Вернуться в главное меню | на исторические сведения | к списку статей

Іван ШЕРЕМЕТА, м.Кам'янець-Попільський
"Подолянин", 19-26 вересня 2003 р.

НЕ ВІДГОРОДЖУВАВСЯ ВІД ЛЮДЕЙ

До 110-річчя з Дня народження байкаря Микити ГОДОВАНЦЯ

Як підсумок прожитого, згадую з ким із видатних письменників, митців мені поталанило бути знайомим, спілкуватися за мої 50 літ. Робітник з 30-річним стажем, я, крім того, займався ще й громадською діяльністю був депутатом міськради, десять років членом профкому великого колективу заводу "Електроприлад". Мав навіть народу - орден "Знак пошани. А ще значну частину життя провів на аматорській сцені - читав гумор і сатиру.

1 985 р. здійснилася моя найзаповітніша мрія: я став лауреатом Всесоюзного огляду народної творчості. Та нічого я не важив би як читець без творчості поетів-сатириків, байкарів Степана ОЛІЙНИКА, Павла ГЛА3ОВОГО, Петра СИВОЛАПА та, особливо, патріарха української байки Микити ГОДОВАНЦЯ. Про спілкування з Микитою Павловичем - людиною великої душі та громадянської мужності, письменником, який у творчості на перший план ставив загальнонародні інтереси, я і розповім.

А почалося з того, що мій сивий класний керівник Климентій Петрович СІРОХА, зауваживши мої здібності до декламування, подарував мені величезну Годованцеву книгу "Байки" в малиновій обкладинці. З неї я дізнався, що Микита Павлович проживає поруч - у Кам'янці-Подільському (а я народився й жив у Оринині). Так з'явилася заповітна мрія - познайомитися й поспілкуватися з видатним письменником.
Я не раз по-дитячому наївно уявляв, що йтиму парком, а на лаві сидітиме дідусь із паличкою. Я впізнаю Микиту Павловича, підійду, привітаюся й скажу, що читаю зі сцени його байки. І, якщо він дозволить, продекламую кілька. І втішався тим, що він обов'язково похвалить моє декламування...

Закінчивши Орининську середню школу, я 1968 р. пішов працювати на Кам'янець-Подільський завод залізобетонних виробів і конструкцій, що будував тоді цементний завод. Надали мені місце в гуртожитку. Так я став кам'янчанином. Не раз гуляв тим парком, де мріяв зустрітися з Годованцем, Якось до гуртожитку зайшла завідувачка бібліотеки Майя БУРЯ. Я підійшов до неї і запропонував свої декламаторські послуги. Для переконливості прочитав дещо зі свого репертуару. Звичайно ж, і байку Годованця. Тоді я не думав, що це може стати нагодою познайомитися з байкарем.

І ось мене запросили до бібліотеки на вечір, присвячений 75-річчю патріарха української байки. Тоді я вперше побачив Микиту Павловича. Але познайомитися з ним не вдалося. Байкаря оточували журналіст Юхим АЛЬПЕРІН, ще кілька поважних осіб - і я не посмів підійти. Проте на мене чекала приємна несподіванка. Коли я вже рушив до виходу, мене, мов батько, озвав лауреат республіканського конкурсу читців Микола ПШЕНИЧНЮК (ми були знайомі з ним). Мені виявили честь сфотографуватися з Годованцем, Альперіним, Пшеничнюком і аматором КОВАЛЬСЬКИМ. Це фото зберігається в міській бібліотеці. У вересні разом з іншими експонатами його виставляють у читальному залі на виставці.

Минуло три роки. Відслуживши в армії, я повернувся на рідний завод, у дорогий тепер мені Кам'янець. Священними стали для мене центральна бібліотека та міський Будинок культури. Спілкуючись із працівниками бібліотеки - Валентиною БУРКО, Галиною ЮРКОВОЮ, іншими, я вчився в них ввічливості, культури поведінки, стриманості. У Будинку культури займався в народному театрі в режисера Якова ГОРІЛОГО.

Одного разу в бібліотеці мені сказали, коли пройде вечір, присвячений 78-річчю Микити Годованця. Коли я прийшов на вечір, прямо з порога мене зустрів Микола Пшеничнюк і зразу ж запитав, що читатиму. Я відповів, що мене немає в програмі.

- Як нема? - перепитав Микола Іванович. - Зараз будеш!

Схиляю голову перед пам'яттю про нього (на жаль, його вже немає серед нас). Він, у прямому розумінні слова, взяв мене за руку й підвів до Микити Павловича. При цьому переконав Годованця, що я один з шанувальників його таланту, активний читець його байок. У цьому Пшеничнюк переконав і республіканський оргкомітет. При Годованці запитав, що я читатиму сьогодні. На радощах я навіть сплутав назву і замість "Заяча математика" сказав "Заяча арифметика". Мене включили до програми вечора. Оголосив мій номер сам директор Будинку культури Анатолій КУГАЙ. Виступ вдався. В цьому я переконався, коли через кілька днів прийшов на чергову репетицію. В театрі мені дали номер телефону Годованця та його запрошення прийти в гості. Так здійснила ся моя мрія познайомитися з Микитою Павловичем. У добрий час сказати, все, про що я мріяв, здійснювалося завдяки моїй наполегливості й з Божою допомогою.

Я вже розказував, як уявляв першу зустріч з байкарем. Як я і думав, вона відбулася в парку. Моя дитяча фантазія помилилася всього на 200 м. Микита Павлович, як я і думав, полюбляв відпочивати в парку на лаві. Капелюх і паличка завжди були біля нього. Наблизившись до тієї, тепер такої дорогої для мене лави, я тремтів від хвилювання. Думав, що зараз буде. Але після відповіді на моє привітання мені відлягло від серця. З-під старечих брів на мене дивилися лагідні мудрі очі. Уважний погляд. Я його охарактеризував, як погляд з глибини віків. Я ніколи не бачив своїх дідусів. Обидва пропали безвісти у вирі війни. Вперше в житті я відчув душевне тепло дідуся. Мені здалося, що я його давно знаю і вкотре знову бачу після довгої розлуки. Після кількох фраз Микита Павлович попросив дозволу називати мене Ванюшкою. Я з радістю погодився. Через хвилину я забув, що вперше присів біля відомого письменника. І зав'язалася між нами дружба - між відомим байкарем і самодіяльним читцем його творів. Микита Павлович запросив мене додому. Перше, що мене вразило, - бібліотека. Крім книг у добротних старовинних шафах, я нічого більше не помітив. Як на мене, то Годованець був найбільшим книголюбом у Кам'янці-Подільському.

При першій зустрічі письменник попросив мене розповісти про себе: звідкіля я родом, де вчився, чим займаюся тепер і чи не бажаю вчитися далі.

Працював я тоді на "Електроприладі" слюсарем. Микита Павлович запитав, чи не бажаю вступити до вузу. Я відповів, що хотів би на артиста чи режисера. Годованець, очевидно, це моє бажання не схвалив і, завернувши мене майже з порога, знову попросив сісти на диван. Далі розповів про нелегку працю артистів і порекомендував мені краще пов'язати долю з промисловістю і вчитися на інженера. На жаль, через лінощі я не скористався його порадою. І зостався робітником.

Далі були не дуже часті мої візити до Годованця. Не хотілося зайвий раз надокучати. Ці візити були дуже корисними для мене, але короткими, оскільки байкар був літньою людиною і завжди зайнятий.

Буваючи у нього, я не раз бачив, як закріплена за ним медсестра стерилізує шприца. Побувши недовго, я йшов додому. Для виправдання зсилався на те, що кваплюся. Я прощався. У відповідь отримував нове запрошення заходити.

Якось Микита Павлович запитав, чи не потрібно мені чогось. Я тільки цього й чекав. Довгий час у доборі репертуару я віддавав перевагу Павлу Глазовому. Його твори я найчастіше читав зі сцени. А збірки Павла Прокоповича дістати не мав де. Грошей тоді вистачало, але все діставалося, а не купувалося. Тому я попросив Микиту Павловича, щоб він дав мені прочитати Глазового. Годованець зробив два кроки до однієї з книжкових шаф і звичним рухом зразу ж дістав з полиці невелику збірку. Проте дати її мені не квапився. Спочатку, так би мовити, прочитав невелику лекцію про те, як треба берегти книжку. До сказаного додав, що, мовляв, є люди, які недбало поводяться з книжками, що йому вже доводилося стикатися з такими: просять ненадовго книгу, а потім після багатьох нагадувань замість книжки приносять ганчірку. Я запевнив Микиту Павловича, що я не такий. Він мені повірив і дав збірку, яку я, мов дорогий скарб, притис до грудей.

Додому не йшов, а летів, щоб якомога швидше прочитати ту книжку і переписати все, що мені було потрібно для декламування. На мене чекала ще одна приємна несподіванка. Розгорнувши збірку, я побачив автограф Глазового: "Як рідному батькові Микиті Павловичу Годованцю з побажанням міцного здоров'я і довгих років життя від автора".

Збірку я вивчив напам'ять. Але що то за радість, якщо з нею не поділишся з близькими. І я по-дитячому став вихвалятися перед друзями. Показував усім, але з обережності поклявся не давати книжку нікому. Давав лише подивитися і забирав. Однак сталося непередбачене. Не втримався і пішов похвалитися другові дитинства. Прийшов, коли люди якраз обідали. Я з порога показав, що в мене є. Батько друга був великим любителем гумору. Взяв збірку в ліву руку, бо в правій тримав виделку. А з неї на книжку впав шматочок яєчні з цибулею. Мені перекосило рот, я ледь не знепритомнів, поки він дивився книжку. Більше нікому її не показував. Куди не йду, що не роблю, все думаю, як маю показатися на очі Годованцю з такою збіркою.


Зліва направо: Іван ШЕРЕМЕТА, Юхим АЛЬПЕРІН, Микита ГОДОВАНЕЦЬ, Микола ПШЕНИЧНЮК, КОВАЛЬСЬКИЙ.

Пройшло два місяці. Приходить мені лист від Годованця. Відкриваю конверт. Виймаю бібліотечну закладку від збірника Микити Годованця. На ній написано: "Микита Павлович Годованець написав понад 1000 байок. Патріарх української байки... " й таке інше. Думаю, напевно, це не мені надіслали. Перевертаю, а на звороті - лист від Годованця: "Як це так! Взяли книжку на тиждень, і коли вже пройшло два місяці, а ще й досі не повернули? Ганьба!"

Мені здалося, що земля провалилася під мною. Що робити? Просто не показуватися байкареві на очі, то він мене знайде. Віддавати замащену книжку?..

Я, як тільки міг, легенько, акуратно гумкою витер усі плями, загорнув збірку і пішов до Годованця. Навшпиньки підійшов до дверей квартири. Легенько натиснув на кнопку дзвінка. Двері відчинила дружина Микити Павловича. Я майже пошепки сказав, що приніс книжку, віддав її і, зіславшись, що хворий, пішов.

Пройшло з півроку. І ось, виходячи з аптеки, зустрівся з подружжям Годованців. Серафима Миколаївна тримала чоловіка під руку. Побачила мене - і в неї яскраво заблищали очі, на обличчі з'явилася щаслива усмішка. Серафима Миколаївна майже вигукнула:

- Павловичу, дивись, кого ми зустріли!

Микита Павлович підвів голову, намагаючись випрямитись. Серафима Миколаївна продовжувала:

- Та це ж Іван Шеремета. Знову незрозумілий поворот голови байкаря. І я подумав, що він мені не пробачив капості із збіркою Глазового. Але Микита Павлович не міг згадати, про кого йому говорить дружина. Серафима Миколаївна звернулася до чоловіка:

- Згадай, "Заяча математика".

Тоді аж байкар згадав:

- А! Ванюша! - і на старечому зблідлому обличчі з'явився легенький рум'янець. - А чому Ви до нас не заходите?

Мені досі було соромно перед ним. Микита Павлович продовжував:

- А я вже на вас чекаю. До мене на 79-річчя мають приїхати гості з Києва. Зустріч відбудеться в читальному залі центральної міської бібліотеки.

І назвав дату зустрічі.

- Я хотів би, щоб Ви прочитали мої байки. Що Ви ще читаєте, крім "Заячої математики"?

Я назвав "Ослячий талісман" та інші.

- Тоді заходьте до мене додому. Я послухаю Ваше декламування й, можливо, дам поради.

Я був безмежно радий і щасливий. Хотілося якомога довше говорити з байкарем. Та зауважив, як його гнуть додолу 79 років, а присісти ніде. Тож став прощатися, пообіцявши завтра обов'язково зайти. Я зрозумів - він простив мені.

Другого дня я зайшов до Годованця з хорошим настроєм і надією на подальше зростання як читця. Ми зразу ж узялися за діло. Я продекламував авторові байку "Сметанка". Так старався, так старався! А коли закінчив, застиг з відкритим ротом, чекаючи похвали. Однак байкар сидів на дивані, опустивши голову, а в мене поступово зникала усмішка з обличчя. Після великої паузи Микита Павлович зауважив:

- Ванюшо, ти продекламував не мою байку.

Я задерев'янів. А байкар вів далі. Він розкрив мені підтекст байки і дав урок режисури.

На зустрічі, присвяченій 79-й річниці від дня народження Микити Павловича, я сидів в одному ряду з байкарями та вченими майже всієї України, імена яких не запам'ятав, бо бачив їх уперше, а ще боявся збитися при декламуванні й про себе повторював текст байки. Мій виступ вдався. Його передали по радіо "Промінь". Зустріч увіковічнила групова фотографія, яка досі зберігається у бібліотеці.
У місті сама собою виникла, так би мовити, бригада з пропаганди української байки. До неї увійшли Микита Годованець, байкар Микола ТИЩУК, двічі лауреат республіканських конкурсів декламаторів Геннадій БРЯЗКУН, лауреат республіканського конкурсу читців Микола
ПШЕНИЧНЮК і я - самодіяльний декламатор.

Насамперед ми виступили в обласній школі десятників (бригадирів з будівництва), що була у Старому місті. Побували і в селах, і в навчальних закладах міста.

Першим виступав Микита Годованець. За ним Микола Tищук зі своїми творами. Далі читці декламували байки та інші сатиричні твори як Микити Павловича, так і інших поетів-сатириків.

На зустрічах Годованець розпочинав розповідь з того, як у Голосківській школі перед учнями, дивлячись у вікно, читав байку "Голуб і Лелека". ...Любов до рідного - могутнє диво!

Нехай живеш на чужині щасливо, А туга гірко в серце б'є: Зове Вітчизна в путь далеку І ти летиш, як з вирію Лелека, В гніздо своє.
Говорив Годованець неквапно й тихо, наче виважував кожне слово. Проте його чули й розуміли всі, бо слухали, затамувавши подих.
Народився Микита Павлович на Вінниччині. Проте другою батьківщиною вважав Кам'янець, де прожив більшу частину життя і чимало написав. Йому не раз пропонували переїхати до Києва, але Микита Павлович щоразу відмовлявся. "Хочу бути ближче до сокровенного", - казав.

Письменник розповідав про те, як писав, як перекладав Дем'яна БЄДНОГО, як учителював. Але, доходячи до певного періоду свого життя, раптово замовкав...

МОВЧАВ І ЗАЛ...

Про репресії тоді не говорили, навіть у вузькому колі. Про порядки, що існували в тюрмах, я дізнався від режисера Якова ГОРІЛОГО. При зачинених дверях. Один на один. У кількох фразах.

А далі йшла розповідь про дружбу Годованця з поетами-сатириками. Про ту велику дружбу свідчили приїзди до Кам'янця письменників з усієї України. Микита Павлович дорожив цією дружбою.

Найчастіше він любив розповідати про дружбу з письменниками старшого покоління, зокрема з полтавцем Олександром КОВІНЬКОЮ. Ось як про них обох писав сам Ковінька:

- Ми, Микито, з тобою, як близнята. Обоє однакового зросту й віку і обидва лисі. Лише ти, певно, мудріший, бо в тебе ще й шишка на голові.
Мав Микита Павлович і учнів серед письменників.

Ми виїжджали і в села. Однак, зважаючи на похилий вік байкаря, таких поїздок було небагато. Пригадую, приїхали в одне село. Нас за традицією зустрічали дівчата в українському національному вбранні. На вишитих рушниках подали хліб-сіль.

Коли офіційна частина скінчилася і ми подякували присутнім за увагу, підбігає до нас невеличкий гурт хлопчиків. Один із них запитав:

- А гуморески будуть? Я відповів:

- Будуть. Будуть також байки. Хлопчики хором вигукнули: - Ура!

І зграйкою горобців, обминаючи дорослих, поквапилися зайняти місця.

Виступаючи, я впізнав тих пустунів на східцях, що вели на сцену. Вони розташувались там, бо зал був заповнений вщерть. Зайнятими були навіть проходи.

Сільські клуби здебільшого не опалювалися. Доводилося виступати у верхньому одязі.

Якось Годованець сказав мені, що виступатиме в моєму рідному селі. В Оринині. І хоче, щоб я прочитав його байки. Я безмежно зрадів. Ще б пак! Адже мене побачать поряд з Годованцем мої батьки, сестри, вчителі, усі мої земляки. Зустріч було призначено на неділю. Я приїхав у село на вихідні й став організовувати зустріч. Кому я тільки не казав. Мене запитували, чи я буду щось читати. І, почувши ствердну відповідь, обіцяли прийти.

І ось настав той день. У залі чекав духовий оркестр, дівчата в українському національному одязі з хлібом-сіллю на вишитих рушниках та піонери з привітаннями.

Чекали Годованця годину, другу. Письменника не було. Зустріч не відбулася. Мені було ніяково. Приїхавши до Кам'янця, я пішов до Микити Павловича. Я його не впізнав. Обличчя потемніло, губи посиніли. Коли я запитав, що сталося, чому він не приїхав, у відповідь почув:

- Про це я хочу вас запитати. Я, розумієте, зібрав людей для виступів, чекали, мерзнули, а обіцяного автобуса з Оринина не надіслали.
Мені стало соромно за земляків.

Пригадую святкування 80-літ-тя Микити Павловича. Були вчені, письменники з усієї України. Ювіляра вітали піонери. Було зачитано Указ про нагородження Микити Павловича орденом "Знак Пошани". Один з поетів прочитав власного вірша. Сергій ВОСКРЕКАСЕНКО назвав Кам'янець столицею української байки. Ніхто не думав тоді, що 81-у річницю від дня народження байкаря відзначатимемо вже без нього...
Великі проблеми були із встановленням пам'ятника на могилі патріарха української байки у Кам'янці-Подільському. Чиновники відверто натякали, щоб встановити пам'ятник за рахунок рідних.

- А якою буде огорожа? - поцікавився я в Серафими Миколаївни. Вона відповіла:

- Микита Павлович просив не відгороджувати його від людей.


Мал. Дмитра БРИКА.