Вернуться в главное меню | на исторические сведения | к списку статей

Євген Онацький

КАМ'ЯНЕЦЬ МОЇХ ЮНИХ ДНІВ

Я опинився в Кам'янці-Подільському в 1904 р., на одинадцятому році життя. Перед тим я жив у Глухові, де мій батько, Дометій Григорович, закінчивши місцевий Педагогічний Інститут, вчителював у міській школі ім. Терещенка та, одружившись із Тетяною Іванівною Сисоєнко із родини заможних глухівських міщан, придбав землю з гарним садом, побудував там за власним пляном дімок із чотирма кімнатами та ріжними господарськими прибудовами і зовсім нікуди не думав переїздити, почуваючись дуже добре поміж своїми співслужбовцями, родичами і знайомими своєї дружини. Його сини - Олександер, старший від мене на 5 років, та я вчилися в місцевій гімназії і теж почували себе добре не тільки тому, що мали численних приятелів поміж товаришами, а й тому, що мали тут добру бабусю, ще досі гарну, репрезентативну постать, та двох тіток, маминих сестер Маню і Саню, що нічого не жалували для своїх племінників...

І от нараз - наказ: "для пользи служби" переїхати до Кам'янця-Подільського на посаду завідувача паралелькою міської школи... Формально це для батька було підвищенням на службі, але фактично це була велика прикрість, - треба було лишати власну хату, добре насиджене місце і їхати в невідоме...

Це невідоме було цікаве: батько оповів мені про славне минуле того невідомого Кам'янця, показав мені світлини тамтешньої турецької фортеці, що вважалася свого часу неприступною, бо була побудована на скелястих урвищах глибочезного яру, що його прорвав тут Смотрич протягом тисячоліть.

- Проте, - сказав мені тоді батько, - назву "Турецька" ця фортеця придбала пізніше, від 1672 р., коли турки, разом із гетьманом Петром Дорошенком, відібрали її у поляків після 12-тиденної облоги. Хоча в 1699 р. Кам'янець зі своєю фортецею відійшов знову до Польщі, фортеця й далі називалася "Турецькою", як і міст, що, як бачиш, єднає її з містом, де вузький просмик петлі Смотрича, що оточує місто... На цьому мості турки скарали на голову Юрася Хмельниченка, невдалого сина великого гетьмана Богдана... В 1793 р. Кам'янець із його фортецею опинився через черговий поділ Польщі - в межах Росії.

Михайло Драй-Хмара. КАМ'ЯНЕЦЬ

Роля фортеці, що з давніх часів боронила Польщу й Україну від татар та турків, скінчилася і фортецю в 1808 р. було скасовано, а її славні мури, що в них, як кажуть, ще досі збереглися гарматні стрільна Дорошенка, що, не пробивши мурів, у них застрягли, стали мурами московської в'язниці... Тут, між іншим, був ув'язнений і відомий повстанський отаман Кармелюк, що його українські селяни Поділля, а навіть і Київщини вважали своїм оборонцем і захисником від утисків польських та московських поміщиків. Наш народ досі співає про нього гарні пісні як про народнього героя, але для російської влади він був тільки розбійником.

Для моєї романтичної натури, яку я унаслідував, мабуть, від матері, що в години, вільні від хатніх турбот, поринала в читання безчисленних книжок із міської бібліотеки, де бібліотекаркою була моя тітка Саня (Олександра) Сисоєнко, цього було досить.

Мені вже кортіло якнайскоріше побачити те старовинне місто, що в ньому, як казав батько, збереглося ще багато пам'яток старовини, були польські костели, яких я ще досі не бачив, був навіть турецький стрункий мінарет, що з нього колись у певні години розносився по всьому місту заклик до мохамеданської молитви...

Проте, зустріч із Кам'янцем значно прохолодила моє романтичне захоплення. Так, це правда. Турецька фортеця зі своїми високими баштами була дуже цікава, але всередину її не можна було дістатися - там і досі була в'язниця. Юлька гарматнів і гетьмана Дорошенка дійсно стирчали півкулями з міцних мурів, - але ж чи будеш на них довго дивитися?!

Захотілось мені обійти фортецю навкруги - чи не знайду чогось цікавішого? Пішов вузенькою, ледве помітною стежечкою. Спочатку все йшло добре, обійшов я вже чимало, але цікавого нічого не побачив - високі мури над тобою та прірва збоку. Але потім стежка почала все більше вужчати, маліти, маліти і нарешті опинився в пункті, звідки не міг рушитися ні взад, ні вперед. Жахливе почуття: щоб не впасти у прірву, ти тиснешся до скелі, а вона тебе відпихає, - і що більше тиснешся, тим сильніше вона відпихає... На щастя, з подвір'я в'язниці мене помітили і витягли нагору. Не обійшлося без належної поуки та належних епітетів, що їх тут не варто відтворювати.

Після того Турецька фортеця мене більше не цікавила.
Турецький міст із водоспадом під ним, де вода кипіла й бурлила, як в казані над вогнем, був дійсно дуже мальовничий: тільки тут Смотрич виглядав імпозантно. Взагалі ж це була зовсім мілководна брудна річка, що в ній навіть ніде не можна було викупатися, дехто, правда, купався під Турецьким мостом, але для цього треба було бути вправним і відважним пливаком. Правда, і Стрижень у Глухові не був великою річкою, але все ж там були чудові і місця для купання, і любо було дивитися, як він тихо і плавко провадив свої неглибокі, але чисті води серед зелених берегів. Коли дивився я на Смотрич, мимоволі дивувався, як могла така маленька річечка пробити собі дорогу через тверді скелі та й ще так глибоко в них заритися?!

А проте я пізніше довідався, шо Смотрич не все буває таким малим і безсилим: бувають часи, що він нараз набухає, здіймається і з непогамованою силою забирає з собою до Дністра все, що знаходить несподівано на свойому шляху. Один візник заїхав був у Смотрич, щоб промити його водою забруднені колеса свого воза, а тим часом десь там угорі сталася злива, нараз з'явилась хвиля і понесла зі собою і віз, і коні, і візника, що не вспів порятуватися...

А вулиці Кам'янця... вузькі, брудні, що кривулять поміж старими обдертими мурами незугарних будинків, повні жидівської дітвори, галасливої і теж брудної. Певно, були жиди і в Глухові, але було їх небагато, і були вони всі більш-менш заможні, а тому й чисто та навіть елегантно вбрані. А тут...

У Глухові вулиці були широкі, пролягали вони поміж зеленню садів, і для мене з товаришами були вони місцем ігор та забав: там гуляли ми в м'яча, який били палицею, щоб якнайвище підлетів, а супротивники його ловили (футболу тоді ще не знали); тут ми бавилися в горю-дуба, запускали ж змія, бігали навперегони, і земля була м'яка під ногами, і ніхто нам не заважав, ніхто не забороняв, і лише, коли хтось подавав гасло, що йде гімназійний надзиратель, кидалися ми врозтіч, хто куди, як злякані горобці. А тут, у цих вузьких, густо забрукованих слизьких вулицях, хіба можлива яка гра?!

Так представлявся мені Кам'янець у т. зв. Старому Місті, де ми оселилися. Мав Кам'янець і свої новіші частини - руські і польські фільварки з прегарними садами та мальовничий Новий Плян з чудовими парками та гарними модерними будинками, - але з ними я запізнався далеко пізніше, а поки що оселилися ми саме в Старому Місті на Довгій вулиці, що цілком відповідала описаним вище брудним вузеньким вуличкам.

Правда, і в Старому Місті були гарні, так би мовити, аристократичні місця - біля губернаторського палацу з великою площею перед ним та навкруги православного собору, що стояв на просторому майдані, обрамованому великими деревами, тут же була й державна гімназія, до якої ми з братом вступили - я до першої кляси, а він до п'ятої. Тут же близенько підносився і великий катедральний костел готицького стилю з мінаретом біля нього, а напроти - міська школа, де "смотрителем" був тоді Сергій Митрофанович Іваницький, безпосередній зверхник батька, відомий пізніший дослідник української старовини.

Ця школа була переповнена учнями, і тому прийшлося відкрити паралельні кляси, і для них було знайдено старий двоповерховий будинок саме на Довгій вулиці, де знайшлися три досить великі кімнати для завідувача та його родини. Було тут просторе подвір'я з кількома великими деревами.

Довга вулиця тяглася вздовж Смотрицького яру і з неї можна було б мати гарний краєвид на мальовничий парк Нового Пляну з його горбами, вкритими деревами та кущами. Тут літніми вечорами збиралася молодь, і далеко Смотрицьким яром лунали голосні пісні - на жаль, довгий час переважно московські... Кажу, можна було б бачити... коли б не оті обдерті, старі кам'яниці, так наліплені одна до одної, що за ними взагалі нічого не було видно.

І з будинку нашої школи теж ніякого краєвиду не було ж видно - він відкривався аж позаду господарських прибудов, що замикали подвір'я від Смотричу. Тут було нічиє похиле узбіччя яру, поросле густими кущами. Отут-то я намагався надолужити втрату тих ігор та забав, що я мав у Глухові.

Допомагали мені в цьому Іван та Грицько Вікули, найближчі мої сусіди, що їх садибу відділяв від нашого подвір'я лише низенький паркан, що не міг бути для нас жодною перешкодою і скоріше нас єднав, ніж роз'єднував. До того ж був він незвичайно коректний: нам не доводилося зазнавати через нього жодних прикростей за подерті штани.

Був у тій родині ще й третій син, Микола, що вчився в останніх клясах Духовної Семінарії. Був він надто поважний і міг товаришувати хіба мойому братові. Пізніше він був професором хемії в Українській Господарській Академії в Подебрадах та членом ОУН. Залишив по собі кілька наукових розвідок та праць зі свого фаху. Натомість двоє молодших, Гриць та Іван, були мені добрими товаришами. З Грицьком, правда, я пізніше розійшовся через брак спільних зацікавлень, але Іван вчився у тій же гімназії і в тій же клясі, що й я, тільки в паралельному відділі, - був дружком на мойому весіллі в Києві в 1915р.

Безтурботно і без особливих подій пройшов перший рік нашого життя на Довгій вулиці. Бавилися ми на узбіччі яру поза господарськими прибудовами, рили там печери, ніби розшукуючи якісь невідомі скарби, гойдалися на гойдалці попід деревами подвір'я і робили все те, що належало хлопцям нашого віку[...]

Революція 1905 р. знайшла нас ще на Довгій вулиці. Були маніфестації, мітинги на площах, промови... Ходили натовпи з прапорами, з транспарантами, кричали, галасували... Все це мусіло вражати хлоп'ячу душу, і все ж ті події пригадуються мені якось невиразно, ніби в тумані, без виріжнення місць, імен та дат. Натомість один дрібний, ніби зовсім незначний факт, врізався мені глибоко в пам'ять. Одного дня ми з братом сиділи в своїй кімнаті і співали якусь московську пісню, здається, популярну тоді про Стеньку Разіна:

Із-за острова на стряжень,
На простор морской волни...

Нараз входить до кімнати батько і звертається до нас:
- Хлопці! Заспівайте щось українське... ця московщина вже так набридла!
Батько мій був українським Никодимом і льояльним службовцем: знав добре українську історію, любив усе українське і почував себе українцем, але своє українство старанно ховав від стороннього ока. В хаті у нас, як тоді, зрештою, і в усіх інтелігентських родинах, панувала московська мова, і, хоч батько й любив підкреслювати, що ми походимо з давнього козацького роду, своє "мазепинство" ховав глибоко в душі, був вчителем, що, як і всі інші вчителі на Поділлі (і здається, на всьому Правобережжі), одержував спеціяльний додаток до платні - "за обрусеніє края".

І тут нараз українська мова й обридження московщиною! Лише пізніше я довідався, що батько поза службовими годинами перекладав поеми Лєрмонтова на українську мову, мріяв про введення української мови по школах і готував для того "задачник" аритметичних завдань (він учив математики), що, на жаль, як і переклади з Лєрмонтова, залишились невидрукуваними. Він дописував до журналу "Киевская Старина", до газети "Киевские Отклики", що відзначалися своїм українофільством, а пізніше до "Ради" та педагогічного журналу "Світло", підписуючись псевдонімом "Збір", чи "Збірок", що вказувало на його походження з села Бірок (а властиво з Хоменківського хутора) на Гадяччині.

Коли почалася революційна відлига і на національному полі, батько перестав був ховатися зі своїм українством, взяв участь у творенні в Кам'янці "Просвіти" і, вміючи добре деклямувати, виступив одного разу на якомусь вечорі, з переважно українською програмою. Батько тоді продеклямував Глібова "Вовк і ягня" і мав великий успіх. А я добре запам'ятав той вечір не тільки завдяки успіхові мого батька, але й тому, що я тоді вперше почув у гарному виконанні семінаристів славний хор із "Вечерниць" Ніщинського "Закувала та сива зозуля". Могутні семінарські баси своїми "султанами" та "кайданами" полонили тоді мою душу...

Я і брат поволі українізувалися. Ані гімназія, ані взагалі оточення тому не сприяли. Революційна відлига тривала недовго.
Прийшли репресії. Батько знову заховався в шкаралущу льояльного службовця. Але час робив своє. Збуджена національна свідомість уже не засинала. До того спричинилися й такі факти, що наш далекий родич, Микола Онацький, обраний до Державної Думи, став там членом Української Громади. Приходила "Рада" з Києва. Приходило "Світло". Довідалися ми про поета Никанора Онацького, що писав вірші українською мовою... Ретельно читаючи у вільний від учення час московські книжки, я час від часу натрапляв і на українські. Пам'ятаю товстезні томи збірника "Вік", друкованого ще т. зв. ярижкою, себто московським правописом із літерою "яри".

Не бракувало в нас і Кобзаря Т.Шевченка, Глібова та ін. Тим часом Сергія Митрофановича Іваницького, "смотрителя" міської двоклясової школи, дуже симпатичну й милу людину, теж одного з українських Никодимів, що був у товариських взаєминах з моїм батьком, для "пользи служби" перевели кудись із Кам'янця, а на його місце призначили батька.

Покинули ми Довгу вулицю і переїхали до Костельної, до великого двоповерхового будинку школи. Тут дістали ми мешкання з чотирьох гарних кімнат, з котрих три - вітальня, їдальня та відпочивальня батьків виходили вікнами на просторе подвір'я, де під час перерв між лекціями бавилися учні, а одна наша з братом кімната виходила в невеличкий, але затишний, з великими деревами шкільний сад, де ніколи не бувало нікого стороннього, і я часто, особливо в літню спеку, проводив там час, студіюючи та читаючи чи приймаючи товаришів. Сюди ж, у сад виходили вікна і шкільної бібліотеки, що фактично була нашою п'ятою кімнатою, бо нікого там ніколи не було в позаучбові години. Засклені шафи, що стояли вздовж усіх стін, були повні цікавих книжок...

Незважаючи на близкість катедрального костелу та православного собору, я в них майже ніколи не бував, до костелу мені не випадало ходити, - я тільки іноді, в чисто католицькі свята, споглядав із вікон школи на урочисті ходіння ксьондзів під дорогоцінним наметом чи бальдахином та маси польського населення, що тих ксьондзів супроводили, голосно співаючи побожні пісні, що мені аж ніяк не імпонували своєю мелодією: до собору ж я не мав часу ходити, бо наша гімназія мала свою простору домову церкву, яку гімназисти мали обов'язок відвідувати при кожній вечірні та літургії. Широкими рядами вишикувалися вони в парадних синіх мундирах із срібними ґудзиками та срібними позументами на стоячих комірах, кляса за клясою, - попереду стояли директор, інспектор та вчителі, а декілька дижурних вчителів та один із надзирателів, Савицький, високий, огрядний, але з маленьким обличчям хижого птаха (за те ми звали його Сичем), стояли збоку та ззаду і стежили, щоб учні не розмовляли між собою під час Служби Божої. Нелегко це було вистояти нерухомо яких півтори години під постійним наглядом начальства, але мені досить скоро пощастило від цього звільнитися: мене прийнято до одного з двох хорів, що співали в церкві по черзі, намагаючись один одного в тому співі перевершити, - в хорі час проходив далеко швидше - тут не було потреби стояти непорушне, можна було й перекинутися з товаришами якимсь словом, якоюсь заввагою... До того ж у старших клясах на мене припав обов'язок читати Апостола... Це читання Апостола та особливо виголошування належних до того прокимнів дуже мені придавалося: з природи дуже несміливий, я страшно губився й червонів до сліз, ніби як соромлива дівчинка, кожного разу, як хтось із старших до мене заговорював... А що вже казати про якісь виступи перед незнайомими людьми...

Щотижневі виступи серед церкви перед уважними поглядами вчителів та насмішкуватими поглядами товаришів мене зовсім перевиховали і дозволили мені пізніше, вже в студентські часи сміливо виступати перед ширшими авдиторіями...

Гімназія, як вже я згадував, була переповнена, і кожна кляса мала паралельку теж приблизно з такою кількістю учнів. І от - дивна річ - на цю загальну кількість майже 80 осіб я ледве пригадую собі лише кілька прізвищ: мабуть, це тому, що я їх, по скінченні гімназії, вже ніколи не зустрічав ні в приватному житті, ні в громадському. Вийняток тут роблять тільки вже згадуваний Іван Вікул, Євген Приходько, Володимир Січинський, що брали пізніше чільну участь в українському суспільному та науковому житті. Два останні походили з родин, що поруч із родиною д-ра К.Солухи відіграли велику ролю в українізуванні Кам'янця, беручи діяльну участь не тільки в кам'янецькій "Просвіті", але й пізніше в творенні Українського Кам'янецького Університету. Батько Волод[имира] Січинського, о. Ю.Січинський (властиво Є.Сіцінський.-Ред.), був відомим археологом, членом НТШ та Українського Наукового Т[оварист]ва в Києві, основником і директором історично-археологічного музею в Кам'янці. Отже, не дивно, що й Володимир став пізніше відомим ученим, мистецтвознавцем, дійсним членом НТШ і УВАН, автором численних наукових праць. Проте в гімназії ми з ним не були дуже близькі, бо і він, як і Ів.Вікул та Є.Приходько, вчилися в паралельці. У тій же паралельні вчився і Затонський, брат пізніше відомого большевика, члена радянського уряду. Був він одним із кращих учнів в паралельці. Але в дальшому про нього нічого не приходилося мені чути. Чи пішов він слідами брата, не знаю. Українських симпатій в нього не помічалося.

Такі симпатії розвинулися пізніше в моїх товаришів Валентина Уса та Савицького, сина надзирателя Сича. Помічалися українські симпатії і в Оржеховського, лідера польської групи учнів, котрих тепер не пригадую нікого. Серед жидів, досить численних, пригадую Гельмана та Гершмана. З останнім ми були дуже заприятелювали - це був розумний і культурний хлопець, що, як і я, любив книжки і багато читав, а потім ділився зі мною враженнями від прочитаного. Та з бігом часу, в міру того, як ми зростали і формували свої світогляди, між нами почала зарисовуватися прірва, що зрештою довела до розриву: йому не подобалося моє українство, яке він уважав вузькоглядством та заперечуванням поступу, що, мовляв, веде до інтернаціоналізму та космополітизму, а не до замикання в тісних межах місцевого партикуляризму чи націоналізму. Не знаю його дальшої долі, але не відкидаю можливости, що він пізніше став большевиком...

Тим часом мій брат Олександер скінчив гімназію і виїхав до Києва, де вступив на фізико-математичний факультет університету та негайно став членом Української Студентської Громади. На літні і зимові вакації він приїздив до Кам'янця, і в нашій хаті все частіше можна було почути українську мову. До того ж "для пользи служби" до нашої школи прислали Никифора Яковича Григорієва, що вже й тоді брав участь в нелегальних організаціях, а пізніше співпрацював у "Раді" та в тижневику "Маяк" (псевдо Гр. Наш), ще пізніше був членом Української Центральної Ради, лідером її фракції українських] соц[іялістів-]революціонерів та в 1918 р. міністром освіти УЦР. Його приїзд значно підсилив українську стихію нашої хати, а моє українство почало так виявлятися назовні, що інспектор гімназії (не пригадую його прізвища), що викладав у нас російську літературу і був дуже задоволений з моїх "сочіненій", себто вправ на літературні теми, уважав своїм обов'язком закликати мене до себе та по-батьківськи перестерегти, що я можу дуже собі пошкодити тим "мазепинством", а найбільше можу пошкодити ним моєму батькові...

У 1912 р. я скінчив гімназію зі срібною медалею - золотої мені не дали через оту кляту математику, що все переслідувала мене, а власне й викладач Ґоршков, великий педант, як і належить математикові, що не міг зносити моєї звички при ріжних альгебраїчних вправах губити плюси чи мінуси... Все ж з того року в мене залишилися два цікаві спогади. Перший зв'язаний із давнім звичаєм нашої гімназії влаштовувати кожного року 30 січня баль, на який запрошувано старші кляси двох жіночих гімназій - Маріїнської державної та Славутинської приватної. Розпорядниками на тому балі були призначувані учні останньої випускної кляси. Отже, 30 січня 1912 р. припало й на мою долю бути таким розпорядником, себто прийняти милих гостей та стежити, щоб вони не нудилися, вживаючи відповідних заходів. Яких я тоді заходів вживав, я вже не пригадую, але пам'ятаю дуже добре, що під кінець того балю я був несказанно втомлений...

Другий спогад в'яжеться з роздачею атестатів про скінчення гімназії - себто з актом, не тільки дуже важливим для кожного з нас, що те свідоцтво одержав, але й для всього гімназійного начальства, що тоді запрошувало на цей урочистий акт губернатора та інших визначних громадян міста. По скінченню церемонії мала відбутися патріотична маніфестація співанням російського гімну... Але патріотичної маніфестації не відбулося, і за це, мабуть, потім потерпіли гімназійні власті, а "абітурієнти", як нас тоді називали, виявили недвозначно досить революційний настрій, що почав уже охоплювати суспільство, а особливо молодь.

По скінченні гімназії я, як і брат, подався до Києва, де вступив на історично-філологічний факультет і одночасно - до Української Студентської Громади. На зимові й літні вакації я вертався з братом до Кам'янця. Залізниці тоді в Кам'янці не було, і треба було їздити кіньми до Лаври або аж до Проскурова... Зимою приходилося чимало й мерзнути на тих переїздах, і час довго тягнувся, особливо якщо приходилося їхати до Проскурова (90 кілом.), бо через Дністер не раз бракувало переправи. Зате вдома час пролітав занадто швидко: 12 січня ми святкували день св.Тетяни, янгола-хоронителя нашої добрячої матері, а 13 січня я вже вибирався в дорогу, щоб поспіти на іменини 14 січня моєї будучої дружини Ніни.

Літні вакації були довші. І ми їх гарно використовували: тоді в нашій школі відбувалися літні курси для народніх учителів. Щовечора велика група тих учителів збиралася в призначеному місці десь за містом, у полі, і ми там під відкритим небом провадили розмови на теми української історії та культури, не забуваючи згадати про всі ті утиски, що їх вони зазнавали під московським ярмом. Було незвичайно приємно бачити, як ті народні вчителі пожадливо ловили кожне наше слово... Чи брав участь у тих наших "курсах" Н.Григоріїв - тепер не пригадую. Та влітку 1915 р. такі курси вже не відбувалися: під загрозою австрійського наступу прийшов наказ евакувати нашу школу, і одного не надто приємного дня, дуже раненько, позбиравши найнеобхідніші речі, ми посідали на вози і потяглися довгою валкою кудись на схід. Я їхав разом із Никифором Якимовичем і ми розмовляли про те, що ця війна може дати Україні. Ми вже тоді знали, що по австрійському боці виступають українські легіони, що мріють про перемогу над Москвою та самостійну Україну... Та наша евакуація тривала недовго. Ми знову накоротко повернулись до Кам'янця, щоб потім виїхати до Києва.

Та і мій батько вневдовзі переїхав знову до Глухова, де став викладачем в тому самому Педагогічному Інституті, де колись сам учився... Шлях на Кам'янець для мене остаточно закрився.

Але я все згадував і згадуватиму з подякою і любов'ю це стародавнє місто моїх юних днів, бо я в ньому усвідомив свою національну приналежність і обов'язок працювати для визволення мого поневоленого народу, я бачив, як тяжко переживав мій батько свій моральний трагічний конфлікт - спільний тоді багатьом українським інтелігентам, особливо вчителям - між свідомістю українського патріота і обов'язками льояльного службовця, - це визначило ввесь мій дальший життєвий шлях.

Буенос-Айрес - 12.VІІ 1966 р.
Спогад відомого громадського діяча, журналіста й науковця Євгена Юнацького (1894-1979) подаємо з невеликими скороченнями за першодруком у "Календарі-альманасі "Відродження". 1968" (Буенос-Айрес, 1968).

Правда України, № 3-4, 2000 р.