Вернуться в главное меню | на исторические сведения | к списку статей

МУЗЕЇ, МУЗЕЙНА СПРАВА І НЕ ТІЛЬКИ

На мальовничій рівнині, між річками Жванчик і Смотрич, оточене двома пасмами товтр з південного сходу та північного заходу, розташоване село Біла. Археологічні знахідки на території "Старої Білої" свідчать про те, що люди жили тут ще в сиву давнину. Чимало археологічних знахідок відносяться до трипільської культури.

В писемних згадках село датується 1493 роком. У минулому воно неодноразово знищувалось нападниками, що змусило вцілілих жителів переселитись далі на північний захід й оселитись на берегах невеличкої річки Тібр або Батіг. Працьовитими руками жителів село вперто відбудовувалось.

У 1993 році в урочистій обстановці, в присутності всіх жителів села та гостей, було відсвятковано 500-літній ювілей Білої. Аматорами художньої самодіяльності в живих картинах було показано всю багаторічну історію села та його працьовитих мешканців. Це грандіозне й красиве свято справило велике враження на всіх, хто його бачив.

Село багате пам'ятками історії і культури, які збереглися до нашого часу й вимагають охорони та державницького підходу до вирішення Даного питання. Пам'ятками минулого є кам'яні хрести, що знаходяться на старовинному цвинтарі, аналогів яким немає в жодному селі району.

На сільському цвинтарі збереглися пам'ятники в честь 300-річчя правління династії Романових, 50-річчя звільнення від кріпосного права. Ці унікальні пам'ятники гарно збереглися, але підхід до них вимагає впорядкування. В центрі села, у парку, знаходиться пам'ятний знак на місці перших переселенців із зруйнованої завойовниками Білої. До наших днів збереглося дві пам'ятки архітектури: будинок поміщика Ляховича /стан його збереження задовільний, він використовується школою/ та будинок колишньої земської школи, який інтенсивно руйнується жителями у наш час.

Органам місцевого самоврядування, влади необхідно звернути серйозну увагу на збереження цієї пам'ятки, яка тривалий час була окрасою села. Адже в цьому році минає 100 років з часу вступу цього навчального закладу в дію. Отримавши там відповідні знання, у великий світ науки пішло чимало талановитих людей, які прославили науку та село далеко за межами України. Саме тут навчалися доктор географічних наук, професор Львівського університету Каленик Іванович Геренчук, кандидат медичних наук, викладач Тернопільського медичного інституту Анатолій Іванович Локай, учасник Курської битви Іван Гнатович Драпатий, який разом з членами екіпажу свого літака з острова Саарема громив фашистські полчища в Берліні, та інші.

Цю школу закінчили ті, хто закладав перші камені у фундамент нового життя. Тому-то будівля повинна бути збережена і мати відповідну табличку з написом.

Не виключено, що й цього року із Львова та Польщі вклонитись праху К.І. Геренчука приїдуть люди, і дуже незатишно ми будемо тоді себе почувати.

Тривалий час точилися розмови про присвоєння Більській загальноосвітній школі імені К.І.Геренчука, та питання не вирішено до сьогоднішнього дня, його іменем не названо жодної вулиці села.

У 1967 році стараннями невтомної Ганни Андріївни Локай було відкрито музей історії села. Багатюща його експозиція відображала всю 500-літню історію Білої. Вже через два роки - у 1969-му - музею присвоєно звання народного. Він став центром трудового, патріотичного виховання молоді, "приймав делегації" звідусіль. Про нього знали далеко за межами району. Ганна Андріївна часто публікувала на сторінках "Нового життя" цікаві нариси з історії села, про долі односельчан, що викликали великий інтерес до історії рідного краю.

Час ішов, керівники села та місцевого господарства змінювали один другого, а приміщення музею через відсутність фінансової підтримки приходило в аварійний стан. ГА.Локай виїхала із села. Нічні злодії, пробравшись у музей, забрали колекцію монет, медалі, інші складові експозиції. Так на очах місцевої влади став зникати музей. Десять років велась полеміка про переведення музею в інше приміщення. Тут неодноразово бували і представники з обласного краєзнавчого музею.

А врятували експозиції від остаточної загибелі небайдужі люди М.В.Єремчук та С.Г.Лаврук.

На даний момент під музей виділено приміщення в конторі місцевого ТОВ імені Б.Хмельницького три кімнати. Завідування ним доручено Сергію Григоровичу Лавруку - шанованій в селі людині, щедро обдарованій талантом від Господа Бога.

Триває монтаж експозиції, але крім моральної допомоги музею потрібна й матеріальна з боку керівників села, господарства. Потрібні гроші. Отже, музей чекає дієвої підтримки спонсорів, керівників. В іншому разі ми загубимо 500-літню історію ще одного подільського села.

Тепер мова піде про сусіднє від Білої село Чорну. Воно заселене ще в давні часи. Перші поселенці з'явилися тут ще в період пізнього палеоліту / 40 тисяч років тому/й оселялись на берегах річки Батіг, або Тібр - притоки Смотрича. Про це свідчать знайдені тут знаряддя праці тієї доби . Не є виключенням, що територія сучасного села була заселена ще в добу бронзи, в період поширення заліза / скіфський період/. Біля села є залишки поселень трипільської та черняхівської культур /2-5 ст. н.е./.

Село має досить цікаву історію, про що і велась розповідь в експозиції музею, відкритого у 1965 році. Це був перший і найбагатший за експозицією музей, відкритий у районі. Його експозиція налічувала 1140 предметів, багато з яких були унікальними. Вже через два роки музею присвоєно звання "народний". Світлої пам'яті Йосип Францович Павлуцький віддав багато сил, щоб музей зайняв достойне місце серед освітніх закладів села. Після його смерті внаслідок зумисної пожежі згоріла вся експозиція музею. У вогні пожежі згоріли позументи та речі, які належали Андрію Григоровичу Розенбергу - генералу від інфантерії, кавалеру орденів Іоанна Єрусалимського та Андрія Первозванного, учасника італійського та швейцарського походів О.В.Суворо-ва,- його сподвижника, а згодом Головнокомандуючого російськими військами. Після відставки імператор Олександр II дарує йому село Чорну. Тут пройшли останні роки його життя.

Полководець пішов з життя 23 вересня 1814 року, заповідавши "поховати мене на сільському цвинтарі села Чорна, яке стало для мене рідним, і щоб я лежав серед тих людей, яких я знав і яким багато допомагаю за життя". Біля старої Чорнянської церкви /зберігся фундамент/ було три могили. Тут лежали генерал від інфантерії кавалерії і артилерії Андрій Григорович Розенберг, статський радник Василь Григорович Розенберг /помер 25 вересня 1818 року/ та дружина останнього.

А потім в селі керівництво вирішило побудувати кафе і чомусь саме на місці згаданого захоронення. Чому ми не думаємо, що співати і танцювати на могилах предків - то є велике святотатство, гріх і глум? Ми повинні знати, що наші нащадки танцюватимуть на наших могилах, бо ми подаємо їм не кращий приклад. Могили були розриті, і ще довго в музеї, аж до його знищення у 1989 році можна було побачити потьмянілі від часу нагороди та позументи полководця! До нашого часу зберігся надгробний пам'ятник з написом: "Его высокопревосходительство Генерал от инфантерии Андрей Григорьевич Розенберг 1739-1814 гг.".

Вже не вперше звертаюсь до місцевої влади всіх рівнів села Чорна, громадськості, педагогічного колективу, учнів школи, культосвітніх працівників, до всіх, кому не байдуже наше майбутнє: відновимо музей історії села, щоб він допомагав дітям глибше пізнати історію рідного краю, яка має цікаві і трагічні сторінки.

І якщо ми в силу різних обставин, а насамперед через байдужість та власне нерозуміння зруйнували могилу Андрія Розенберга - соратника і сподвижника Генералісимуса Олександра Суворова, то ми в силі зробити хоч символічне поховання людини, знаної далеко за межами країни. І це необхідно зробити вже сьогодні.

Знищені всі пам'ятки старовини у древньому Збрижу - цій чудовій перлині над Збручем. Залишились лише фундаменти трьох церков: Свято-Троїцької, Михайлівської, Благовіщенської. Зруйновані у свій час монастир, костьол, синагога. Колись багате містечко не мало щастя довгого існування, але ті пам'ятки, які ще є, необхідно зберегти.

Прикладом у збереженні пам'яток історії та культури є Летава зі своїм незмінним керівником М.В Шаповалом який пишається своїм селом, людьми, радіє здобуткам господарства, дбає про розвиток усіх його сфер. Предметом особливої гордості Михайла Васильовича є музей історії села, в якому відображена трудова звитяга летавчан кількох поколінь. Музей фінансується господарством повністю, і зараз до діючих кімнат додається ще три. Музей журналістами України визнано кращим сільським музеєм.

Тож рівняймося у турботі про розвиток культури на селі на таких мудрих, працьовитих та невтомних людей, як Михайло Васильович Шаповал, перед яким у шані я схиляю свою голову.

М.КУНДИС,
директор районного
народного
історико-краєзнавчого музею.
"Нове життя", 24 серпня 2004 року