Вернуться в главное меню | к списку статей

Анатолій СКРИПНИК, науковий працівник музею-заповідника
"Подолянин", 3 грудня 2004 р.

ПОЧЕСНИЙ ГРОМАДЯНИН КАМ'ЯНЦЯ

Олександр ЕЙЛЕРКам'янчани пишаються земляками, яким надано звання "Почесний громадянин Кам'янця-Подільського". Серед них визволителі міста від німецько-фашистських загарбників, представники післявоєнного покоління, що зробили вагомий внесок у розбудову Кам'янця як одного з промислових та інтелектуальних центрів Поділля. Але мало хто знає, що це звання має давнє коріння. Його стали надавати з початку XX ст., коли наш край входив до складу Російської імперії, а Кам'янець був адміністративним центром Подільської губернії.

У XX ст. Подільська губернія вступала з новим губернатором. 14 лютого 1901 р. виконувати обов'язки подільського цивільного губернатора призначили статського радника Олександра ЕЙЛЕРА. Він очолював Подільську губернію 10 років, що для такої посади є досить великим строком. Під його керівництвом адміністративна влада в умовах розвитку капіталістичних відносин, наростання земельних конфліктів селянства та поміщиків, виникнення політичних партій і рухів, революційних виступів, загального невдоволення широких мас політикою царизму, намагалася всіма доступними способами зберегти та зміцнити підвалини Російської імперії на Поділлі.

Народився Олександр Ейлер 24 січня 1855 р. в Петербурзі у дворянській родині. Батьки були людьми далеко не бідними - й у спадок Ейлер отримав два родові маєтки: у Волоколамському повіті Московської губернії та в Тульській губернії. В серпні 1876 р. його зарахували на юридичний факультет Московського університету, який Ейлер закінчив "за дуже хорошої поведінки". За ухвалою університетської ради від 2 липня 1880 р. він здобув ступінь кандидата права. Цього дня у житті Ейлера відбулася ще одна важлива подія. Він одружився з княжною Софією - донькою генерал-лейтенанта князя Миколи Сергійовича ОБОЛЕНСЬКОГО. Софія була всього на рік молодша за свого чоловіка.

Молодий юрист вирішив оселитися в своєму маєтку у Волоколамському повіті, де 1881 р. розпочав кар'єру державного чиновника. 18 січня 1881 р. дворяни повіту обрали його на три роки депутатом комісії для складання продовження дворянських родовідних книг. Пізніше Ейлера як юриста обрали почесним мировим суддею Волоколамського судового округу. Просування службовими східцями, великою мірою завдяки професійності, освіченості та вмінню знаходити спільну мову з людьми, йшло досить успішно. З вересня 1883 р. Ейлер служить у земських установах; на посаді голови земської управи він перебував два терміни (1883-1889 pp.). Упродовж цього часу він набув величезного адміністративного та господарського досвіду роботи в земських установах, що зіграло важливу роль у його подальшій кар'єрі. Одночасно був депутатом дворянського зібрання (1881-1887 pp.), надалі обіймав посаду мирового судді. 22 лютого 1886 р. волоколамське дворянство обрало його повітовим предводителем. 1893 рік видався для Олександра Олександровича теж досить успішним: за рішенням волоколамської міської думи та дворянства він став почесним громадянином міста Волоколамська, а з 9 грудня - камер-юнкером імператорського двору.

Відтоді почалася його служба на вищих адміністративних посадах. Наказом міністра внутрішніх справ у травні 1894 р. його призначено віце-губернатором Новгородської губернії. Здібного чиновника, який прослужив "належних" 5 років в одній із великоросійських губерній, призначили, згідно з рішенням царя та міністра внутрішніх справ, у Південно-Західний край губернатором прикордонної та складної за етносоціальними відносинами Подільської губернії. Виникла потреба в професійному, освіченому адміністраторі, який вміло та послідовно впроваджував би великоросійську політику за допомогою, насамперед, цивільної системи управління, не використовуючи без зайвої потреби силових методів. У Петербурзі визрівали плани запровадити в Правобережній Україні земські установи, а Ейлер мав великий досвід роботи в земствах.

9 лютого 1901 р. склав повноваження подільського губернатора Михайло Костянтинович СЕМ'ЯКІН, а 14 лютого указом Сенату Ейлера призначили виконувати обов'язки подільського губернатора зі збереженням придворного звання. Згідно із законом про призначення на посаду губернатора, кандидат отримував особисте доручення від міністра внутрішніх справ на огляд основних установ губернії: губернського правління, міської й повітових поліцій, казенної палати та ін. Тільки після цих оглядин і своєрідної акліматизації кандидату надавали звання в.о. губернатора, а через рік цар особисто затверджував його губернатором. Ейлер був представником освіченого та професійного прошарку вищих керівників імперії, користувався, ймовірно, повагою та прихильністю царя. Чим же інакше пояснити, що під час виконання обов'язків губернатора на нього і далі "падали" нагороди та підвищення в чинах. Черговим указом царя Ейлеру пожалували звання камергера. Рідне міністерство внутрішніх справ у квітні 1902 p., очевидно, просто змушене було надати черговий чин - дійсного статського радника - фактично затвердженому новому подільському губернатору. 13 травня 1902 р. Ейлера остаточно призначили подільським цивільним губернатором.

Головні якості кожного адміністративного керівника найкраще проявляються в умовах дестабілізації, коли доводиться приймати рішення та особисто відповідати за їх наслідки. Приблизно в таких умовах опинився подільський губернатор Ейлер у 1905-1907 pp. Основною проблемою стали селянські виступи, адже за економічною спеціалізацією Подільська губернія мала тоді яскраво виражений аграрний характер. Переважну більшість населення складало селянство.

Щоб якнайшвидше заспокоїти селян, губернатор негайно розіслав по повітах мирових посередників і чиновників із губернського в селянських справах присутствія з цілим набором документів: копіями урядових постанов, рескриптом царя від 30 березня 1905 р. та особистим зверненням генерал-губернатора В.СУХОМЛІНОВА до селян, а окремий додаток до великоднього примірника "Сельскаго Вестника" мав остаточно умиротворити селян і припинити виступи. Віру селян у владу тоді ще не було підірвано, вони висували суто економічні вимоги, тому "завдяки всім цим заходам виступи поступово затихли і селяни заспокоїлися". Ейлер задоволено зазначив, що ніде не зафіксовано грабежів, крадіжок чи розбою; селяни сприймали представників влади з довірою та повагою.

На його думку, глобальні причини виступів приховуються в багаторічних "ненормальних економічних та аграрних відносинах між землевласниками та селянами, поглибленими грабіжницькими орендами маєтків євреями". Як юрист, він звернув увагу на брак законодавчої бази для запобігання і припинення різноманітних селянських заворушень в адміністративному порядку. Місцеві чиновники звикли на всі випадки життя мати інструкції, циркуляри та розпорядження, а "Уложении о наказаниях" такий злочин не передбачало. Карні статті або зовсім не підходили, або частково, що не влаштовувало подільського губернатора.

17 листопада 1905 р. відбулося чергове засідання Подільського товариства сільського господарства. Про його неординарність знали тільки кілька членів. Більшість була дещо здивована присутністю губернатора, віце-губернатора та губернського предводителя дворянства. Взявши слово, Ейлер вдався до аналізу політичної ситуації в країні: "Перехідна епоха, яку переживає держава, погано відбивається на адміністрації краю і безпеці його мешканців. У нашій і сусідніх губерніях місцеві представники влади втратили всяку енергію; укази царя про дарування широких свобод населенню застали їх зовсім не підготовленими до реформ. Не отримавши точних пояснень щодо нововведень і як скоригувати свої обов'язки відповідно до останніх указів та маніфестів, органи адміністрації чекають нових інструкцій, а всі впевнені, що за останній час влада залишилась без будь-яких засобів охорони порядку в країні... Доки нововведення застосують на практиці, теперішня влада зобов'язана діяти. В іншому разі переможе анархія". Губернатор запропонував створити комітет з п'яти "місцевих жителів" для сприяння владі.

Ідея насправді мала певний сенс. Усі чудово розуміли, що на місцях виконавчі органи влади без спеціального розпорядження начальства не вживали заходів, щоб припинити страйки та селянські виступи. Новостворений комітет прагнув через вибраних на кожен повіт кореспондентів, усіма силами й засобами протидіяти революційній агітації, спираючись на "численну законослухняну частину населення". На думку губернатора, таке співробітництво місцевих жителів і органів влади під його керівництвом може припинити небезпечні революційні зрушення. Негайно обрали комітет: голова - І.С. ШЕНІЄВСЬКИЙ, члени: К.А. ВЕЙДЛІХ, Д.Н. ЧИХАЧОВ, А.С. САФОНОВ і граф Д.Ф. ГЕЙДЕН. Основне завдання комітету полягало в тому, щоб шляхом спільного обговорення визначити справжню ситуацію в губернії та накреслити шляхи подолання негативних явищ, збір оперативної й правдивої інформації.

Так само рішуче представник російського самодержавства у краї вирішував питання культурно-просвітницького характеру. Відомо, що губернатор досить довго зволікав із дозволом відкрити в Кам'янці-Подільському українське товариство "Просвіта" та його філії в інших населених пунктах Подільської губернії. 12 липня 1906 р. правління товариства направило клопотання про відкриття бібліотек-читалень під відповідальним завідуванням просвітян у селах Кам'янецького повіту. Зважаючи на потенційну небезпеку та незручність для влади самого існування такої організації, було зроблено запит жандармам про політичну благонадійність активістів "Просвіти". Начальник Подільського губернського жандармського управління дав відповідь: "В ввереном мне управлений никаких неблагонадежных сведений не имеется". Але губернатор не поспішав із дозволом, використовуючи всі засоби бюрократичної тяганини: порядок "общего движения дел", необхідність перевірки, погодження з вищими інстанціями тощо. І тільки 26 березня 1907 р. "Просвіта" отримала на своє клопотання дозвіл. Саме за час губернаторства Ейлера подільський осередок організації кілька разів, залежно від політичної ситуації та ставлення властей, припиняв роботу.

Зате аналогічні прохання від подільських "патріотичних" чорносотенних організацій, таких як "Союз русского народа", завжди вирішувалися швидко, і, як правило, позитивно. Захищаючи їх від свавілля місцевого чиновництва, Ейлер у циркулярі мировим посередникам і повітовим справникам писав: "Я отримав відомості, що в деяких місцях посадові особи перешкоджають селянам об'єднуватися в "Союз русского народа", дозволяючи собі глузувати та знущатися з їх намірів". Він вбачав у них додатковий засіб у боротьбі з "безпорядками та смутою". В таких питаннях подільський губернатор виказував себе справжнім представником та охоронцем інтересів царського самодержавства, відкидаючи усі свої ліберальні погляди та переконання.

14 лютого 1911 р. виповнювалося 10 років губернаторства Ейлера в Подольскией губернії. Жоден із губернаторів, починаючи з 1794 р., не перебував на цій посаді так довго. Міська влада Кам'янця на честь такої дати вирішила вшанувати губернатора. В резолюції міської управи йшлося, що, оскільки подільський губернатор Ейлер за час своєї служби проявив душевну чуйність до важливих потреб Кам'янця, надавав допомогу для поліпшення зовнішнього вигляду міста, розвитку освіти, з'єднання міста з мережею залізниць та ін., то міська дума одноголосно постановила: в день вступу на посаду губернатора піднести адрес і поздоровити, обрати його почесним громадянином міста, заснувати стипендії ім.Ейлера в навчальних закладах. Відзначалося також, що у важкий 1905 р. в місті панував відносний спокій завдяки вмілому й мудрому керівництву Ейлера.

Підготовка до ювілею йшла повним ходом, про це дізналося все місто та сам Ейлер. Губернатор 10 січня 1911 р. надіслав міському голові розпорядження за №184: "На підставі статей 82 та 83 міського положення пропоную вам призупинити до особистого розпорядження виконання постанови міської думи". Дата наближалася, ентузіазм у місцевої влади не згасав, вони були сповнені рішучості здійснити свої плани. Ейлер усе ж вирішив у чемній формі запобігти цьому. 8 лютого 1911 р. він особисто надіслав листа міському голові Костянтину Васильовичу ТУРОВИЧУ, в якому подякував за честь та увагу до себе і, посилаючись на закон, що забороняє чествування посадових осіб, призупинив виконання постанови думи. Як найвища посадова особа, губернатор поставив у цій справі крапку. Залишається лише припускати, з яких насправді причин він не дозволив провести урочистості: з міркувань скромності й дотримання букви закону чи прихованої зверхності та зневаги до своїх підлеглих. Депутати були явно розчаровані, свято не відбулося, а в резолюції думи під №32 записано, що лист Ейлера взято до уваги. Образилися.

У липні 1911 р. Ейлера призначили сенатором і гофмейстером при дворі імператора в Петербурзі, тому звільнили від обов'язків подільського губернатора.

Керівництво міста добре знало новопризначеного губернатора графа ІГНАТЬЄВА, який прослужив з Ейлером кілька років. Уже 9 вересня 1911 р. дума звернулася до графа з клопотанням відновити постанову. Ігнатьєв був зовсім не проти, і до вищих інстанцій пішли необхідні документи на дозвіл та оформлення. Бюрократи зі столиці надали відповідь майже через рік. Першим був цар: 17 квітня 1912 р. він дозволив "надати колишньому подільському губернатору Ейлеру звання почесного громадянина Кам'янця-Подільського". 9 липня 1912 р. подільський губернатор повідомив міського голову про те, що міністерство народної освіти не заперечує щодо введення думою стипендій ім.Ейлера. Губернатор Ігнатьєв у листі до міського голови в січні 1913 р. нагадував, що, згідно з обранням Ейлера почесним громадянином, необхідно доповнити його формулярний список відповідним записом і просив повідомити ці новини самому Олександру Олександровичу за адресою: Москва. Мало-Ніколо-Пєсковський провулок, будинок №8, Арбат.

Так остаточно закінчилася служба Ейлера на посаді подільського губернатора. Ця освічена і на той час помірно ліберальна людина залишила помітний і неоднозначний слід в історії нашого міста. На час губернаторства припали події революції 1905-1907 pp., наслідки російсько-японської війни (поранені та звільнені в запас), столипінська земельна реформа, і це все за неповних 10 років. Наведені вище факти свідчать про професіоналізм Ейлера. Він намагався розв'язувати конфлікти мирним шляхом, був нетерпимим до недбалого виконання чиновниками своїх обов'язків, прагнув знати справжній стан справ у губернії. Ставши сенатором, Ейлер перебрався до Петербурга. 1920 р. революційні матроси розстріляли Ейлера в його маєтку у Волоколамському повіті.