Перейти у головне меню | на історичні дані | на статті

Олег БУДЗЕЙ,
"Подолянин", 2.08.2002 р.

СТЕПАН РУДАНСЬКИЙ
(читайте ще про Руданського)

Степан РУДАНСЬКИЙ (справа) з молодшою сестрою Ольгою та старшим 6ратом Григорієм (60-ті роки ХІХ ст.).На фото: Степан РУДАНСЬКИЙ (справа) з молодшою сестрою Ольгою та старшим 6ратом Григорієм (60-ті роки ХІХ ст.).

На самісіньке Різдво, 25 грудня 1833 року, у Вінницькому повіті доля обдарувала хомутинецького попа Василя другим сином. Ім'я малюку підібрали без усякого клопоту: через три дні, 28 грудня, був Степанів день -в пам'ять про першомученика архідиякона Стефана, якого 18 століть тому в Єрусалимі закидав камінням розлючений натовп іудеїв (серед яких, до речі, був і Савл - майбутній апостол Павло). Зауважимо, що давньогрецьке "стефанос" перекладається українською як "вінок". Але який вінок готувала доля хомутинецькому новоприбульцю Степанові РУДАНСЬКОМУ: терновий чи лавровий?

Як вибір імені, так і торування життєвої стежини для поповича Степана не передбачало якихось відхилень від усталеного порядку: спочатку 8 років у Шаргородській бурсі, потім 6 років у Подільській духовній семінарії в Кам'янцеві-Подільському. Ось так 1849 року 15-річний Степан на 6 років став кам'янчанином. І водночас жителем... Палестини. Саме так семінаристи називали густозаселену південно-західну частину міста (від Старопоштового узвозу до Польської брами), де винаймали квартири. Степанові прихисток надала вдова Єлизавета КНЯГНИЦЬКА. Його товаришем і по навчанню, і по квартирі став на рік старший від Степана Іван КВАРТИРОВИЧ - теж син священика, але із с.Курівка Проскурівського повіту.

Напевне, кам'янецький період був найщасливішим у житті Степана Руданського. Перетворення підлітка на юнака, перша проба творчих сил, розкриття закладених у душі можливостей, перше (і взаємне!) кохання - все це подарував Степанові Кам'янець. Інтерес до життя народу, його творчості, що зародився в рідних Хомутинцях, у кам'янецькі часи досяг розквіту. Цьому, без сумніву, сприяли викладач семінарії Петро ГЛІЩИНСЬКИЙ, якому саме тоді доручили укласти перший історико-статистичний опис Подільської єпархії, учитель-фольклорист Василь ШЕВИЧ, подільський етнолог Андрій ДИМІНСЬКИИ. З молодечим запалом Степан разом з іншими семінаристами - Анатолієм СВИДНИЦЬКИМ, Калеником ШЕЙКОВСЬКИМ - збирає народні скарби: легенди, перекази, повір'я, прислів'я, приказки, народний гумор. І, звичайно, пісні. 1852 р. в Кам'янці-Подільському 19-річний Руданський упорядковує два рукописні зшитки українських народних пісень, зібраних на Поділлі. Перший том містить, як вказує сам укладач, "пісні любовні", другий - "козацькі, бурлацькі, рекрутські, весільні, великодні і так собі".

А ще в Кам'янці-Подільському Степан закохався. Закохався в старшу доньку своєї квартирної хазяйки - в карооку красуню Марію КНЯГНИЦЬКУ. Чи то розквітле почуття до Марії, чи то долучення до пісенних скарбів народу надихнуло Степана самому взятися за перо. І він створює в місті над Смотричем романтичні балади "Два трупи (Розбійник)" (1 червня 1851 р.), "Вечорниці" (23 січня 1852 р.), "Упир" (23 вересня 1853 р.), "Хрест на горі" (2-4 січня 1854 р.)) "Розмай" (21 лютого 1854р.), "Люба" (2-3 серпня 1854 р.), ліричні пісні "Сиротина я безродний..." (4 травня 1852 р.), "Ти не моя" та "Мене забудь!" (обидві - 19 лютого 1854 р.), "Не дивуйтесь, добрі люди..." (29 червня 1854р.), перекладає з польської романс "Чорний кольор" (18 березня 1854 р.).

Але гарна вродою, добра серцем Марія запала вдушу не одному Степанові. Іван Квартирович теж не може без неї жити. Проте Марія надає перевагу Степанові. А тим часом для обох суперників настала пора прощатися із семінарією. Її правління направляє Руданського як кращого учня для подальшого навчання в Петербурзькій духовній академії. Від'їжджаючи до столиці, 21-літній Степан заручається згодою Марії на одруження. Попереду блискуча кар'єра, щасливе сімейне життя. А Іван пішки подався до Києво-Печерської лаври, щоб навіки залишитися там ченцем, бо життя без Марії втратило для нього будь-який сенс...

Ченцем Іван не став. Захворів його батько. І він повертається додому, по дорозі не витримує - заїжджає до Княгницьких. І взнає, що Маріїн наречений у Петербурзі вступив не до духовної, а до медико-хірургічної академії. Нечувана зухвалість. Небачений виклик усталеному порядку речей. Всі священики відцуралися від зухвальця. Обурення старої Княгницької не має меж: вона забороняє Марії навіть думати про Степана. Через рік Марія стає дружиною Івана Квартировича, він бере на утримання її стару матір і двох Маріїних малолітніх сестер.

А що ж Степан? Петербурзьке життя впроголодь і впрохолодь руйнує його здоров'я, "нагороджує" сухотами. Він навіть на навчання в академії замість п'яти відведених років тратить шість, бо через кволість і хворобу не може з першого разу скласти всі іспити за третій курс. Він безмежно радіє п'яти карбованцям, надісланим старшим братом Григорієм, бухгалтером в акцизі: цеж несподівана можливість підновити старий жупан і шаровари, ще й залишити в кишені карбованець на Великодні свята. Він тужить у Петербурзі за коханою Марією, виливаючи сум у рядки пісні "Повій, вітре, на Вкраїну"... Вірш написано 24 липня 1856 р., після того, як Степан довідався, що Марія та Іван побралися. Через місяць, 19-22 серпня, у с.Дора Новгородської губернії (де, очевидно, приватними уроками підзаробляє гроші на прожиття) він починає віршувати "Лірникові думи". І в преслів'ї (вступі) до них розлого змальовує Кам'янець. Змальовує точно, але вже надто густими чорними фарбами: "Бідне місто... ні краси, ні виду не має", "Много в Кам'янці народу, та життя немає". І, можливо, ще й тому фарби такі чорні, що вже навіки для Степана Кам'янець - це місто, де кохана "мене позабула та нелюба пригорнула". То що ж так ревно відстоював Степан, що пожертвував і кар'єрою, і сімейним затишком, і здоров'ям? Завісу привідкриває Степанів лист з Петербурга братові Григорію (від 5 липня 1859 р.): "Заказують (тобто, забороняють. - О.Б.) мені мою рідну мову, - заказує батько; але в мене був дід, був прадід і прапрадід - вони мені не заказали; не слухає батько мої мови - зато мене і по смерті, може, послухають штирнадцять мільйонів моїх одномовців. Батько, може, не любить своєї мови через то, що нею у нас говорять мужики, - а нібито в московщині не говорять мужики по-московськи? Да і чим ми лучче від мужика? Всі ми рівні у Бога, і у натури (тобто, природи. - О.Б.)". Нам би сьогодні всім і у всьому такого ж патріотизму, як у Руданського, то, можливо, давно би по-людськи жили... У Петербурзі Руданський, творчо обробляючи зібрані на Поділлі народні оповідки-анекдоти, створює понад дві сотні поетичних приказок. При житті поета тільки чотири з них ("Лошак", "Становий", "Вареники-вареники" та "Чи далеко до неба") побачили світ у петербурзькому тижневику "Русский мир" (22 і 29 травня, 16 вересня 1859 р.). Інші ж дійшли до читача тільки по смерті автора (помер Степан Руданський 21 квітня 1873 р. в Ялті, де після закінчення академії працював міським лікарем). Олена ПЧІЛКА, Іван ФРАНКО, Агатангел КРИМСЬКИЙ першими взялися за шляхетну справу повернути народові його коштовності, блискуче огранені непересічним талантом поета. 1925 р. в статті "До життєпису Степана Руданського" академік Кримський признавався, що деякі з приказок були "настільки богохульно-порнографічні, що я, вперше публікуючи писання Руданського в 1896 і дальших роках, навіть не зваживсь їх пустити в друк: довелося так і залишити їх у рукописі". Упорядник найповнішого радянського тритомника Руданського (1972-1973 рр.) Олекса МИШАНИЧ у коментарях до першого тому ретельно і чесно поіменно перераховував 62 приказки (понад чверть доробку поета в цьому жанрі), які з низки причин до видання не включено. Не включено до тритомника й "ідейно хибні", написані з "національно обмежених" поглядів поеми про гетьманів Івана МАЗЕПУ, Івана СКОРОПАДСЬКОГО, вірш "До України".

На повне зібрання творів Руданського нам ще чекати і чекати. І річ, напевне, не тільки в тому, що автор (як, до речі, і народ) подеколи вживав не зовсім нормативну лексику. Річ в іншому. Як пише журналіст Юрій БУРГЕН, "Степан Руданський у своїх простакуватих віршиках завжди переходив якусь межу. Часи змінилися, змінились і критерії, але його їдка іронія і безжальна сатира завжди випирали, як щось недоречне для стерильного обивателя".

Кам'янець пробував офіційно вшановувати Степана Руданського. У нашому місті в часи УНР існувала навіть українська гімназія ім.Руданського. 5 вересня 1919 р. її об'єднали з російською хлоп'ячою гімназією і створили державну українську гімназію ім.Руданського. А в радянські часи в Старому місті на будинку колишньої семінарії (нині це картинна галерея) була меморіальна дошка про те, що тут навчалися Руданський і Свидницький. Під час реставрації будинку дошку зняли, а почепити знову забули. Позабута та побита, лежить вона на подвір'ї колишньої семінарії. І лиш невеличка окраїнна вулиця нагадує нам, що в Кам'янці-Подільському вчився і творив знаменитий автор співомовок. Не всі навіть знають, що така вулиця у місті є. А це одна із семи вуличок, що на півночі Кам'янця (в селищі Смирнова) з'єднують вулиці Чехова та Саксаганського. Сім номерів на правій стороні, сім номерів на лівій стороні - ось і вся вулиця. Ось і вся пам'ять?

Ні, є головна пам'ять: кам'янчани люблять і читають Руданського. А гуморист В'ячеслав ПОЛЯТИНЧУК, перенісши поета-семінариста в наш час, зробив його головним героєм своєї третьої збірки "Одкровення від Степана Руданського" (2001 р.). Тож козак Вінок Руданський, як він себе іменував на обкладинках трьох рукописних збірок "Співомовок", живе і разом з нами сміється над нашими вадами.

ПРИМІТКА. В статті всі дати з життя Руданського подано за старим стилем (у XIX ст. його відставання від нового стилю становило 12 днів).