільварки туди, де мав розташовуватися наш полк: у казармах і на території навпроти будинків нинішнього коледжу харчової промисловості. А через кілька днів на площі міського стадіону (яким тепер відає держуніверситет) відбувся великий мітинг, присвячений нашому прибуттю в Кам'янець. Багато було гарних виступів - і кам'янчан, і військових. І в кожному слові віра, що все важке позаду - і немає таких сил, щоб зупинити відродження життя. Назавжди запам'ятався яскравий, емоційний виступ бойового командира нашої дивізії - генерал-майора ВРОНСЬКОГО, багато разів пораненого в боях, кавалера багатьох орденів, красеня. Він обіцяв допомогти технікою у відбудові Кам'янця.

І розпочалося наше мирне армійське життя. Крім чергувань у військовій частині, політзанять і догляду за зброєю, нас залучали до будівельних робіт. А у вихідні та в будні (з 6-ої до 11-ої вечора) ми були вільні - гуляли містом, відпочивали.

Кам'янець нагадував нам Будапешт, який ми визволили. Навіть у назвах схожість (Буда - острів, що омивається водами Дунаю, а Пешт - рівнина). Старе місто також як величезний камінь-острів, який омиває Смотрич, а Поділля - це долина біля Прикартатських підвищень. Та й доля цих міст була однаковою: під час війни історична частина обох міст зазнала великих руйнувань.

Усе місто ми оглянули, відпочивали на березі річки, співали пісень. Вода в Смотричі була чиста і ясна. У передмістях навкруги Старого міста будинки були менше зруйновані. Дахи будинків і господарських будівель, криті залізом, були в основному пофарбовані в зелений колір. Як це красиво: зелені дахи зливались із зеленню дерев, травою пагорбів. Старожили розповідали, що традицію фарбувати дахи в зелений колір запровадив один із подільських губернаторів. Взагалі, Кам'янець, незважаючи на руїни, поряд з іншими містами Європи справляв гарне враження: дуже чисто, тротуари завжди підметені, подвір'я прибрані.

Бомбардування міста на початку війни та запеклі бої при визволенні Кам'янця перетворили багато будівель, особливо в Старому місті, на руїни. Ідучи з боями дорогами війни, ми часто бачили в руїнах міста і села, які визволяли. Багато моїх бойових друзів загинули. Я, неодноразово поранений, брав участь у битвах за визволення багатьох українських міст. Це Чистякове (згодом Торез), Єнакієве, Макіївка, Сталіно (Донецьк), Берислав, Херсон, Миколаїв, Одеса. Війна закінчилась! І тому руїни Кам'янця вже не гнітили нас. В оточенні зелені напівзруйновані будівлі Старого міста стояли гордо, стійко, як після переможного бою поранені бійці.

Але була велика проблема: зв'язок жителів Старого міста, Підзамча, Довжка з Новим містом. На Новопланівському мосту, зруйнованому при відступі військами Червоної армії, зробили на уцілілих кам'яних підпорах пішохідний дерев'яний настил. Він був дуже вузький і хитався. Старі люди, малі діти, нервові та несміливі боялись по цьому настилу ходити. Унизу під мостом була кладка, але до неї треба було йти по сходах з великої (майже 30 м) висоти і майже на таку ж висоту підійматися.

У неділю кам'янчани традиційно майже всі виходили на гуляння: святково вдягнені сімейні пари з дітьми, закохані молоді пари, товариські групи хлопців і дівчат. Літні люди сиділи на лавочках у парках, скверах, біля дерев на вулицях, жваво спілкувалися. Приємно було й нам бути у гурті з місцевими жителями. Всі були в ейфорії від перемоги над фашизмом. І хоча життя було небагатим, всі раділи малому, були душевні, приязні, скромно, але акуратно вдягнені. Багато хто носив вишиті сорочки. Так і повинно бути: народ має завжди зберігати своє національне, з діда прадіда. Зразу відчувалося, що ми в Україні. До людей інших національностей в історично багатонаціональному Кам'янці не було жодних упереджень. Запрошували в гості до скромного столу з картоплею і варениками, огірками і помідорами. Розпитували, звідки родом, яке там життя. В розмовах зразу починали шукати не те, що розділяє, а те, що об'єднує. Наприклад, я сказав, що росіянин, родом із Дону. Сміються, обнімають: "А, - кажуть, - ти наших українських козацьких коренів: це з України козаки, вольнелюбні кріпаки на Дон втікали. Жаль, що мову ви не зберегли, зате віру православну і волю не зрадили!"

У Кам'янці ми відчували себе як серед близьких, друзів. Багато з моїх фронтових товаришів, демобілізувавшись, поїхали у рідні краї, де їх чекали сім'ї, кохані. Ті ж, у кого серце було вільним, віддали його місцевим дівчатам і жінкам - оженились і залишились у Кам'янці. Так зробив і я. Краса кам'янчанок - і зовнішня, і душевна - здавалась часткою великої краси вічного міста Кам'янця на Поділлі, вічною, як його ландшафт, його унікальні каньйони, оборонні споруди, храми. Церкви тоді майже всі (крім Покровської) не діяли, багато їх ще в 30-х було зруйновано. Але мені, християнину з глибоко віруючої сім'ї, відрадно було, що духовність інших стародавніх храмів тут зберігається, що вони продовжують своє існування як музеї, архівосховища.

Кам'янець у повоєнні роки жив не тільки мріями про матеріальне, а духовним, святковим життям. Усі хотіли бачити красу життя. Тому так багато було людей у парках і скверах у вихідні. Так багато, що часом важко було розминутися. Під час суботників усюди чисто прибрано. На танцмайданчику з радіоли звучали пісні в танцювальних ритмах. Часто грав духовий оркестр. У парку діяла кімната відпочинку, де були шашки, шахи, лото. В місті активно працювали бібліотеки. В парку теж була кімната, де видавали журнали, газети, які можна було читати на веранді поряд. Обслуговували тут на громадських засадах. Нікому громадські доручення не здавались важкими. Вдень і ввечері йшли кіносеанси. Картини були освітні, виховні, порядні, музичні, зображали життя так, що навіть трагедії звучали оптимістично.

Талановиті вистави показували в театрі, де працювала постійна трупа. Часто приїздили театральні колективи з інших міст. Квитки на вистави важко було купити - така у людей була жага до високого мистецтва. Для військових йшли спеціальні вистави удень. Квитки для солдат та офіцерів, що їх супроводжували, закуповували військові частини.

Кам'янець був справжнім центром культури області. І область називалась Кам'янець-Подільською, хоча керівництво перебувало в Проскурові (1954 р. його перейменували на Хмельницький).

Коли 1946 р. багато військових демобілізувалося, то за кількостю жителів місто зменшилося, але ритм життя залишився напруженим, люди з кожним роком були більше задіяні в промисловому виробництві. Хоча німецькі окупанти вивезли з міста найцінніше устаткування, підірвали залізничну станцію, швейну фабрику, водолікарню, будинок учительського інституту та ін., але ще 1945 р. запрацював завод "Мотор", хлібозавод, друкарня, м'ясокомбінат, птахокомбінат, плодоконсервний завод, тютюнова та трикотажна фабрики, маслобійня.

Держава надала понад 1,5 млн. крб. на відновлення житлового фонду Кам'янця: будувалось житло, надавалися квартири, працював готель, відкрито було два десятки їдалень, крамниць. Діяли дитячий санаторій, дві поліклініки, лікарні, жіноча та дитяча консультації. Всі послуги для хворих були безкоштовні.

Коли збудували водонапірну башту, розв'язалася проблема водопостачання. Особлива увага приділялась упорядкуванню міста: відремонтовано дороги, працювали теплиці квіткового господарства, оранжереї. Силами жителів на вулицях і біля будинків посаджено десятки тисяч декоративних і фруктових дерев, влаштовано клумби, впорядковано лісопарк.

1946 р. споруджено нову залізничну станцію. Став ходити потяг спочатку на Проскурів, а пізніше на Київ.

Особливо причепурилося місто, коли керувати ним став Григорій ТОНКОЧЕЄВ. Він мав великий талант запалити громадськість ідеєю перетворити місто проживання на місто мрій, дбав не тільки про добробут, надійну роботу, але і про красу довкілля. Кожний день, кожна неділя ставали кроком до втілення планів. Готувались до відкриття нові промислові підприємства. На Новому плані замінили дерев'яні стовпи, гарні огорожі прикрасили стадіон і центральний парк. Тонкочеєв привіз і запустив у парки голубів. При ньому встановили скульптури оленів (щоб нагадували легенду про заснування Кам'янця), збудовали сходи, які охороняли скульптурні леви.

У центральному парку проклали нові доріжки, встановили гойдалки для дорослих і дітей, впорядкували місця для катання дітей на велосипедах, для гри дорослих у городки. Згодом у парку відпочинку збудували Літній театр, де часто виступали самодіяльні колективи, читались лекції, проводились масові заходи.

Кам'янчани залюбки йшли на громадські роботи. Під час суботників розчищено великий масив на вулиці Шевченка (навпроти кінотеатру ім. Войкова), центральний парк, парк Танкістів, площі в мікрорайонах, приведено в порядок вулиці, тротуари. Методом народної будови облаштовано сквер-водойму, що став окрасою центру міста. Особливо всім подобалося саджати та доглядати дерева. Щовесни проводилися роботи з озеленення Кам'янця. Коли перевіряли упорядкування міст, наш зелений кучерявий Кам'янець завжди був серед найкращих міст України. Саме на громадських роботах, на суботниках кам'янчани ближче знайомилися, ставали дружнішими.

Отак заживали воєнні рани Кам'янця. А як всі раділи, коли відкрили рух через Новопланівський міст, який надійно з'єднав минуле та сучасне - Старе місто з Новим планом. Нині милуюся цим мостом, відродженим узимку 2005 р. луцькими містобудівниками з ініціативи міського голови Олександра МАЗУРЧАКА та при підтримці депутатів місьради. Міст як новий - справжня окраса міста!

Кам'янець живе, оновлюється, стає все красивішим! Ще краще за нас це помічають численні туристи, яких, кажуть, щорічно втричі більше приїздить, ніж живе в стотисячному Кам'янці.

Хай не в'яне краса нашого міста! Які розумні, талановиті, трудолюбні люди живуть і мають ще народитися в цій красі! Нехай же будуть невмирущі традиції колективної, безкорисної, громадської праці задля краси рідного міста! Бо зроблене, збудоване, впорядковане своїми силами, зусиллями громади (у дусі давніх толок) - більше любиться і шанується!