Перейти у головне меню | на історичні дані | на статті

Зустрічі

"ЗОСТАЄТЬСЯ ЖИТТЯ"

Олег БУДЗЕЙ, "ПОДОЛЯНИН"

Дмитро СТУС15 лютого в актовому залі держуніверситету студенти та викладачі філологічного факультету зустрілися з гостями з Києва - українським поетом Павлом ВОЛЬВАЧЕМ і літературознавцем, видавцем Дмитром СТУСОМ.

Дмитро СТУС - це син поета і правозахисника Василя СТУСА. Але, як зауважив Микола ВАСЬКІВ, представляючи гостя, він цікавий не тільки цим, а є цілком самодостатньою людиною, що зуміла реалізувати себе.

Дмитро Васильович народився 15 листопада 1966 р. у Києві. Закінчив філологічний факультет Київського університету (навчався у 1987-1992 рр., коли сину політв'язня стала доступною вища освіта). 1995 р. захистив кандидатську дисертацію ""Палімпсести" Василя Стуса: творча історія та проблеми тексту".

Дмитро Стус - автор і учасник багатьох проектів. Але для нього найпам'ятнішим, найтеплішим є спільний проект з Миколою АМОСОВИМ - передача "Разом" на радіостанції "Промінь" (1996-1997 рр.), коли спільними зусиллями громади вдавалося вирішувати конкретні проблеми слухачів.

Дмитро чимало зробив для того, щоб твори його батька дійшли до читача. Він упорядник, автор коментарів, передмов до книг Василя Стуса "Веселий цвинтар" (1990), "Вікна в позапростір" (1991), "Золотокоса красуня" (1992), "Листи до сина" (2001), "Палімпсест" (2003) та ін.

Позаторік у київському видавництві "Факт" побачила світ книга Дмитра "Василь Стус: життя як творчість". Процитуємо анотацію до неї: "Ніхто не знає, в чому полягає загадка слави. Часто трапляється, що про когось, хто все життя перебував ув епіцентрі подій, забувають відразу після смерті. До Василя Стуса широка відомість прийшла після перепоховання в 1989-му. Що цьому причиною: поетична творчість? героїка життя? непримиренність позиції? здатність перейматися чужим болем? На ці та інші питання пробує знайти відповіді син поета - Дмитро, який майстерно поєднує об'єктивні біографічні відомості про життя Василя Стуса з власними спогадами і спостереженнями про батька, парадоксально зіставляє контексти, змішує науковий та белетристичний стилі". Книгу Дмитра Васильовича висунуто на здобуття Шевченківської премії 2007 р.

А ще Дмитро Стус - головний редактор літературно-критичного часопису "Київська Русь". Це сучасний журнал, який не соромно показати в світі. Комплект номерів журналу Дмитро Васильович подарував університетові.

Якщо Дмитро Стус - член Асоціації українських письменників, що утворилася не так-то давно, то Павло Вольвач - член давньої Спілки письменників України.

Народився Павло 9 жовтня 1963 р. у місті Запоріжжі. Як пише сам письменник в автобіографії, "все як у всіх, чи принаймні, у багатьох: школа, завод, вечірня школа. Потім служба в армії, в саперному батальйоні і вузлу зв'язку. Після служби - знову робота, заводи, прохідні, якісь "шарашки", чи то пак, кооперетаиви і приватні підприємства, які тоді якраз входили в силу. Паралельно тривало життя вулиць, різних закутків великого індустріального міста. Писались вірші. Коли "крахнула" чергова фірма - магазин "Автозапчастини", де працював вантажником, влаштувався на Запорізьке обласне ТV".

Павло закінчив журналістське відділення філфаку Запорізького університету. Серйозно писати вірші, та й ще українські, почав досить пізно - уже під 30 років. 1996 р. у Запоріжжі видав першу збірку - "Маргінес". Через два роки в "Українському письменнику" вийшла друком друга збірка - "Кров зухвала". Потім були "Бруки і стерні" ("Дніпро", 2000) та "Південний Схід" ("Кальварія", 2000). Всі вони мали досить широкий розголос, наскільки він взагалі можливий за нинішніх українських реалій. Остання збірка успішно пройшла два тури в номінуванні на Шевченківську премію 2001 р. Правда, премію здобув роман-есей Євгена ПАШКОВСЬКОГО "Щоденний жезл".

Від 1999 р. Вольвач живе у Києві, але душею він у рідному Запоріжжі. Його людям присвячено перший (і поки що єдиний) роман Павла - "Кляса". Вперше його надрукував у травні - липні 2003 р. журнал "Кур'єр Кривбасу", а далі окремою книгою роман випустило в світ тернопільське видавництво "Джура".

Ось як сам письменник говорить про свій твір: "Чому я написав цей роман? Звісно, я написав його для себе, але я точно знаю, що вивів із закапелків долi тих людей, про яких писали хіба що в міліцейських протоколах. Ні, вони не якісь "вори в законі", вони - роботяги, криміналізований люмпен, маргінали. Ці люди для мене і є уособленням Сходу - з нігтями, обламаними на роботі, з алкогольним віддихом, з татуйованими спинами, Я хотів, щоб це були живі герої, наповнені живою кров'ю, щоб там був настрій епохи і смак життя. Щоб із звичних, буденних речей виростало щось глибоке".

Павло Іванович не зразу зважився оприлюднити написаний роман: "Я людина підпільна, я дуже боюсь вискочити, як Пилип з конопель, і я б цей роман ніколи не надрукував, якби троє людей його не схвалили, причому саме троє. Я дав прочитати роман Миколі ВІНГРАНОВСЬКОМУ, дав одному з героїв - це злодій-рецидивіст Прошка, який тепер бізнесмен крупний, і Сашку ХОМЕНКУ. Чим цінний мені Сашко? Він - один із найпросунутіших, він молодий, він інтелектуал, критик, Вінграновський - це Вінграновський, той - це просто людина, яку там зображують і яка може сказати те, що письменники не скажуть. Вони всі по-своєму хвалили роман. А Вінграновський в останній час, уже перед смертю, казав: "Павло, напишіть іще одну "клясу", це дуже добре, що Ви написали, поки Ви молодий, поки все пам'ятаєте. Напишіть ще одну. Іншу, але з такою ж пристрастю". Ну і що? Напишу".

А на завершення один із віршів Павла Вольвача із збірки "Бруки і стерні", яку після зустрічі можна було придбати всього за 5 гривень та й ще автограф в поета взяти.

 

Не занесені в "Інтернеті",
Низько хмари пливуть навмання.
Баба в чоботях і жакеті
Літо бабине відміня.

Тож радійте листю опалому
І холодній криці в ставку,
Хто провів парове опалення,
Чи коханку знайшов палку.

А посохле листя дзвенить латиною
Мідно так. І холод за спиною.
І різдвяних вже хочеться звізд.
Все одно - вже нічого не втримать.

Проводжать поїзди із Криму
Айстри вибігли на переїзд.

Буде дощ. Дощі перестануть.
Світ зодягне біле шиття.
Чари сходять і тануть.
Зостається життя.