Вернуться в главное меню | на исторические сведения | к списку статей

Не померкне слава

Одна з центральних вулиць Кам'янця-Подільського має дещо незвичну назву - Уральська. До неї примикає Сквер танкістів, у центрі якого на високому постаменті стоїть величний пам'ятник - красень Т-34 із уральської сталі. Запитайте будь-кого з місцевих жителів, і вам пояснять, що все це на честь славних визволителів - бійців 10-го гвардійського Уральського добровольчого танкового корпусу під командуванням генерал-майора Є.О. Бєлова.

Є в місті і пам'ятник загиблому тут гвардії полковнику С.М. Смирнову, командиру 29-ї гвардійської мотострілецької Унецької бригади, яка входила до складу корпусу й особливо відзначилася під час боїв за Кам'янець-Подільський навесні пам'ятного сорок четвертого.
Нещодавно мені пощастило познайомитися з одним із ветеранів цієї бригади підполковником у відставці П.О. Літиковим. Павло Олександрович розповів про свій бойовий шлях і ті дні, коли уральці-добровольці визволяли Поділля від німецько-фашистських загарбників.

9 травня 1943-го в Челябінську відбувся багатолюдний мітинг: жителі міста проводжали на фронт уральських танкістів. У строю мотострільців стояв і 19-літній молодший лейтенант Павло Літиков. Слухав закличні слова народного наказу, з яким зверталися до воїнів земляки.

З перших днів бойових дій свято виконував цей наказ юний офіцер. На Поділля він прибув обстріляним і досвідченим фронтовиком. Позаду вже були бої під Орлом і Брянськом, визволення його рідного Унецького району на Брянщині, де його поранило. На грудях юнака вже сяяли бойові нагороди - орден Червоної Зірки та медаль "За бойові заслуги".

Пригадує важкі бої за станцію Волочиськ. Її обороняли німецькі штрафні батальйони смертників, засуджені за здачу Києва, їм було наказано за будь-яку ціну втримати шосейну дорогу та залізницю. Та цього не вдалося фашистам зробити навіть під страхом смерті. 6 березня наші війська оволоділи Волочиськом.

- Але і для багатьох наших солдатів цей бій був останнім, - із скорботою в голосі мовить ветеран. - Геройськи бились уральці. Наприклад, наш бронебійник молодший сержант М. І. Худяков знищив три ворожих танки і близько двох десятків гітлерівців. Двічі поранений, він не залишив поля бою, поки не підійшло підкріплення. За стійкість і мужність йому було присвоєно звання Героя Радянського Союзу.

Весняний наступ наших військ набирав темпів. Танкісти і мотострільці швидко просувались уперед, не очікуючи тилів. У ході Проскурівсько-Чернівецької операції вже були визволені Ярмолинці, Дунаївці, Смотрич, Чемерівці, Оринин. Невдовзі уральці вбрід перейшли Збруч і з заходу; обхідним шляхом, розірвавши комунікації противника, ввірвались у Кам'янець-Подільський. 23 доби наступальних боїв привели уральців під стіни древньої фортеці. Саме в ці дні помічник начальника штабу Унецької мотострілецької бригади П. Літиков став комуністом і був підвищений у званні.

Штурм розпочався о 5 годині вечора 25 березня. Зламавши опір фашистів у районі Старого міста і Руських фільварків, радянські частини вже вранці наступного дня повністю очистили Кам'янець від ворога. Однак 27 березня німецько-фашистські війська знову перейшли в наступ. І ще п'ять діб бійцям Уральського добровольчого танкового корпусу довелося відбивати шалені атаки гітлерівців.
- В один із тих днів, саме тут, біля Старої фортеці, буквально на моїх очах, - розповідає Павло Олександрович, - осколком бомби, скинутої фашистською "рамою", був убитий прямо в серце наш командир бригади полковник Смирнов. У Кам'янці-Подільському ми його і поховали. А командування бригадою прийняв на себе начальник розвідки корпусу підполковник Єфімов.

Буваючи в місті над Смотричем, ветеран неодмінно приходить у Сквер танкістів, стоїть у задумі біля пам'ятника уральським добровольцям, оглядає знайомі місця біля фортеці, яку доводилося брати штурмом. Багато різних боїв бачили ці древні стіни, ця славна земля. Полита вона кров'ю і його бойових побратимів. Біля Старого мосту стоїть пам'ятник чотирьом воїнам-уральцям - Руднєву, Кузнецову, Бородіну та Вознюку, а на території самої фортеці - автоматникам Кириловському та Ноженкові.

Ще довгим був шлях до Перемоги. До неї лейтенант Літиков прийшов через Львів і Одер, Берлін і Прагу. Служив офіцером у військах і після війни. Він - кавалер шести бойових орденів і одинадцяти медалей. Нині працює на заводі "Темп", є членом профспілкового комітету. Зустрічаючись із молодими робітниками, Павло Олександрович з гордістю розповідає про те, як Уральський добровольчий гідно виконував наказ земляків у роки Великої Вітчизняної, славний бойовий шлях якого проходив через наше Поділля.

Кордас О.
Не померкне слава // Радянське Поділля, 1988. - 3 серпня.