Вернуться в главное меню | на исторические сведения | к списку статей

СПОКОНВІЧНЕ БРАТЕРСТВО

Там, де хвилі Дністра омивають Поділля і Молдавію, де східні подільські обриси зливались колись з Диким полем, у сиву давнину народилося побратимство українського та молдавського народів. Незабутні сторінки вписали в історію їх сини. Спільна боротьба проти завойовників і своїх панів привертала увагу багатьох країн світу.

Перед повстанням Івана Мухи 1490 року та Андрія Бурули 1492 року блякла французька "Жакерія" і англійський народний виступ під проводом Уота Тайлера. Західна Європа не знала того запалу, який клекотів вздовж Дністра від Карпат до Чорного моря. Найбільшою славою, вкрили себе народні месники, очолювані Іваном Підковою. Невелика кількість людей насмілилася повстати проти самої Туреччини, перед якою тремтіли наймогутніші європейські держави.

З 1541 року Туреччина підпорядкувала собі Волощину (Молдавію). Хоч остання вважалася союзником, але фактично всім правила завойовниця. 3 Волощини щороку турки і татари робили страшні напади на Україну. Найпекельніший удар приймало на себе сусіднє Поділля. Очолив гнів Іван Підкова. Він підняв повстання. Видавав себе за рідного брата загиблого молдавського господаря Івоні, законним спадкоємцем трону.

Українці називали його Підковою, волохи - Подковар, що засвідчувало його походження з ковалів. Накази, видані Іваном за час короткого перебування на волоському троні, були явно антифеодальними. Сучасники стверджували, що він русин-шляхтич з Волощини. Коли це так, чому ж у час поразки судили його не волоські правителі, а передали на розправу польському королеві Стефану Баторію?

А почалося все з Поділля. Осіннього вечора 1576 року з холодного і голодного степу до фортеці Бар, яка стояла на межі Подільського і Брацлавського воєводств, несподівано під'їхало кільканадцять вершників, їх очолював молодий козак. Він вручив комендантові Миколі Бучацькому листа, в якому волоські бояри засвідчували, що юнак - законний спадкоємець волоського трону, і просили допомогти йому дістатися до Дністра, де зустріне його волоська шляхта.

Бучацький розгубився. Королівський наказ суворо забороняв будь-які дії проти Туреччини. Протягом останніх двох років за розпорядженням султана татари двічі нищили Поділля і Волинь. Спалили околиці Кам'янця, зруйнували Проскурів, завдали шкоди Меджибожу, Ярмолинцям і Синяві. Доходили аж до Дубна і Кременця. Забрали у ясир тисячі людей. Сам ханський син Махмед-Гірей-Султан керував цим вихором смерті.

Зв'язуватися з сумнівним спадкоємцем означало виступити проти фактичного володаря Волощини - султана. Бучацький відмовив у допомозі. Але порадив звернутися у Брацлав, до воєводства. Козаки одразу зникли в осінній темряві. Не до воєводських порогів пролягли їхні дороги, а у хутори-зимівники, до запорожців, які зимували на Поділлі, аби весною знову повернутися на Січ. Пішла чутка від хати до хати, що збираються козаки у похід на турків, аби вигнати з Волощини яничарів, а з ними заодно бити панів, бояр, що туркам служать.

Першим подав руку дружби козакам старий запорожець волох Чапа (Цибуля). В його оселі знайшли сміливці притулок. Чапа - виходець з Волощини, довгі роки перебував на Січі, при старості поселився на хуторі під Брацлавом, але із запорізьким Кошем зв'язки тримав. Невдовзі з Немирова приїхав ще один такий же - Коницький. Колись, тікаючи від пана з Польщі, кріпак помчав навздогін за долею аж у Дике поле. З того часу все життя пов'язав з козакуванням. Почувши про наміри Підкови, привіз йому всі свої скарби, добуті важким "козацьким хлібом".

Старі запорожці познайомили Івана з січовиками. Напровесні прибув наказний отаман з трьома сотнями козаків. На Поділлі зібралося 200 сміливців, їх усіх "посадив на коня при зброї" Коницький. Ця невелика когорта знедолених під проводом наказного отамана та Івана Підкови сміливо кинулася у двобій з турками.

Ще не скреснув лід дністровий, як козаки переправилися з Поділля на Буковину. Швидкі несподівані удари по яничарських загонах, що стояли між Хотином і річкою Прут, вивели з рівноваги султанського ставленика - господаря Петра Хромого. Поки він збирав грізну артилерію і кінноту, козацька ватага, озброєна турецькими гарматами, вже була на Поділлі. Незабаром наказний отаман привів з Січі 600 запорожців. Збільшилося число людей і у Підкови. Вони непомітно пробралися через Дністер і у районі Сорок вщент розгромили турків.

Щодня зростали козацькі сили. Цілими селами йшли молдавани й українці у військо Підкови. Народний рух перелякав не лише Волощину з Туреччиною, але й Польщу, Угорщину. Петро Хромий змушений був втекти до поляків у Коломию, де знайшов схованку і підтримку. Фактично вся Волощина була визволена від турків та їх прибічників. 29 листопада 1577 року народ обрав Івана Підкову своїм господарем. Близько двох місяців правив він волоською землею, був мудрим і справедливим.

Першим наказом він звільнив з тюрем усіх ув'язнених, засуджених за борги на продаж у рабство. Це ще більше занепокоїло сусідні феодальні держави. Над Волощиною збиралися хмари. Петро Хромий вивів з Коломиї на Буковину велике військо. Підкові необхідна була допомога зброєю та військом. На Запоріжжя не пробратися через завали снігу. Залишався один шлях - на Поділля.

У кінці лютого 1578 року під охороною 14 гармат Підкова покинув свою столицю Ясси. Пробирався на Поділля з боями. Геройськи бився за Хотин Коницький. Двічі війська Хромого брали фортецю і двічі штурмом відбивав їх старий козак. Сили турків перемагали. Козаки змушені були перейти за Дністер на Поділля.

Султан негайно надіслав ноту королю Стефану Баторію.
У ній вимагав, щоб Польща знищила самозванця Підкову і його військо, інакше Туреччина пустить попелом по вітру польську державу. Стефан Баторій боявся посилати свою армію найманих жовнірів на козацьке військо, людей, які, вирвавшись з кріпацтва, добровільно йшли на смерть. Він послав на переговори до Підкови найкращих дипломатів. Вони запевняли героя, що король простить йому свавілля, коли той розпустить своє військо. Іван Підкова погодився:: "Нехай згину я один, як має земля рідна впитися кров'ю синів своїх". Жаліючи людей, пішов сам на смерть.

Прощання було дуже важким. Вірні друзі зникли у Дикім полі. Лише шість побратимів не покинули свого ватажка. Героя ув'язнили і посадили у підземелля. 16 червня 1578 року на ринку у Львові відбулася кара. Багато іноземних послів повідомляли свої уряди про подію у Польщі.

Найцікавіше донесення посла Тосканського князівства Філіппа Талдуцці: "Знаємо усі, що благородний лицар Іван Підкова заслужив не кару, а нагороду багатьох країн за боротьбу проти турецьких супостатів. Але Польща хотіла зберегти спокій з Портою. А становище ускладнили нові донесення: на Волощину пішли козацькі війська під проводом козака Олександра. Він видавав себе за рідного брата Івана Підкови. Олександр загинув у бою, його місце заступив син Петро. Тепер він потрясає Волощиною".

А ось донесення посланця Швеції: "Цей ясний червневий ранок страшний. Королівський уряд зібрав до Львова велику силу війська, боялись, що чернь вирве Івана Підкову. Над ринком стояв несусвітний лемент і плач. Народ оплакував його. Від султана прибув чауш, від господаря Волощини - посланець. Засвідчити мусили своїм урядам, що бачили смерть Підкови. За великі скарби хотіли купити в короля голову свого ворога. Та наляканий настроєм посполитих, король відмовив їм. На смерть ішов спокійний, без кайданів, з гордо піднятою головою... Скарали його при найвищих військових почестях. Друзі підхопили дорогу їм голову, загорнули в килим і одразу ж поїхали у Дике поле, аби поховати її там, де заповідав покійний".

А. ПАРАВІЙЧУК, Т. СИС.
Споконвічне братерство // Радянське Поділля. - Хмельницький, 1981. - 21 листопада.