Повернутись в головне меню | до історичних відомостей | до списку статей

ЙОГО ДУША СПІВАЄ

Ольга БУДЗЕЙ, "ПОДОЛЯНИН"

Незабаром подільський композитор (упродовж 15 років позивні кам'янецького радіо взяті з його пісень), заслужений працівник культури України, кращий наставник України по культурі, лауреат двох обласних премій: ім. Тараса Шевченка і Владислава Заремби, художній керівник народного хору української пісні "Смотрич" Микола МЕЛЬНИК святкуватиме свій ювілей - 15 травня йому виповнюється 60 років. Але, як говорить Микола Петрович: "Мірилом життя є душа. А моя співає як у тридцять".

Тож сьогодні нашим співбесідником є молодий душею, жвавий, із неабиякою енергією, життєлюбний чоловік.

ЙОГО ПЕРШІ ВЧИТЕЛІ

- Миколо Петровичу, як і коли Ви навчилися грати?

- Батько Петро Авксентійович був гарним столяром. Не було у рідних Врублівцях хати, в якій би він не перекрив дах, не поставив вікно чи не витесав якогось виробу. Цього він учив і мене. Я витісував веретена, качалки. Навіть продавав їх. Було, що так заробив собі на велосипед.

А ще тато грав на різних музичних інструментах. Вечорами брав у руки мандоліну, балалайку чи баян і зігрівав душі сельчан українськими піснями. Його любов до пісні, гри передалася і мені. Батько навчив мене грати на мандоліні. У 5 років я вже освоїв цей інструмент. А в 1-му класі мені купили гармошку, і я її опанував через рік.

- Так легко було вчитися?

- Мені так, бо я був дуже посидючий. Пам'ятаю в 4-5-му класах я залишався після уроків у школі, просив баяна в Івана КОСОВСЬКОГО - учителя співів, і займався допізна. А ще на баяні грав учитель праці Іван Дементьєвич. Що він навчиться, те швиденько перехоплював і я. За два роки я опанував баян. І в 7-му класі батько купив мені цей інструмент. В інших сім'ях турбувалися про влаштування побуту, а мої батьки не жаліли грошей на навчання дітей. Я часто грав на концертах у сільському клубі, мене запрошували на весілля, а ще ми організували вокально-інструментальний ансамбль.

- А чим ще любили займатися в дитинстві?

- Узимку катався на лижах, а в будь-яку пору любив мандрувати. Я знав кожну деревинку в лісі. Полюбляв футбол, волейбол і захоплювався географією (учитель вмів подати свій предмет). З молодшим братом часто грали таку гру: один загадує географічну назву, а інший - шукає її на карті. Так вивчили карту на відмінно.

- Брат теж музикант?

- Ні. Хоч, як і батько, і мама, гарно співає. Володя закінчив наш будівельний технікум, а нині має посаду замкомандира авіапорту в Сімферополі. Наша молодша сестричка нині в Тюмені завідує бібліотекою медичної академії.

- А чого навчилися від мами?

- Мама Марія Іванівна була надзвичайно доброю, любила приймати гостей. Усе у неї було до ладу: і вдома, і на роботі (працювала бухгалтером, обліковцем), і вистачало часу на пісню. Вона й нам привила доброту, чесність, працелюбність. А ще мама дуже не любила тих, хто крав, а вдома ми ніколи не чули поганих слів.

ЙОГО СТУДЕНТСЬКЕ ТА АРМІЙСЬКЕ ЖИТТЯ

- В армію пішли відразу після закінчення школи?

- Ні. Після 8-го класу я вступив у культосвітнє училище відразу на два відділення: хорове і гри на інструментах. На третьому курсі, коли я був секретарем комсомольської організації ??чого?, поряд із навчанням активно вів концертну діяльність: виступав у скверах, біля Ратуші, на дискотеках. А ще вів вокальні групи на КЕМзі (ще коли той був у Старому місті), медучилищі і т. д. І ось після закінчення училища мене відразу забрали на роботу в районний Будинок культури. А вже звідти я пішов на службу в армію.

- Там довелося відкласти в сторону улюблені заняття музикою?

- В армію із собою я взяв і баян. Тож усі три армійські роки успішно суміщав службу - був радіотелеграфістом першого класу, начальником радіостанції, керував солдатським хором і був баяністом оркестру ансамблю пісні й танцю Прикарпатського військового округу. Буваючи в увільненні, я завжди спішив у центр Львова, щоб відвідати оперний театр. Я не курив, тож гроші йшли на музику. Часто заходив у консерваторію, знав викладачів.

- Тож закономірно, що після армії Ви вступили на музично-педагогічний факультет?

- Мене ледве не зачислили у Львівське вище військово-політичне училище. Уже були оформлені документи. Та я поїхав на батьківщину, зустрів своїх однокурсників із культосвітнього училища, взнав про відкриття нового факультету і вступив на нього.

- Після його закінчення Ви викладали тут хорове диригування. Як працювалося зі студентами?

- Легко. Студенти до мене тягнулися. Я вже був доросліший, адже пройшов армію. До того ж поряд з викладанням брав ще й приватні уроки диригування в народного артиста України, відомого композитора й диригента, професора Львівської консерваторії Миколи КОЛЕССИ. А звідти привозив цікаві новенькі мелодії. А ще зі студентами ми полюбляли грати складні твори, реквієми, меси.

Я й нині викладаю в училищі культури ?факультет?

- Тоді цікавою буде Ваша думка, чи треба молоді так рано одружуватися?

- Якщо таке трапляється, я звертаюся до них із проханням запитати у обранця, а чи згодний він (вона) обрати не тільки ваші статки, а й ваше захоплення і те, що виступатимете з кимсь іншим на сцені, пропадатимете зранку до вечора на роботі, не матимете вихідних. Часто це допомагає відвернути помилку на все життя.

ЙОГО "СМОТРИЧ"

- Миколо Петровичу, за роки діяльності на посаді директора Кам'янець-Подільської районної дитячої музичної школи Вами створено чимало цікавих колективів...

- Так. Це камерний хор викладачів, ансамбль пісні й танцю "Розмай", народний аматорський хор "Дністрові зорі" (с. Сокіл), хорова капела вчителів міста (1991 р. стала народною).

- Ваша гордість - то народний хор української пісні "Смотрич". Коли його створено?

- Восени буде вже 20 років, як Георгій МІСЮК, Анатолій КОНДРАТЕНКО, Петро КОНФЕДЕРАТ, Василь МОЦИК, Галина КОШМАН, Ніна ЛАТЮК, Ольга ЧОРНОБИЛЬ, Любов СЛИШИНСЬКА, Тетяна ГУДЗ, Наталія ПАСТУХ уперше заспівали пісню "Закувала зозуленька на стодолі, на розі". Через три роки (1990 р.) хору надали звання народного. Відтоді талановиті подоляни (склад хору поповнюється) виступили на всіх співочих полях України, взяли участь у багатьох святах, зокрема, у святі Козацької слави до 500-річчя Запорізької Січі, до 300-річчя Пилявської битви, зайняли перше місце на фестивалі-конкурсі національно-патріотичної пісні "Воля-97" в Івано-Франківську, побували у Болгарії, Прибалтиці, Польщі, Росії.

- Ви завжди могли знайти вихід з будь-якої ситуації?

- Там пожартую, там заспіваю - і все ладнається. Пригадується випадок під час виступу в закритій базі Севастополя - Балаклаві. Разом з нами тоді виступали і читці, і піаністи. І ось відомому піаністу Юрію КОТУ довелося грати на фортепіано, на якому ніхто не грав, як то кажуть, по ньому хлопці ногами ходили, три клавіші не працюють зовсім. "Знаєш, що я роблю, коли на баяні не грають клавіші, - роблю удар, як по барабану", - заспокоюю земляка. І він зіграв. Матроси зачаровано слухали сьомий вальс Шопена, та найбільше їх дивувало, що на їхньому інструменті взагалі можна щось зіграти.

- А ще цікаві випадки були?

- Їх було чимало. Хоча б цей же виступ на примиренні флотів у Севастополі 1992 р. Тодішній міністр культури Лариса ХОРОЛЕЦЬ сказала нам, що це дуже відповідальний виступ і може бути всяке. Завели нас на російський флот. Море важко дихає, стоять кораблі, носами насуваються на нас, а них сидять суворі матроси на чолі з командувачем КАСАТОНОВИМ. Перший номер - не аплодують, дивляться на Касатонова, другий - мовчать. А з нами їздила ??? - майстриня, що пекла торти. Вона вийшла і каже: "Діти мої! Я мама, у мене теж є діти..." А я думаю, що ж таке заспівати після цих гарних материнських слів, і згадав перший куплет про "легендарный Севастополь". Зааплодували. Після цього нас сприймали по-іншому. Ми й по місту ходили тоді в українській формі.

А хіба можна забути, як під час путчу ми за одну ніч зібралися і поїхали в Росію на підтримку демократичних сил. Як сиділи на уламках під "білим домом" у Москві і співали українські пісні. Тоді спеціально для нас на один день відчинили мавзолей, а на прощання Борис ЄЛЬЦИН вручив сувеніри. Крім нас, там були лише грузини.

- Чи відпочиваєте разом із колективом?

- Ми часто разом їдемо на пікніки, бували в Яремчі, ну і ніколи не пропускаємо таку чудову нагоду, як мій день народження.

ЙОГО ПІСНІ

- Коли почали самі писати пісні?

- Перші пісні я написав ще в училищі культури, але нікому їх не показував. І лише в 70-х роках, коли удосконалився в написанні аранжування, зайнявся цим серйозно. Серед перших таких пісень: "Гуси-гусоньки", "Была зима", "Пісня над Смотричем".

- Де пишеться найкраще?

- Скрізь. Буває, що треба швидко присісти, щоб не перебилось.

- Із собою завжди блокнот і ручка?

- І не тільки. Олівець, гумка - і то в кожній кишені.

- Назвіть улюблену свою пісню?

- Усі - це мої діти. Але особливо близька мені материнська тема. Із задоволенням оспівую рідне місто, щире і чисте кохання, подільську природу. Маю чимало жартівливих пісень.

- А чужу?

- Я люблю всі пісні, лишень би вони мали зміст. Не обов'язково, навіть, щоб вони були українською. А взагалі-то я мелодист, мій кумир Петро Чайковський, полюбляю романси.

- У Вас є три збірки пісень? А компакти?

- Уже є й четверта, але поки що рукописна збірка: "Пісня мого серця". А компактів маю два. Та їх, як і книги, я роздав. Для продажу немає нічого.

- У третій збірці "Щаслива зірка" багато пісень на духовну тему. Для Вас ця тема теж важлива?

- Так. Я захоплююся духовною музикою. Маю чимало платівок. Ходжу в храми послухати її. Така музика відводить людину в інший світ.

ЙОГО ЗАХОПЛЕННЯ, РАНОК ТА МРІЇ

- А як ще знімаєте напругу?

- Фізичною працею: копаю, прибираю або відпочиваю, навіть, коли витираю машину. А ще дуже люблю холодну воду. Облився, і знову бадьорий.

- З чого починається Ваш ранок?

- Із планів на день. Думаю, що і за чим робитиму сьогодні. Якщо не встигаю все виконати, працюю до 2-х годин ночі. До мене дзвонять люди і вибачаються, що пізно, а це ж лишень десята вечора.

- Що хотіли б скуштувати на свято?

- Люблю солодощі і будь-які рибні страви.

- Ваші діти перейняли Ваше захоплення музикою?

- У мене їх четверо: Оксана, Леся, Іван та Андрій. Але тільки Андрійко грає на баяні в школі мистецтв і має гарні голосові дані.

- Чи жалкує про щось у житті Микола Петрович?

- Жаль лише одного - можна було зробити більше. Є люди, які не знають, як згубити час, а я не знаю, де його знайти.

- Про що мрієте?

- Щоб у колективи прийшли фахівці, щоб удосконалили розпочате мною. Мрію більше писати для дітей. Адже любов до пісні починається з маленьких.

Колись на кожному підприємстві були хори, ансамблі. Мрію, щоб це відродилося. Радує, що дещо зрушилося, і цього року вже відбувся конкурс учительських колективів.