Повернутись в головне меню | до історичних відомостей | до списку статей

Подолянин. - 2007. - № 9 (2 березня). - С. 9.

3 БЕРЕЗНЯ - ВСЕСВІТНІЙ ДЕНЬ ПИСЬМЕННИКА

НЕЧИТАЙЛОВІ ПІДВАЛИНИ

Олег БУДЗЕЙ, "ПОДОЛЯНИН"

Щороку 3 березня відзначається Всесвітній день письменника. Так ухвалив 48-й конгрес Міжнародного ПЕН-клубу, який відбувся 12-18 січня 1986 р.

ПЕН-клуб засновано 1921 р. Назва організації - абревіатура, утворена першими буквами англійських слів "poets" - поети, "essayists" - есеїсти (нарисовці), "novelists" - новелісти (романісти). Варто також зазначити, що абревіатура збігається з англійським словом "pen" - ручка.

Ідея створення організації належить англійській письменниці Кетрін Емі ДОУСОН-СКОТТ. Першим президентом ПЕН-клубу став Джон ГОЛСУОРСІ. 1923 р. відбувся перший міжнародний конгрес ПЕН-клубу в Лондоні, під час якого ПЕН-центри було створено в 11 країнах світу. Сьогодні такі центри діють у 130 країнах (зокрема, в Україні).

ПЕН-клуб - це міжнародне об'єднання письменників. Воно, як сказано в Хартії ПЕН-клубу, "виступає на захист принципів свободи інформації всередині кожної країни та між усіма країнами. Його члени зобов'язуються виступати проти придушення свободи слова в будь-якій формі у тих країнах і суспільствах, до яких вони належать, а також у всьому світі, коли це видається можливим. ПЕН-клуб виступає на захист свободи преси та проти свавільного застосування цензури в мирний час. ПЕН-клуб вважає, що просування людства до вищих форм політичної та економічної організації вимагає вільної критики урядів, органів управління та політичних інститутів. Оскільки свобода передбачає добровільну стиманність, члени ПЕН-клубу зобов'язуються виступати проти таких негативних аспектів вільної преси, як брехливі піблікації, навмисна фальсифікація, спотворення фактів або тенденційно нечесна їх інтерпретація заради політичних, групових або особистих цілей".

Напередодні Всесвітнього дня письменника ми зустрілися з Віталієм НЕЧИТАЙЛОМ - письменником, який своє творчістю, громадською позицією якраз і відстоює ті ідеали, про які сказано вище, хоч і не є членом ПЕН-клубу.

Віталій Васильович НЕЧИТАЙЛО народився 7 червня 1941 р. в с. Пилипівка Чуднівського району Житомирської області. Закінчив П'ятківську середню школу, Хустське культосвітнє училище на Закарпатті, а 1968 р. - історичний факультет Кам'янець-Подільського педагогічного інституту. У 1968-1972 рр. працював інструктором Ізяславського райкому КПУ, потім завучем школи, науковим співробітником Інституту суспільних наук АН УРСР у Львові. Захистивши 1977 р. кандидатську дисертацію, через рік - у серпні 1978 р. - повернувся в рідний вуз, де працював на різних посадах: старшого викладача, доцента, завідувача кафедри, професора. Наприкінці 2006 р. захистив докторську дисертацію "Формування селянського господарства фермерського типу в Україні: історична ретроспектива та сучасний стан" і став доктором історичних наук.

Член Національної спілки письменників України з 1996 р.

Лауреат обласних літературних премій імені Володимира БУЛАЄНКА (1966) та імені Микити ГОДОВАНЦЯ (1996).

Автор збіркок лірики "Зимовий покіс" (1993), "Сонце купається в житі" (2003), сатири та гумору "Шовкові віжки" (1993), "Суниця в кропиві" (1994), "Любасні фокуси" (1997), "Золота карета" (2002). Одну збірку - "Веселий трикутник" (1995) - видав спільно з Василем КРАВЧУКОМ і Романом БОЛЮХОМ.

- Віталію Васильовичу, коли Ви почали писати вірші?

- Ясна річ, ще в минулому столітті. Протягом 1960-1961 рр. я навчався в технікумі в м.Хусті, що на Закарпатті, брав участь у художній самодіяльності, навіть став лауреатом обласного конкурсу читців. Там на мене поклав око відомий письменник, не називатиму його імені, який писав непогані твори, а читати їх зовсім не вмів. З того часу на всі свої виступи він брав мене. Його представляли як автора гуморесок, а я їх озвучував. Щоправда, мені більше подобався не мій, а його статус, тому я почав писати сам. Здається, 1960 р. місцева обласна газета опублікувала мою першу байку. Прийшов чималий гонорар - півстипендії. Це був непоганий спосіб латати дірявий студентський бюджет. Коли в гуртожитку закінчувалися гроші, хлопці просили мене: "Вітю, сідай, пиши байку".

- А чому так пізно опублікували першу книжку?

- То довга історія. Коли я навчався в педагогічному інституті, то захопився ліричною поезією. Підготував збірку, надіслав у видавництво "Молодь". У книжці була невелика поема про Володимира БУЛАЄНКА - талановитого подільського поета, що загинув у роки війни. Але в той час, через брутальне невігластво місцевої партійної влади, цей, один із найкращих молодих поетів України, потрапив в опалу. Ясна річ, книжку мою тоді так і не видали. Після того я залишив поезію і став серйозно займатися наукою.

- Як Ви дивитеся на сучасний розвиток літератури, зокрема, на модний тепер постмодернізм?

- Спокійно дивлюсь. Хоча нові тенденції сприймаються неадекватно. Бо воно ще молоде. Сам зовсім недавно вивчав постулати марксистської філософії, що були підвалинами літературознавства. Найперший із них проголошував панування Матерії над Духом. Наступний стверджував існування кінцевої Мети. І над усім цим підносилася Віра в невпинний Прогрес. Як виявилося, все це - химери. Мистецтво, як і світобудова, не можуть бути чимось іншим, ніж вони є. У світі вічно боролися Добро і Зло. Ми захоплюємося добою Відродження і часто забуваємо, що ця доба не лише дарувала мистецьких геніїв, сприяла розвитку науки, але й розпалювала вогнища інквизиції. Ми вихваляємо Просвітництво за те, що воно зробило гігантський крок уперед на шляхах цивілізації та вдосконалення людського розуму, і не любимо наголошувати, що саме воно благословило французьку революцію 1789 р., що розв'язала насильство і терор.

Історія свідчить: всі великі суспільні рухи починалися зі світлих ідей та з часом втрачали гуманність і справедливість. Це завжди закінчувалось відчаєм, безвір'ям, депресією, злою самоіронією. Пригадайте "Похвалу глупоті" Еразма РОТТЕРДАМСЬКОГО чи "Город Глупов" Михайла САЛТИКОВА-ЩЕДРІНА. Так воно з давніх-давен ведеться, що попередники завжди воліють перекреслити всіх своїх неслухняних нащадків. Колись за крайнього у цьому розумінні слова був модернізм, тепер - постмодернізм.

Нинішній світ переживе чергову епоху втрати ілюзій, відмови від віри у світле майбутнє й безперервний прогрес. У цьому сенсі не можу не погодитись із словами Дмитро ЗАТОНСЬКОГО, що й модернізм, який прийшов на зміну соціалістичному реалізмові, не був чужим тій вірі. Особливо це стосується його форми - фанатичної переконаності у досяжності вимріяної утопії.

Однак крізь історію літератури, як і всього мистецтва, ця утопія, сумнівність прогресу духу проглядають значно чіткіше, ніж крізь історію влади. Остання це добре розуміє, тому й намагається підпорядкувати літературу своїм інтересам. Пам'ятаєте, як влада Леоніда КУЧМИ цинічно імітувала письменницьке волевиявлення - намагалася посадити в керівне крісло Спілки письменників свою людину?

- Як Ви взагалі ставитесь до Спілки письменників, чи не є вона анахронізмом?

- Гадаю, що Національна спілка письменників України в сучасних умовах відіграє позитивну роль. Письменники завжди були провідниками гуманізму й демократії. Про це свідчить їх участь в організації "Руху", в протистоянні прокомуністичній парламентській більшості. Письменницька організація стала головним фактором реалізації української національної ідеї. В Україні саме духовна еліта, а не панівний клас, завжди брала на себе цю важку місію. Саме тому кожна чергова денаціоналізація панівного класу не закінчувалася зникненням українського етносу. А хто найпослідовніше й найактивніше відстоює державність української мови, викриває позиції різних перевертнів, українофобів? Письменники. Через те їх недолюблюють і чиновники, і деякі попсові митці, що грошей уже заробили чимало, а тепер ще їм хочеться народної любові.

Варто було письменникам покритикувати "Вірку Сердючку", як вона не голосом Данилка, а жаргоном неосвіченої провідниці відповіла: "Я взагалі не прочитав (ла) жодної їхньої книжки. Для мене важливіше, що скаже про мої виступи Розенбаум, ніж думка всіх письменників". Як кажуть, сім год мак не родив і голоду не було.

Взагалі, характерною рисою сучасної масової культури є її духовне убозтво і вульгарність. Скільки можна дивитися на переодягнених двох московськиї жіночок, що не сходять з українських телеекранів. Що може бути неприємнішим, ніж чоловік, що одягає жіночі сподні і все життя кривляється! Кому потрібна така культура? Ясно, кому. Казала моя покійна теща, що бідними, п'яними і причумленими, які не знають ні своєї пісні, ні, хто вони і звідки рід їх, і дурний зможе командувати. Ти попробуй покомандувати заможними і освіченими людьми.

Недавно парламент не захотів прийняти постанову про відзначення ювілею одного з найславетніших синів України, вченого, письменника, богослова Івана ОГІЄНКА, столітній ювілей якого свого часу відзначали на рівні ЮНЕСКО. Зате в Донецьку поставили пам'ятник ще ходячому співаку Йосипу КОБЗОНУ. Оскільки Донецьк - край проросійський, то процитую слова відомого російського письменника: "Если ты чему-либо удивишься на Руси, то ты остолбенеешь и так всю жизнь столбом простоишь, ничего не поняв". Таку владу українською я назвати не можу, хоч ти мене вбий!

- Якщо вже зайшла мова про владу, то скажіть, чи то правда, що вашим кумом є перший заступник Голови Верховної Ради України Адам МАРТИНЮК?

- Ні. Я вчився разом з Адамом Мартинюком в аспірантурі відділу історії України Інституту суспільних наук АН України, що у Львові. У нас був один науковий керівник. Ми жили разом в гуртожитку. Але мого молодшого сина Тараса хрестили в селі дружини, і там Адам Іванович не був ніколи. Інколи ми називали один одного "кумом", але реально кумами не були.

- Які українські письменники вам найбільше подобаються?

- Таких багато. Серед прозаїків я захоплююсь Григором ТЮТЮННИКОМ, Євгеном ГУЦАЛОМ, серед поетів виділив би Миколу ВІНГРАНОВСЬКОГО, Володимира ГОЛОБОРОДЬКА, Володимира БАЗИЛЕВСЬКОГО. Гарні твори пишуть подільські письменники Броніслав ГРИЩУК, Микола ФЕДУНЕЦЬ і багато інших.

- Віталію Васильовичу, останнім часом у вашій творчості переважає політична сатира. З чим це пов'язано?

- Не знаю. Може, з тим, що я багато років читаю політологічні дисципліни. А може, з самою ситуацією в Україні. Теперішнє наше життя не піддається звичайному опису. Потрібний великий ГОГОЛЬ, щоб описав всі ці перипетії. Ну, як нормальній людині оцінити сучасних політиків? Напрклад, питають одного з них: "Чому ви порушуєте закон, приватизовуючи це підприємство, адже він забороняє приватизовувати, по-перше, високоприбуткові підприємства, по-друге, підприємства стратегічного значення? А це підприємство саме таким і є". Політик спокійно відповідає: "Якщо ви будете мати гнилу картоплю і нормальну, то яку ви понесете на базар?"

Скажіть, а що можна сказати про політиків, які у понеділок прийняли закон про Кабінет міністрів, а у вівторок вносять до нього поправки?

- Ви тільки у своїх творах жартуєте, чи й любите і в житті пожартувати?

- Кілька років тому відзначали ювілей знаменитого німецького філософа Іммануїла КАНТА. Як годиться, в університеті організували представницьку наукову конференцію. Посадили студенток за столи реєструвати гостей. Підходжу я до них і запитую: "А Кант ще не приїхав?"

Дівчата на повному серйозі переглянули список зареєстрованих гостей і відповіли: "Ні, ще не було".

А я їм: "Це дуже важливий гість. Тож, якщо через годину його не буде, то передзвоніть на кафедру філософії і повідомте, що Кант не приїхав".

Можете уявитити, якою була реакція на кафедрі після такого повідомлення.

- Розмовляючи з письменником, не можна обминути його творчість. Що Ви запропонуєте читачам "Подолянина" зі своїх віршів?

- До речі, я пишу й прозу. Але повість, звісно, буде завеликою для шпальт газети. Тож запропоную вірш про Огієнків університет і дещо з гумору. "Будинок з химерами" я закінчив недавно. А про моржа Лужкова написав десять років тому, але, як показав недавній візит московського мера до Криму, вірш, на жаль, досі не втратив актуальності.

ОГІЄНКІВ УНІВЕРСИТЕТ

У мовчанні стою.
Так стоять перед давнім собором.
У згорьовану долю чиюсь
укипів і стою.
Озивається голос,
протятий шаблями і мором,
озивається тихо,
і я його не пізнаю.
Чи то падає листя,
чи попіл на сіре каміння?
Чи папаха злетіла,
чи буйна чиясь голова?
Це ж якої ще муки потрібно,
якого терпіння
і якої любові
на мертві камінні слова,
на вуста, обкипілі печаллю
і тіло боляще,
що в покорі холопській
зігнулося геть у дугу!
Це ж якої ще віри потрібно,
щоб кинутим напризволяще
вкласти в душу прозріння
і волі незборну жагу!..
У мовчанні стою.
Але допоки у світлі каньйону,
у небесному вирі,
на самому-самому дні,
не з'являються очі,
немов із святої ікони, -
Огієнкові очі,
стражденні й достоту сумні.
Не печальтесь, навчителю, -
час повертає на краще,
час усіх неофітів
до світла виводить з імли.
Ми уже на ногах.
Ми не кинуті напрзволяще.
Ми уже українці,
Далебі, уже не хохли.
"Ми уже не раби" -
захотілося далі сказати,
але серце перечить,
лупає скалу під грудьми.
Воскресає з непам'яті
доля моя - alma mater,
оновляється світ весь,
і, дасть Бог, оновимось ми.

БУДИНОК З ХИМЕРАМИ

Кишить Банкова від ранку
телерепортерами:
вселяється панська челядь
в будинок з химерами.
Хтось дивує світ порядком,
перами і серами,
а ми звикли дивувати
різними химерами.
То блохою, що умільцем
київським підкована,
а то скарбом Полуботка,
бозна-де захованим.
То будинком чудернацьким
у стилі модерну,
що виставив на фронтоні
скульптуру химерну.
Тут і лев є африканський
з відкритою пащею,
і русалка тонковида
з груддю некормлящою,
всяка химородь повзуча
на стеблі гінкому...
Головна ж химера, кажуть, -
в середині дому.
То - просиджений диванчик
із панських покоїв,
що дістався новій владі
від влади старої.
Пам'ятає він еліту
епохи застою
і нових аристократів
з гешефту й розбою.
Добро знає забаганки
вельмож-фаворитів
і їхніми голосами
вміє говорити.
Ніде більше не почуєш
такого слогану -
ні на псячому базарі,
ні з телеекрану.
Тож недаром той диванчик
помістили в залі,
де коштовні гобелени,
люстра із кришталю.
Він стоїть там, щоби знали
гості й репортери,
з чого колись починали
наші пери й сери.