Повернутись в головне меню | до історичних відомостей | до списку статей

Подолянин. - 2007. - № 11 (16 березня). - С. 8.

23 БЕРЕЗНЯ - ВСЕСВІТНІЙ ДЕНЬ ПОЕЗІЇ

У ДЕНЬ ВЕСНЯНОГО РІВНОДЕННЯ

Олег БУДЗЕЙ, "ПОДОЛЯНИН"

Всесвітній день поезії відзначається щороку 21 березня - в день весняного рівнодення, коли світ після зимової сплячки пробуджується від перших подихів весни, коли серце співає, коли на папір лягають найсокровенніші рядки...

Встановлено це свято всіх поетів ухвалою 30-ої сесії ЮНЕСКО, що відбулася 1999 р. А вперше відзначено 21 березня 2000 р.

Поезія, як зазначено в ухвалі ЮНЕСКО, може стати відповіддю на найгостріші та найглибші духовні запити сучасної людини, але для цього необхідно привернути до неї якнайширшу громадську увагу.

Крім того, Всесвітній день поезії повинен дати можливість ширше заявити про себе малим видавництвам, чиїми зусиллями, в основному, доходить до читачів творчість сучасних поетів, літературним клубам, які відроджують споконвічну традицію живого звучання поетичного слова.

Цей день, вважає ЮНЕСКО, повинен сприяти створенню в засобах масової інформації позитивного образу поезії як справжнього сучасного мистецтва, відкритого людям.

Генеральний директор ЮНЕСКО Коїтіро МАЦУУРА, звертаючись у березні 2003 р. до міжнародної громадськості з нагоди Всесвітнього дня поезії, зазначив:

"Поезія - це найважливіше культурне явище, всеосяжна мова, що передає внутрішнє прагнення людини жити разом з іншими і тим самим необхідна для зближення народів. Будучи відображенням і дзеркалом суспільства, поезія - головний засіб самостверждення і дієвий важіль творчості, прогресу та всезагального розвитку.

Отже, поезія допомогає нам жити разом. Вона необхідна для встановлення діалогу між культурами та для гармонійної взаємодії між різними суспільствами. Заохочення поетичної творчості, її поширення та перекладу - це ще один із чинників сприяння культурному різноманіттю, життєво важливе джерело натхнення, відроджуване живою єдністю поета в багатогранних проявах його творчості".

Генеральний директор ЮНЕСКО закликав усі держави-члени, громадські організації та асоціації у Всесвітній день поезії віддати належне поезії та задуматися про ту фундаментальну роль, яку вона грає в діалозі між культурами - в діалозі, який є гарантом миру.

Всесвітній день поезії відзначається і в Україні. У відривному "Українському народному календарі" він уперше з'явився 2004 року. 2006 року гарний подарунок кам'янецькис поетам з нагоди Всесвітнього дня поезії зробила міська влада Кам'янця-Подільського: посприяла коштами для видання колективної збірки "Грані тисячоліть на струнах слова", до якої увійшло по три вірші 62 авторів.

Сьогодні пропонуємо Вашій увазі добірки віршів трьох поетів-кам'янчан - маститого члена Національної спілки письмеників України, надзвичайно перспективного члена Асоціації українських поетів, а також молодого політика, що пише вірші та видав першу збірку.

Микола ПОДОЛЯН: "Я ТУТ НАРОДИВСЯ І ЗРІС"

Микола Петрович ПОДОЛЯН народився 24 вересня 1923 р. в Кам'янці-Подільському (точніше - на Підзамчі). За плечима в нього воєнні дороги та тяжке поранення, журналістська робота (зокрема, відповідальним секретарем газети "Радянське Поділля" та головним редактором журналу "Україна") .

Як поет дебютував 1954 р. збіркою "Співає Поділля". 1979 р. став лауреатом Шевченківської премії (правда, за публіцистику, а не за поезію). У збірки вибраного обов'язково включає розділ, присвячений Поділлю (прізвище зобов'язує!): "Я - подолянин", "Подільські дороги".

Цікаво, що пропонований Вашій увазі вірш "Це мій край" у збірці "Джерела б'ють" завершувався рядками "Це край мій, радянське Поділля - краса України, краса". А в збірці "Вибране" (1983) поет змінив його (а, можливо, йому вдалося відкинути нав'язану раніше правку редактора книги). І завершальні рядки зазвучали так: "Це край мій, чарівне Поділля - всії України краса".

ЦЕ МІЙ КРАЙ

Де яблунь розливи білі,
Де поле й задумливий ліс,
Це край мій, моє Поділля,
Я тут народився і зріс.

Тут вперше довірені коні
Цілком самостійно запріг
І з рук дідуся Окононя
Прийняв заповітний батіг...

Стрічав вечори я у полі,
На воза вкладаючи плуг,
А місяць зійде, - до тополі
Спішив на задумливий Буг...

Ті роки, повік незабутні,
Майнули, як тінь по землі...
Гуркочуть турбіни могутні
В маленькім подільськім селі.

Он біля фортеці старої,
Де ворог мав добрий урок,
Підморгують з вулиці роєм
Стрункі ліхтарі до зірок.

З густою пшеницею нині
Надвечір - про те і про те -
Шепочуть гаї тополині,
А листячко в них золоте.

Неділя - справляють весілля.
Як пісня - дівоча коса...
Це край мій, чарівне Поділля -
Всії України краса.

НАД ДНІСТРОМ

Упала крапля, мов свинцем налита,
Ось вдарить грім в скелястий лоб Дністра...
В'юном вже виповзає вітер з жита.
Поллється дощ, напевно, як з цебра.

Я зупинивсь. Я похолов од страху...
Ні, не тому, що тут, в самотині,
Що ні дерев поблизу, ані даху...
Здалось, що я в старому Хотині.

Де, як сестриці рідні, хата в хату
Позапинались фартушком тинів...
Я уявив себе на місці тата -
Хлопчину, що не мав своїх штанів.

А Дністер, розігнавшись десь в Карпатах,
Котився полем,
Пробігав крізь ліс
І землю розділяв, як брата з братом,
На берег щастя і долину сліз.

Я на долині цій. Булькоче злива,
І пнеться пухирями калабань.
А Дністр біжить, зламавши в бурі крила,
Назустріч морю, повний вирувань.

Ударив грім іще раз.
Відкотився.
Веселка грає, як в дівчат бинди...
Мій батько на землі цій народився
І сповивався в мачухи-біди.

Долина сліз й скелястий берег щастя
Побралися,
з'єднавши сотні миль.
У майську повінь я приходжу часто
До вікопомних до дністровських хвиль.

Піду в Хотин і побуваю в Жванці...
Милуюся роздоллям вільних піль!..
Гуде Дністро, як у весільнім танці,
У море змивши злидні, сльози, біль.

БАЛАДА ПРО КАМІНЬ

Сірий камінь...
Вулиці гримучі,
Греблі в спалахах електрозварки;
Сірий камінь...
Наддніпрянські кручі,
Київські білокаштанні парки;

Сірий камінь...
Скромні обеліски
На могилах воїнів-героїв;
Сірий камінь...
Кам'янець-Подільський,
Де стара фортеця під горою.

По стежинах голубою тінню
Тут моє дитинство пролітало...
Скільки ж в цього каменю терпіння?..
Не одну ж він знав уже навалу!

Кримський хан ішов,
султан турецький,
Швед-король,
Ішли магнати польські,
І здригались кручі кам'янецькі...
Не від страху -
бились по-геройськи.

А коли фашистська йшла мерзота,
Сірий камінь був немов кольчуга.
Кам'янець, ти став у битвах дзотом
Поміж Збручем,
Між Дністром
І Бугом.

Древнє місто, дум моїх горіння,
Як мережа, в квітниках бруківка...
Тут для мене квіти і каміння,
Наче в хаті стеля і долівка.

Сірий камінь...
Та хіба ж ти сірий,
Якщо мчали по тобі тачанки?!
А сьогодні, повні в тебе віри,
Йдуть в життя
студентки-кам'янчанки?

Сірий камінь...
Підвелись квартали...
З чим зрівняти цю подільську вроду?
Тут минуле і сучасне
встали,
Як жива історія народу.

Сірий камінь в мене на дорозі -
Вдень гарячий, льодяний - ночами...
Йду по нім завжди в якійсь тривозі...
Чи тому, що сам я кам'янчанин?

Сірий камінь...
Мирний дім
ми зводим,
Щоб жила людина в нім віками!
Рідну землю бережи одроду,
І до тебе заговорить камінь.

Андрій БОНДАР: "ЦЕЙ МЕД ЗБИРАВ МЕНЕ ПО КРАПЛІ..."

Андрій Бондар народився 14 серпня 1974 р. в Кам'янці-Подільському. Закінчив Національний університет "Києво-Могилянська академія". Автор поетичних збірок "Весіння єресь" (1998), "Істина і мед" (2001) і "Примітивні форми власності" (2004). Член Асоціації українських письменників. Мешкає в Києві.

А першу добірку віршів Андрія - "Я залишаю твої губи на відстані моїх очей..." - було надруковано 24 листопада 1993 р. в газеті "Подолянин", яка тоді сама була дебютантом на газетному ринку...

А тепер процитуємо Юрія АНДРУХОВИЧА: "Так, Бондар, Андрій Бондар, АБ, який найчастіше читає вголос вірш "До Батьківщини". Так, Батьківщина, ця сучасна сука, чужинка, чужа жінка, що майже не розмовляє його, Бондаря, мовою. Так, мова з її несподіваними любовними нападами у снах, коли раптом посеред передранковості вдирається у шпаринку між сном та дійсністю його, Бондарева, шпаринка між Богом і болем. Так, біль, якого виразно й відчутно більше, ніж Бога (а може це тільки справжнє Його ім'я?) - от він розростається, корениться, заволодіває тобою всім і всіма тобою, біль тебе знає, біль з тобою, слава болю.

А що стосується меду, то він залишається, згідно з Рільке, невидимим. Справа поета - відзондувати місця його накопичень і передати цю інформацію іншим, байдуже, спроможні вони її засвоювати, чи ні. Мед усе одно пребуде недосяжним, жоден заготівельник ним ніколи не скористається і жоден медоносок не виставить його ніколи на продаж. Проте життєво необхідно знати, що він, як і Бог, є. Андрій Бондар - медіум поміж медом і Богом".

* * *

де в одних не вода - вода
де у других у дланях сонце
де у доні родиться доньця
де у денця немає дна

де вертають синичі сни
попід скошені оболоки
де зима по обидва боки
переораної весни

де твоя золота орда
випасає небесні вівці
де росою трава повінця
у пророслу зорю впада

* * *

був дощ і хмари йшли під себе
на місто мов слизьке судно
і одиноке не-вино
стікало в потойбічне небо

і ніч була і тіла мало
було тілам і зрив аллах
фаланги сонних костомах
півмісячного ареалу...

* * *

цей мед мене збирав по краплі
побожно з острахом збирав
тлумачачи камлання трав
чи сенс законів хаммурапі

та тлі зубовних скрипів тіла
причинна безпричинність зла
у жмені жало дожива
котре бджола пришепотіла

я знаю - буде мед імати
не цар не йолоп не герой
і буде юний анти-ной
ув архі-меді достигати

ДО БАТЬКІВЩИНИ


Кінець століттю. Сто летальних літ
Минає, наче пісня популярна.
Вгризається в історії бісквіт
Манірна садо-істерична панна.

Я патос днів стражденних пронесу,
Сучасних сук покусуючи піхви...
Сніги лежать... Я втілюю красу...
Я єсть Едип, що покидає Фіви

Для тебе, о вітчизно дорога,
Моя Йокасто, вічно емфатична,
Під кайфом вічно, сонячно-буха
І сонно-планетарно-лунатична.

Я викрешу з базальтових сердець
Блошину дозу щирої любови...
І я зустріну радісний кінець...
І ти усмокчеш пару літрів крови.

* * *

місячна діва міняє підпаски щомісяця
сірі мурахи по білій спині pas de deux
миші в кутку починають літургію мишачу
холодно - і під очима блаженний совдеп

слинять долоні і перса дебелі вижлятники
марсовим псицям шипшина у горлі дере
кинуті напризволяще вагоновожатими
сонні трамваї і цінні породи дерев

хтось поцілує цупку зеленіючу папороть
згущену смокву і верби опущені ниць -
темна вода попід зоряно-місячним прапором
місячна діва із кошиком стиглих суниць

* * *

ступай там де сухо де жовтень кістьми не лягав
листя встеляє небіжчицьки вутлі калюжі
з-під гумусу квилять буйтури суворі та дужі
а за шелом'янем як завше - ні зваб ні забав

ступай там де плаха де глави зимових предтеч
цілує в нестямі багряно-руда саломея
на божій землі де ні елліна ні іудея
спроквола сльота неприкаяну тишу пряде

ступай там де тихо де в руку печаль й самота
де вії важкі опустила сумна окарина
де осінь тебе наче юда цілує у спину
і в'язанку дров підкладає свята простота

РОМАН КІФЛЮК: "ПРИГОРТАЮ УЯВУ, ЗНІМАЮ ЗАМКИ..."

Роман КІФЛЮК більше відомий читачам як шахіст (неодноразовий чемпіон міста) і політик (кандидат на посаду міського голови на виборах 2006 р.). Але він ще й поет: 2005 р. дебютував збіркою "Ангел кохання на барикадах совісті".

Роман народився 31 серпня 1976 р. у нiмецькому мiстi Потсдам. Закiнчивши 1998 р. фiлологiчний факультет Кам'янець-Подiльського педагогiчного унiверситету, працював завiдувачем вiддiлу молодiжної полiтики в Кам'янець-Подiльському мiськвиконкомi. Далі було навчання в Львiвськiй фiлiї Академiї державного управлiння при Президентi України, нові посади... Як бачимо, Роман віддав перевагу політиці. Але і шахи, і поезія назавжди залишаються з ним.

ГРА

Клац - світло,
Клац - темрява.
Тримаю у руках ліхтар,
А подумки деруся у той день,
Коли розсіялася курява
Для променя з мойого ліхтаря.
Він рвався,
Пробивався в ніч,
Хапався за повітря,
Ліз вперед,
І вирвав з ночі силует.
Стій! Хто? Куди?
Кричав ліхтар несамовито.
І знов стрибав крізь сито
Темно-сірих днів,
Горів.
Горів, та все туди,
Вперед до дня, до світла.
Ніч звикла
Тримати промінь, бавитися з ним,
Затримувати його плин,
Його рішучість.
Як мати із малим дитям,
Вона то пестила його
То полохала,
І ніжно, ніжно обіймала.
Клац - ніч зосталася одна.
Світанок зиркнув
Сонячним промінням.

ХТО ТАМ?

Хто там? Нечемно так мовчати
Й підморгувать мільйонами очей,
Лиш цвіркуни все мають що сказати
В обіймах тихо-лагідних ночей.

Що там? Чого не можна знати,
Й незвідане шукати в вишині.
Лиш Бог все має що сказати,
Але мовчить. Говорить? Так чи ні?

Питання, що люди вічно ставили собі,
Й шукали довго відповіді-таємниці,
Вдивлялись, помічаючи вгорі,
Яскраві та незвідані зірниці.

А там, мій погляд і думки.
Там мрії, що збуватимуться тут.
Лиш я спокійно дивлюсь на будинки,
Які чекають тихо в ночах смутку.

НЕ ВРЯТУЮТЬ МЕНЕ НІ СЛОВА, НІ ДУМКИ

Не врятують мене ні слова, ні думки,
Лиш обійми, яких я не маю.
Пригортаю уяву, знімаю замки,
Але далі себе не пускаю.

Не впізнають мене, хто мене і не знав,
Лиш читатимуть те, що напишу
Про мої почуття, як насправді кохав,
І любив довго слухати тишу.