Вернуться в главное меню | на исторические сведения | к списку статей

Олег БУДЗЕЙ, "ПОДОЛЯНИН"

КОРІАТОВИЧІВ

Останніми десятиліттями в Кам'янці-Подільському виокремилася трійка головних претендентів на звання центральної вулиці міста. Це проспект Грушевського, вулиці Соборна та Князів Коріатовичів. У кожного з цих достойних конкурентів є свої вагомі аргументи. Ось, скажімо, як 1968 р. в історико-архітектурному нарисі "Кам'янець-Подільський" розпочав розділ "Подорож по Новому місту" тодішній головний архітектор Кам'янця Ізяслав МЕДВЕДОВСЬКИЙ: "Саме від Новопланського мосту бере початок найстаріша вулиця Нового міста, яка під назвою "вулиця князів Коріатовичів" виникла ще у XIX ст., зразу ж після спорудження Нового мосту. Тепер це одна з головних вулиць Нового Кам'янця - вулиця Чкалова".

Вулиця Князів Коріатовичів має дуже багату історію. Причому, це цілинний пласт, якого, практично, ще не торкався дослідницький плуг ані істориків, ані краєзнавців.

Почнемо з імені. Стандартна схема, яка усталилася в голові пересічного кам'янчанина, така: первісно це була вулиця Князів Коріатовичів, у радянський час - Чкалова, а коли містом керував Михайло АНОСОВ, вулиці повернули давню назву. Багато кам'янчан і досі на побутовому рівні називають її вулицею Чкалова. Так простіше й звичніше.

Насправді ж, історія найменувань і перейменувань вулиці досить багата. Так, 20 серпня 1901 р. міська дума заслухала доповідь міської управи про назву вулиці, що йшла мимо будинку Кам'янець-Подільського відділення Держбанку (нині відділення Укрсоцбанку). Адже на "Височайше затвердженому" плані міста 1872 р. вулиця від Нового (тепер Новопланівського) мосту до Базарного майдану (тепер майдану Відродження) не мала назви. Оскільки 1901 р. на вулиці постав будинок відділення Держбанку, то дума підтримала пропозицію управи назвати безіменну вулицю за її найсуттєвішою ознакою - Банківською, а її межею визначити вулицю Петербурзьку (тепер Лесі Українки).

Ось ще один цінний документ від 8 листопада 1903 р. - список вулиць і майданів Кам'янця з їх розподілом на дільниці. Серед вулиць Нового плану, що відходили від вулиці Бульварної (нині Шевченка) на південний схід, між Лагерним провулком (тепер вулицею Соборною) і Резервуарною (тепер Уральською) вулицею бачимо "Велику Транспортну дорогу на Бессарабію".

А тепер зазирнемо до списку вулиць 1935 р. Там є такий рядок: "Транспортна вулиця (вона ж Нероновича)". З іншого документа 1935 р. взнаємо, що на Транспортній вулиці були Держбанк (№№1-3), ветлабораторія (№4), "Союзпушнина" (№6). Отже, Велика Транспортна дорога на Бессарабію свого часу стала просто Транспортною вулицею, в радянський час їй надали ім'я Нероновича.

Сьогодні ім'я українського політичного діяча початку XX ст. Євгена НЕРОНОВИЧА відоме тільки вузькому колу фахівців. Та й у часи діяльності Євгена Васильовича воно не було широко відомим. Євген народився 1888 р. (за іншими даними - 1890 р.) на Полтавщині, закінчив Полтавську (за іншими даними - Київську) гімназію, навчався в Петербурзькому політехнічному інституті. У столиці Росії очолював українську студентську громаду інституту, редагував часопис "Український студент" (1913 p.). Відомий український діяч Олександр ЛОТОЦЬКИЙ у спогадах "Сторінки минулого" (1932-1934 pp.) так охарактеризував юного Нероновича: "Він був головним двигуном студентського руху, невичерпним джерелом ініціативи та громадської енергії". Під час Першої світової війни енергія Євгена теж б'є ключем. Так, він очолив оргкомітет ІІІ Всеукраїнського військового з'їзду, який 20 жовтня 1917 р. відкрився в Києві. З'їзд обрав Нероновича до складу Української Центральної Ради (УЦР). В листопаді 1917 р. від фракції Української соціал-демократичної робітничої партії Євген Васильович увійшов до складу Малої ради - органу УЦР, що діяв між її пленарними засіданнями. Неронович виступав за співпрацю з більшовиками, підтримував більшовицький Раднарком у Петрограді. Це закінчилося тим, що Неронович, будучи формально членом Малої ради, наприкінці лютого 1918 р. увійшов до більшовицького уряду України - став народним секретарем з військових справ. І після II Всеукраїнського з'їзду Рад, який 17-19 березня 1918 р. відбувся в Катеринославі (тепер Дніпропетровськ), український лівий соціал-демократ Неронович зберіг міністерський портфель у більшовицькому уряді. А через кілька днів раптом порвав з більшовиками. Такі метання Євгена Васильовича між ворожимим таборами, або "несподівані, деструктивні кроки", як назвав ці вчинки Лотоцький, урешті, вилізли політикові боком. Коли війська Центральної Ради наступали на Полтаву, Нероновича заарештували у Великих Сорочинцях, де він пересував у родичів дружини, і 25 березня 1918 р. без суду розстріляли як члена більшовицького уряду, хоч, по суті, Неронович ним уже не був. 6 квітня Мала рада заслухала інформацію про вбивство члена УЦР Євгена Нероновича, передала справу на вивчення анкетно-слідчій комісії. Що та вирішила - невідомо: 29 квітня прийшов до влади гетьман Скоропадський і закінчилася доба Центральної Ради.

20 березня 1923 р. у Кам'янці вперше масово перейменували вулиці, зокрема, увічнили пам'ять Гната МИХАЙЛИЧЕНКА й Василя ЧУМАКА, страчених у листопаді 1919 р. денікінцями: вулиці Хрестовій (нині Драй-Хмари) надали ім'я Михайличенка, сусідній вулиці Високій (нині Сіцінського) - ім'я Чумака. Напевне, тоді ж Транспортній вулиці надали ім'я ще однієї жертви "контрреволюції" - розстріляного "петлюрівцями" Євгена Нероновича. До речі, 1925 р. містечко Великі Сорочинці (знамениту батьківщину великого Гоголя), де загинув Неронович, перейменували на Нероновичі. Ця назва протрималася 6 років: 1931 р. містечку повернули історичне ім'я. Можливо, що приблизно в ті ж роки повернули й Транспортну вулицю на мапу Кам'янця - усе ж Неронович, як не крути, був членом "контрреволюційної, буржуазно-націоналістичної" Центральної Ради.

Тепер заглянемо до архівного списку вулиць міста на 23 вересня 1949 р. У ньому є вулиця Чкалова, вказано її дореволюційне ім'я - князів Коріатовичів, а також довоєнне - Блюхера. Василь БЛЮХЕР був відомим радянським військовим командиром. 28 вересня 1918 р. він став першим кавалером першого радянського ордена - Червоного Прапора, з 1929 р. командував Особливою Далекосхідною Армією. 1935 р. він одним з перших здобув звання Маршала Радянського Союзу. Можливо, саме тоді кам'янецькій вулиці надали ім'я Блюхера. Втім, невдовзі Василя Костянтиновича безпідставно заарештували, 9 листопада 1938 р. він помер під слідством, за три тижні до свого 48-річчя.

15 грудня 1938 р. у Москві, випробовуючи новий літак, загинув один з найкращих радянських льотчиків Валерій ЧКАЛОВ. Ось, напевно, тоді в Кам'янці вулицю Блюхера перейменували на вулицю Чкалова. У лютому 1942 р. німецька окупаційна влада повернула вулиці Чкалова давню назву - ім. Князів Коріатовичів. У березні 1944 р. у визволеному Кам'янці, звісно, відновили ім'я Чкалова на малі міста. 27 листопада 1962 p., коли Кам'янець готувався урочисто відзначити 900-річчя з дня заснування, міськком КПУ та міськвиконком ухвалили спільну постанову про перейменування низки вулиць. Так, вулиця Чкалова мала стати проспектом Леніна. Але з якихось причин постанову не ввели в дію, тож 17 лютого 1967 р. проспектом Леніна "на честь 50-річчя Великого Жовтня" стала вулиця Загородня (нині проспект Грушевського, згідно з проектом 1962 р. це мав бути проспект Карла Маркса).

У квітні 1970 р. в місті з'явилася площа Леніна (нині майдан Відродження) з новим адмінбудинком і пам'ятником Леніну перед ним - і вулиця Чкалова негайно перебрала від вулиці Шевченка почесне право, щоб по ній 1 травня та 7 листопада урочисто рухалися колони (остання масова демонстрація вулицею Чкалова відбулася 1 травня 1991 p.). 1 червня 1992 р. міськвиконком повернув вулиці Чкалова її найдавніше ім'я - Князів Коріатовичів. 28 лютого 1995 р. пленум міської ради ветеранів запропонував, зокрема, перейменувати вулицю Коріатовичів на вулицю 50-річчя Перемоги, але міська влада ветеранське звернення до уваги не взяла. Можливо, тому, що на мікрорайоні Жовтневий є вулиця 30 років Перемоги.

Отже, за 130-річну історію (відлік ведемо від 19(31) січня 1874 p., коли в місті урочисто відкрили Новопланівський міст) вулиця мала 6 імен - Князів Коріатовичів, Транспортна (Велика Транспортна дорога на Бессарабію), Банківська, Нероновича, Блюхера, Чкалова, деякі з них - кілька разів. Але врешті повернулася до першоджерел. Адже з литовських князів Коріатовичів починається реальна (з іменами, датами, документами) історія Кам'янця. Про Коріатовичів уже була публікація в серії "Ім'я на мапі міста" (див. "Подолянин" від 18 січня 2002 p.). Тож відсилаємо читача, зацікавленого життям і діяльністю на Поділлі Юрія, Олександра, Костянтина та Федора Коріатовичів, до цієї статті.

Небагато є вулиць, які вміють рости. Вулиця Коріатовичів одна з таких унікумів. Починається вона на Новопланівському мосту, а закінчується... А закінчується там, де сьогодні на сході закінчується місто. А оскільки східна межа Кам'янця потихеньку дрейфує на схід, то й витягується на схід і вулиця. її перетинає залізнична вітка на Ларгу (відкрита ще 1916 p.), яка ділить вулицю на дві частини - новопланівську та в селищі Жовтневому. Сьогодні протяжність цих частин майже зрівнялася. Цікаво, що після міського селища Жовтневого вулиця Князів Коріатовичів плавно (без позначення межі) переходить у... вулицю Князів Коріатовичів, але вже села Жовтневого (до 7 березня 1946 р. Мукша-Китайгородська). Що ж, до Старої Ушиці (куди веде траса) ще далеко, тож перспективу зростати вулиця Коріатовичів має практично необмежену.

Усього два будинки вулиці є пам'ятками містобудування та архітектури, занесеними до Державного реєстру національного культурного надбання. Це банківський комплекс, зведений у 1898-1901 pp. У двоповерховому будинку діяло відділення Держбанку (тепер Укрсоцбанку). А в триповерхівці мешкали працівники Держбанку. 10 грудня 1969 р. у цьому будинку вперше прийняла читачів центральна міська бібліотека, перебравшись сюди з вулиці Ленінградської (тепер Лесі Українки).

Ще одна пам'ятка архітектури могла з'явитися напроти банківського комплексу - на косогорі, де нині стоїть олень. Саме тут наприкінці XIX ст. первісно планували звести Пушкінський народний дім. Але не судилося: після тривалих суперечок 15 грудня 1898 р. міська дума відвела під це будівництво 300 квадратних сажнів землі на розі вулиць Богадільницької (тепер Пушкінської) та Бульварної (тепер Шевченка).

А олень на косогорі - це давній символ Кам'янця. Адже легенди навперебій розповідають про братів (зокрема, і князів Коріатовичів), які, полюючи, мимоволі загнали оленів на острів, зачудувалися його красою - і збудували тут місто Кам'янець. Олень на пагорбі стоїть здавна. А коли 1997 р. якісь вар'яти знищили скульптуру, то нового оленя подарував місту скульптор-самоучка Іван Васильович СВІДЕР.

Вулиця Коріатовичів спочатку проходить крізь щільний стрій скверів. Справа це послідовно сквери Васильєва, "Гунські криниці", Танкістів. У першому з них поховано генерал-майора інтендантської служби Сергія Васильєва, який загинув 24 квітня 1944 р. Сквер "Гунські криниці" після реконструкції, проведеної на початку 1980-х pp. (тоді, зокрема, журавля замінили фонтаном), став одним з традиційних місць проведення міських свят.

У сквері Танкістів на постаменті стоїть танк Т-34, який на прохання кам'янчан надіслав Маршал Радянського Союзу Іван КОНЄВ. Проект пам'ятника склав інженер - майор ПІНКІН. У спорудженні постаменту брали участь місцеві каменотеси. Зокрема, гвардійський значок, серп і молот, написи на камені виконав Владислав МАРЧЕВСЬКИЙ (відомий ще як кам'янецький довгожитель - помер у січні 1990 р. на 105-му році життя). Пам'ятник танкістам, що визволяли Кам'янець, урочисто відкрили 9 травня 1947 p. A 24 березня 1974 р. тут на могилі невідомого солдата запалав Вічний вогонь. В урочистостях брав участь генерал армії Дмитро ЛЕЛЮШЕНКО. На жаль, 2 лютого 1993 р. через економічну скруту Вічний вогонь тимчасово погасили й стали запалювати його тільки до дня визволення міста (26 березня) й Дня Перемоги (9 травня).

У сквері Молодіжному, розташованому вище від бібліотеки, 20 жовтня 1999 р. відкрили пам'ятник воїнам-афганцям. Понад 10 років чекав автор - художник Борис НЕГОДА, а з ним і учасники війни в Афганістані на цю подію. В урочистостях узяв участь Президент України Леонід КУЧМА.

Два квартали на схід від Молодіжного скверу (між сучасними вулицями Шевченка й Огієнка) в XIX ст. називали Великим торговим майданом. Тепер на нижньому кварталі, який у радянські часи був сквером Котовського, відбудовують храм Олександра Невського, знищений 1935 p., а верхній квартал 16 квітня 1970 р. став площею Леніна, яку 1 червня 1992 р. перейменували на майдан Відродження.

Житлова забудова вулиці Коріатовичів починається від вулиці Огієнка. 2 листопада 1967 р. на перехресті цих вулиць (тоді ще Чкалова та Московської) відкрили стелу "на честь 50-річчя Великого Жовтня". Вона й досі стоїть із серпом і молотом, написом "1917-1967". Хоча є цікава ідея поставити тут непомпезний пам'ятник Симонові ПЕТЛЮРІ: Головний Отаман сидить на лавці й дивиться вдаль. Адже саме при Петлюрі Кам'янець з червня до листопада 1919 р. був столицею (хоч і тимчасовою) Української Народної Республіки, а Симон Васильович провів у Кам'янці в невтомній праці загалом понад 100 днів.

Сучасного вигляду вулиця стала набувати у 1960-х pp. A до того це була, як згадують старожили, типова єврейська вуличка з халупами. Замість них постали довгі коробки п'ятиповерхівок. А на початку травня 1973 р. сюди - вперше в Кам'янці - прийшов природний газ.
Вулиця Коріатовичів надзвичайно багатогранна. За останнє десятиліття щось утрачено, щось набуто. Але приємно, що вулиця досі шанує книголюбів. У жовтні 1969 р. тут у новозбудованому будинку №5 відкрили найбільшу в місті книгарню "Кругозір". Сьогодні вона ущільнилася до неможливості, ще й розділилася на дві ("Кругозір" і "Книголюб"), але вижила (про решту книгарень, крім "Знахідки", залишилися тільки спогади). Вулицю поповнили й нові точки книготоргівлі. Так, відомий кам'янецький книголюб Олексій КОРОСТІЛЬ (1938-2002) на розі з вулицею Огієнка започаткував книжковий кіоск "Просвіта". Перебравшись на перший поверх будинку №9, свою книгарню на вулиці відкрило видавництво "Абетка".

Безумовно, вулиця Князів Коріатовичів заслуговує не на окрему сторінку, а на цілу книгу. Сподіватимемося, що колись таку книгу буде написано, видано й успішно продано не тільки в книгарнях вулиці Князів Коріатовичів.

Автор висловлює вдячність міському держархіву та особисто Юлії ПТАШНИК за надані виписки з архівних документів.