Вернуться в главное меню | на исторические сведения | к списку статей

КЛЮЧ ПОДІЛЛЯ

Тутешня природа мовби заприсяглася саму себе перевершити! Текла річка невеличка, квапилася до ріки, самого Дністра, не добігаючи - упокорилась: увійшла в скелі, острашилась, вигрізьбила собі кам'яну дорогу й півострів, схожий на острів, й прямовисні запаморочливі береги. Тут, кружма острова, що тонесенькою перетинкою Турецького мосту виходить на велику сушу, неглибокий Смотрич - всевидо і чатівник, бодай хвилею, а озветься.

На дикому камені ріс дикий ліс, у дикому лісі цвіли дикі серця.
Хто перший розіклав багаття над високим скелястим урвищем? Мисливець, щасливий удачею, - хто ж іще...

Камінь не мовчун: з давніх-давен жили тут уличі, тиверці, волиняни - племена Київської Русі, гніздились поселення мисливців та хліборобів, з часом і купців, відомих не тільки в своєму Пониззі, а й ген за горами, долами та морями - звідки-бо на околицях Кам'янця срібний денарій Марка Аврелія 176 p., мідна візантійська монета XII ст., срібні монети венеціанських дожів Джено і Дандоло? На Птолемеєвих картах (II ст.) місцина, де теперішній Кам'янець, значиться як Клепидава чи Петридава, що мовою-латиною - скеля і камінь. Але чи Кам'янець то Подільський? Місцина не місто. Ручився би Птолемей за свою географію, чи то пак - за точність на карті? Не сам-один Кам'янець опосідав придністровське пасмо: Бакота, Ушиця, Калюс - таїна першості там, у глибині століть.

Давньоруський час міста на Смотричі зафіксовано археологічними знахідками, повідують про це Іпатіївський літопис, вірменські хроніки 1060-1062 pp. Довідуємося: 1062 р. київський князь Ізяслав запросив на Русь двадцять тисяч вірменів з міста Ані - стали супроти половців в одну силу, небезпекою поріднилися; відтак прийшлі вірмени назавжди осіли на Русі, передовсім у Києві, Львові й Кам'янці на Поділлі... Триєдиний в історичній долі своїй Кам'янець-Подільський - протягом століть мирно й не зовсім уживалися в ньому громади, кожна й понині зберегла свій неповторний слід - український, вірменський, польський. Сім, а може й більше культур. Карби історії та подій: Руська брама, Польські фільварки, Вірменський бастіон, Турецький міст, Татарське урочище, передмістя Карвасари (караван-сарай), Папська вежа... Хан Батий пішов стороною, Пониззя не зачепив, воно, ймовірно, залишилося б за Галицько-Волинським князівством, якби не феодально-боярські чвари в Бакоті, тодішній столиці Пониззя, - на ціле століття праслов'янські землі стали улусом. 1362 р. великий князь литовський Ольгерд біля річки Синюхи розбив трьох татарських ханів - братів Хачибея, Кот-лугуба й Димитрія - Поділля (так тепер звалось Пониззя) перейшло до Великого князівства Литовського, під братню руку Коріатовичів.

Молоді князі Юрій, Олександр, Костянтин і Федір започули себе подоляками, здобувши взаємну прихильність з боку місцевих мешканців - у верхній течії Смотрича звели замок-фортецю Смотрич, повернули до життя Бакоту, самому ж Кам'янцю дали кілька життів, либонь, убачаючи в ньому суперника славному Тракайському замку, резиденції великих князів литовських.

Начеб одна людина творила легенди про Вільнюс, Тракай і Кам'янець: захопившись полюванням, зайшов князь на дику природу, зачарувався красою незайманих місць, наказав будувати замок: Гедімінас - у Вільнюсі, Кястутіс - у Тракаї, Коріатовичі - в Кам'янці. Майже в одночас, зауважмо...

За Коріатовичів Стара фортеця (XII ст.) прибрала теперішніх архітектурних обрисів: на давньоруських руїнах західної кам'яної стіни, залишках дерев'яно-земляних фортифікацій, звели нові мури зі сторожовими вежами та бійницями - фортеця зайняла кругову оборону. Замок вражав неприступністю, зміцнюючись після кожної здобутої перемоги. Військово-інженерна думка мала де розігнатися і вдосконалитись, імена будівничих - на мурах, палених вогнем і віками: Каміліус, Йов Претфус (Претвич), Теофіл Шомберг, Арчибальд Гловер, Христіан Дальке, Ян де Вітт, Станіслав Завадовський, тисячі безіменних слов'ян із православних, сотні майстрів з тутешнього і зайшлого люду. 1654 р. турецький мандрівник і географ Евлія Челебі звів руки до неба: "Це надійна й могутня фортеця зі стінами, вирубаними в скалі, стоїть вона над скелястою кручею, нема рівних їй не тільки у володіннях польських, але, здається, і в чеських, і в шведській країні, й у державі Голландській, і в горах Німецьких". Багато хто штурмував фортецю - й намарне! її могли лише здати - добровільно, на зрадцях, із чиєїсь принуки. Так було, коли місто віддавали в заставу (литовці - шляхті, шляхта - литовцям), коли 300-тисячне військо оттоманської Порти 1672 р. взяло в облогу Стару фортецю, маючи сторазову перевагу в силах, безум ядер та бомб (декілька досі невиламно в мурах); так сталося й за двадцять сім літ по тому, коли Поділля з Кам'янцем одійшли до Польщі - мир залагодив Петро І, молодий тріумфатор військових походів Росії, цього разу - Прутського. (Повертаючись додому через Кам'янець, ішов цар повз браму, де вітер зірвав з його гарячої голови капелюха - ось вам і легенда про кам'янецьку Вітряну браму Кушнірської вежі). "Літопис Самовидця" оповідає: "Року 1672... турчин зо всіми войсками рушил под Камянец... Где тилко недель дві держались, але знать, же юж бозкий гнів наступил, бо порохи в цекгавзу запалились, где много замку викидало. И тот Камянец здали августа 18, где и сам турчин, маючи там уехати, приказал, аби умерлих з склепов вибрано и за місто вивезено, що зараз учинено. Усіх умерлих так з склепов, яко з гробов викопивано и за місто вожено, а образи божіе, беручи з костелов и церквей, по улицах мощено, по болотах, по которих турчин въехал в Камянец... И того часу мечети з костелов и церквей починено... Где зараз жадного звона не осталось, усе турки поскидали и порозбивали.., также й крест нігде не одержался - поскидано".

Звитягу місту склали дев'ять днів його оборони, властиво, і день останній пори заходу сонця, коли над одним з бастіонів фортеці виріс грімчастий вогняний кущ. Досі цей вибух пояснюють усяк на свій лад: недбальство жовнірів у пороховому льосі... відчайдушність майора артилерії Геклінга, що забоявся викриття його потаємних зносин з турками... салют мужності - самогубство Юрія-Міхала Володийовського, стольника перемишльського, першого лицаря Речі Посполитої, всеславно відомого за романом Генріка Сєнкевича й фільмом Єжи Гоффмана "Пан Володийовський" (1969), де героя грає Тадуеш Ломницькі (а ось він, Юрій-Міхал, насправжки, поза художньою ідеалізацією і романтичним серпанком: кревний подоляк із родини православних Костюків, прадід його у XVI ст. - кам'янецький намісник львівського православного єпископа; перед турецьким вторгненням на Поділля Юрій-Міхал був комендантом невеличкого гарнізону в Хребтіївці за півсотні верст од Кам'янця, де судилася йому висока смертна година; дружина його Кристіна Єзьорковська, за романом - Бася (у фільмі - актриса Малгожата Завадська), у мирській суєтності була жінкою о кількох чоловіках; серед останніх захисників фортеці, при останній чоловіковій дорозі її не було). У 1670-х над мінаретом возсіяв мусульманський півмісяць... З його острашливої маківки думається про страх, з яким не хотіли знатися безіменні будівничі: й майже сорок метрів - не висота, й 144 сходинки спіраллю - не ломиголова, й віра тут віру перемагала: з Петропавлівського кафедрального собору турки облаштували мечеть, повикидали труни з підвальних склепів, збоку прибудували мінарет - повернувшись до Кам'янця, поляки теж не прийняли чужих останків, а мінарет увінчали дерев'яною постаттю Богородиці, яку замінили на мідну, привезену біскупом Миколою Дембовським із далекого Данціга: 10 травня 1756 р. дзвонили врочисті дзвони, гриміли фортечні гармати - мадонна в ореолі зір ступила на золоту кулю з півмісяцем та змією. З-під руки мадонни добре видно Старе місто й Новий план з перспективою підвищеного архітектурного одноманіття (комплекс минулих соцмістечок!), принишклі дахи костьолів, життєрадісні бані церков, пругкий еліпс фортеці за Турецьким мостом...

Турки укріпили фортецю, оповили вежі цегляними тюрбанами (деінде їх нині відтворюють), розширили й зміцнили замковий - дерев'яний на кам'яних стовпах - міст, обмурувавши його тесаним каменем: міст-артерія, міст-редут, міст-неприступець. Християнські святині стали мечетями (султана Магомета IV, найкоханішої з його дружин Хозеки, верховного візиря), казармами яничарів, сховищами снарядів та провіанту, колегію отців-єзуїтів пойняло не запахущими східними прянощами, а духом і потом султанської конюшні, камінь зруйнованих будинків і кляшторів ліг у мури оборонних веж понад Смотричем. Галіль-паша не жалів ні коштів, ані людей - протягом вісімнадцяти років, бувши начальником Подільського пашалика, він зміцнював Кам'янець мовби своє родове гніздо. Суд трьох пашів не пожалів і Юрка Хмельницького, горопашного сина славного гетьмана України Богдана: здирник, перекинчик і вбивця відлетів із життя на довгому мотузку, перекинутому за Турецький міст.

Одне літо до нового століття не досіяв над мінаретом мусульманський півмісяць. 1699 р. київський воєвода Мартин Коптський в Підзамчі прийняв од Кахрімана-паші два великі ключі - від фортеці й міста, де третина садиб мала вигляд пустириська із тінями-сновидами. Сюди боязко повертався люд, не всміхалася місту і його колишня слава жвавого торгівця на шляху від Києва до Балкан. Зате додалося слави, проклятої народом: на майдані перед ратушею страчували гайдамаків часів Коліївщини, били палицями, мокрою сирицею селян, напоумлених розігнути спину, двічі таврували (перед тим "охрестивши" 101-м ударом батога) Устима Кармалюка перед засланням його до Сибіру, - не інакше як святим духом вилітав Кармель із Папської вежі, де його, в'язня, стерегло недремне око вартівника, де лиш уявити, не поглянути донизу - наморочиться голова: таке урвисько, таке стрімголов'я...

21 квітня 1793 р. 101 (оно звідки й Кармалюкова кара!) постріл з фортеці знаменував день янгола імператриці Катерини II й торжество її слів: "Сей важный город необходимо надлежит иметь в руках наших и чем скореє то учинится, тем будет полезнее, ибо с покорением оного все кончится и пребудется спокойно".

Якось підрахували: щоб здобути Кам'янець-Подільський, треба мати двісті мортир і 18 тисяч бомб, шістдесят 24-фунтових гармат з 2500 ядрами, 80 800 центнерів пороху для гармат, мін та рушниць, дві тисячі ручних гранат, двадцять бочок оцту для охолодження гармат, 20 тисяч мішків із землею, три тисячі ножів (різати хмиз), тисячу сокир, 20 тисяч лопат, 16 тисяч мотик.

Сокирою й золотником пороху не скориставшись, два батальйони Катеринославського піхотного полку через Руські ворота увійшли до міста: "...знаменитое и обширное для России приобретение", - доповідав генерал М.Кречетников генерал-фельдмаршалові Суворову. Той самий Михайло Кречетников, котрий підступом здолав і потопив у крові Коліївщину й котрого смерть чатуватиме (й справедливо підстереже!) на колишніх шляхах гайдамацьких - у Меджибожі. На Поділлі.

З 1796 p. Кам'янець-Подільський - губернське місто Поділля. Давній символ квітучості краю перейшов і до нового герба: на блакитному полі сонце о шістнадцяти пелюстках... І сталося, й повелося: війни, повстання, вітри лиховісні понад століття обминали місто, коли й торкались його, то - легким крилом: звідси, з прикордоння, рушали армії у походи, сюди повертались поранені, на кращу долю тут сподівалися полоняни - ціле століття перед тим, 1688-1783 pp., місію викупу з турецької неволі виконував у Кам'янці тутешній орден тринітаріїв: молоду матір з дитиною відступали за тисячу злотих, чоловіка - за вісімсот, літню жінку - за двісті. Починаючи з Петра І, місто-замок дарували увагою і царі (Олександр І, Микола І, Олександр II), дехто дорогою на Почаїв, де й вседержителі замолювали гріхи, яко прості й смертні. З 1812 р. фортеця втратила властиве військове значення, хоча довго ще звідси гарнізон не виходив: служили тут поет Костянтин Батюшков і майбутній декабрист, а в Кам'янці-Подільському організатор таємного політичного гуртка "Залізні персні" Володимир Раєвський; служили, захоплювалися красою фортифікаційних земляних валів, наскельних і прибережних веж, витонченою грою природи, нудилися провінціальним буденням...

Три общини різних часів і століть провадили широке цивільне будівництво: в місті, яке з 1432 р. зажило магдебурзького права, виникли вірменські квартали (купець-вірменин - усьому голова!), Руський і Польський фільварки, цілі вулиці забудовували для себе католицькі ордени домініканців, францискіанців, єзуїтів, архітектурні стилі тут змішувалися, зуживались, відроджувалися: ренесанс, бароко, готика, класицизм. Розкішні культові пам'ятки несли в собі здоров'я чудових мистецьких витворів: дерев'яні зруби, невагоме шатро Хрестовоздвиженської церкви на Карвасарах, витончена східна різьба на білому мармурі, древня ікона чудотворної Одигітрії, вітражі на вікнах Петропавлівського собору XVI ст., 20-регістровий віденський орган XIX ст., довічна біла молитва - надмогильний пам'ятник юній красуні Лаурі, що впала з коня й не підвелася. На початку XIX ст. місто мало друкарню й книжкову лавку. 1806-го сюди із Шаргорода перевели духовну семінарію. Першого дня 1833 р. відкрили гімназію, через тридцять три зими, день у день - публічну бібліотеку.

Ген же коли - 1589 р. - при Троїцькому православному монастирі, найдавнішому в Кам'янці, голос життя подала братська школа. Одна з перших в Україні. Почалося з того, що цареградський патріарх Ієремія, повертаючись з Москви, довершив у Кам'янці суд над Гедеоном Балабаном, єпископом львівським, галицьким і кам'янець-подільським: повелів Балабанові львівських братчиків не чіпати, не гнобити! Суд засідав у Тернополі й Кам'янці, хвала йому - розбудив кам'янчан на братство... До 1576 року міським писарем у Кам'янці-Подільському справувався Герасим Смотрицький із прикам'янецького Смотрича, згодом перший ректор Острозької академії: годі сумніватися в тому, що синові його Мелетію Кам'янець був менш рідний, ніж Смотрич на одній і тій самій річці Смотрич. Гомін, гомін...
Тривожилася сурма на дозорних вежах замку, передчуваючи наближення Северина Наливайка, народженого в поблизькому Сатанові (із саме цих Наливайків - родове коріння одного з піонерів космосу Костянтина Щолковського!). Пробували камінь на лезо шаблі (лишень нагострили!) козацькі зухвальці Максим Кривоніс, Іван Богун та Богдан Хмельницький - звідси, з-під Жванця, гетьман поїхав на Переяславську Раду. Напівдорозі між Туреччиною і Росією (міняючи жінок на люльки?) стояв Петро Дорошенко. Гримів кайданами, аж вороння розліталося й за Сибіром сходило сонце, славний забіяка Кармель...

По восьми роках непростих будівельних робіт - 1872-го - проліг через східний каньйон красень-міст (вісімнадцять сажнів заввишки, сімдесят - завдовжки) - пов'язав Старе місто з Новим планом, що складавсь на вигонах і полях.

Продекабристські "Залізні персні", народницькі "Кам'янець-Подільська комуна" й "Подільська дружина", Марксів "Капітал" і ленінська "Искра" пересиланням через місто над Смотричем. У серпні 1916-го випускник учбової команди Георгій Жуков, майбутній "радянський Суворов", вивантажувався в районі Кам'янця, дістаючись Румунського фронту: тут здобував свого першого Георгіївського хреста.
У місті - штаб Південно-Західного фронту, бойова квартира Олексія Брусилова, героя першої світової війни. Під грім аплодисментів, з вимушеними паузами, 14 травня 1917 року на І з'їзді представників армій фронту в Кам'янці-Подільському військовий міністр Тимчасового уряду Олександр Керенський, звертаючись до Головкома Олексія Брусилова, виголошував: "Перед Вами, генерал, я стаю на коліно і дякую Вам! І ще кланяюсь тій сірій масі російського народу, котрий потом і кров'ю будував країну... Я не можу повірити, щоб Росія, скинувши проклятий царизм, могла згинути. Я вірю в перемогу. А Ви, Головнокомандуючий, будьте спокійні. Всі підуть туди, куди накажете", - не так наказував як умовляв до наступу на фронті військовий міністр. А вже в червні - 17 - у Пушкінському домі (нині перед ним чудовий пам'ятник молодого Тараса Шевченка роботи талановитого молодого хмельничанина Богдана Мазура) на армійському з'їзді Південно-Західного фронту молодий більшовик Микола Криленко (у майбутньому перший радянський Верховний Головнокомандувач, зловісний Прокурор та міністр юстиції 30-х), закликав до "багнетів в землю!".

На диво мирне побільшовичення після 8 листопада 1917 року.

Жовтневе - 1918 p., часів Гетьманщини Павла Скоропадського - відкриття Українського державного університету: його організатором і першим ректором був славетний Іван Огієнко, міністр освіти та ісповідань, провісник Української автокефальної церкви, у майбутньому - митрополит Іларіон, перший первоієрарх Української греко-православної церкви в Канаді. До викладацької роботи в університеті закликали кращі наукові сили української держави: Володимир Біднов, Іван Крип'якевич, Михайло Слабченко, Дмитро Дорошенко, Леонід Білецький, Володимир Старосольський, Микола Чайковський, Юхим Сицинський. При богословському, історико-філологічному, юридичному факультетах було закладено Комісії для перекладу Святого Письма на українську мову, по складанню Історичного словника української мови, для вироблення правничої термінології, при юридичному факультеті працювала кафедра місцевого самоврядування. На навчання (й писання віршів) до Українського університету прибув із Петрограда Валер'ян Поліщук, з Одеси - Юрій Липа (студіював юриспруденцію), історико-філологічну освіту тут завершив визначний музикознавець і фольклорист Микола Грінченко. Майже рік провчилася в новопосталому університеті 18-річна Галя Мазуренко, перед тим боєць 3-ї Залізної стрілецької дивізії армії УНР, кавалер "Хреста залізного стрільця", після вимушеної еміграції (Польща, Чехія, Німеччина, Болгарія, Австрія, В.Британія, де осіла на 40 років) - поетеса, філософ, малярка, скульптор.

Михайло Грушевський, Симон Петлюра (буваючи тут 1919 року, мешкав на вулиці Високій), Євген Петрушевич (диктатор ЗУНР), Володимир Чехівський (прем'єр-міністр, міністр закордонних справ УНР), Ісаак Мазепа (прем'єр-міністр), Андрій Лівицький (у майбутньому президент УНР в екзилі), Олександр Лотоцький (генеральний писар Генерального секретаріату УЦР-УНР, міністр ісповідань УНР, родом з-під Кам'янця), Олександр Чехович (головний прокурор УНР, генерал-хорунжий, уродженець Кам'янця), Олександр Жуковський (військовий міністр УНР, начальник залоги Кам'янця-Подільського), отаман Зелений... Майже вісім місяців (1919-1920) провінційний Кам'янець на Поділлі був тимчасовою столицею Української Народної Республіки, Директорії Симона Петлюри (близько 5 тисяч урядовців та вояків!), на власній технічній базі випускав грошові знаки УНР - зрештою знову ж таки Іван Огієнко (сам-один!) від імені уряду У HP допильновував українську державність, не даючи їй видихнутися дочасно. Кілька місяців у "кам'янецькому" міністерстві ісповідань працював поет Володимир Самійленко, у міністерстві закордонних справ (пресовим референтом) - Олена Степанів, хорунжа Легіону Українських січових стрільців, кавалер медалі Хоробрості й Військового хреста Карла V. У липні 1919-го 3-я Залізна дивізія Олександра Удовиченка, обороняючи Кам'янець-Подільський, оперативний район армії УHP, завдала відчутної поразки більшовицькій 45-ій дивізії Йони Якіра. Того ж таки липня (6-го) генерал-четар Мирон Тарнавський, прибувши до Кам'янця, був призначений Начальним вождем Української галицької армії: йому випала нелегка і невдячна (мир із Денікіним) місія порятунку решток УГА, що задихалася в "трикутнику смерті" між Збручем і Дністром. Місяцем пізніше до Кам'янця-Подільського не долетів, повертаючись із Паризької мирної конференції (зокрема, і з українського питання), Дмитро Вітовський, державний секретар з військових справ ЗУНР, перший командувач УГА - загинув в авіакатастрофі над сілезьким Ратибором. Освічених генералів залучав до викладання військової науки у Спільній юнацькій школі (кам'янецький внесок у розбудову молодої української армії) її бойовий начальник Микола Шаповал, генерал-хорунжий армії УНР. Відстоюючи українську державність - не вберегли. Мало сил, забагато причин. Про це теж нагадають. У 20-30-ті. Як в усій Україні... А в усьому світі?

Смерч другої світової війни. Понад два з половиною роки чужинської окупації. Вночі 25 березня 1944 року передові частини 10-го гвардійського Уральського добровольчого танкового корпусу 4-ої танкової армії генерала Д.Лелюшенка зайняли передмістя Кам'янця-Подільського. Німецькому гарнізону (понад 9 тисяч оборонців, 85 танків, серед них - "тигри", 62 гармати, 300 кулеметів) було наказано будь-що утриматися до підходу потужної танкової сили зі сходу. До вечора 26-го все було скінчено. Москва салютувала 20 залпами із 224 гармат, серед частин з почесним найменуванням "Кам'янець-Подільська" з'явилися 56-й танковий полк, 49-а мехбригада, 80-й окремий інженерний батальйон - німецького генерал-фельдмаршала Еріха фон Левинські Манштейна, командувача групою армій "Південь", відкликали з фронту в резерв. Танк як головна штурмова одиниця прориву зійшов на постамент кам'янецького "Скверу танкістів". Точніш буде сказати: історія має завдячувати силам наступу й оборони - Старе місто з його найвидатнішими історико-архітектурними пам'ятками не було зруйноване дощенту. А могло бути - в сліпій люті противенства... За всіх часів - перлина і ключ Поділля.

Побувавши мало не в усій Гетьманщині за завданням Археографічної комісії, Тарас Шевченко помандрував на Поділля й Волинь, кілька днів початку жовтня 1846 р. пробувши в Кам'янці. Не збереглося (власне, й не зафіксовано) жодного Шевченкового малюнка з тутешніми пам'ятками і краєвидами. Чи не в оцих його словах в "Прогулке с удовольствием и не без морали" - ключ до пояснення кам'янецької прогалини: "На полях Волыни и Подолии вы часто любуетесь живописными развалинами древних массивных замков и палат, некогда великолепных... Что же говорят? о чем свидетельствуют эти угрюмые свидетели прошедшего? О деспотизме и рабстве! О хлопах и магнатах!.. Бедная, малосильная Волынь и Подолия, она охраняла своих распинателей в неприступных замках и роскошных палатах. А моя прекрасная, могучая, вольнолюбивая Украина туго начиняла своим вольным и вражьим трупом неисчислимые огромные курганы. Она своей славы на поталу не давала..." Прогалина з протесту? Бунт небайдужої совісті?.. (У Кам'янці місцевий вчитель Петро Чуйкевич записав до альбому поета три подільські народні пісні: "Зійшла зоря із вечора, да й не назорилась", "Пливе щука з Кременчука, пливе собі стиха", "Ой, Кармелюче, по світу ходиш").

У місті над Смотричем практикували "луганський козак" Володимир Даль (тут склався йому сюжет історичної повісті "Подолянка") і волиняк Григорій Мачтет (автор улюбленої пісні В.І.Леніна "В неволі скатований люто"), в тутешній духовній семінарії 1901-03 pp. викладав помічник інспектора й кандидат богослов'я Володимир Чехівський (вже згаданий як видатний діяч УНР) й у різні роки навчалися Михайло Достоєвський (батько Ф.М.Достоєвського), майбутні письменники Степан Руданський і Анатоль Свидницький, композитор Микола Леонтович (1899 року завершив навчання), Кость Широцький (історик мистецтвознавства), Всеволод Голубович (прем'єр-міністр уряду УНР), тут збагачувались на не російські враження Василь Тропінін і Костянтин Батюшков. Й просто дивовижні кам'янецькі життєписи художників-не кам'янчан: Вячеслав Розвадовський зреалізував у Кам'янці ідею пересувної виставки картин для народу, заснував першу і єдину в дореволюційній Росії селянську художню школу, домігся відкриття художнього училища з відділом прикладних мистецтв. Славу "школи Розвадовського" підхопив його спадкоємець за духом Володимир Гагенмейстер із прибалтійських дворян без чину: протягом сімнадцяти (1916-1933) років Кам'янець-Подільська художньо-промислова профшкола під орудою Гагенмейстера видала 136 назв унікальної образотворчої продукції - переважно досліджень народих скарбів Поділля. Колоритом, графікою подільських ряден і краєвидів живив свою непересічну творчість ще один кам'янецький оригінал походженням із російської Півночі Олександр Грен.

Подільський унікум (народився в Мазниках Летичівського району) - Юхим Сицинський (Січинський), видатний історик, церковний діяч, педагог, етнограф: заснував і очолював Кам'янець-Подільський історико-археологічний музей (1890-1922), редагував "Подольские епархиальные ведомости" (1892-1918), заснував місцеву "Просвіту", зібрав і зберіг понад 1000 подільських вишивок. Його син Володимир Січинський (народжений і вивчений в Кам'янці) - видатний діяч української діаспори - церковний архітектор, мистецтвознавець-енциклопедист (співредактор "Енциклопедії українознавства", автор "Словника українських мистців", дослідження "Чужинці про Україну", монографій про Григорія Левицького та Георгія (Юрія) Нарбута): його прах спочиває в американській землі, батьків - у кам'янецькій. Видатний кам'янчанин - Іван Лучицький (1845-1918), український історик, один із засновників Українського наукового товариства в Києві, член-кореспондент петербурзької Академії наук. Випускник Кам'янець-Подільської чоловічої гімназії Євген Онацький уклав і видав в Аргентині "Малу Українську Енциклопедію", українсько-італійський словник. Ще один випускник гімназії, уродженець сусіднього Дунаєвецького району Володимир Затонський, ставши міністром освіти УРСР, перше що зробив для Кам'янця, то це закрив богословський факультет університету (це не завадило пізнішому педінституту до 1997 року носити ім'я Затонського й уперто опиратися заслуженому наданню теперішньому університету імені Огієнка). У 1864-67 роках у гімназії викладав російську мову Павло Житецький, всесвітньознаний український філолог і фольклорист, член-кореспондент петербурзької Академії наук.

У Кам'янці-Подільському народився Микола Бажан. Очолюючи тутешній повітовий партком, випускав газету "Червоний кордон" Іван Кулик, поет і майбутній дипломат. На тутешніх літературних хлібах перебивалися Михайло Драй-Хмара, Остап Вишня, Іван Дніпровський, Мирослав Ірчан. Фундамент власного гумористичного цеху закладав у Кам'янці Микита Годованець, тут-таки виростав талант місцевого сатирика-пародиста Еміля Кроткого. Про Стару фортецю (з 1928 р. вона - державний історико-культурний заповідник) із великим знанням діла міг написати лише кам'янчанин - Володимир Беляев, трилогія "Стара фортеця" з подальшою екранізацією. Сива історія рідного Кам'янця пробудила до захоплення історичною наукою члена-кореспондента АН України Миколу Котляра, великого знавця Київської Русі й давньої України.

Мулька смотрицька течія явила світові найпошаннішого радянського флотоводця Сергія Горшкова: понад 30 років - Головком ВМФ СРСР, Адмірал Флоту СРСР, двічі Герой Радянського Союзу (супроти правил радянської нагородної системи бронзове погруддя героя звели не там, де він народився, а в підмосковній Коломні, де минуло його дитинство), кавалер семи орденів Леніна, найвищих військово-морських орденів - Ушакова І і II ступенів. До речі, один із співавторів ескізу ордена Леніна - теж кам'янчанин: Антін Васютинський, головний медальєр Ленінградського монетного двору, творець найвищого радянського державного символу - Герба СРСР. А тіло Леніна разом із харків'янином Володимиром Воробйовим бальзамував ще один уродженець Кам'янця-Подільського - біохімік Борис Збарський, у майбутньому "майже ворог народу", академік (ще один подільський причинок до біографії Леніна - його прадід по лінії матері Мойшко й дід Ізраїль (перехрещений в Олександра) Бланки родом із Старокостянтинова).

Український (нині педагогічний) університет зростив генія світового гандболу Ігоря Турчина, олімпійського чемпіона з легкої атлетики Анатолія Бондарчука, ціле сузір'я чемпіонів світу та Європи. В рідному місті над Смотричем опановували ази футбольної науки Володимир Капличний, заслужений майстер спорту, чемпіон СРСР, колишній капітан московського ЦСКА та збірної СРСР (провів 59 матчів) та В'ячеслав Грозний, заслужений тренер України та Росії, п'ятиразовий чемпіон Росії ("Спартак", Москва), чемпіон Болгарії 1996 року ("Левські", Софія), кращий тренер Болгарії 1996 р. й України 2002-го.

Із зачарованих мелодій рідних кам'янецьких каньйонів народжувалися інтелектуальні мистецтвознавчі роздуми достойника сучасної московської еліти Юрія Давидова (пригадаймо його "Естетику нігілізму"), поезія й публіцистика Миколи Подоляна (Державна премія УРСР імені Т.Г.Шевченка) й Наталі Кащук, випрозорювався музичний талант заслуженого діяча мистецтв РРФСР Михайла Каревича (протягом 25 років - концертмейстер Великого симфонічного оркестру Всесоюзного радіо), сучасних нам Аркадія Укупника і Марини Одольської. Століттям раніш тут народилася видатна театральна актриса Марія Савіна, засновниця Російського театрального товариства.

Можна пригадувати й пригадувати: місто, люди, долі...

"Далека та близька історія Кам'янця-Подільського здатна викликати до життя не один історичний роман, а природа міста така, що на ній, як на чудовій основі, можна виткати не один епохальний твір". Це не я.

Це Юрій Тинянов, блискучий історичний романіст, автор "Пушкіна", "Кюхлі", "Смерті Вазір-Мухтара".

Але і я, випускник історико-філологічного факультету колись огієнківського Українського університету (про що нам, тодішнім студентам, велено було не знати). Отож, історик-філолог-журналіст-письменник (дякую, мій Кам'янцю!) зі, здається, вдячним підручним матеріалом для ткання історичного полотна далекого та близького Кам'янця на Поділлі.

Олександр КЛИМЧУК.