Вернуться в главное меню | на исторические сведения | к списку статей

Т. СИС,
Л. ПАРАВІЙЧУК.
"Радянське Поділля", 10 січня 1982 р.

Соляні шляхи

Археологи зацікавилися історією добування солі на Прикарпатті. Експедиція під керівництвом І. Свешникова виявила, що уже наприкінці III тисячоліття до нашої ери тут займалися солеварінням.

Поділля межує з Прикарпаттям, воно наче поріг до соляних скарбів. Отож наш край здавна був помережений соляними шляхами. З глибин віків пливуть літописні згадки про боротьбу за сіль, про подільські соляні шляхи. Вперше про це розповідає Києво-Печерський патерик за 1098 рік. "Коли Святополк з Давидом розпочали війну (за Теребовлю на Поділлі), то не було солі в усій Руській землі". У Києві тоді вона подорожчала уп'ятеро, що викликало бунти бідняків. Прикарпаття було головним її постачальником для Києва і всієї Русі.

В Іпатіївському літописі з 1164 року розповідається, як повінь Дністрова потопила 300 солеторговців. Цей побічний факт стверджує про великий соляний промисел і важливість подільських шляхів. Головними центрами солеваріння були Галич і Коломия. Але цей промисел поширювався і на багато інших населених пунктів.

Соляні джерела викликали політичний інтерес. Хто володів ними, той володів людьми. У 1390 році папа римський видав наказ про збір "десятини" на користь галицького біскупа з солеварень. Техніка і знаряддя для виготовлення солі склалися ще у часи Київської Русі і протрималися у першотворному стані до XIX століття. Панські солеварні обслуговували кріпаки. Часто селянська біднота, крадучись від панів, варила сіль для збуту на Поділлі, де обмінювала на хліб. Про це свідчить донесення коломийського намісника королеві від 16 березня 1456 року: "Селяни і кметі торгують сіллю, оскільки самі розвозять товар по Поділлю, чим завдають шкоди королівській казні".
Як спогад про давній фах, залишилися прізвища Солоник, Соляник, Солончук, Зварник (той, що сіль виварював) та інші. Зв'язківцями між солеварами та споживачами були чумаки. Але тут їх називали прасолами та коломийцями (від назви головного міста торгівлі сіллю).

З Придніпров'я більше купців ходило по сіль у Коломию, ніж у Крим. У Києві містилися величезні склади, відкіль її везли у Білорусію та Москву.

Постійна торгівля вимагала постійних шляхів. Головний тракт вів з Коломиї на Кам'янець-Подільський, Солобківці, Бар, Вінницю, Київ. Ним користувалися срібляники-дуки, які вели крупну торгівлю. Селянська біднота, крадучись, пробиралася через Сатанів на Проскурів або через Гусятин і Ярмолинці до Меджибожа, де торгівля велася вроздріб та в обмін на зерно.

Відомо, що у 1647 році Богдан Хмельницький з сином Тимошем їздили у Коломию по сіль. У 1652 році Тиміш вдруге відправився за нею для війська.

З Прикарпаття купчі везли також ліжники, килими, вовну тощо, а туди ввозили рибу із Запоріжжя і Дону, мед, віск, збіжжя. Наприклад, у 1718 році коломийці Меджибожа за один раз взяли 20 маж (великих чумацьких возів) різних товарів.

Дуже важкою була доля чумаків-наймитів. У 1772 році Австрія захопила Прикарпаття і Поділля по річку Збруч. Солеварні держава зробила своєю монополією. Долати кордони, платити високе мито було важко. Коломийського шляху не стало. Але пожвавішала нова дорога - в Одесу. Після визволення від турків давнього руського Чорномор'я швидко зростає цей порт. Тут виникли великі соляні склади.

На Поділлі до половини XIX століття процвітало чумацтво. Найбільша чумацька громада була у Проскурівському повіті. Шлях пролягав з Проскурова на Кам'янець-Подільський та Могилів-Подільський. У чумацьких валках був військовий порядок і дисципліна. Поки у дорозі, воля вибраного ватаги була всесильною. Вивозили пшеницю, мед, сушену садовину, яку з Одеси купці відправляли за кордон. Привозили рибу і сіль.

Подольские соляні шляхи разом з тим були шляхами братерства, бо зв'язували подолян і карпатців з братніми народами Росії, Білорусії і Молдавії. Доказом побратимства й досі є прізвища, що походять від назви міста Коломиї. Вони розсіялися від Прикарпаття аж до Півночі.