Вернуться в главное меню | на исторические сведения | к списку статей

Перейти у головне меню

У НІЧ ПІД СВЯТО ПОКРОВИ

Тамара СИСТовтри наші товтри... Чи знайдеться мова, розповісти про вас? Чи знайдеться пісня оспівати ваші загадкові куточки? Ні, такого немає.

Наближалося свято Покрови, милував душу жовтень. Запросила мене якось сусідка поїхати в Нігин до її матінки ПІДВИСОЦЬКОЇ Ганни Леонтіївни. Як йдеться про мандри, то ні мене, а ні чоловіка двічі на кличуть. Другого дня на світанку Франек з етюдником і торбою на плечі, я з двома складними стільцями вирушили в дорогу. "Топали" до господи літньої красуні і дуже щирої душею жінки. Зраділа, що в хаті з'явились неждані люди, сплеснула в долоні і дзвінким голосом промовила старовинну подільську приповідку: "Несподіваний гість - дарунок Бога. Слава Господу, що прислав людей під мою стріху в день Покрови". Цією мовною перлиною вона зразу полонила мене.

Через 27 років при усіх читачах дякую щиро Вам, дорога подолянко, за усе добре. Цьому навчили мене в той день і при пізніших зустрічах. Тепер моя вдячність і низький уклін доженуть Вас аж у Києві.
Господиня зразу збиралася посадити нас за святковий стіл, та де там, - художника манив жовтень. Боявся загубити ранкове освітлення. Наша сусідка, Людмила Василівна СУТЯГІНА, з наказу матері повела нас до Нігинської печери, яку колись старі люди називали Рогатою. Лиш вступили на лісові стежки, як мене огорнув якийсь особливий настрій. Зроду такого не знала. Поверхня гори вкрита золотим кленовим листом, такого ж "золота" повно на деревах. Все це створило ніби шатро над горою. Через отвори тієї стріхи пробивається віддаль небесної блакиті. А з неї йдуть золоті прозористі голки сонячного проміння. Легесенькі, ніжні, вони наче зв'язали небо і землю воєдино. Вітерець не дихне, просто казкове диво. Як вибралися на товтру, все доповнилося новим дивом - входом до печери. Заглянула туди -забула язик на бороді. Всі стіни невеличкої печери, покриті слідами коралових рифів, які утворилися ще 160 мільйонів років тому, коли тут плескалось мілководне море. Пролетіли віки віків, з ростом Карпат зникли води Сарматського моря, скам'яніли рифи, але зрідка їх відбитки зустрічаються. Вони нагадують оленячі роги чи лісисті схили гір. Та краса навіяла неповторний настрій, ніби ми всі троє здобули вічність.

Повернувшись до гостинної хати, я зразу розповіла Ганні Леонтіївні про свій душевний стан. Вона загадково усміхнулась і відповіла: "То ніякі не сліди коралів, то чортові роги залишили сліди. Зробила це Божа Мати, яка своєю покровою спалювала нечистого і ще одного грішника. Слід рогів - то наука грішникам, то наука всьому людові, щоби зла не чинив. Наші товтри - дар Божий: і людей годують, і худібку випасають, від вітру і холоду бережуть все живе. Тільки не жалій рук і не роби зла.

Жив тут у Нігині добрий господар. Любо глянути, на подвір'ї коні іржуть, корови ревуть, вівці блеють, всяка птиця крилами тріпоче. В нього, як і в жінки його до кісток від праці руки потріскали. Але ж господарі! Є що на стіл поставити, є чим з неімущим, слабим поділитися. Та спокусив нечистий. Раз понюхав чарку, другий раз і втопив носа в горілці. Стало на подвір'ї тихо, як в могилі. Всю худібку ніби вітром здуло, в хаті вже и ні стола, ні лавок Немає, навіть образи попропивав. Діти ночують в кутку на соломі, що жінка заробить на чужому полі, то він ще завчасу в корчмі проп'є. Вже й шинкарка боргувати перестала. Сидить в шинку від досвіта до півночі, бодай би горілчаним смородом надихатися. Якось каже сам до себе, якби явився щезник, так би й продав йому душу за єдину краплю горілки. А чорт скік з-під коліна: "Якому чортови твоя паршива душа потрібна? Такими зачуханими огидами, як ти, все пекло забите. От якби ти продав чисту душу жінки своєї, то напоїв би тебе. Пив би аж доки черево на трісне". Зрадів п'яниця, що й не розказати. Договорилися з чортом, що опівночі приведе йому жінку у Нігинську печеру. Зрадів негідник, навіть шістьох синів не згадав. Не подумав, що дрібними сиротами стануть, тільки аби випити. Де-не-де вже запіяли кури, наближалася північ. Підійшов до жінки:

- Вставай, бабо, підемо.
- Куди?
- Сама побачиш.

Іде та іде п'янюга непросипна, а жінчиних кроків за собою не чує, оглянеться - таки йде і вона. Так дійшов до печери. Відтіль як заверещить страшний чортячий голос, аж земля задрижала:

- Ти кого мені привів? Вона ж спалить, оглянься на неї!

Глянув грішник і аж задубів від страху. На Нігинській товтрі стояла Богородиця, золотим серпанком голова покрита, кінці його аж до землі сягають, - нічого не сказала, ні нечистому, ні п'яниці, лиш простягла руки до неба і промовила слова з молитви: "Да воскреснет Бог, и расточатся врази Его". Від цих слів і чорт, і п'яниця взялися вогнем, запалахкотіли, повернулися в чорні стовпи смердючого диму. Закрутив вихор той порох і потаскав десь по світах у безвість. Як зійшло сонце, то на Нігинській товтрі було все кругом чисто, спокійно, лиш у печері залишились сліди чортових рогів.

Прокинулась від сну бідна вдовиця та згадала, що вночі, дрімаючи, бачила Божу Матір, яка нічого не говорила, але серпанком - покровою своєю - покрила і синочків, і її саму. Свого п'яниці вже не здибала ніколи і не знала, де дівся. Виростила дітей добрими людьми. Товтри помагали, бо гріли і годували сиротят, чим могли.

Таке сталося в ніч під свято Покрови. А відбувалося так давно, що з пам'яті людям роки повилітали.
Ще раз дякую Вам, Ганно Леонтіївно, за перлину мудрості народної.
Бувайте здорові і людям милі.

Тамара СИС