Вернуться в главное меню | на исторические сведения | к списку статей

Тамара СИС
Тамара СИС

ТО БУЛА НЕ ЛЕГЕНДА!

Десятки літ доводилося мені водити екскурсії понад Дністром і через Збруч. Важко знайти інше місце, де би перепліталося так багато стежин славних вояків та загарбників, де б так дзвеніло відлуння віків про чорні лихоліття і світосяйні перемоги. Згадаю лише деяких героїв, усіх не злічити.

1594 року від цього берега відчалював за Дністер славний подолянин Северин Наливайко. Вів своїх молодців у Буковину, давню землю русинську, на турків і їх підопічних - боярів Волощини. Розгромив ворогів, добув гармати і повернув вогонь проти інших загарбників - панів польських. А 1621 року султан турецький Осман II через Дністер привів до нас майже 500 тисяч війська. Укрив Поділля вогняною хмарою. Основні ж сили поставив навколо Кам'янця. Його спільник, халіф єгипетський, оглянувши глибокі долини (вони тоді були на 6-7 метрів глибшими, ніж тепер), запитав султана:

- Османе, хто створив камінь?
- Алла, - відповів султан, - Алла, Акбар (Бог великий).
- То нехай і розбива, як на те його свята воля, а я не дурень кидати в кам'яну могилу моє славне військо, бойових слонів і верблюдів.

Розсудливий араб повернув вояків за Дністер, а далі до переправи через море додому. Залишившись без єгипетської армії, Осман II теж попрямував до Хотина. Але то був не відступ, лише пастка для супротивника. Переслідуючи султана, королівська армія в ту пастку потрапила. Турки огорнули поляків, як горнець вогнем.

Порятунок подали сини України, запорожці, рятуючи землю рідну з Кам'янцем давнім та люд подільський. Привів їх Петро Конашевич-Сагайдачний, який "наголову" розгромив Османа II на Дністрі. Велика Порта такого розгрому ще не мала.

Не забути зимовий день 6 чи 7 грудня 1653 року. Тоді Богдан Хмельницький, знявши облогу під Жванцем, де тримав у оточенні польську армію, рушив з козаками до Збруча, а там лівим берегом славні козаченьки прямували аж до Гусятина. В тому місті Богдан написав листа до російського царя, що зустрівся з посланцем Росії, який повідомив гетьмана про рішення Земського Собору в Москві. Назрівали події Переяславської Ради. Від Гусятина повернули вояки до Ярмолинець, а далі вперед і вперед аж до Чигирина. Читач запитає: то для чого робити такий довгий шлях, чому не рушив зразу на схід?

Для того, аби не стикнутися з польським військом під Кам'янцем. Цим обходом він нейтралізував наймогутнішу фортецю України - Кам'янець, зберіг людську кров і свою, і ворожого війська. Богдан дуже не любив людських жертв.

1739 року в час російсько-турецької війни тут крокував син Грузії та України поет Давид Гурамішвілі. Завдяки розвідці, очоленій ним, Хотин був узятий без бою. Ця чутка прогриміла над світом. Як далекий відголосок тих подій, нам залишився вірш Ломоносова "Ода на взяття Хотина". Героїка над Дністром пожвавила визвольну боротьбу в усіх країнах, поневолених Туреччиною. А про цей похід сам Давид скромно писав у біографії:

Розкажу вам про походи,
Щоб ви з того втіху мали,
Ми в сімсот тридцять дев'ятім
Стіни Хотина зламали.

Це зовсім недавні події, які відбувалися на маленькому відтинку дністрово-збручанського побережжя.
Тепер згадаймо, як охороняли цю землю далекі пра-пра-пращурі людські, понад двадцять п'ять віків тому. На наших чудових землях тоді обітували скіфи-хлібороби. До голови їм не приходило, що десь уже далеко, аж за Понтом Евксінським (Чорним морем), багатющий володар шах-ін-шах (цар царів) Дарій І із роду Ахменідів, маючи величезну державу Персію, загарбавши частину земель у Середній Азії, Північній Індії, ряд країн на Ближньому Сході і Єгипет, ще й захотів підкорити Грецію і завоювати землі скіфів, аби Чорне море стало центром його держави і належало тільки йому. Поступово план кровопивці-завойовника став здійснюватися. Пере бравшись на європейський континент, знищив Грецію і повернув на схід до земель скіфів. Загарбані скарби усіх держав віз за собою. Ішов 512 рік до нашого літочислення, як почалося це персо-грецьке лихоліття. Великий грецький учений Геродот, якого люди прозвали батьком історії, мандрував трохи пізніше по наших краях. Він і залишив опис першої зустрічі персів зі скіфами. Описав тоді і місто грецьке Петрідаву (місто з каменя, або Кам'янець). Довести не можемо, чи то був попередник слов'янського Кам'янця, чи лиш випадковий збіг назви, але багато археологічних знахідок свідчать про перебування тут греків.

Ось що розповів Геродот. Коли Дарій дійшов до скіфських володінь, то послав першими посланцями своїх мудреців (читай дипломатів). Не знаючи мови один одного, мудреці вирішили сповістити скіфів про наказ свого шах-ін-шаха таким способом: один ніс посудину із землею, другий з водою, третій - дві схрещені стріли. Це означало, що шах-ін-шах наказує, аби ви віддали йому свої землі і води. А як не згодні, то він переб'є вас усіх. Скіфи зразу зрозуміли страхітливий наказ, царське послання прийняли, а послам наказали сісти на кордоні та чекати відповіді. Рада старійшин вирішила: як не втечуть у небо, ніби горобці, чи не сховаються в землю, подібно до мишей, або не скочать під воду в болота, як жаби, потопимо усі наші стріли в серцях персів.

Довго ждати не довелося. Перським дипломатам господарі землі швидко вручили відповідь - три клітки. В одній був горобець, у другій - миша, в третій - жаба та ще три схрещених стріли. "Що відповіли скіфи?" - запитав Дарій І у послів. Звівши руки до неба і вклонившись володареві до землі, всі разом заговорили: "О великий шах-ін-шах! Скіфи кажуть, що є у нас в землі, у воді і в повітрі, та ще зброю нашу - все тобі вручаємо".

Задоволений Дарій наказав готуватися до урочистого в'їзду в країну скіфів. Цілісінький день готувалися до тріумфальної події. А вечір подарував приблудам несподіванку. До півночі мрячило. Сіяв дрібнесенький дощ, ніби через сито. Після ударив мороз, земля покрилася ожеледою. Надіялися перси на тепло і відпочинок, та не так склалося, як гадалося!

Бойові слони, виучені йти іклами пороти людей та затопчувати ногами, повідморожували пальці, кроку не ступлять. Бойові верблюди і коні слизькаються, ноги ламають.

Ледь добралися до кордону скіфів. Надіялися на урочистість, а зустріли вогняний дощ, бронзові стріли з рук господарів цього краю. Персам шлях перекрили скіфи, зібралося їх стільки, скільки око сягне. Молоді і старі, чоловіки, жінки і підлітки. У багатьох скіф'янок за спиною були прив'язані немовлята: зробили так, аби звільнити руки для зброї.

Бойові слони, верблюди і коні першими упали від сотень стріл, а через їх голови полетіли на землю вершники. Так перси позбулися найбільшої сили бойової, а скіфи найстрашнішої загрози, розсіявши на порох військо завойовників. Дарій І ледве прорвався з недобитками війська до Тіраса.
Це врятувало йому життя. Добрався до Чорного моря, по ньому і до Персії. Ще багато біди вчинив перський виродок різним народам, але скіфів уже не займав і не забагав Чорне море перетворити на свою власність.

Час не стоїть на місці. Збігали роки, переплітаючись у віки і тисячоліття, забулось і місце правдивого бою. Лиш розповідь Геродота не забулася. А люди і вірити перестали, що то не легенда. Деякі
учені амбітно доводили, що події відбувалися зовсім не над Тірасом (Дністром), аж поки земля не відкрила таємницю.

Уже розпочався 20-ий вік нашого літочислення. Землями Західної України володіла Австрія, кордон з Росією проходив по Збручі. У селі Михалків (тепер Борщівський район Тернопільської області), недалеко від того місця, де зливаються збручанські води з дністровими, той день зворушив усіх людей.
Зранку, як завжди, хлопченята пасли худобу. Щоб не скучати, грали в "цурки". Один хитрун став дурити партнерів, приписуючи собі більше виграшів, як це було. Гравцям надокучила брехня, вони нахабі вкресали по загривку і вигнали з гри. Щоб швидше пробіг час, вигнанець став палицею копирсатись у піску. Враз щось блиснуло, і з'явився на поверхні землі золотий ритончик. Від несподіванки хлопці враз забули про цурку і кинулися допомагати брехунцеві. Видобули ще дві посудинки, додому поверталися з радісним галасом, крутячи на палицях свої здобутки. Тут закричали матері: - Йой, що то є! Це десь злодії церкву чи костьол обікрали та заховали. Несіть зараз же туди, де взяли, і закопайте, бо як злодій узнає, то вас повбиває і село спалить. Налякані діти відразу виконали наказ старших.

Але ж чутка має довгі ноги. Скоро вона дійшла до Львова, а там до Відня - столиці імперії. Ще й тижня не минуло, а до Михалкова вже прибула археологічна експедиція. Учені тут розкопали найбільший скарб червоного золота, який тільки знаходило людство. Найціннішим експонатом була золота корона Дарія. За знахідками можна було скласти карту країн, пограбованих Дарієм І у поході 512 року. Треба віддати справедливість австрійському урядові, який дозволив залишити михалківський скарб у Львові, головному місті давніх русинів, а не забрав до Відня. Михалківські люди, що працювали копачами в експедиції, оглядаючи дивні вироби різних народів, хитаючи головами, мовили стару приказку: "Як кліщ чужою кров'ю обіп'ється, то потріскає на дрібнесенькі кавальчики".

А воно справді так: розтріскалася імперія Перська, не встояла і Австрійська, не втрималась і Російська. Лиш жаль великий, що в час Другої світової війни михалківський скарб знову зник, як бурштинова кімната.

Тамара СИС.
Кам'янець-Подільський вісник, 25 березня 1995 року