Вернуться в главное меню | на исторические сведения | к списку статей

Олег БУДЗЕЙ
"ПОДОЛЯНИН", 15 жовтня 2004 р.

ЯКЩО Я ТЕБЕ ЗАБУДУ, БАКОТО...

"Хто був на Поділлі, а не бачив Бакоти, то можна зачислити до категорії людей, які були в Римі, а не бачили Помпеї", - так 1919 р. у нарисі "До Бакоти. Враження з подорожі до української Помпеї", виданому окремою книжечкою кишенькового формату, писав український письменник Осип НАЗАРУК, який пізніше прославився як автор повісті "Роксоляна" (саме вона лягла в основу знятого в наші дні телесеріалу).

На жаль, місту Бакоті, давній столиці Пониззя (так у давнину називали наш край), випала сумна доля. Вона стала звичайнісіньким селом Грушківської волості Ушицького повіту, а в радянські часи -селом Староушицького, а потім Кам'янець-Подільського району. Правда, їй двічі випадала честь бути центром Бакотської сільради - з 24 листопада 1925 р. до 11 серпня 1954 р. і з 15 серпня 1959 р. до 1 березня 1963 р. Та, у зв'язку з будівництвом Дністровського гідровузла, її жителі розсіялися між ближніми та дальніми селами - Колодіївкою, Гораївкою, Старою Ушицею... 14 жовтня 1980 р. Бакота, вже напівзруйнована, востаннє відсвяткувала храмове свято Покрови Божої Матері, а 1981 р. зникла під водами Дністровського водосховища. Останню крапку в її житті поставила ухвала Хмельницького облвиконкому від 27 жовтня 1981 р.: село вилучили з облікових даних.

Але Бакоту забути чи викреслити з пам'яті, з нашої історії неможливо. Ось які щемливі рядки присвятила Бакоті українська поетеса Марія ЧУМАРНА (її дебютна збірка "Сонячна музика" побачила світ 1982 р.):

Біль несподіваний ти принесла мені, Бакото.
Страшно у цім безгомінні навіть заплакати.
Страшно відчути, як раптом сльозі обізветься
плач столітній із пращура більного серця...

Біла дорога ховає обвуглені ноги.
Стежка обірвана сходить зеленою кров 'ю...
Дикий бур 'ян розшматовує останки дороги,
риси твої поховавши навік під собою.

Потім Дністер погамує твій розпач невтішний.
Зніметься птаство, полине в печери кремінні.
Скільки вже раз ти стояла отак серед тиші,
серце стиснувши, древня подільська твердине?

Орди століттями кров твою горду місили.
Ти воскресала, як цвіт навесні в твоїх пущах.
Онде на кручі цвітеш золотим дивосилом,
Бакото вічна і невмируща!

Тільки б ім'я твоє ще пам'ятали, Бакото...
Люди повернуться. Знову поселяться вище,
де від навал боронилось колись городище, -
світлом пісень обігріють повітря замкнуте, -
тільки б ім'я твоє ще пам'ятали, Бакото.

Обкладинка книгиБакоту, на щастя, пам'ятають. 1994 р. Центр поділлєзнавства видав ґрунтовну монографію Іона ВИНОКУРА та Павла ГОРІШНЬОГО "Бакота. Столиця давньоруського Пониззя". 10 рядків (стільки ж, як і Кам'янцеві-Подільському) відвів Бакоті універсальний словник-енциклопедія "УСЕ-2003". І, нарешті, цього року порадував 56-сторінковою книжкою "Бакота - затоплена доля" уродженець Бакоти Тарас ГОРБНЯК. Це літературно-художнє видання побачило світ у видавництві "Поділля" (Хмельницький) накладом 1000 примірників.

Книжка Тараса Горбняка - це щемлива розповідь бакотянина про рідне село. Автор використав не тільки історичні праці, присвячені селу чи дотичні до його історії, не тільки низку газетних публікацій останнього часу (зокрема, в "Подолянині"), а й найцінніше - власні спогади та спогади 12 бакотян (половини з них уже немає в живих).

Книжку відкриває передмова подільського поета Миколи ФЕДУНЦЯ, його вірш "Бакота" і слово від автора. А далі в семи розділах автор висвітлює різні аспекти давнього й не дуже давнього життя Бакоти. Останній розділ - це перекази, легенди, розповіді про Бакоту й бакотян. Ось легенда, записана автором від свого діда -Прокопа ГОРБНЯКА:

"Одного разу турки раптово налетіли на Бакоту. Але люди встигли сховатись від жорстоких ворогів. Та одна жінка не змогла втекти, бо саме народила дитинку. А отаманкою нечестивців була туркиня - немилосердна, зла і люта. Народ добре знав, що куди вона пройде зі своїми бусурманами, то хати спалить, людей поріже, а решту - у полон забере. Уже дуже боялись її люди.

Під час нальоту в Бакоті отаманша зайшла до хати, в якій була та сама бідолашна породілля. Вона вже хотіла накинутись на беззахисну жінку, та побачила на столі в мисці кислі огірки. Підійшла до столу та й попробувала. А огірки були, певно, дуже смачні, бо проклята ординка на ту хвилину забула про все. Вона лише запитала породіллю, де та взяла їх. А жінка притворилась дуже слабою, тому кивнула в бік головою і ледве сказала: "В діжці". Туркиня підбігла до діжки і нагнулася, щоб дістати огірок. Породілля хутко схопилася з постелі та бігом до туркині. Міцно схопила її за ноги і кинула в діжку. Так і втопила отаманшу.

Скільки не шукали її бусурмани, так і не знайшли. І взяв їх такий жах, що скоро повтікали із села. А люди вернулися і були дуже раді, що залишилися живими. Вони дякували породіллі за те, що врятувала їх від смерті та полону. А скільки вже нанесли її всякого добра, що хватило його для неї на все життя".

Найвідомішою уродженкою Бакоти є Фаїна МЕЛЬНИК, яка 1972 р. у Мюнхені, метнувши диск на 66 м 62 см, стала олімпійською чемпіонкою. Представляла вона на іграх товариство "Севан" з Єревану, тож Бакота знову залишилася поза кадром. Тому завершимо нашу розповідь про книжку Тараса Горбняка оповідкою, яку й він приберіг на завершення книги, - "Переможений Іван":

"Проснувся Іван пізно - далась взнаки вчорашня важка ніч у поїзді. Якби не стривожене ґелґотання гусей під вікном, то, мабуть, і ще би поспав.

На стільці поруч лежала обережно складена морська форма - мрія кожного сільського юнака. Одягнув старі штани, вийшов надвір. Сонце вже виглянуло з-за гори і обігрівало подвір'я. Тато зранку погнав пасти корову, і тільки мама все поралася біля печі, готуючи смачний сніданок. Знайомою стежиною пробіг через садок до маленької річечки, вмився і повільно рушив назад. Соловей на високій вербі виспівував, ніби вітаючись з Іваном, що втретє прийшов у відпустку із служби на флоті в далекому Таллінні.

А навкруги буяло таке знайоме до болю тепле літо Бакоти. Сади давно відцвіли, траву вже пора косити, картопля на городі буйно виросла. Смачно, по-домашньому поснідавши, вийшов за ворота. Думав пройтись стежкою до Дністра - та де там. Маленьке село - як одна сім'я - миттю наповнилось чутками про те, що Іван, син Василя Юхимового, прийшов у відпустку. І з усіх куточків потягнулись до Іванової хати хлопці - молодші, щоб поглянути на форму моряка, однолітки - щоб поділитись своїми секретами служби та Іванові узнати. Так біля воріт на Рінчаку зібралась весела галаслива компанія. Один за одним прийшли Василь з Лугу, Філя з-під Бугрів, Василь Кирилів та ще багато інших. Жваві розмови переривались голосним сміхом веселого гурту. Юнача енергія виплескувалась назовні, потребувала якогось застосування. І, нарешті, було вирішено помірятись силою між собою. Ареною став невисокий мур біля воріт, де змагались в перетисканні рук. Перемога будь-кого супроводжувалась свистом і криками вболівальників, але рівних серед цієї компанії Івану не було.

Чутки про те, що Іван прийшов у відпустку, дійшли й до Юфини - двоюрідної сестри Івана, що приїхала недавно погостювати до родичів у Бакоту. Якраз перед самісіньким обідом вона вирішила зайти до брата, поговорити - давно бачились. Знайомою ще з дитинства дорогою прийшла до Іванової хати, де хлопці села обступили її - одних вона пам'ятала, інших - ні. Напуваний спортивними успіхами своєї сестри, Іван і з нею вирішив помірятись силою. Неодноразові відмови Юфини не переконали, і вирішено було із сестрою поборотись. Місце було вибране в садку серед високої трави. Веселий і насторожений гурт широким колом обступив Івана та Юфину, затих.

Спроби Івана будь-що перемогти, наривались на силу рук сестри, в один момент і незчувся він, як Юфина схопила за плечі брата, і той, пролетівши зо два метри в повітрі, опинився в картоплі й тілом зім'яв грядку гудиння. Вболівальники зайшлись реготом, а Іван не міг повірити в те, що Юфина перемогла. Другий поєдинок завершився тим же результатом. Третього не було.

...Миром закінчився цей поєдинок. Чи міг тоді Іван знати, що боровся він не просто з двоюрідною сестрою, а з майбутньою рекордсменкою і чемпіонкою світу з метання диска Фаїною (Юфиною по-бакотськи) Григорівною Мельник? Життєві долі розвели їх по різних кінцях світу: він - Іван Варварук - в Таллінні, вона - Фаїна Мельник - в Москві, і так мало вони знають одне про одного нині..."