Перейти у головне меню | на історичні дані | на статті

Будзей Олег. Зв'язковий університету: Зблизька // Подолянин. - 2006. - 10 листопада. - С. 5.

ЗВ'ЯЗКОВИЙ УНІВЕРСИТЕТУ

Олег БУДЗЕЙ, "ПОДОЛЯНИН"

Ім'я Віктора САВЧУКА добре відомо кам'янчанам: спочатку як комсомольського, а потім як партійного працівника. Вершиною його партійної кар'єри стала посада другого секретаря Кам'янець-Подільського міськкому Компартії. Правда, сталося це вже 1991 р. - незадовго до відомих серпневих подій. Сьогодні ми знаємо Віктора Олексійовича зовсім в іншій іпостасі. Від жовтня 2002 р. він працює в Кам'янець-Подільському державному університеті проректором із міжнародних відносин, зв'язків з органами влади та самоуправління, засобами масової інформації.

За вагомий особистий внесок у розвиток краєзнавства, збереження національної історико-культурної спадщини Віктору САВЧУКУ Указом Президента України від 16 вересня 1997 р. надано звання "Заслужений працівник культури України". Тоді Віктор Олексійович працював завідувачем Кам'янець-Подільського регіонального сектора Головної редколегії науково-документальної серії книг "Реабілітовані історією". Цікаво, що тим самим Указом те саме звання було надано ще одному кам'янчанину - Йосипу ЖЕЗИЦЬКОМУ, а також тодішньому генеральному директорові Шевченківського національного заповідника в Каневі Ігорю ЛІХОВОМУ - недавньому міністру культури та туризму України.

Торік Віктор САВЧУК, а також ще двоє кам'янчан - Лев БАЖЕНОВ та Іван РИБАК - стали лауреатами премії ім. Дмитра ЯВОРНИЦЬКОГО. Це найвища нагорода Всеукраїнської спілки краєзнавців (ВУСК), яка щорічно вручається за вагомий внесок у розвиток українського краєзнавчого руху індивідуальним і колективним членам ВУСК.

Нещодавно Віктор Олексійович відсвяткував своє 60-річчя. Сповнений сил, він щороку видає на-гора 20-30 наукових статей, має готову до захисту докторську дисертацію. Тож сьогодні наш співрозмовник - Віктор САВЧУК.

- Вікторе Олексійовичу, де розташована Ваша мала батьківщина?

- Це село Велика Березна Полонського району, розташоване в 10 км від районного центра. Тут я народився 5 листопада 1946 р. Це славний поліський край. Колись у Полонному в свого дядька гостювала Леся Українка. Старожили розповідали, що вона відвідувала і Велику Березну.

- Розкажіть трохи про свою родину.

- Батьки працювали в колгоспі ім. Миколи ОСТРОВСЬКОГО. Мама Ольга Климівна трудилася дояркою. Батько Олексій Михайлович виконував у колгоспі різні роботи. Як кажуть, був старшим, куди пошлють. Тато був гарним майстром: плів із лози, рогози кошики, інші речі. Мої батьки виростили, поставили на ноги шестеро дітей - трьох хлопців і трьох дівчат. Я був найстаршим. А наймолодшому Василеві виповнився рік, коли 1966 р. я йшов до армії. П'ятеро з шести закінчили технікуми, інститути.

- Якими були Ваші улюблені предмети в школі?

- Моїм улюбленим предметом у Великоберезнянській восьмирічній школі було малювання. Я брав участь у різноманітних художніх виставках. Захоплювався також різьбою по дереву, випилював лобзиком. Узагалі, я вчився добре: 1961 р. закінчив школу з однією четвіркою - з математики. І того ж року вступив на агрономічне відділення Кам'янець-Подільського сільськогосподарського технікуму.

- А чому саме таким був Ваш вибір, чому не продовжили навчання в середній школі?

- Коли я навчався у восьмому класу, до нас у школу приїхала Лідія Іванівна МІРОШНИЧЕНКО - викладач плодоовочівництва Кам'янець-Подільського сільськогосподарського технікуму. Вона агітувала вступати до цього навчального закладу. І я по закінченні школи поїхав до Кам'янця.

- Не шкодуєте, що навчалися в сільськогосподарському технікумі? Адже агрономія вельми далека від історії.

- Ні, не шкодую. Технікуми давали солідну освіту, щоб без проблем можна було заробити на шматок хліба з маслом. Так, у сільськогосподарському технікумі була насичена програма, потужний склад викладачів. Зокрема, я освоїв роботу комбайнера, тракториста, водія.

- Але технікум - це не тільки навчання.

- Навчаючись у технікумі, я здобув перший розряд із шахів. Це заслуга викладача і досвідченої шахістки Алли Абрамівни ЛЕРНЕР.

- Як склалася Ваша доля після завершення навчання?

- У січні 1966 р. я закінчив технікум із відзнакою. Мав право продовжити навчання в Київській сільськогосподарській академії. Але вже 2 лютого 1966 р. мене забрали в армію. Я служив у військах спеціального призначення в Прикарпатському військовому окрузі - у Львові та Бродах.

- Чи пригодилася в армії Ваша шахова майстерність?

- Так, спочатку я став чемпіоном Прикарпатського військового округу, а потім брав участь у першості Збройних сил СРСР із шахів.

- Скільки років тоді служили в армії?

- Три роки. Я демобілізувався 1 листопада 1968 р. Мав звання - молодший лейтенант. Тож мав продовжити службу в армії - вже як офіцер. Але я не хотів робити військову кар'єру. Наш військовий комісар Степан Платонович ЦИБУЛЬСЬКИЙ виявився мудрим чоловіком і не став ламати мені долю. Тож від листопада 1968 р. я почав працювати секретарем комітету комсомолу сільськогосподарського технікуму. Наша комсомольська організація зростала - і через рік їй надали права райкому.

- Якими конкретними справами того періоду Ви можете похвалитися?

- Тодішній директор технікуму Йосип Іванович ГАВЕЛЬ дуже любив молодь, довіряв їй. Тож відповідальність за гуртожитки повністю лежала на комсомольській організації та профкомі. Директор туди не втручався.

Багато уваги ми приділяли художній самодіяльності. У технікумі діяли струнний оркестр, ансамбль пісні й танцю, танцювальний колектив, активно розвивалися малі форми - дуети, тріо тощо. 1972 р. ми посіли перше місце на республіканському огляді художньої самодіяльності серед технікумів.

- Вашу активність, напевно, було помічено...

- Так, мене запросили на роботу в Кам'янець-Подільський міськкому ЛКСМУ. Тут три роки я пропрацював завідувачем відділу комсомольських організацій. Першим секретарем тоді був Петро Леонтійович БУРЯ, другим - Володимир Миколайович НОВАК.

- Які ключові напрямки своєї роботи в міському комсомолі Ви можете виділити.

- Їх чимало. Це, зокрема, розвиток науково-технічної творчості молоді. Велику увагу ми приділяли трудовим династіям. Особливо багато їх було на заводі твердосплавного інструменту імені Петровського, де секретарем комсомольської організації працював Василь КАЛАБАЛИК. Узагалі, тоді був дуже сильний склад комсомольських вожаків на підприємствах, в навчальних закладах. Так, комсомольську організацію педінституту очолювала Валентина ГРИШУНОВА, сільгоспінституту - Борис МЕЛЬНИК. Та й нинішній головний редактор "Подолянина" Віталій БАБЛЯК тоді теж був на комсомольській роботі.

- У газеті "Прапор Жовтня" частенько з'являлися Ваші публікації.

- Ще служачи в армії, я досить часто дописував до окружної газети "Слава Родины". Тож працюючи в комсомолі, продовжив цю традицію - інформував читачів про життя молоді, про цікаві заходи. Я навіть став лауреатом робсількорівської премії імені письменника Володимира БЄЛЯЄВА за четвертий квартал 1974 р. Цю премію заснувала газета "Прапор Жовтня".

- А з Володимиром Павловичем Вам доводилося спілкуватися?

- Так. Я маю його книгу з дарчим написом: "Моєму лауреату".

- Вікторе Олексійовичу, скільки років Ви віддали комсомолу?

- У комсомолі я працював 10 років і завершив комсомольську кар'єру 1978 р. на посаді завідувача організаційного відділу Хмельницького обкому ЛКСМУ. Роки комсомольської роботи - це мої найкращі роки. Робота в комсомолі навчила мене працювати з людьми.

- Як відбувся Ваш перехід на роботу в Хмельницький?

- Петра БУРЮ обрали першим секретарем Хмельницького обкому ЛКСМУ. Він і запросив мене на роботу в обласний центр. Правда, при перевірці анкетних даних виявилося, що мого діда було репресовано. Тож виникла певна заминка з моїм призначенням. Тоді я запитав: "Вам потрібна моя анкета чи моя робота?" Врешті, здоровий глузд переміг.

- Чи легко Вас відпустили з Кам'янця-Подільського?

- Ви не повірите, але перед моїм від'їздом до Хмельницького до мене додому прийшов перший секретар міськкому КПУ Олександр ЛЄСОВОЙ. "Ти туди не йди. Там тебе зіпсують", - застеріг мене Олександр Миколайович. І додав: "Ти завжди зможеш повернутися в Кам'янець-Подільський".

- І Ви таки повернулися в Кам'янець. Як це сталося?

- Рано чи пізно комсомольська кар'єра закінчується. 1978 р. мені запропонували посаду другого секретарем Білогірського райкому партії. По-перше, не хотілося йти в Білогір'я. По-друге, моя дружина була хвора: їй зробили операцію, вирізали нирку. Так я повернувся в Кам'янець-Подільський.

- До речі, Ваша освіта, напевно, не обмежилася технікумом?

- Звичайно, ні. Працюючи в комсомолі, я водночас заочно навчався на історичному факультеті Кам'янець-Подільського педагогічного інституту. Навіть сперечався з Борисом Михайловичем КУШНІРОМ із методичних питань, бо мав певний досвід викладацької роботи в технікумі.

- Як склалася Ваша кар'єра в Кам'янці-Подільському?

- Починав я в серпні 1978 р. із завідувача кабінету політосвіти в міськкомі партії, потім був завідувачем відділу агітації та пропаганди. 1990 р. мене обрали секретарем, а 1991 р. - другим секретарем міськкому КПУ. Але, якби не перебудова, я ніколи б не став секретарем.

- 13 років Ви віддалі роботі в міськкомі партії. Що доброго зроблено за цей час?

- Довелося брати безпосередню участь у будівництві шкіл №№ 6, 7, 9, 16, 17, дев'яти дитячих садків, у розвитку мережі медичних закладів, у запровадженні фольклорних фестивалів "Подільські вечорниці", "Подільські візерунки". Особливо запам'яталася реконструкція школи № 14, виконана господарським способом.

- Як Ви зуміли партійну роботу поєднати з науковими дослідженнями?

- У листопаді 1982 р. я прикріпився здобувачем до Інституту історії України АН УРСР. Моїм науковим керівником став академік Петро Тимофійович ТРОНЬКО. Досліджував я розвиток історичного краєзнавства в Україні в 1965-1975 рр. на матеріалах громадських форм вивчення історії Великої Вітчизняної війни.

Уже тоді звернув увагу не невідповідність між офіційними даними про наші втрати у війні і тими даними, що випливали з документів. Працюючи в Києві в архіві, наприкінці дня зошит із виписками здавав на перевірку, а вранці отримував його назад. Причому деякі місця із зошита було вирізано. Тож деякі виписки доводилося потайки виносити в сірниковій коробці.

У жовтні 1987 р. захистив дисертацію на ступінь кандидата історичних наук.

- Як Ви зустріли заборону діяльності Компартії в серпні 1991 року?

- У моєму житті було дві трагедії - 1991 рік і смерть дружини три роки тому. Після заборони Компартії я став безробітним. Правда, директор училища культури Анатолій Романович ОБЕЛЬЧАК запросив мене на роботу. Але я уступив це місце своїй доньці Оксані, яка закінчила історичний факультет Кам'янець-Подільського педінституту.

- Наскільки пам'ятаю, Ви займалися бізнесом, були директором торгового дому "Поділля"...

- Досить швидко я зрозумів, що бізнес - це не моє.

- 1993 року Ви досить активно брали участь у відновленні міської організації Компартії?

- Було і це, але невдовзі виникли розбіжності з Сергієм ТАНАСОВИМ. Я сьогодні позапартійний, хоч і залишаюся прихильником лівої ідеї.

- Врешті, чим заспокоїлася Ваша душа?

- Академік Петро ТРОНЬКО запросив мене на роботу в Головну редколегію серії книг "Реабілітовані історією". Це були надзвичайно цікаві 10 років роботи з документами, зокрема з розробкою архівів ВУЧК - ГПУ - НКВД - КГБ. Довелося попрацювати в архівах усіх областей України (крім Луганської).

- Що стало підсумком цієї роботи?

- Я брав участь у випуску збірників "Історія України. Маловідомі імена, події, факти", у виданні журналу "З архівів ВУЧК - ГПУ - НКВД - КГБ". Резонансними стали збірники документів і матеріалів "Операція "Френтік" про тісну співпрацю американських і радянських військових повітряних сил, "Тернистим шляхом до Храму" про події навколо роману "Собор" Олеся ГОНЧАРА, "Кримські татари: шлях до повернення" та інші.

- Скільки разів Ви як проректор з міжнародних зв'язків побували за кордоном?

- Уявіть собі, всього чотири рази - і то в Польщі. Я вважаю, що за кордон повинні їздити студенти, аспіранти, викладачі. Головне не те, скільки разів я був за кордоном, а те, що університет зумів налагодити зв'язки з 68 організаціями та установами 17 країн світу. Це, зокрема, допомогло створити добротний кабінет полоністики, організувати мовне стажування студентів, викладачів, провести низку міжнародних науково-практичних конференцій.

- А який предмет Ви викладаєте студентам?

- Викладаю джерелознавство історії народів Росії. Крім того, керую написанням бакалаврських, магістерських робіт, маю аспірантів.

- Вікторе Олексійовичу, що Ви полюбляєте роботи у вільний час?

- Зіграти в шахи, порибалити, почитати. Маю багату приватну бібліотеку регіональних видань. Особливо ціную книги, в яких зібрано документи.

- Ваша донька пішла Вашими стопами...

- Так, вона теж історик. Захистила кандидатську, нині завершує навчання в докторантурі.

- А як із Вашою докторською?

- Планую, що наступного року захищатиму її. Очевидно, це буде в Харківському національному університеті.

- Маєте внуків?

- Внучка Вікторія навчається в п'ятому класі.

- На дверях Вашого кабінету помітив табличку "Асоціація випускників, викладачів і друзів університету". Що це за організація?

- Це громадська організація. Такі організації діють при багатьох європейських університетах. Президентом асоціації є директор Інституту історії НАН України Валерій СМОЛІЙ, віце-президентами - перший заступник міського голови Сергій БАБІЙ і я.