Повернутись в головне меню | до історичних відомостей | до списку статей

Секція: Кам'янець-Подільський у нову добу

УДК 94(477.43)"17-18"

А.Г. Філінюк, м. Кам'янець-Подільський

Опубліковано в: Кам'янець-Подільський у контексті українсько-європейських зв'язків: історія і сучасність. Збірник наукових праць за підсумками другої міжнародної науково-практичної конференції. - Кам'янець-Подільський. - 2005.

Кам'янець-Подільський наприкінці XVIII – у першій третині XIX століття: становлення губернського центру російської імперії

У праці розкриті адміністративні та політичні заходи самодержавства наприкінці XVIII - у першій третині XIX століття щодо перетворення Кам 'янця-Подільського в губернський центр і опору Російської імперії на її південно-західному напрямі та зміни, що відбулися в місті під їх впливом.

Ключові слова: адміністративні заходи, губернський центр, органи управління, громадське життя, конфесії.

Як відомо, до початку 90-х років XVIII століття Кам'янець-Подільський зі своєю першокласною фортецею відігравав роль центру Подільського воєводства і посідав ключове місце у торговельно-економічній та соціально-культурній сферах, створюючи навколо себе відповідний геополітичний простір на південно-східних кресах Речі Посполитої, в склад якої до 1793 року входила Правобережна Україна. З точки зору Російської імперії місто було дошкульним подразником на шляху реалізації експансіоністської політики самодержавства. Тому, з приєднанням Правобережної України до Росії імператриця Катерина II, керуючись воєнними та адміністративно-фіксальними міркуваннями, вже в першому документі на ім'я генерала Кречетникова М.Н. дала конкретні настанови про невідкладне оволодіння містом-фортецею. "Сей важный город (А.Ф.: Кам'янець-Подільський), зазначалося в рескрипті, необходимо надлежит иметь в руках наших и чем скорее то учинится, тем будет полезнее; ибо с покорением оного все кончится и все будет спокойно" [1, 9]. З цієї тези можна виділити кілька принципових аспектів. По-перше, Кам'янець до останнього залишався оплотом поляків, який царизм прагнув невідкладно ліквідувати. По-друге, ставилося завдання якнайшвидше оволодіти цим стратегічним пунктом. По-третє, із оволодінням ним пов'язувалося забезпечення спокою в усьому регіоні. По-четверте, Санкт-Петербург розглядав його ключовим об'єктом на шляху підкорення всього Правобережжя. По-п'яте, оволодівши містом, самодержавство сподівалося забезпечити спокій і покірність корінних мешканців [2, 55].

Таке ставлення самодержавства до Кам'янця будувалося з потреб адміністративного облаштування краю за російськими вимогами, відповідно до яких місто розглядалося передусім як місце присутності російської адміністрації, а вже потім як до господарського і культурного центру. На цьому потрібно особливо наголосити, оскільки воєнно-політичне оволодіння містом-фортецею було лише першим стратегічним кроком на шляху інкорпорації великого українського регіону, що вимагала розрахованої на багато років і десятиліть комплексної, довготривалої політики.

Північно-східний вектор розвитку міста започаткували переговори представників російського командування в особі генерала Дерфельдена з комендантом фортеці і кам'янецького гарнізону Злотницьким А., перехід без єдиного пострілу його особового складу на бік росіян, складення вошами та офіцерами гарнізону, дворянами і духовенством присяги на вірність російській короні, що завершились вступом у місто російських батальйонів Чернігівського піхотного полку і взяттям ним ситуації під свій контроль. З цієї нагоди фортеця салютувала 101 гарматним залпом [3, 302].

Інформацію про реакцію імператриці на повідомлення про оволодіння російськими військами Кам'янецькою фортецею 21 квітня 1793 року залишив у своєму щоденнику Храповицький (изд. Борсукова - Петербург, 1874 г. С 426-427), переповівши наступне. "Вышедши...сама нам сказывать изволила, что гарнизон Каменца-Подольского добровольно присягнул 21 апреля в день рождения и причащения её Величества. Я, Тучанинов и камердинер Тюльпин подошли к руке и поздравили..." [4, 5]. Через три дні після оволодіння російськими військами Кам'янцем-Подільським генерал-губернатор Кречетников М.Н. із захопленням написав дні Суворову О.В. таке: "Покорение Каменца-Подольского скипетру великой нашей Самодержицы в день 21 сего месяца доставляет мне приятнейшее удовольствие принести искренейшее мое поздравление вашему сиятельству, яко соучастнику и любителю всех полезных для отечества дел, как с занятием сей важной крепости, так и вообще с знаменитым и обширным для России приобретением... о чем тем приятнее мне известить ваше сиятельство, что нигде не употреблено и злотника пороха, и все кончилось с желаемою тишиною и спокойствием" [5, 66].

Реалізуючи інкорпораційну політику адміністративними методами, що мало на меті ліквідацію особливостей національного способу життя як потенційного джерела спротиву імперському владарюванню [6, 51], Петербург реалізував кілька заходів, спрямованих на нейтралізацію Кам'янця як оплоту поляків і католицизму в Правобережжі. Введення російських військ, проголошення рескрипту і маніфесту, підписання міжнародних документів були першими воєнно-політичними кроками на цьому шляху. Вслід за цим були вжиті конкретні заходи щодо територіально-адміністративного розмежування та налагодження

управління. Якщо на півдні України міста потрібно було створювати і будувати, то в Правобережжі в них слід було здійснити відповідні перетворення. Виходячи із цієї стратегії, російське самодержавство позбавило Кам'янець-Подільський статусу головного міста колишнього Подільського воєводства. За російськими стандартами йому залишили тільки роль фортеці, а основна територія воєводства - (Летичівський та Червоноградський повіти) відійшла до новоствореної Брацлавської губернії. Трохи пізніше Кам'янець оголошується центром невеличкої однойменної області, сформованої з колишнього Кам'янецького повіту, що стала структурною складовою Ізяславської губернії та була підпорядкована Ізяславському губернатору. Юридичним документом щодо цього став указ імператриці Катерини II від 23 квітня 1793 року "О присоединении к России от Польши некоторых областей и об учреждении из оных губерний Минской, Изяславской и Брацлавской" [7, 17090].

Трохи більше ніж через два роки імператорським указом від 1 травня 1795 року Кам'янець-Подільський став головним містом утвореної Подільської губернії. Рівно через три тижні на виконання указу імператриці Катерини II від 22 травня 1795 року Кам'янець-Подільський був перетворений у центр Подільського намісництва. Іменним указом імператориці від 5 липня 1795 року "О разных распоряжениях касательно устройства Волынской и Подольской губерний", даним генерал-губернатору Мінському, Волинському, Брацлавському і Подільському Тутолміну Т.І., Кам'янець-Подільський був знову визначений губернським центром [8, 17354].

Чергових змін місто зазнало відповідно до імператорського указу від 17 січня 1796 року, за яким Подільська губернія набула нових адміністративно-територіальних меж, а за Кам'янець-Подільським остаточно закріпилася роль губернського та однойменного уїздного центру. У Кам'янці, як одному з форпостів імперської політики в регіоні [9, 45], росіяни зосередили потужний управлінський апарат губернського та уїзного рівнів [10, 17448,17467]. Зокрема, були утворені й стали функціонувати канцелярія губернатора, губернське правління, казенна палата, палата кримінального суду, палата словесного суду. приказ громадської опіки, верхній земський суд, губернський магістрат і губернська розправа. Одночасно в Кам'янці, як уїздному місті, були відкриті відповідний уїздний суд, дворянська опіка, нижній земський суд, словесний суд, казначейство та поліція. В місті було здійснено реорганізацію ратуші і магістрату, а також визначено та затверджено структуру міських установ [11, 1-98; 1-14], у тому числі і магістратської канцелярії [12, 4-5] тощо. В ньому набрали чинності правила користування новим календарем і вимоги щодо переміщення по службі посадових осіб [13, 7-8].

Для охорони імперських інтересів і російської законності з 1798 року в Кам'янці організувати губернську роту і штатну військову команду [14, 1-16]. Разом із окупаційними військами та властями в місті були створені органи поліцейсько-адміністративної влади, що стали діяти за російським законодавством Тоді ж була запроваджена посада земського смотрителя (наглядача), у розпорядженні якого перебувала невелика команда солдатів.

Кам'янець-Подільський став резиденцією воєнних генерал-губернаторів, які виступали однією з найважливіших складових єдиного державного політичного організму Російської імперії в і руках яких сходилися всі нитки оперативного управління, зокрема: О.О.Беклєшева (1796-1798), І.В.Гудовича (1798-1800). АГ.Розенберга (1800-1803), І.МЕссена (1803-1812), О.М.Бахметьєва (1812-1823) та подільських цивільних губернаторів, зокрема М.О.Вердеревського (1795-1796), Жукова (1796-1798), О.Є.Юзефовича (1798-1800). І.П.Тензена (1800-1801), В.І.Чевкіна (1801-1808), П.І.Фон-Берга (1808), П.М.Литвинова (1808-1812), К.Ф.Сен-Прі (1812-1815), С.І.Павловського (1815-1822), М.М.Грохольського (1823-1831) [15, 71-72] та ін.

На виконання низки імператорських указів, реєстру правил і височайших вимог наприкінці XVIII століття у місті було здійснено реформування існуючої за Речі Посполитої судової системи та приведено її функціонування у відповідність із російськими стандартами "по образу всевысочайшего о губерниях учреждения...в производстве гражданских и уголовных дел, ...дабы было повсеместное единообразие" [16,43-44; 46]. Найвищою судовою інстанцією губернського рівня став виступати головний суд, що одночасно слугував апеляційною інстанцією для повітових, підкоморних, магістратських і ратушних судів. Структурно він складався з першого або кримінального та другого чи цивільного департаментів, штати яких складались із голів, радників, депутатів і секретарів. У роботу головного суду були запроваджені ординарійний, ремісійний і екзекуційний реєстри, в яких відповідно вписувалися справи про прості борги, про помістя, про землі тощо; заносилися справи, що вимагали негайного розв'язання (про невиконання контрактів, про викупи помість, по указах Сенату тощо) та справи, які вимагали виконання за судовими вироками [17, 114]. Спочатку в головному суді було запроваджено російську мову, згодом дозволено вести справи російською та польською мовами [18, 18850]. Для цього в його штаті працювали секретарі, що вільно володіли польською мовою і знали звичаї місцевого судочинства [19, 18670]. Рішення дворянських йорів набували чинності після затвердження губернськими правліннями.

Істотні зміни були внесені в діяльність дворянських зборів, які розмістилися в двоповерховому будинку на садибі Іоанно-Предтеченської церкви. 1799 року імператорським указом у Кам'янці-Подільському набрав чинності новий порядок обрання дворянськими товариствами через кожних три роки голів головних судів губерній і щорічного обрання чиновників головних земських судів [20, 108-109]. Інших членів суду призначав Сенат за поданням губернатора та погодженням із міністерством внутрішніх справ [21, 1071]. Це дозволяло забезпечувати присутність на ключових посадах переважно росіян або зрусифікованих українців із Лівобережжя. Як правило, голів департаментів головних судів обирали з числа

колезьких радників, досвідчених чиновників із середовища російських чи польських дворян, а їх радників - із надвірних радників, або дворян [22, 126-140]. Серед судових чиновників переважали етнічні росіяни, поляки, євреї та іноземці.

Так по мірі формування та утвердження російської адміністративно-територіальної системи в місті набирали сили, розвивались і міцніли імперські державні структури й перетворювалися у домінанти його суспільно-політичного життя. В перших десятиліттях XIX століття визначилася та набула стійкості тенденція до уніфікації адміністративного та судового апарату, збільшення апарату управління й розширення системи поліцейських і станових дворянських органів Кам'янця і Подільської губернії, поліпшення умов для їх функціонування та, навпаки, звуження рамок місцевого самоуправління, обмеження комплектування чиновницьких посад із корінних мешканців міста і посилення їх безправ'я. Саме вони виступали чинниками розвитку губернського центру та були факторами, що спричиняли й визначали характер і специфіку характерних для нього рис, явищ, подій, процесів.

На межі XVIII-XIX століть Кам'янець-Подільський був перетворений у важливий військовий центр Правобережної України, в якому розквартировувався численний воєнний гарнізон. На перших порах тут розміщалися штаб і основні підрозділи Українського піхотного полку. Після переможного закінчення війни з Наполеоном до міста-фортеці повернувся один із полків 2-ої армії, де службу проходив відомий у майбутньому організатор таємного політичного гуртка "Залізні персні" В.Ф.Раєвський. Влітку 1818 року сюди також прибули та були розквартировані штаб і військові частини 13-тої піхотної дивізії.

Згідно з указом імператриці від 7 серпня 1795 року в м. Кам'янці-Подільському стала функціонувати штаб-квартира спеціальної Прикордонної комісії [23, 22]. На її утримання з місцевого бюджету було виділено 5 тисяч рублів [24, 22]. Комісія проіснувала до кінця 1796 року, тобто до повного виконання поставлених перед нею завдань щодо визначення лінії державного кордону та встановлення прикордонних знаків. Після того її розформували, а документи передали в канцелярію воєнного губернатора.

Із 1795 року з метою налагодження митно-карантинної системи в губернському центрі почали функціонувати прикордонний комісаріат і митний департамент [25, 464], особовий склад якого нараховував близько 220 працівників. Більшість чиновників цих відомств була з числа колишніх військових, що мали досвід виконання подібних завдань на професійному рівні [26, 446-447]. У 1799 році в місті були розміщені підрозділи єгерського полку Медкова, що несли карантинну службу на кордоні. Для потреб їх особового складу було споруджено великий будинок з казармами для солдатів і кімнатами, службовими та побутовими приміщеннями для офіцерів [27, 24-25]. Крім того, з метою посилення контролю за діяльністю митних і прикордонних органів при канцелярії воєнного губернатора була організована спеціальна служба з прикордонних справ на чолі з інспектором. Штат служби складався із 8 чиновників, а утримання забезпечувалось за рахунок губернського бюджету [28, 54]

Майже одночасно для здійснення прокурорського нагляду за законністю управління та дотриманням імперських норм у Кам'янці-Подільському було сформоване відомство губернського прокурора [29, 2-3], в безпосередній підлеглості якого знаходилися радники та канцеляристи губернського правління. Пізніше, в зв'язку з розширенням спектру повноважень і ускладненням завдань органів прокурорського нагляду, штатна чисельність губернської прокуратури неодноразово змінювалася, внаслідок чого зросла за перші десятиліття ХГХ століття більше ніж у чотири рази.

Після 1793 року в місті розпочала формуватися система поштового зв'язку, як важлива ланка державного механізму Російської імперії і місто перетворилося у прикордонний поштовий центр на її південно-західній окраїні. В міській поштовій станції працювало 12 чиновників, а зв'язок і естафети забезпечувалися за допомогою 24 коней. В квітні 1799 року імператор Павло І своїм указом затвердив примірний штат поштової контори та поштової експедиції губернського центру. Зокрема, в штаті поштової контори працювали: поштмейстер, його помічник, перекладач, бухгалтер, унтер-офіцер, 12 поштарів і два сторожа. Число нижніх канцелярських служителів відомства документом не регламентувалося, проте був чітко зафіксований річний фонд їхньої заробітної плати, що дозволяло наймати на роботу не більше 5-6 працівників. Поштова експедиція складалася з експедитора, його помічника та 4 поштарів. Водночас, у місті функціонувала виїздна поштова експедиція з числа поштового експедитора та двох поштарів [30, 257,259].

На межі XVIII - XIX століття почали досить помітно змінився зовнішній вигляд і посилилася господарська складова Кам'янця. Зокрема, храми високохудожнього візантійського стилю почали скорочуватися і замінюватися на північноросійський архітектурний стиль[31, 217]. Підкреслимо, що його архітектурне обличчя мінялося під впливом задач і функцій, які полягали в первинному призначенні тих чи інших будов. На російський кшталт у місті стали перебудовувати існуючі приміщення, споруджувати нові будинки, такі, як наприклад, палац подільського маршалка К.Старжинського на вулиці Троїцькій, торговельні об'єкти, площі, сквери. Число храмів візантійського і західного стилів з початку XIX століття почало скорочуватися, натомість стали з'являтися культові споруди північноросійського архітектурного стилю. Водночас двоповерховий єпископський палац був переобладнаний під повітове училище. Першим об'єктом, спорудженим у 1793 році за проектом російських воєнних інженерів поблизу Польської брами, став дерев'яний міст, який з'єднав Руську та Онуфріївську вулиці. Вірменський ринок росіяни перейменували на Соборний майдан, Іоанно-Предтеченську церкву перетворили в головний православний храм міста, а василіанський Свято-Троїцький монастир - у першокласний православний храм.

Відтак у Кам'янці розпочалася заміна колишньої вільної ландшафтної забудови на регулярну. Державним документом щодо архітектурних змін міста став указ її імператорської величності від 1763 р. "О сделании всем городам, их улицам и строениям специальных планов, по каждой губернии особо", чинність якого поширилась на Правобережжя в 1793 року. З цією метою за вказівкою імператриці Катерини II було здійснене межування, знято план і складено його топографічний опис. Вслід за цим велика група чиновників, військових інженерів, землемірів, представників духовенства з Санкт-Петербурга підготувала генеральний план розвитку Кам'янця-Подільського [32, 17-25]. В першій половині XIX століття в нього ше неодноразово вносились істотні зміни, а остаточний його варіант був затверджений у 1847 році [33, 185; 238]. У 1796 році Кам'янець, як і всі інші міста Правобережжя, отримав герб російського міста.

Втілення генерального плану принесло в зовнішнє обличчя Кам'янця деякі нові риси з відомою стандартизацію в оформленні міського простору за російськими взірцями. Проте на відміну від інших губернських центрів, де неодмінно створювали прямі вулиці та широкі площі з розташуванням будинків, торгових рядів, православних храмів тощо, в Кам'янці, через складний природний ландшафт і розвинену на той час соціальну структуру, росіяни змушені були на перших порах обмежитись лише перейменуванням площ і вулиць, частковими змінами та реконструкцією приміщень, викуплених за виділені казною гроші під губернські установи, розквартирування військ і для помешкання цивільних та воєнних чиновників. І тільки згодом на новому плані забудову вулиць стали формувати відповідно до своїх взірців. Уже в 1796 році нова влада провели певну реконструкцію будинку римо-католицької семінарії та розмістили на другому поверсі губернське правління на чолі з віце-губернатором, а на першому - земельну комісію, відділ архітектури та друкарню. Колишнє приміщення уніатської семінарії переобладнали під губернське зібрання дворянства. В 1802 році за 10 тисяч рублів сріблом викупили будинок генерала Ю.Вітте, провели його перебудову, прибудували до нього портик із колонами та розмістили палац губернатора [34, 47]. Наступного року також переобладнали викуплений у чиновника Вахмана будинок для цивільного губернатора [35, 12-23]. Трохи пізніше, в 1808 році, перебудували придбаний казною будинок у Тіренберга й розмістили в ньому казначейство та грошове сховище [36, 1-2].

Цілком закономірної перебудови зазнала і Стара фортеця. Так, у 1798 році на двох нижніх ярусах Нової Східної башти встановили велике колесо для піднімання води. Згодом були закладені всі бійниці та надбудований невисокий шатровий дах, а на бастіоні за проектом російського інженера Д.Мелещенова збудували провіантний магазин. Тоді ж низкою заходів росіяни надійно облаштували кам'янецьку тюрму і при ній заснували лазарет для хворих арештантів [37, 727]. Для забезпечення постоїв військових чиновників були виділені спеціальні казенні будинки [38, 68].

З приєднанням Правобережної України до Росії розпочався новий етап в розвитку духовно-релігійної сфери Кам'янця-Подільського. Відлік йому поклало складення місцевим духовенством в присутності генерала Дерфельдіна у Кам'янецькій кафедральній Іоанно-Предтеченській церкві присяги на вірність російській короні [39, 952]. У 1796 році в Кам'янці-Подільському, як і в інших 12 містах Брацлавської губернії, був відкритий новий орган церковного управління - духовна консисторія [40, 20]. Кошти на її утримання надходили з місцевих зборів: різні мита з прохачів, штрафні гроші, внески з приходів [41, 104].

1799 року з Шаргорода в Кам'янець-Подільський була переведена резиденція православного єпископа Іоаникія [42 492-493]. Місто перетворилося в центр найбільшої за числом приходів й віруючих в Росії Подільсько-Брацлавської єпархії [43, 19156]. Трохи меншою була Волинська і ще меншою Московська та Київська єпархії [44, 952]. Для архієрейського будинку та консисторії було пристосовано приміщення колишнього францисканського монастиря [45, 103]. З цією метою відремонтували кляшторні приміщення та костьол, який перетворили в православну церкву Успіння Пресвятої Богородиці. На колишній костьольній дзвіниці, зведеній Яном де Вітте, надбудували наметовий дах барокового абрису з главкою, а над навою спорудили велику фальшиву сферичну баню (купол) на дерев'яному барабані. На другому ярусі східного корпусу, над колишньою вірмено-уніатською капличкою, влаштували маленьку теплу церкву Різдва Христова [46, 226-227].

Подільсько-Брацлавську єпархію, віднесену розписом, затвердженим імператором Павлом І наприкінці липня 1799 року до другокласних [47, 19156], Іоаникій очолював у Кам'янці майже двадцять років. Його наступником на єпископській кафедрі в лютому 1819 року став високопреосвящений Антоній (Соколов), який відзначався високими розумовими якостями, надзвичайним досвідом і міцним характером Але через два роки він попросився на відпочинок у Задонський монастир, де і помер 27 березня 1827 року. На зміну знесиленого старістю і хворобою православного ієрарха прийшов преосвященний Ксенофонт, який керував єпархією понад десять років - з 1821 по 1832 рік. Будучи по суті російськими чиновниками, всі вони в міру своїх можливостей, досвіду, знань, але з однаковим сумлінням повертали в місто і весь Подільський край православ'я з російськими порядками та канонами.

У цей час у місті діяло невелике народне училище, розташоване в частині запустілого монастиря, кам'яна споруда якого була старою та незручною [48, 23]. Протягом 1806-1808 років у Кам'янець була переведена духовна семінарія. Для її розміщення єпископ Іоаникій і ректор, архімандрит Інокентій (Ставінський) підібрали та підготували двоповерховий кам'яний будинок, побудований в останній чверті XVIII століття на кошти єпархії. Тоді ж для семінарії закупили будинок у майора Череца, розташований між Зарванською і Троїцькою вулицями, а в 1807 р. - ще два будинки: в міщанина Борковського та кам'яний будинки - у Хітинського. Розширення навчально-матеріальної бази семінарії мало велике значення

передусім в тому, що сприяло успішному розвиткові духовно-релігійної освіти. Наступний ректор семінарії Стефан (Романовський) за духовним званням був архієпископом. Четвертий ректор Георгій (Ящуржинський) керував семінарією з 1813 по 1822 рік. Після нього впродовж двадцятих років XIX століття її очолював Сергій [49,6-9].

Істотних змін духовна семінарія зазнала з переведенням навчального процесу на російську мову та з виокремленням 1817 році від неї і перетворенням у окремий навчальний заклад духовного училища, хоч і далі воно знаходилися у двох приміщеннях семінарії, а в своїй діяльності повністю залежало від правління семінарії, в компетенції якого залишилися всі ключові питання: прийом і звільнення керівників та вчителів, набір і виключення учнів, контроль за навчальним процесом, використання коштів тощо. Більш системного характеру ця робота набрала лише після поділу єпархії на училищні округи, передачі в училищне відомство поєзуїтських приміщень у 1819-1823 роках [50, 43-45] та спорудження будинків училища і гімназії в 1829-1842 роках [51, 1-679].

З тим, щоб обмежити вплив у місті та Поділлі загалом римо-католицької церкви, царизм зумів скористатися існуючим безладом у Кам'янецькій дієцезії та боротьбою між Р.Сєраковським і Я.Дембовським за єпископську кафедру, змінивши в 1795 році назву та призначивши її центром м. Лютичів [52, 17379]. Події навколо цього розвивались таким чином: не бажаючи скласти присягу на вірність Російській імперії, Кам'янецький єпископ А.Красинський покинув її межі. Але опам'ятавшись, що залишив частину своєї дієцезії без належного керівництва [53, 393], для управління нею направив до Кам'янця свого помічника Я.Дембовського. Восени 1795 року Катерина II підписала указ про створення Летичівської римо-католицької єпархії, доручивши керівництво дієцезією уманському пробощу Р.Сєраковському [54, 593]. Саме за його каденції центр єпископії перенесли до Летичева, а кам'янецький кафедральний костьол перетворили у парафіяльний.

За таких обставин коад'ютор Я.Дембовський змушений був покинути Кам'янець-Подільський. Незабаром на домагання папського посланця Л.Літта кам'янецьку кафедру відновили і повернули згаданому Я.Дембовському. Але його правління виявилось не тривалим. Під тиском заможної польської шляхти та представників політичної еліти Російської імперії імператор Павло І, скориставшись похилим віком й хворобливим станом здоров'я Я.Дембовського, в 1802 році повернув на єпископську кафедру Р.Сєраковського [55, 343]. У 1809 році її посів молодий офіціал Франц Мацкевич, який незабаром обновив римо-католицький кафедральний собор, зробивши його красивішим від православного [56, 413]. Ззовні зазначені кадрові та структурні зміни стосувалися кількох духовних осіб, насправді ж вони істотно похитнули міць і вплив римо-католицької церкви в Кам'янці та сприяли зміцненню в місті позицій росіян та російської православної церкви.

З поділами Речі Посполитої Кам'янець-Подільський став розвиватися вже як важливий культурний анклав Російської імперії і справляти відповідний вплив на культурне життя Подільської губернії. Крім православної духовної семінарії та духовного училища, в місті функціонували приходські школи і театр. У релігійному житті домінуючу роль поступово посіла православна церква. Православні засади стали знову переважати й визначати напрям розвитку культури міста. На культуру міста вплив справляли етнічний і соціальний склад мешканців, домінуючі види господарської діяльності (промисли, ремесла, торгівля тощо), громадянська позиція різних соціальних прошарків, передусім дворянства, адміністративних рішень і розпоряджень місцевих й столичних властей. Для неї характерними стали багатоетнічність і поліконфесійність. У середині населення міста існували самостійні культурні прошарки, кожний із яких мав своє обличчя, власний стиль життя. Якщо раніше провідну роль в ньому відігравали польські магнати, то з початку XIX століття - російське дворянство, російські, єврейські та іноземні купці. Проте об'єктивно одних і других не могли наслідувати прості мешканці, оскільки більшість цінностей заможної верхівки їм була просто недоступною. Безперечно, на культурний розвиток впливали чиновники, купці, духовенство, військові. Згодом ініціативу перехопили купці. Чимало рис запозичалося прямо зі столиці, де модними були бали, гра в карти, гуляння тощо.

Поведінка "визволителів" була прагматичною і будувалася виключно на імперських потребах та корпоративних інтересах самодержавства і їх ставлення до кам'янчан переконливо свідчило про прагнення всієї повноти влади та зверхності над ними. Тому цілком закономірно, що росіяни все робили, щоб всі зміни та перетворення в місті спрямувати на користь держави та поміщиків, для їх беззастережного підкорення. Намісники Санкт-Петербурга і їх підлеглі в Кам'янці запровадили не тільки російські закони, порядки та соціальну структуру, а й перенесли в міське життя психологію "відніми та володарюй", що супроводжувалась зловживаннями владою, процвітаючою корупцією, казнокрадством і крадіжками. Засліплені могутністю сили і влади, росіяни з перших днів почали ставитись до корінних мешканців з помітною погордою і зухвалістю, відвертою зневагою та агресивністю завойовників.

Але поряд із деукраїнізаційними процесами, що розгорнулися в Кам'янці шляхом насадження на державних посадах росіян і штучного обмеження в цьому українців, наводнення міста росіянами й представниками інших народів, утисків української культури та насильницького витіснення поляками, російськими чиновниками і дворянами української мови [57, 6], у ньому вирувало інше життя. Хотіли того чи не хотіли росіяни, все таки корінні кам'янчани, нерозривно поєднані з матеріально-енергетичними процесами рідної землі, залишалися в етноісторичному сенсі самі собою. Їхнє життя продовжувало розвивалося за своїми власними внутрішніми закономірностями, вони і далі жили за своїми традиціями і

звичаями, збереженими не зважаючи на більш як трьохвікове польське панування. В їх середовищі закономірно посилювалися збереження традиційних речей, певна замкнутість і повільність до впровадження новацій, з новою силою відбувалося акумулювання естетичної своєрідності і внутрішнього й міжособистісного згуртування між собою. Особливе місце в цьому посідали обряди як механізми їх єднання та засоби передачі етнокультурної інформації і соціокультурної адаптації. Водночас спільність православ'я та певна схожість мов послужили містками для згладжування відмінностей між українцями та росіянами[58, 194]. А в міжетнічному спілкуванні, у спілкуванні між мешканцями дедалі більшого розповсюдження набував білінгвізм - російсько-польський, російсько-український, російсько-єврейський.

Отже, після другого поділу Речі Посполитої Кам'янець-Подільський разом із приєднаною Правобережною Україною опинився в складі Російської держави. Місто стало об'єктом скоординованої колонізації з боку російської держави, багатьох її відомств, громадських організацій і фізичних осіб. Усвідомлюючи історичну значимість Правобережжя й, зокрема Поділля, роль Кам'янця-Подільського на південно-західному напрямку імперії та розглядаючи його як оплот поляків і джерело сепаратизму українців, владу в ньому росіяни відразу ж взяли в свої руки. Це дозволило їм взяти під контроль всі ключові сфери життєдіяльності не тільки міста, а й всього подільського регіону.

Проте головні зусилля нових господарів були спрямовані не на розвиток життєво динамічних джерел і рушійних сил розвитку міста як єдиного цілого. Кам'янець у очах росіян слугував ключовою ланкою інтегрування великого геокультурного простору в північно-східну метрополію. Цьому були підпорядковані не тільки розташування численних військ і розміщення органів російської цивільної та релігійної губернської і повітової влади, а й всі заходи царизму спрямовані на перетворення міста в життєвий і соціокультурний центр Російської імперії. Відтак його розвиток із самого початку стали визначати не очікувані громадянський мир і міжетнічна співпраця, а воєнна сила, наскрізний контроль, російська система координат, які не відповідали глибинним інтересам корінних мешканців.

Низкою цілеспрямованих і рішучих заходів царизм, з одного боку, став перетворювати Кам'янець у російський анклав і провідний оплот південно-західної частини імперії; з іншого, нейтралізував як подразника геополітичної стабільності та важливого адміністративного і культурного центра Речі Посполитої та римо-католицької церкви. Підкреслимо, що на це були спрямовані системні архітектурні та ландшафтні зміни і міське планування. Як наслідок, Кам'янець все більше трансформувався в дієвий й достатньо ефективний чинник інкорпорації Поділля і всієї Південно-Західної України в лоно Росії, своєрідний магніт російщини.

Усі події кінця XVIII - перших десятиліть XIX століття переконливо засвідчили, що Кам'янець і його мешканців, яким по суті надали роль представників національної меншини, силою заставили жити в чужій для українців державі та нав'язавши ворожу владу, духовно-моральною основою якої виступали антиукраїнські інтенції. В житті міста настало тривале випробування "слабких" корінних мешканців із "сильнішими" росіянами. Перші їх проходили за допомогою незламного духу, опертого на генетичну єдність із рідною землею, традиції та силу хліборобської праці, другі - на основі сили і зброї.

Примітки

1. Материалы для истории Подольской губернии. Прибавление к № 5 Подольских губернских ведомостей 1885 г.

2. Філінюк А.Г. Кам'янець-Подільський на межі XVIII - XIX століть // Кам'янець-Подільський у контексті украінсько-європейських зв'язків: історія і сучасність. Збірник за підсумками Міжнародної науково-практичної конференції, 16-17 травня 2003 року. - Кам'янець-Подільський: Кам'янець-Подільський державний університет, інформаційно-видавничий відділ, 2003. - С. 54-58.

3. Історія міст і сіл Української РСР. Хмельницька область. - К.: УРЕ, 1971. - 525с.

4. Материалы для истории Подольской губернии. Прибавление к № 5 Подольских губернских ведомостей 1885 г.

5. Сецинский Е. Город Каменец-Подольский. Историческое описание. - К.: Типография С.В.Кульженко, 1895. - 247 с.

6. Анисимов Е. Геополітика // Родина. - 1989. - № 12.

7. Полное Собрание Законов Российской Империи. Издание первое (Далі: ПСЗ - І). - Т. XXIII. - СПб., 1830. - №17090.

8. Там само. - Т. XXIV. - 17354.

9. Філінюк А.Г. Російська колонізаційна політика на Правобережній Україні на рубежі XVIII-XIX ст. // Історія України. Маловідомі імена, події, факти: Збірник статей. Вип. 9. - К: Рідний край, 1999. - С. 43-56.

10. ПСЗ - І. - Т. XXIV. - 17448, 17467.

11. Российский государственный исторический архив в Санкт-Петербурге (Далі: РГИА). - Ф. 1374. - оп. 1. - Д. 364. - Л. 1-98; Там же. - Оп. 38. - Д. 503. - Л. 1-14.

12. Там само. - Ф. 1341. - Оп. 38. - Д. 516. - Л.4-5.

13. Державний архів Вінницької області (Далі: ДАВО). - Ф. 634. - Оп. 1. - Спр. 2. - Арк. 7-8.

14. РГИА. - 1341. - Оп. 21. - Д. 72. - Л. 1-14.16; 11.

15. Сецинский Е. Город Каменец-Подольский. Историческое описание. - К.: Типография С.В.Кульженко, 1895. - 247 с.

16. Центральний державний історичний архів у Києві (Далі: ЦДІА України). - Ф. 1147. - Оп. 1. - Спр.1. - Арк. 43-44; КПМДА. - Ф.3. - Оп. 1. - Спр. 403. - Арк. 46.

117. ЦДІАУ у К. - Ф. 533. - оп. 1. - Спр. 1123. - Арк. 114.

18. ПСЗ. - XXV. - 18850.

19. Там само. - XXV. - 18670.

20. ЦДІАУ у К. - Ф.533. - Оп. la. - Спр. 69. - Арк. 108-109.

21. ПСЗ. - ХХШ. - №1071.

22. ЦДІАУ у К. - Ф. 533. - Оп. 2. - Спр. 202. - Арк. 126-140.

23. Там само. - Ф. 210. - Оп. 2. - Спр. 5. - Арк. 22.

24. Там само.

25. КПМДА. - Ф. 678. - Оп. 1. - Спр. 10. - Арк. 464.

26. Там само. - Ф. 678. - Оп. 1. - Спр. 10. - Арк. 446-447.

27. Там само. - Ф. 228. - Оп. 1. - Спр. 11. - Арк. 24-25.

28. Там само. - Ф. 226. - Оп. 79. - Спр. 19. - Арк. 54.

29. РГИА. - Ф. 1405. - Оп. 514. - Д. 4. - Л. 2-3.

30. Філінюк А.Г. Формування поштового зв'язку в Правобережній Україні на рубежі XVIII - XIX століть // Матеріали Х-ої Подільської історико-краєзнавчої конференції / Ред кол.: Винокур І.С. (Відп. Редактор), Баженов Л.В., Блажевич Ю.І. та ін. - Кам'янець-Подільський: Кам'янець-Подільський державний університет, 2000.

31. ПЕВ.- 1882. - №12. - С. 217.

32. РГИА. - Ф. 1374. - Оп. І. - Д. 1886. - Л. 17-25.

33. Там само. - Ф. 1293. - Оп. 167. - Д. 14-16. - Л. 1-185; 1-238.

34. Будзей О. Вулицями Кам'янця-Подільського / Серія "Історичні місця України". - Л.: Світ, 2005. - 272 с.

35. РГИА. - Ф. 1285. - Оп. 8. - Д. 40. - Л. 12-23.

36. Там само. - Ф. 1488. - Оп. 3. - Д. 539. - Л. 1-2.

37. КПМДА. - Ф. 228. - Оп. 1. - Спр. 53. - Т. 1. - Арк. 68.

38. КПМДА. - Ф. 228. - Оп. 1. - Спр. 44. - Т. 4. - Арк. 727.

39. Подольские епархиальные ведомости (Далі - ПЕВ). - 1890. - № 42. - С. 952.

40. К столетию воссоединения Подоли с Россией. Сборник статей печатавшихся в Подол. Епарх. Ведомостях под ред. священника Е.Сецинского. - Каменец-Подольский: Типография Подол. Губерн. Правлення, 1893. - 176 с.

41. Ровінський В., Миханчук О. Православіє на Подолії. Історичні нариси. - Кам'янець-Подільський. - 1995.

42. ПЕВ. - 1888. - № 21. - С. 492-493.

43. ПСЗ. - СПб., 1830. - Т. XXV. - № 19156.

44. ПЕВ. - 1890. - № 42. - С.952.

45. Ровінський В., Миханчук О. Православіє на Подолії. Історичні нариси. - Кам'янець-Подільський. - 1995.

46. Пламеницька О. Кам'янець-Подільський. - К.: Абрис, 2004. - 256с.

47. ПСЗ. - СПб., 1830. - Т. XXV. - № 19156.

48. КПМДА. - Ф. 228. - Оп. І. - Спр. 1315. - Арк. 23.

49. ЦДІАУ у К. - Ф. 217. - Оп.1. - Т. 1. - Спр. 2072. - Арк. 6-9.

50. РГИА. - Ф. 733. - Оп. 62. - Д. 462. - Л. 43-45.

51. Там само. - Ф. 733. - Оп. 69. - Д. 43. - Л. 1-679.

52. ПСЗ. - Т.ХХІІІ. - СПб., 1830. - № 17379.

53. Симашкевич М. Римское католичество и его иерархия в Подолии - Каменец-Подольский, 1872.

54. ПСЗ - І. - СПб., 1830. - Т. І. - С. 593.

55. Марошкин Н. Иезуиты в России с царствования Екатерины II до нашего времени. - СПб., 1867.

56. Симашкевич М. Римское католичество и его иерархия в Подолии - Каменец-Подольский, 1872.

57. Романцов В.О. Український етнос: на одвічних землях та за їхніми межами (XVIII - XX століття). - К.: Видавництво ім. О.Теліги, 1998. 58. ПЕВ. - 1893. - № 12. - С. 189-202.

The administrative and political measures of autocracy concerning transformation of Kamyanets-Podilsky into the province centre and stronghold of Russian empire at its south-western direction and the changes, which took place in the town under their influence, in the end of the 18th - first third 19th century are analyzed in this work.

Key-words: administrative measures, province centre, control authorities, public life, religious directions.