Вернуться в главное меню | на исторические сведения | к списку статей

Надруковано: "Подолянин", 15 липня 2005 р. Наші славетні

ПОЕТ-ПРАЖАНИН ІЗ КАМ'ЯНЦЯ-ПОДІЛЬСЬКОГО

Леонід КУЦЕНКО, доктор філологічних наук, професор Кіровоградського педагогічного університету

Хоч в п'янім сні поплисти!
Діткнутися устами скель...
О, моє місто кам'янисте,
Таке далеке і близьке.

Так із вигнання поет освідчувався у любові до рідного міста віршем "Кям'янцеві на Подолі" (1927). Йому ж, чи не єдиному з митців Празької поетичної школи, вдалося таки повернути додому, щоб померти своєю смертю на рідній землі в батьківській хаті. Проте та смерть була дочасним згоранням тридцятидев'ятилітнього письменника в окупованому нацистами Кам'янці-Подільському. Утім, він здійснив свою заповідну мрію - повернутися додому, побачити матір, яку залишив сімнадцятилітнім, вступивши до війська УНР та з ним покинувши рідну землю.

Історію з мрією побачити матір мені довелося почути десь у мандрівках світами слідами Євгена МАЛАНЮКА на зустрічах із людьми, які пам'ятали поета. Тоді працював над життєписом Євгена Филимоновича, а в розмовах про нього час від часу зринали імена та долі й інших поетів-пражан. Не пригадаю вже тепер, хто саме розповів мені (може, професор Олександра СІРОПОЛКО з Праги), що десь у середині тридцятих років минулого століття хворому на сухоти Миколі ЧИРСЬКОМУ (а мова в нас саме про нього) лікарі пророкували близьку печальну розв'язку його змагань із туберкульозом. Якимось чином той лікарський вердикт став відомий хворому Чирському, він зібрав друзів і сказав, що не помре, допоки не побачить матір. Згадує про це і Євген Маланюк у статті-спогаді про Миколу Чирського: "Цей палаючий енергією життя й творчості сухітник, розуміється, не робив собі жадних ілюзій зі стану свого організму. Він знав, що він приречений. Але попри всю свою "легковажність" - мав він одну заповідну ідею-мету: вмерти на Батьківщині і то вмерти в родинній хаті, побачити матір, що так міцно її любив. І вдячне життя, якого мистцем був Микола, здійснило його мрію цілковито: Микола дочекався 21 червня 1941 року, як стій подався слідами війни до рідного Кам'янця, зустрів після більш як двадцятилітньої розлуки і обійняв матір, жив коло неї ще пару місяців. І люба многострадальна мати своєю материнською рукою закрила очі синові".

Євген Маланюк трохи помилився з датою відбуття Миколи Чирського до України, тому тут доречним буде вдатися до спогадів Уласа САМЧУКА. Ще у травні 1941 року Самчук, отримавши дозвіл на відвідання України, зайшов до лікарні, щоб попрощатися з Чирським. "З Чирським, якого я застав у відділі безнадійних, у товаристві кістяків, на які тяжко було дивитись, - читаємо у спогадах Уласа Самчука, - відогралася ціла мелодрама:

- Що? То Ви вже їдете? На Україну? А мене лишаєте тут? Ніколи! Я також їду!

Було нелегко дивитися на цього полум'яного патріота і жагучого оптиміста в його трагічному безсиллі. Ані я, ані доктор Омельчук не брали його вибуху поважно. Його дні виразно були пораховані. Прощалися з виразом надії, але без віри ще раз побачитися взагалі". Далі письменник згадує своє здивування, коли у Кракові на вокзалі його зустрічав Микола Чирський, який таки зібрався їхати додому "будувати Україну". Щоправда, друзі згодом змусили його лягти в лікарню у польському гірському курорті в Закопане; і тільки підлікувавшись, у листопада 1941 року з однією з похідних груп він піде до свого Кам'янця-Подільського, "...той справжній козак-невмирака, вічний Мамай - Микола Чирський з його вродженою елегацією, його блискучою діалектикою життя, яке, здавалося, виткане у нього гладдю на чистому шовку з чистого оптимізму, дарма, що це була війні і вічна революція".

У Кам'янці-Подільському Микола Чирський встиг організувати театр імені Тараса Шевченка, написати цикл публіцистичних статей "Листи до любезних земляків", які оприлюднив на сторінках місцевої української газети "Подолянин", і на початку 1942 року відійшов...

Тим часом нам варто вернутися до першої зустрічі Миколи Чирського з рідним містом. Вона відбулася 8 лютого 1903 року, коли у сім'ї Антона ЧИРСЬКОГО, що мешкав на вулиці Довгій, 91, народився син. Десь там в "обіймах любих Карвасар", скель Нового бульвару та руїн старовинної фортеці минало його дитинство. В одній із біографій він писав: "В 1912 році я вступив до Кам'янецької гімназії, в якій вчився до переходу до 6-ої класи в 1919 році. Пізніше я вступив до Української Армії, з якою й був інтернований в Польщі".

Ось діждався нарешті він чести,
Недавній хлопчак, гімназист.
У заставі, а поруч вінчестер,
що в руках задубілих затис, -

так поет згодом осмислював свою участь у війні за незалежність у складі Юнацької старшинської школи. А далі - табори інтернованих вояків УНР у Польщі. Прізвище Миколи Чирського знаходимо серед активних учасників культурно-мистецького товариства "Веселка", що народилося у Каліському таборі з ініціативи Ольги ПЕТЛЮРИ (дружини Головного Отамана), Юрія ДАРАГАНА та інших, а згодом працювало під керівництвом Євгена Маланюка. До речі, саме у таборах він щиро заприятелював із Маланюком.

Микола Чирський з головою поринув у вир культурно-мистецького життя українських таборових республік у Польщі. Друкував поезію і прозу на сторінках альманаху "Веселка", не проминав занять театральної студії (Драматичного товариства ім. Миколи САДОВСЬКОГО), але найбільше його захоплював український танець. Варто зазначити, що діяльність мистецьких колективів у таборах була поставлена якнайкраще. Свідченням того, наприклад, ціле гроно письменників, що виросли разом із "Веселкою". Театральними колективами опікувався Микола САДОВСЬКИЙ, хоровим мистецтвом - Кость КОТКО, а хореографією - Василь АВРАМЕНКО. Для того, щоб читач зміг уявити масштаби мистецьких проектів, скажу, що, наприклад, у колективах Авраменка займалося близько тисячі осіб (у таборах Каліша - Щипьорно було понад 15 тисяч інтернованих), а ще була його ж балетна трупа, що налічувала 120 осіб. Учасники балетної трупи - школи інструкторів - отримували офіційний документ, що давав право фахової праці хореографа. Сталося так, що саме той документ давав Миколі Чирському протягом його короткого життя можливість заробити шматок хліба.

Утім, десь на кінець 1922 р. стало зрозумілим, що ідея повернення воїнів УНР додому зі зброєю в руках, та й повернення загалом, катастрофічно перетворювалася на міф. Потрібно було думати про майбутнє у вигнанні. Польща з неохотою приймала колишніх союзників, тож найоптимальнішим бачився шлях на Прагу, й до Подєбрад, який уже випробував своєю втечею з таборів Юрій ДАРАГАН. У Чехословаччині стараннями президента республіки професора Томаша МАСАРИКА було відкрито кілька вищих навчальних закладів і гімназій для політичних емігрантів з України. Микола Чирський з'явився в Подєбрадах у 1923 році, нелегально перейшовши кордон. Він стає слухачем матуральних курсів при академії, аби отримати документ про повну середню освіту. На жаль, ні перша спроба отримати атестат, ні друга (1925) не увінчалися успіхом. А з причини відсутності закінченої середньої освіти Чирському було відмовлено у зарахуванні на економічно-кооперативне відділення Подєбрадської господарської академії. Вочевидь, його енергійна вдача, бажання бурхливої діяльності не могли надовго втримати на шкільній лаві (хоч він у біографії нарікає на відсутність стипендії). Тому й бачимо його то хореографом у театрі Миколи САДОВСЬКОГО, то в театрі Миколи АРКАСА в Закарпатті.

У Подєбрадах Микола Чирський разом із Леонідом МОСЕНДЗОМ, Юрком МАТУШЕВСЬКИМ та Петром ХОЛОДНИМ-молодшим видає сатиричний студентський журнал "Подєбрадка", друкує поезії на сторінках празького журналу "Студентський вісник". А з 1928 року його поезії з'являються на сторінках редагованого Дмитром ДОНЦОВИМ "Літературно-Наукового Вісника" ("Утома", "Ранок", 1928, "Дон-Кіхот", 1929). Із 1930 року поезії Чирського час від часу друкуються на сторінках чернівецької "Самостійної думки", часом потрапляючи до журналу прямо з-під пера, як, наприклад, вірш "Земля яка нахмурена", народжений від'їздом поета 1934 р. на працю до Будапешту і того ж літа оприлюднений у журналі:

Але тепер які ви є,
Онуки, безталанні.
Та ж час веліти Києву
Вже на свойому лані.
А тут лиш світять ребрами
Й голодними очима...
Україно ожебрана,
Загарбана країно!

А щойно у Варшаві народжується літературна група "Танк", а згодом видавництво "Варяг", що видавало літературний часопис "Ми", як Юрій ЛИПА і Євген МАЛАНЮК називають серед співзасновників та "кандидатів" у автори і прізвище Миколи Чирського. Тим часом калейдоскоп міст і географія місць перебування нашого героя змушує знову повернутися до сторінок життєпису митця. Але спершу посутня темі цитата зі статті Євгена Маланюка. Згадуючи згаслих від сухот Юрія ДАРАГАНА, Максима ГРИВУ, Леоніда МОСЕНДЗА, Маланюк зазначав, що "єдиним ліком на ті прокляті сухоти була - у всіх них: творчість, творчість нестримна, гарячкова, що жахалася загубити ніже тую хвилину... І ото єдиний Микола Чирський, хоч залишив по собі збірник поезій і кілька драм, хоч був другом і ровесником Ольжича (теж "ченця й лицаря"), умудрявся свою творчу енергію - у левиній долі присвячувати життю, так-таки життю, як такому, але унятому, як мистецька тема, властиво, як рід мистецтва... природжена людина театру (він знав і любив театр і фільм, і в нім, безперечно, згас великий фільмовий актор для... нездійснених фільмів Олександра ДОВЖЕНКА). Прекрасний танцюрист, дотепний і чарівний співрозмовець, до того ж природний амант в стилю Казанови, він мав замість життя якийсь невпинний барвистий роман, в якім безперервно миготіли найбільш несподівані і треба додати досить короткочасні (але без жадних "драм") героїні . Міг бути в якімсь товаристві найбільш нудотно-погребовий настрій, але вистачило з'явитися Миколі, його великим чорно-жагучим очам і всепокорюючій, якійсь "безпомилковій" усмішці, щоб раптом всі якби пробуджувалися, оживали, розквітали. І помилявся б той, хто пояснював би це легковажністю, "віють вітри", чи чимсь в тім стилю, Микола був зовсім не легкодух, не "баламут", не "покоритель сердець". Просто був носієм творчої радости і творцем її".

Саме невгамовна натура та невгасима любов приведе Миколу Чирського 1928 р. до "Руського театру товариства "Просвіта" в Ужгороді". Там він дебютує як балетмейстер і актор професійного театру, отримає схвальну оцінку критики і глядачів, але жалюгідне фінансове забезпечення змусить його повернутися до Праги, згодом шукати кращої долі у Варшаві і знову повернутися до Ужгорода (1932), коли Микола Аркас спробує вкотре реанімувати місцевий український театр. До речі, цього разу Чирський дебютує в театрі і як драматург, написавши лібрето оперет "Новофавсіада", "Місяць і зорі" та драму "Отаман Пісня", які з успіхом йшли на сцені, комедію "Останній монарх" (перу Миколи Чирського належать також драми "П'яний рейд" та "Андрій Корибут"), проте в наступному сезоні його прізвища вже не знаходимо у складі трупи.

1934 року Микола Чирський відбуде до Будапешту і проведе в Угорщині кілька років, влаштувавшись викладачем танцю в закритому закладі шляхетних дівчат. У 1938 році він знову з'явиться в Карпатській Україні, очоливши у Хусті Українську мистецьку громаду "Говерля" та включившись до діяльності "Українського національного театру "Нова сцена" в Хусті".

Особливо плідною була культурно-просвітницька праця Миколи Чирського як голови "Говерли". З його ініціативи в Хусті та околицях виступали з доповідями Юрій ГОРЛІС-ГОРСЬКИЙ, Улас САМЧУК, М.КАРБОВИЧ. А з осені 1938 р., з початком виборчої кампанії, при Карпатській Січі ним була створена театралізована агітаційно-пропагандистська бригада "Летюча естрада", яка пролетіла цілим краєм із лекціями, театральними виставами, відозвами. Микола Чирський був не тільки організатором, але й писав сценарії дійств, відозви, виступав сам із палкими промовами. Ніби уособлюючи себе з Дон Кіхотом, героєм кількох своїх поезій кінця двадцятих років:

Назустріч блиск жахливий вістря...
В колючий біль розп'ятих віч,
Як блискавка гнучка і бистра,
Що ріже хмарно-буру ніч...

Сталося так, що Миколі Чирському довелося розділити і драму знищення Карпатської України. Про свої перебування у концтаборі Вор'юлопош він згодом напише у нарисі "Тюрми й табори".

З початком Другої світової війни хворого поета прихистить Польща. Відлежавшись у лікарні, він з'являвся в українських громадах запальний і нестримний та будував плани повернення в Україну. Ми вже розповіли, що письменник повернувся до рідної землі, аби залишитися в ній назавжди. Складніше із поверненням його творчої спадщини, його імені в Україні вільній і незалежній, якою він марив. Маємо тут борги, які мусимо віддавати. Як писав в одній із поезій Микола Чирський: "День вже зблис... - Пора, пора..."

ВІД РЕДАКЦІЇ. Ми спробували встановити будинок, де народився Микола ЧИРСЬКИЙ. Як указує Леонід КУЦЕНКО, це будинок №91 на вулиці Довгій. На жаль, у роки Другої світової війни вулиця Довга значно покоротшала. Тож сьогодні її ліва сторона завершується всього лиш №27. Стару нумерацію деяких будинків Довгої подає Олександр ПРУСЕВИЧ в історичному нарисі польською мовою "Кам'янець-Подільський" (1915). Зокрема, він указує на будинок №93, в якому до 1842 р. мешкали візитки. Як відомо з досліджень Галини ОСЕТРОВОЇ, черницям-візиткам належали сучасні будинки №17 та №19, які на початку ХІХ ст. становили одну садибу. Тож напрошується висновок, що Микола Чирський народився в будинку із сучасним №15. Цей будинок є пам'яткою містобудування та архітектури. Тут свого часу працював обласний архів. Звісно, для підтвердження того, що саме в будинку №15 народився майбутній поет, потрібні додаткові архівні дослідження.


І, нарешті, подаємо один із віршів Миколи Чирського з добірки, надісланої до редакції Леонідом Куценком.

ВОДОСПАД

Дзвінко дзюрчить джерело
Пісню свою невсипучу,
Мов розжевріле срібло
Пада з камінної кручі.

Скарби веселки вбира
З променів сонячних крапля.
Блиска, струмінить вода,
Мов запорозькая шабля.

Злісно клекоче в каміннях
Піна бурхлива, бліда...
Думі мої, мов струміння,
Думи мої, мов вода.

Лет їх такий же і співи,
Хід в світле й радісне лоно,
Ті ж і протести бурхливі
Там, де спіткнуть перепони.

1922

На фото: Будинок №15 на Довгій вулиці, де, за припущенням, народився український поет Микола ЧИРСЬКИЙ.