В главное меню | на исторические данные | к статьям

Моя країна неосяжна...

Одним з кращих "винаходів" природи є, безперечно, літо. Вирішивши відсвяткувати, як тепер кажуть, інавгурацію червня, ми рушили у подорож - до подільської Товтрової гряди...

Ці в далекому (багато мільйонів років) минулому берегові рифи сміливо можна занести до графи "унікально і екзотично". Аналогів у світі немає. Близькі їм за геологічною структурою скельні утворення є в США і Великобританії. Але до заморських країн далеко, а тут - така можливість припасти до широких "товтрових грудей". А припадати було до чого: дугоподібна гряда завдовжки близько 200 км у межах Національного природного парку "Подольские Толтры" піднімається іноді до 400 м над рівнем моря. Крім того, є там усілякі ріки, печери, історико-архітектурні визначні пам'ятки і просто затишні куточки, приємні оку. "Замахнутися" на всю цю красу в повному обсязі нам, на жаль, не давав можливості час, тому стартувати вирішили безпосередньо з початку (чи з кінця?) цієї самої гряди. Курс був узятий на с. Бакоту Кам'янець-Подільського району Хмельницької області.

Їхалося легко і комфортно. Сонячне світло, просіяне крізь щільну масу хмар, м'яко освітлювало шлях. Дорога була досить стерпною, думки про майбутню роботу викликали приємне хвилювання. Залишивши позаду кілька годин шляху, ми прибули в с. Грушка. Підгодувавши наших бродяг дизельним пальним, яке на заправці позначалося як "гас", ми теж вирішили підбадьоришся - кавою. Поки напій розливався і підсолоджувався, чоловіча половина екіпажів почала оглядати техніку.Знайомтеся (зліва направо): В. Павлюк (геолог); О. Павлюк (студент); Ваш покірний слуга (журналіст); Арчі (собака у найкращому розумінні цього слова); С. Тимченко (механік); В. Вінницький (фотограф) - природно за кадром

До честі сказати, наша чотириколісна база була більш ніж позадорожньою: Isuzu Trooper 2,2 і Nissan Patrol Y160 3,3 обидва 1988 року випуску, турбовані і, як читач уже встиг помітити, дизельні, Тож, на той момент у Isuzu усе було в нормі, а ось у японського побратима виявилася прикра неполадка: на правій задній ресорі лопнув корінний лист. Та справжніх пригод без втрат не буває і, забинтувавши куксу, яка стирчала, мотузкою з бурхливим минулим сигнального кінця водолазного спорядження, ми рушили далі на пошуки Бакоти. Орієнтиром населеного пункту служила яскрава прикмета - скельно-печерний монастир. Завдяки покажчику, невдовзі дісталися до місця. Біла гора праворуч від нас немовби нависала над Дністром. Прямо чорнів ліс А ніч нечутними кроками підступала все ближче, і на огляд часу не залишалося. Вирішили готувати місце для нічлігу.

Ранок, звичайно ж, усе змінив, і скеля тепер мала зовсім інший вигляд. Учора це була просто біла об'ємність, сьогодні - навіть при побіжному огляді відчувалася її незграбність і рельєфність з тонкими візерунками тріщин. Спустившись по витіюватій стежині, ми опинилися біля джерела, трохи далі нашим поглядам відкрилося те, що в путівниках позначено як скельний монастир XII-XIV століть. Однак як же реальність змінює прочитаний образ: замість звичних стін і куполів - Біла гора, на самій її вершині - хрест. У глибині скелі келії: ікони, церковні книги, хрести. Всередині ні вогкості, ні затхлості. Судячи з доглянутості й чистоти печер, дерев'яних лавок і столів на вулиці, сюди часто приходять, тут живуть. І вірять. Випивши святої води і зав'язавши на травинці вузлик, яких і без наших п'ятьох було задосить, ми вирішили пройтися уздовж скелі. Труднощів це не завдавало: протоптана доріжка привела до ще одного джерела і невеликої бухточки. На зворотному шляху на нас чекало відкриття: в одній із скельних ніш була втиснута табличка: "Національний природний парк "Подольские Толтры". Між іншим, охороняється законом. Отже, ось вони - витоки, точніше - корені, вірніше - рифи.

Попрощавшись з монастирем і Бакотою, ми відправилися далі. Наступний пункт нашого призначення - с. Китайгород. Перше враження від нього було похмурим, утім, як і наш настрій: у задньому мостy Isuzu з'явився неприємний шум. На вулиці похолодало зовсім не по-літньому. Костьол, місцева визначна пам'ятка, здався сірим і непривітним. А ось що дійсно вразило, так це сам покажчик містечка.

І знову в дорогу. Залишалися позаду одне за одним села: Дерев'яне, Гелетина... І все це в яскраво-зеленому оперенні. Будинки і дворики в селах були акуратні, дороги розбиті, місцеві жителі добрі й бідні. Малі їхні потреби легко вміщувалися у закладі магазин-бар. І чим далі ми йшли у глухомань, тим більше радів вітер, веселіше бігли ріки, а люди... Траплялися і зовсім занедбані села, задавлені деревами і чагарником. І весь цей час перед нами, за нами, навколо нас були Толтры: величезні, безстрашні, мовчазні. Як не намагалася уява заповнити усе до самого обрію водою світового о океану, нічого не виходило. Не укладалися в голові такі водотоннажності земної поверхні.

На черговому підйомі в задньому мосту Isuzu шум перейшов у тріскотню. Після огляду стало зрозуміло, що редуктор заднього моста залишився "беззубим" і доведеться знімати кардан. Trooper, таким чином, став передньопривідним. Японцям і не снився подібний тюнінг. Ми ж замислилися про те, що до підготовки автомобілів для подорожей, коли насамперед враховується напрямок, а потім вже дороги, варто ставитися більш ніж серйозно. Не можна обмежуватися лише підкачуванням коліс і перевіркою рівня масла, обов'язково треба влаштовувати бродягам ретельні "промацування" на шуми і тріщини. Всього, природно, не передбачиш, але звести поломки до мінімуму цілком можливо.

Першим випробуванням ''модернізованого" Trooper стало форсування ріки Тернави. Nissan проскочив перешкоду без особливої напруги, однак, вистрибнувши з броду, відразу опинився в пастці, застрявши в глибокій колії. Нам теж не пощастило: задні колеса закопалися в дно буквально в кількох сантиметрах від берега і тепер омивалися бурхливими водами, Ну то добре, заодно і помиються. Точніше, вимиються. Оскільки грунт, по якому нам довелося пересуватися, забив усі "зацепи" на гумі. До речі, не найгіршій: BF Goodrich цілком справлявся з виникаючими труднощами. Однак зараз на мальовничому березі Тернави в ніжно-золотавому заході опинилися без руху два авто. Перший - оскільки не увімкнув вчасно повний привід, другий - тому то вмикати вже не було чого. Але був у нас ще й третій запасний варіант - лебідка. Нехай не новомодна і не зовсім автомобільна, колись вона працювала в авіаційному бомболюці, проте, з покладеними на неї функціями вона упоралась. Але розслаблюватися було рано, вірніше, пізно. Верхівки дерев уже згоряли в променях призахідного сонця, а нам треба було ще здійсниш підйом-спуск і пошукати місце для нічлігу.

Дорога, прокладена колись лісовозами та іншою габаритною технікою, для джипів виявилася серйозною, до того ж досить довгою перешкодою. Виходило, що треба бути обережнішими, щоб не зірватися в колію і не повиснути на мостах. Доводилося тримати машину на "рейках". Нерівності кидали машини з боку в бік із страшною силою, а камені й колоди, які траплялися, змушували пілотів обох позадорожників виявляти чудеса керування. Спуск пройшов спокійніше. Внизу на нас чекала фінішна стрічка ріки Гниловодки. Стомлено пробурмотівши; "Що? Знову?", ми надали право першого проїзду Nissan. Trooper, тим часом, на своїх двох дістався до перетинання доріг: одна вела вгopy, а інша - потрібна - вниз. І на цьому перехресті, немов очікуючи на зелене світло, сиділо лисеня. Зі спокійною допитливістю звірятко спостерігало за автомобілями. Але як тільки його тонке чуття вловило, що ті, хто в авто, зацікавилися його рудою персоною, поквапився сховатися серед дерев.

На наше втомлене щастя, правий (чи лівий?) берег Гниловодки незабаром залишився позаду. Краєвиди, які відкрилися, попри досить холодний вітер, гріли душу перепадами висот. Прямо перед нами вирувала вода. Ліворуч виднілися руїни. Скоріше за все, тут колись був млин. Штучні пороги на мить перетворювали говір ріки в рокотання і ось вона знову, сварлива і холодна, несе свої води у вузькому неглибокому руслі. Загалом, місце було затишним. А ось дорога, точніше та її ділянка, яку нам треба було пройти ранком, - дрібні камінці й велике каміння, глинистий грунт. У той момент усе було досить сухе і легко долалося. Але у разі дощу... Однак зірки досить мило освітлювали нашу піднебесну метушню з організацією нічлігу, багаття приємно потріскувало, і навіть вітер притих на гілках сосен. Тільки мутне око місяця насторожувало і турбувало. Але втома взяла своє і, розсунувши найцінніше по машинах, ми уляглися спати.

Ранок видався прохолодним. Судячи зі звуків, дрібний дощик таки дістався за ніч до цих місць і, схоже, мав намір улаштуватися тут надовго, Виповзати зі спальника не хотілося, але бажання з'їсти чого-небудь гарячого було сильнішим. Бадьоро відкинувши завісу намету, ми завмерли: якщо зараз дощ просто прогулювався по окрузі, то вночі він, зважаючи на все, танцював. Однак радість від погодного сюрпризу минула, варто нам було глянути на дорогу: навіть зачепитися не було за що. Погляд відчайдушно сковзав і буксував по цьому мокротинню. Nissan уже через кілька хвилин оглушив вулиці с. Княжпіль переможним ревінням. Isuzu взагалі-то теж упорався із завданням. Однак останній ривок таки позначився на ньому: зірвало кардан переднього моста. Це означало одне: без сторонньої допомоги нам тепер не обійтися. Благо допомога була. А ще було 400 км зворотного шляху.

І, нарешті, рідні пpocтори. До речі, простори ці - річ теж незамінна, й у складному механізмі людської душі навряд чи їй знайдеться достойна заміна. Втім, усе залежить від того, наскільки ці простори для вас широкі. До наших звичних домашніх додалися ще кілька "товтрівських" кілометрів. Але ж літо тільки-но вступає у свої права. Тож далі буде!

Тетяна ВІННИЦЬКА
Фото Віктора ВІННИЦЬКОГО
"Сигнал", №6, 2002 р.

Автори дякують за допомогу в організації поїздки
Правобережній геологічній експедиції.