Вернуться в главное меню | на исторические сведения | к списку статей

Перейти у головне меню

Йосип і Софія

Фотокопія портрету Софії Потоцької, роботи художника Сальватора ТОНЧІЦя історія сталася в Кам'янці в романтичному XVII столітті. Хоча розпочалася вона неподалік від Кам'янця, в містечку Жванець, КУДИ весною 1778 року приїхав Йосип де ВІТТЕ, син Кам'янець-Подільського коменданта, щоб привітати королівського посла Боскампа ЛЯСОПОЛЬСЬКОГО. Посол зупинився в містечку над Дністром проїздом, повертаючись з Туреччини до Варшави. При зустрічі Лясопольськии не втримався і показав молодому Вітте сестер-гречанок, яких він купив на стамбульському базарі в подарунок королю Станіславу Августу. Молодша з сестер - Софія запала в очі, а можливо й одразу в серце Йосипу, і він відкупив її в Лясопольського за одну тисячу червоних золотих. Мабуть сам сорокарічний син кам'янецького коменданта на той момент не сподівався, що ця гарненька тринадцятирічна дівчинка стане його дружиною, матір'ю дітей і врешті-решт, не дивлячись на всі життєві перипетії, залишиться в його серці до останніх днів.

Та повернемося до початку подій, але вже в містечко Хотин, куди перебралися сестри-Глявоне. Майже рік проїздив туди Вітте, добиваючись серця Софії, але вона не хотіла подарувати його своєму палкому закоханому інакше, ніж через шлюб. Тим більше, що сама вона робила неабиякі успіхи, знайомлячись в жінки підполковника ЛОСЬКОГО з манерами вищих кіл суспільства і навчаючись польській і французській мовам. За цей час Софія навіть тричі змінила своє прізвище - ГЛЯВОНЕ, ЧЕЛИЧЕ, МАВРОКОРДАТО.
14 червня 1779 року Йосип Вітте, нехтуючи суспільною думкою, всупереч волі батьків, взяв в зіньковецькому костьолі шлюб з Софією Глявоне. Про батьківське благословіння не могло бути й мови: старий комендант в листах іронічно називав майбутню невістку "константинопольською мадам", а тщеславна Кароліна Вітте не хотіла чути про подібний мезальянс. Вона сприйняла так близько до серця цей шлюб, що злягла в ліжко і вже не встала з нього. Ян де Вітте не встояв перед красою гречанки, коли та впала перед ним на коліна, просячи благословіння і прощення для себе і свого чоловіка.

Через рік після одруження Йосип Вітте повіз улюблену дружину до Парижу, де молода красуня закрутилася у вирі європейського життя. До Кам'янця доходили поголоски, що навіть король Людовик XVIII обожнював її і схилявся перед її красою. В Парижі у подружжя народився син, якого назвали Іваном.

Палац коменданта кам'янецької фортеці Яна де ВіттеДо Кам'янця Софія де Вітте повернулася вже світською львицею і стала першою панею в місті. Палац коменданта наповнився гостями, в день св. Йосипа і св. Станіслава (королівські іменини) проходили бали з ілюмінаціями, феєрверком і стріляниною з гармат.
Після смерті в грудні 1785 року Яна де Вітте Йосип став комендантом кам'янецької фортеці. Це призначення остаточно утвердило Софію в ролі першої пані міста. Та кам'янецьке товариство, що складалося з військових і прикордонних панків, скоро наскучило чарівній комендантші, яка відчула смак парижських розваг і придворних інтриг. Вона вирішила випробувати свої можливості в дипломатії серед російських військових, що стояли табором поблизу кордону з Польщею. Не дивлячись на ревнощі та докори з боку чоловіка, Софія почала вправлятися в політичних інтригах і не без успіху. Вона переїздила з Вени до Стамбулу, зустрічалася з іноземними послами, в Криму була представлена імператриці, а в Петербурзі в подяку за послуги отримала від Катерини маєток в Білорусії.

Коли 1787 року Софія опинилася у Львові, Вітте, за свідченням мемуаристів, "одразу ж полетів до неї миритися; випрошував в неї прощення за минулі образи і в майбутньому обіцяв бути більш делікатним. Покірність чоловіка зробила її м'якшою і вона дала вмовити себе на подальше життя". Але повертатися в фортецю комендантша не поспішала. Не дивлячись на те, що сам король попередив Вітте: "... І не думай залишати фортеці через свою дружину", Вітте не послухався наказу і на початку 1788 року привіз Софію до Кам'янця. Повернення виявилося недовгим, весною Софія вже в статусі генеральші була в російському таборі, що стояв під хотинською фортецею. Сучасники подій пишуть, що тривала облога фортеці і часті перемир'я були пов'язані з прихильністю фельдмаршала графа САЛТИКОВА до кам'янецької комендантші, яка опікувалася долею своєї сестри, що була першою дружиною хотинського паші. Окрилена новими успіхами, Софія знову залишила чоловіка в фортеці, а сама опинилася в таборі ПОТЬОМКІНА, а потім в Варшаві.

Мабуть подорож не виправдала її сподівань. Повернувшись 1789 року до Кам'янця, Софія заспокоїла чоловіка словами: "Надаю перевагу цій фортеці перед столицею". Та правим виявився офіцер гарнізону ДАЛЬКЕ, який прокоментував повернення комендантом словами: "Ця пташка скоро вилетить з клітки...". І дійсно вилетіла, щоб ніколи вже не повернутися.

Вітте не хотів змиритися з втратою дружини і знову без дозволу короля залишив фортецю, і поспішив слідом за нею, через що позбувся посади коменданта. Посаду йому вдалося повернути (був призначений комендантом в Херсоні), а красуня-дружина залишилася з князем Потьомкіним, який почав давати їй доручення політичного характеру. Виконуючи завдання графа, в Ясах Софія зустрілася з графом Феліксом-Станіславом ПОТОЦЬКИМ. Ця зустріч привела до нового палкого кохання, яке змінило життя Софії, вона виїхала з Потоцьким за кордон.

1795 року Вітте послав Потоцькому грізного ультиматума з вимогою повернути дружину і в цьому ж році Софія приїхала до Львова. З огляду на висловлювання сучасників тих подій вкорінилася думка, що керувався Вітте лише меркантильними інтересами, та ми не можемо відкидати версію, що можливо мав надію і на примирення. На той час Вітте дослужився до чина генерала, мав титул графа і наміри повернутися на Поділля, щоб провести тут решту свого життя. Зіткнувшись з труднощами в клопотанні про розлучення, Софія поспішила до Кам'янця. Вітте сподівався, що зустріч з містом відродить в душі Софії спогади про бурхливу юність, кохання комендантського сина, яке відкрило їй шлях до блискучого світського життя. Він навіть звернувся по допомогу до спільного знайомого нещасливого подружжя, летичівського біскупа СЕРАКІВСЬКОГО, та Софія залишила без уваги пропозицію останнього помиритися з чоловіком. Результатом цих переговорів стало не примирення, а договір такого змісту. Дружина віддає чоловіку права на білоруські маєтки і 150 тисяч золотих подарованих їй Потоцьким по векселю, крім того дає йому 400 тисяч золотих для купівлі Грушевського ключа, який належить Потоцькому в Ушицькому повіті. Маєток цей має бути куплений на ім'я сина, та батько матиме на нього права довічного володіння. Потоцький бере на себе усі борги Вітте, серед яких і борг на недоставлене в Яси зерно сумою до 450 тисяч золотих; нарешті Потоцький зобов'язується виховувати сина графа - Івана Вітте, на той час п'ятнадцятирічного хлопчика. Ця угода, підписана 18 лютого 1796 року тягнула на два мільйони золотих, та до неї Вітте додав ще й село Демшин, придбане їм неподалік від Кам'янця в рахунок угоди. Невдовзі Софія змінила прізвище Вітте на Потоцька.

Маємо підстави вважати, що Йосип Вітте тримав у полі зору свою зрадливу дружину протягом всього подальшого життя. Коли в родині Потоцьких трапився скандал, Вітте написав супернику їдкого листа, в якому повідомляв, що знає про "пригоду", але разом з тим має бажання виправити стару помилку і пропонує купити в нього іншу дружину, значно молодшу за попередню і рівну їй по красі. Що стосується ціни - обіцяв бути навіть більш поміркованим.

Після смерті Вітте 1814 року серед його колекції був знайдений портрет п'ятдесятирічної Софії. Софія також до останніх років життя зберігала прихильність до свого першого чоловіка, навіть у заповіті вона висловила сподівання, що "сини та дочки Потоцькі будуть вшановувати Йосипа де Вітте, як батька свого...".

1822 року Софія Потоцька пішла з життя на п'ятдесят восьмому році життя. По ній залишився не лише великий спадок, не лише славнозвісна "Софіївка", а і легенда про силу жіночості, що здатна не лише змінювати долі сильних світу, а й впливати на перебіг політичних подій. Та хто знає, чи запалала би так яскраво зірка її успіху, якби не зустріла на початку шляху грецька дівчинка, майже невільниця, сина кам'янецького коменданта Йосипа де Вітте...

Підготувала Ганна КІВІЛЬША за матеріалами нарису Йосипа РОЛЛЕ "Доля красуні".
Ілюстрації: Фотокопія портрету Софії Потоцької,
роботи художника Сальватора ТОНЧІ.
Палац коменданта кам'янецької фортеці Яна де Вітте,
фотокопія креслень поч. XIX ст.
"Подолянин", 20 грудня 1997 р.

Читайте ще про Софію