Вернуться в главное меню | на исторические сведения | к списку статей

Перейти у головне меню

Великий твір колишнього семінариста

Анатолій Патрикійович СВИДНИЦЬКИЙАнатолій Патрикійович СВИДНИЦЬКИЙ - відомий український письменник, етнограф, фольклорист, педагог. Певним чином його життєвий і творчий шлях пов'язаний з нашим містом, тому не забуваймо віддавати йому належну шану.

Народився Анатолій Патрикійович 1 (13) вересня 1834 року в селі Мацьківці на Поділлі. А нещодавно, 18 липня, виповнилось 125 років з дня його смерті.

Виховувався майбутній письменник у сім'ї сільського священика, тож не дивно, що йому готувалась відповідна освіта і кар'єра. 1843 року хлопчика віддали на навчання до восьмирічної духовної школи-бурси. По закінченні її, 1851 року, він вступив до Кам'янець-Подільської духовної семінарії, де навчався протягом п'яти років. Здібний, допитливий юнак старанно вивчав грецьку, латинську, старослов'янську, французьку, польську, болгарську мови, цікавився українською історією, літературою, етнографією. У семінарії він познайомився ще з одним славетним сином Подільської землі, Кам'янеччини - Степаном РУДАНСЬКИМ. Роки навчання у Кам'янці залишили помітний слід у житті Анатолія Свидницького. Це були роки його юності, і хоч молодого семінариста пригнічувала схоластика у навчанні та жорстокий семінаристський режим, він знаходив час для духовного відпочинку наодинці з природою, з Шевченківськими віршами. Переконавшись, що кар'єра священика не для нього, Свидницький залишив Кам'янець-Подільську семінарію і вступив до Київського університету, спочатку на медичний, а потім на історико-філологічний факультет. Запити молодого Свидницького були багатообіцяючими, проте, через нестачу коштів на навчання, він змушений був залишити освіту. Склавши іспит на вчителя словесності, Анатолій Свидницький виїхав у Миргородське повітове училище, щоб заробляти собі на хліб...

Там, поринувши у громадсько-культурну роботу (заснував недільну школу, організовував літературно-музичні вечірки, писав історико-етнографічні нариси, вірші тощо), Свидницький зіткнувся з міністерськими указами і заборонами, діяти всупереч яким було зовсім не просто. Та й матеріальне становище було скрутним. Що ж допомагало йому боротися з виром життя, не втрачаючи природного оптимізму? Може, спогади про свої нелегкі молоді роки, а відтак і про Кам'янець-Подільський, місто втраченої юності? І хоч роки навчання у нашому місті не були для письменника солодкими, він їх пам'ятав, як і саме місто, його дивну природу і архітектуру. Про це свідчать рядки з його роману "Люборацькі": "Кам'янець, як глянути на нього здалеку, стоїть в долині, а прийдеться їхати, то на горі, та ще й на якій горі! Думаєш, дивлячись: тут була колись-то кругла яма, та чиясь невідома сила провела пальцем краями і в тім місці земля репнула; середину ж зігнало до купи, а кругом став рів широченний та глибоченний. На дні річка потекла, Смотрич... Понад річкою, де місця стало, люди, що та мурашня, купки собі понагортали і жиють. Глянеш згори - голова закрутиться, глянеш знизу - шапка злетить... Смотрич обтікає город кругом, що з якого боку не їхати в Кам'янець, конче треба через воду: з Руських фільварків і мосту нема; від Цісарського (остріяцького) кордону їдуть Підзамчем та крізь фортецю, а далі мостом, ще турецьким кажуть".

Свидницький дав нам можливість подивитись на Кам'янець XIX століття очима героїв роману. Насправді ж ми бачимо Кам'янець очима самого Свидницького, пильний погляд якого з захопленням спостерігав древнє місто: "...повище мосту притулилась до стіни башта, а понижче, ступнів двадцять від башти, - Польська брама, стоїть стіна мурована від скали до річки... Хто був у Кам'янці, той мусить знати губернаторську площадь - штирогранястий пляц... По боках всякі доми йдуть: і малі, і великі, і білі, і сірі, й перисті; де пан живе, де простий міщанин, а так по один бік стоїть дворянське депутатське собраніє. Проти цього собранія по другий бік пляцу, на розі, довгий пльондрований дім і за ним білу церкву видно з зеленим дахом - собор. Вікна в цьому домі на спіднім пльондрі Бог зна колишні...".

Свидницький називав свій роман сімейною хронікою, проте, це не аналогія до батьківської сім'ї чи власного життя. Це правдива історія з життя багатьох родин того часу. Написаний у 1861-1862 роках, роман "Люборацькі" побачив світ лише 1886 року, тобто через чверть століття. Іван ФРАНКО писав: "Анатолій Свидницький, може, і сам не здогадувався, що написав твір, який надовго залишиться однією з найкращих оздоб української літератури".

Але за життя Свидницького роман надрукований не був і матеріальних проблем автора не вирішив. У Миргороді за Свидницьким було встановлено таємний нагляд, і, щоб уникнути репресій, письменник залишив містечко. Далі у житті Анатолія Патрикійовича розпочались справжні митарства... Він шукав нового місця служби у Києві, Чернігові, був напівголодним. Згодом одержав посаду помічника акцизних зборів у Чернігівській губернії. Матеріальне становище покращилось, але хіба ж то була робота для його душі? Задушлива атмосфера провінційного міста підривала і фізичні, і моральні сили письменника. До цього додалось невдале одруження (малоосвічена, обмежена дружина не розуміла його поривань). А тут ще й хвороба... Через хворобу Свидницького понизили в посаді, а 1868 року перевели у позаштатні службовці, що було рівнозначно звільненню. І знову гарячкові пошуки роботи, бо сім'я - дружина і троє дітей - залишились без жодних засобів до існування. Шукав служби у Києві, Одесі - безрезультатно. В серпні-вересні 1870 року у пошуках заробітку приїздить до Кам'янця-Подільського просити парафії, але й тут йому відмовили, адже він сам у свій час не прийняв духовного сану. Деякий час сяк-так перебивався, періодично друкуючи на сторінках преси невеликі нариси, оповідання. 1863 року одержав місце в центральному архіві при Київському університеті. Поринув у творчу роботу, зібрав цінні етнографічні матеріали. Проте, мізерна платня не могла забезпечити його сім'ю, в якій було вже четверо дітей. Через постійні нестатки знову загострилась хвороба письменника, і, не зустрівши свого 37-ліття, 18 липня 1871 року він помер. Його смерть схвилювала небагатьох. Не було написано некролога, місце поховання залишилось невідомим...

Пройшли роки, і слава все-таки знайшла Анатолія Свидницького. Ми, кам'янчани, також шануємо пам'ять про видатного письменника, хоч і з запізненням. Що поробиш, так вже у нас виходить: "Маємо - не бережемо, загубили - плачемо".

Галина МАЙЧУК-ВОЛЧКОВА
"ПОДОЛЯНИН", 23 серпня 1996 р.