Вернуться в главное меню | на исторические сведения | к списку статей

ЗВІДКІЛЯ ТИ, КАМ'ЯНЦЮ?

Народження, дитинство та юність Кам'янця-Подільського заховалися у тьмі віків. Перепад думок дослідників першопочатків міста щодо дати його народження величезний – від II до XIV століття, від 107 до 1374 року. Розбіжність у 12 століть, у 1267 років – такого, напевно, не знає жодне місто світу. Але Кам'янець є Кам'янець – він унікальний у всьому.

Суперечки про дату народження міста на Смотричі то вщухають, то спалахують із небувалою силою. Викристалізувалося чотири підходи до визначення віку Кам'янця, чотири версії, які умовно можна назвати давньоруською або домонгольською (про кінець XII – початок XIII століття), литовською (про другу половину XIV століття), вірменською (про 1062 рік) і дако-римською (про II століття). Сьогодні "Подолянин" пропонує своїм читачам стати детективами, щоб з'ясувати (хоча би для себе): скільки тобі років, милий наш Кам'янцю? Чи всього-на-всього 635, чи – страшно подумати! – аж 1902 роки?


ТРИНАДЦЯТЬ ЗГАДОК


Розпочнемо наш пошук із літописів. Передусім звернемося до найповнішого, найавторитетнішого "Літопису руського" – своєрідної енциклопедії Київської Русі від найдавніших часів до 1292 року. Рукопис цієї книги колись належав Іпатському монастиреві біля Костроми, а нині зберігається в Санкт-Петербурзі в бібліотеці Російської академії наук. Аналіз паперу та почерку показав, що книгу переписано близько 1425 року. А уклали її із різних зводів ще на початку XIV століття. Складається "Літопис руський" із трьох частин – "Повісті минулих літ" знаменитого Нестора-літописця, Київського та Галицько-Волинського літописів.

Майже 20 років подвижницької праці віддав український історик і літературознавець Леонід Єфремович Махновець, щоб унікальне документальне першоджерело стало доступним сучасному українському читачеві. 1989 року в Києві побачив світ перший повний переклад "Літопису руського" українською мовою. Леонід Єфремович не просто ретельно переклав давньоруський текст, але й прокоментував його, додав до тексту покажчики, таблиці, карти, плани. Про вартісність видання свідчить те, що 1990 року його творців (перекладача, редактора, художників) було відзначено найпрестижнішою в Україні Шевченківською премією.

"Літопис руський" не обминув увагою Кам'янця і 13 разів згадав про нього: один раз у Київському літописі – у записі під 1196 роком, аж 12 разів у Галицько-Волинському літописі – у записах під 1210, 1211, 1228, 1235, 1238, 1240, 1262, 1276 (двічі), 1287, 1288 та 1289 роками.


...І СУЗІР'Я КАМ'ЯНЦІВ


Від такого розсипу літописних згадок про Кам'янець можна тільки порадіти. Але вся біда в тому, що тоді в землях, про які веде мову "Літопис руський", було декілька Кам'янців. Що поробиш – просте і надто популярне ім'я дісталося нашому рідному місту.

Отже, був ще Кам'янець на лівому березі Случі. Щоб відрізняти від інших Кам'янців, історики називають його Кам'янцем-Волинським. У радянський час це було село Кам'янка Дзержинського (нині Романівського) району Житомирської області. Лежало воно майже на межі з Полонським районом Хмельницької області. 1957 року Кам'янка, скооперувавшись ще з трьома селами – Старим Мирополем, Новим Мирополем і просто Мирополем, стала селищем міського типу Миропіль.

Ще один Кам'янець лежав на лівому березі Лосни (притоки Західного Бугу, тепер річка Лісна). Щоб відрізнити від інших, його називали Кам'янцем-Литовським чи Кам'янцем-Лоснянським. Нині це місто Кам'янець у Брестській області Білорусі.

Було ще місто Камінь, яке в літописах іноді помилково називали Кам'янцем (укладачі та переписувачі літописів – теж люди, теж помилялися). Нині це Камінь-Каширський – один із районних центрів Волинської області. Деякі історики (Іван Бєляєв, Олександр Андріяшев, Іван Крип'якевич) також вели мову про Кам'янець на річці Цвітоха біля Ізяслава та про Кам'янець неподалік від Кобрина.

Не так-то легко встановити, про який із сузір'я Кам'янців у кожному з 13 епізодів літопису йде мова. Тож не дивно, що різні історики по-різному трактували літописні згадки про Кам'янець. Так, Денис Зубрицький в "Історії давнього Галицько-Руського князівства" (Львів, 1855) вважав, що літописні повідомлення про Кам'янець мали на увазі Кам'янець на Поділлі. До речі, у "Пам'ятній книзі Подільської губернії на 1859 рік" нарис "Про Кам'янець-Подільський" відкривався таким твердженням: "Не вдаючись у давні дослідження про заснування міста Кам'янця, почнемо з того, що в наших літописах на ім'я Кам'янця натрапляємо уперше наприкінці XII століття (1196 рік), коли він входив до складу Галицького князівства". Зауважимо, що цей нарис "Пам'ятна книга" запозичила із "Журналу Міністерства внутрішніх справ" за 1853 рік. Як бачимо, у 1850-х роках думка про 1196 рік як найдавнішу літописну згадку про Кам'янець-Подільський була досить популярною.

Невдовзі все змінилося. Історик Микола Дашкевич у праці "Князювання Данила Галицького за руськими та чужоземними відомостями" (Київ, 1873) стверджував, що записи в літописах стосуються тільки Кам'янця-Волинського. Цю позицію підтримав один із засновників російської школи історичної географії Микола Барсов у "Нарисах російської історичної географії" (Варшава, 1885). Олександр Андріяшев у "Нарисі історії Волинської землі до кінця XIV століття" (Київ, 1887) доводив, що всі літописні свідчення про Кам'янець треба розподілити між Кам'янцем-Волинським, Кам'янцем-Литовським (Лоснянським), Кам'янцем (Каменем)-Каширським і Кам'янцем-Кобринським.

Так забивалися перші цвяхи у труну нашої надії, що хоч в одному з 13 літописних епізодів мова йде про Кам'янець на Поділлі (чи на Пониззі, як у ті літописні часи називався наш край).

ЦВЯХИ СІЦІНСЬКОГО ТА БРОКГАУЗА

Підсумовуючи ці та інші наукові розвідки, подільський дослідник Юхим Сіцінський у книзі "Місто Кам'янець-Подільський", виданій 1895 року в Києві, зазначив: "З якого саме часу Кам'янець-Подільський з'являється в історії, донедавна в історичній літературі була недостовірна думка. Історики стверджували, що наш Кам'янець у літописах згадується вже в XII-XIII століттях, що тут, у Кам'янці, жили руські князі, що це місто брав у облогу страшний Батий тощо. Але новітні, достовірніші дослідження вчених (професорів Миколи Барсова, Миколи Дашкевича й Ісидора Шараневича) з'ясували, що така думка помилкова: до Кам'янця-Подільського відносили літописні звістки про Кам'янець Волинський (існував на межі Волині з Київською землею) чи Кам'янець Литовський (нині Гродненської губернії)".

Цю позицію закріпив багатотомний енциклопедичний словник Брокгауза та Єфрона, виданий у 1890-1907 роках. У статті "Кам'янець-Подільськ" зазначено, що достовірні відомості про це місто припадають тільки на XIV століття. А все, на що сподівався наш рідний Кам'янець, енциклопедисти віддали іншому Кам'янцеві:

"Кам'янець – давньоруське місто, що стояло на межі Волині та Київщини, тепер село Кам'янка Новоград-Волинського повіту, на лівому березі річки Случ. Усі згадки південноруських літописів, що стосуються XII-XIII століть, треба віднести, як зазначає Микола Барсов у "Нарисах російської історичної географії", саме до цього Кам'янця, а не до Кам'янця-Подільська, як це робили майже всі попередні дослідники. Перші звістки про Кам'янець маємо під 1196 роком, коли біля нього боролися Мстислав Удатний і Володимир Галицький із Романом Мстиславовичем. 1210 року Данило та Василько Романовичі, вигнані з Галича та Володимира, знайшли прихисток у Кам'янці. 1228 року його взяли в облогу Володимир Київський і половецький хан Котян, 1239 року його приступом узяв Ярослав Всеволодович. 1240 року спустошений і спалений Батиєм, він відтоді, очевидно, ні разу не відбудовувався та перетворився на невелике селище".

Який багатий пласт історії. Але, на жаль, не наш... Це підтвердив і Михайло Грушевський у другому томі "Історії України-Руси" (друге видання – Львів, 1905).

СУЧАСНІ ЦВЯХИ

Висновок істориків XIX століття намагалися піддати сумніву історики XX століття і хоч одну-дві, а то й три літописні згадки про Кам'янець відвоювати для Кам'янця на Поділлі. Найімовірнішими кандидатами на "подільський престол" виявилися 1196, 1228 і 1240 роки. Проте Леонід Махновець жоден із Кам'янців, згаданих у "Літописі руському", не ідентифікував із Кам'янцем-Подільським. В укладеному ним географічно-археологічно-етнографічному покажчику перші сім записів (під 1196, 1210, 1211, 1228, 1235, 1238, 1240 роками) він відніс до Кам'янця на Волині, наступні два записи (під 1262 роком і перший запис під 1276 роком) – до Каменя (нині Каменя-Каширського), який помилково в Іпатському списку літопису був названий Кам'янцем, останні чотири записи – до Кам'янця-Литовського.

Наприкінці XX століття детальне вивчення літописних повідомлень про Кам'янець під названими тринадцятьма роками спонукало Іона Винокура та Миколу Петрова зробити печальний висновок, що ідентифікувати згаданий у літописах Кам'янець із Кам'янцем на Поділлі досить важко. Цей висновок вони оприлюднили в статті, опублікованій 1999 року в журналі "Краєзнавство", повторили в доповіді на Міжнародній науково-практичній конференції "Кам'янець-Подільський у контексті українсько-європейських зв'язків: історія і сучасність", що відбулася 16-17 травня 2003 року в Кам'янці-Подільському.

ЯК ТЕСТЬ ЗЯТЕВІ ПОМСТИВСЯ

А тепер детальніше розглянемо три найпідозріліші на "подільськість" літописні дати. Почнемо з 1196 року. Літописець повідомляє, що восени цього року князь Ростислав (син великого князя київського Рюрика Ростиславича) разом із князями Мстиславом, Ростиславом і Святославом (синами галицького князя Володимира Ярославича), а також із чорними клобуками "попустошили і попалили Романову волость довкола Кам'янця". Роман – це знаменитий князь Роман Мстиславич, якому 1199 року (через три роки після описаних подій) вдалося об'єднати волинські й галицькі землі в єдину Галицько-Волинську державу, батько ще знаменитішого Данила Галицького. А ще зять великого князя київського Рюрика Ростиславича. Як бачимо, зять не поладив із тестем. Тож тесть у відповідь на шкоду, завдану йому зятем, вирішив помститися: послав свого сина спустошити зятеву волость довкола Кам'янця.

Леонід Махновець співвідніс згаданий у цьому епізоді Кам'янець із Кам'янцем-Волинським. Проте молодий дослідник Олександр Баженов (син професора Льва Баженова), який 2005 року захистив кандидатську дисертацію "Давньоруське Пониззя середини XII – середини XIII століття: соціально-економічний, військово-політичний і культурно-духовний аспекти" (науковий керівник Іон Винокур), більше схильний до того, що мова йде про Кам'янець-Подільський:

"На користь того, що мова йде про теперішній Кам'янець-Подільський свідчить те, що Кам'янець, як і все Пониззя, входили до складу Галицького князівства, а в ньому, крім Кам'янця на Пониззі, більше міст із такою назвою не було. Роман був насамперед Великим князем Галицьким, і тому можна слушно вказати на те, що Галицьке князівство стало його вотчиною на відміну від Волинського. Самі військові загони, з якими Ростислав Рюрикович із Володимировичами йшов на Кам'янець – чорні клобуки вказують на те, що удар завдавався на південно-східний кордон Галицького князівства, який тоді проходив по річці Ушиці. Чорні клобуки – це узагальнена назва кочівників, яким дозволили оселитися на південних окраїнах Київської держави, як правило, прилеглих до степу, за що вони повинні були захищати їх від інших кочівників. Ймовірно, Ростислав Рюрикович, оминаючи Ушицю, яка на той час була досить потужною фортецею, спробував захопити Кам'янець, але вирішив всього лише попустошити місцевість навколо нього".

Міркування Олександра Львовича досить слушні. Але є маленьке "але". Занадто далеко лежить наш Кам'янець від арени супутніх подій, описаних під 1196 роком. Зокрема, літописець згадує, що, повіривши зятеві, тесть йому Полонне дав (дуже близьке до того Кам'янця і занадто далеке від нашого). Повідомляє літопис і про ще одну високопоставлену групу карателів неслухняного зятя. Це князі Володимир Ярославич і Мстислав Мстиславич (племінник Романового тестя), які "попустошили і попалили волость Романову довкола Перемиля". Нині Перемиль – це село Горохівського району Волинської області. Саме звідси, з волинського Перемиля, поїхала на розправу з неслухняним зятем друга група карателів. Ще 1885 року, зачепившись за літописне словечко "звідси", професор Барсов зробив однозначний висновок, що поїхали князі не до далекого подільського, а до близького волинського Кам'янця.

ЙШЛА СИЛА НА ДАНИЛА

Історики Володимир Пашуто в "Нарисах з історії Галицько-Волинської Русі" (Москва, 1950), Степан Гуменюк у статті "До питання про виникнення Кам'янця-Подільського" в "Українському історичному журналі (1960), Світлана Плетньова в статті "Половецька земля" (Москва, 1975) пов'язували із Кам'янцем-Подільським запис під 1228 роком.

Отже, 1228 року київський князь Володимир Рюрикович разом із Михайлом Чернігівським і половцями на чолі з ханом Котяном напали на володіння Данила Романовича (відомого ще як Данило Галицький) і взяли в облогу Кам'янець. Для боротьби з об'єднаними дружинами супротивників у Данила Романовича явно забракло сил. Тому, з одного боку, він розпочав мирні переговори, аби виграти час, а з другого – звернувся по допомогу до Польщі.

Аналізуючи наведене місце з літопису, Степан Гуменюк вважав, що половці залишили князів поблизу Кам'янця-Подільського, а самі пішли у степи, які розпочиналися відразу за Ушицею, частково пограбувавши Пониззя. Князі ж, не встигнувши оволодіти Кам'янцем, оскільки на допомогу Данилові рухалося велике військо з Польщі, повернулися.

Олександр Баженов теж вважає, що в цьому епізоді мова йде про Кам'янець-Подільський, і аргументує це так: "На той час Пониззя, на нашу думку, стало центром Галицького князівства, оскільки Мстислав Удатний залишив Галич і переїхав на Пониззя, де й перебував майже 4 роки до своєї смерті, залишаючись при цьому великим князем Галицьким. І не дивно, що після смерті Мстислава Михайло Чернігівський зробив спробу захопити Пониззя, підійшовши до Кам'янця".

Певної еволюції зазнала позиція Іона Винокура та Миколи Петрова. 1997 року вони вважали, що "серед літописних згадок про Кам'янець-Подільський найвірогіднішою є повідомлення під 1228 pоком", а у висновках статті "Про час виникнення Кам'янця: погляди дослідників" прямо заявили: "Незаперечними є давньоруські пам'ятки XII-XIII століть на території замку і Старого міста (дитинець і посад). У цьому зв'язку літописна згадка 1228 pоку про Кам'янець є найімовірнішою серед інших. Цю згадку можна вважати найдавнішою про місто над річкою Смотрич". Через два роки їх висновок був не таким категоричним: "Звичайно, події під 1228 роком географічно можна пов'язати як із Кам'янцем на Волині, так і з Кам'янцем на Поділлі. З волинським Кам'янцем ці відомості пов'язуються тим, що на ті часи місто було родовим володінням Данила. А Галицько-Волинський літопис повідомляє, що 1228 року київський князь Володимир Рюрикович і Михайло Чернігівський напали на володіння Данила, який тоді князював на Волині". Щодо Пониззя, то, зазначають дослідники, в ті часи на нього не раз зазіхали угорці та поляки, а також київські та чернігівські князі, тож Мстислав Удатний міг звернутися до Данила (свого зятя) по допомогу, щоб захистити цей край.

Олег БУДЗЕЙ.
Опубліковано: Подолянин. – 2009. – 15 травня. – С. 6.

Ілюстрації:

Данило Галицький


Роман Мстиславич

ЗВІДКІЛЯ ТИ, КАМ'ЯНЦЮ? – 2

У попередній статті ми розпочали пошук звісток про Кам'янець-Подільський на сторінках літописів. З'ясувалося, що в "Літописі руському", який вважається своєрідною енциклопедією Київської Русі від найдавніших часів до 1292 року, Кам'янець згадується 13 разів. Але, на жаль, на думку більшості істориків, мова в них йде не про наш, а про один з інших Кам'янців. Найпідозрілішими на "нашість" виявилися 1096, 1228 і 1240 роки. Перші два з них ми проаналізували минулого разу.

КУДИ ПРОЛІГ ШЛЯХ БАТИЯ?

Ще одне свідчення із Галицько-Волинського літопису, датоване 1240 роком, надихало дослідників на думку про Кам'янець-Подільський: "А коли Батий узяв город Київ і почув він про Данила, що той в Уграх є, то рушив сам до города Володимира. І прийшов він до города Колодяжна, і поставив дванадцять пороків. Та не міг він розбити стіни і став перемовляти людей. Вони тоді, послухавши злої ради його, здалися і самі перебиті були. І прийшов він до Кам'янця та Ізяславля і взяв їх. А коли побачив, що Крем'янець і город Данилів неможливо взяти йому, то відійшов од них. І прийшов він до Володимира, і взяв його списом, і вибив його без пощади, так само і город Галич, і інших городів багато, що їм нема числа".

Більшість істориків ідентифікують згаданий у літописі Кам'янець із Кам'янцем на Волині. Мотивація проста: цей Кам'янець розташований на одному із давніх шляхів, що вів із Києва до Володимира (нині Володимир-Волинський): через Білгород (нині село Білогородка Києво-Святошинського району Київської області), Котельницю (нині село Стара Котельня Андрушівського району Житомирської області), Колодяжин, Полонне, Ізяслав, Шумськ, Кременець і Перемиль (нині село Горохівського району Волинської області), тож саме цим шляхом і рухалися війська Батия.

Археолог Роман Юра, досліджуючи залишки Колодяжина XII-XIII століть біля села Колодяжне на Житомирщині, зробив висновок, що неподалік і розміщувався Кам'янець. Проте Степан Гуменюк у статті "До питання про виникнення Кам'янця-Подільського" в "Українському історичному журналі (1960), Іон Винокур у монографії "Історія Лісового Подністров'я та південного Побужжя від кам'яного віку до середньовіччя" (1995) намагалися довести, що повідомлення про Кам'янець могло стосуватися Кам'янця на Поділлі, оскільки рух орди Батия неможливо уявити повністю прямолінійним, тож деякі загони рухалися дещо південніше від лінії Київ – Володимир і могли підійти до Кам'янця на Поділлі. Правда, в пізніших публікаціях Іон Срульович уже не наполягав на цій тезі.

До речі, після взяття Батиєм Кам'янця на Волині той так і не зумів відродитися. Як і Білгород, Котельниця, Колодяжин, що теж лежали на шляху монгольського хана. Це ще одне, хоч і опосередковане, підтвердження того, що Батий Кам'янця на Поділлі не брав.

ПРИХИСТОК ДАНИЛА ТА ВАСИЛЬКА

З нашим Кам'янцем наші краєзнавці пов'язували й інші згадки під іншими роками з "Літопису руського". Так, 1956 року в першому (і, на жаль, останньому) випуску літературно-художнього альманаху "Кам'янець-Подільський" у статті "Сторінки історії" Тамара Сис (ця славна жінка відійшла у вічність 26 квітня 2009 року на 96-му році життя) побіжно згадала 1210 рік як першу згадку про наше місто в Галицько-Волинському літописі.

Розглянемо детальніше цю літописну згадку. В ній розповідається, що брати Василько і Данило – сини покійного галицько-волинського князя Романа Мстиславича, вигнані з Галича та Володимира, 1210 року знайшли прихисток у Кам'янці. А в записі під 1211 роком повідомляється, що "у ті ж роки в Києві княжив Всеволод Святославич Чермний, який мав велику любов до дітей княгині Романової".

Оскільки київський князь опікувався долею Романовичів, то ще в XIX столітті Микола Барсов, а вслід за ним і Юхим Сіцінський зробили висновок, що згаданий у літописі "Кам'янець розташовувався поблизу Києва". Отже, це був Кам'янець-Волинський.

Ось на таких аргументах географічної близькості всі сім звісток під 1196-1240 роками у "Літописі руському" приписано Кам'янцеві, що зручно примостився на межі Волині та Київщини. Знищений 1240 року Батиєм, далі він у літописах не згадується. Наступні два записи під 1262 та 1276 роками стосуються Каменя (нині Каменя-Каширського). Правда, в Іпатському списку "Літопису руського" його помилково названо Кам'янцем, правильну ж назву подає Хлєбниковський список.

Щодо останніх чотирьох звісток про Кам'янець у "Літописі руському" – під 1276-1289 роками, то тут жодних сумнівів немає – прямо вказано, що це місто на березі річки Лосни (нині Лісна – права притока Західного Бугу). Тому 1276 рік цілком справедливо вважається роком заснування нинішнього білоруського міста Кам'янець. Літопис розповідає, що 1276 року волинський князь Володимир-Іван Василькович (син Василька Романовича – рідного брата Данила Галицького) "сам поїхав із боярами і слугами, і вподобав місце те над берегом річки Лосни, і розчистив його од лісу. А потім поставив він на нім город і нарік його ім'ям Кам'янець, тому що земля була кам'яна". Ех, відшукати би десь такий запис і про наш Кам'янець!

ГУСТИНСЬКІ СЮРПРИЗИ

Заглянемо і до інших літописів. Так, у Густинському літописі, створеному в першій половині XVII століття, Кам'янець (і не просто Кам'янець, а саме Кам'янець-Подільський) згадується під 1226 роком: "В лето 6734 (1226) помирися Андрей король Угорский со Мстиславом Галицким, и поять Марию дщерь Мстиславлю за Беля сына своего; и посади Мстиславль Беля зятя своего в Галичу, а сам сяде в Каменци-Подольском" (першу дату подано за тодішнім літочисленням "від створення світу").

Аналізуючи цей епізод, Іон Винокур і Микола Петров зазначають, що інші джерела (головним чином Галицько-Волинський літопис) підтверджують, що ці події мали місце в історії Галицько-Волинської держави. Проте, підкреслюють дослідники, автори Густинського літопису по-своєму протрактували події. Зокрема, Мстислав Галицький ще 1221 року віддав заміж свою молодшу доньку Марію, але не за королевича Белу IV (старшого сина угорського короля Андрія), а за молодшого його сина – теж Андрія: "Мстислав же за радою облудних бояр галицьких оддав дочку свою меншу Марію за королевича угорського Андрія і дав йому Перемишль". Як зазначає у примітці до цього епізоду в "Літописі руському" Леонід Махновець, булла папи Гонорія III на дозвіл шлюбу датована 27 січня 1222 року, а наприкінці 1221 року були, власне, заручини.

Крім того, під 1227 роком Кам'янець у Галицько-Волинському літописі не згадується. Під цим роком там зазначено: "Мстислав дав Галич королевичу Андрієві, а сам узяв Пониззя". Тож Іон Винокур і Микола Петров роблять висновок: "Можливо, що автор Густинського літопису вважав Кам'янець у XII-XIII століттях столицею Пониззя. Однак з історичних джерел відомо, що нею Кам'янець став лише з другої половини XIV століття. А у XII-XIII століттях ця роль належала Бакоті. Таким чином, згадка про Кам'янець у Густинському літописі під 1226 роком не може вважатися достовірною".

У Густинському літописі Кам'янець згадано і під 1241 роком: "В лето 6749 (1241) по пленении киевском, на лето пойде безбожный Батый на землю Волынскую и Подольскую. И оттоле (от Колодяжина) пойде до Каменца-Подольского и не може его взяти, и Кременца такожды не могоша взяти".

Іон Винокур і Микола Петров, зіставивши цей запис із аналогічним записом під 1240 роком у Галицько-Волинському літописі (його проаналізовано вище), зазначили, що однозначного висновку, що мова йде саме про Кам'янець-Подільський, теж зробити не можна.

Є ТАКИЙ ЗАПИС!

"Ех, відшукати би десь такий запис і про наш Кам'янець!" – вигукнути ми, даремно гортаючи "Літопис руський", бо не знайшли там жодного запису про заснування Кам'янця на Поділлі. Що ж, такий запис є. Правда, в іншому літописі. І не просто запис, а ціла оповідь під промовистою назвою "Про Поділля". Як зазначає український історик Фелікс Шабульдо, "ім'я автора цієї писемної пам'ятки залишилося невідомим. Певним є те, що він мав причетність до вищих урядово-бюрократичних кіл Великого князівства Литовського, Руського та Жемайтійського й написав свій твір на початку 1430-х років, у розпал польсько-литовського воєнного конфлікту, в ході якого обидві сторони розв'язували політичну проблему: кому саме – Польському королівству чи Великому князівству Литовському – належатиме вся Подільська земля".

Ось ця недатована літописна оповідь у переказі сучасною українською мовою. Коли господарем над Литовською землею був великий князь Ольгерд Гедимінович, пішов він із литовським військом у степи та побив на Синій Воді татар – трьох братів: князів Хачебея, Кутлубуга та Дмитра. Ці три брати були спадковими, з діда-прадіда, володарями Поділля. Від їхнього імені на цій землі порядкували отамани, а баскаки, приїжджаючи, від тих отаманів брали данину з Подільської землі. Брат же великого князя Ольгерда – князь Коріат, який тримав Новгородок литовський, мав чотирьох синів. То були князі Юрій, Олександр, Костянтин і Федір. Ті Коріатовичі з дозволу великого князя Ольгерда та при допомозі Литовської землі пішли в Подільську землю. А тоді в Подільській землі не було ще жодного міста – ані мурованого, ані дерев'яного. І тоді ті княжата Коріатовичі, прийшовши в Подільську землю, увійшли в приязнь з отаманами, стали боронити Подільську землю від татар, а баскакам перестали давати данину. Найперше знайшли міцне місце на річці Смотрич і тут спорудили собі місто Смотрич. В іншому місці, де були ченці на горі, місто Бакоту поставили. Далі під час полювання загнали вони оленів на той острів, де нині стоїть Кам'янець. Там вони вирубали ліс і збудували місто Кам'янець. Так вони всі подільські міста вимурували та на Подільській землі осіли.

У ПОШУКАХ СИНЬОЇ ВОДИ

Оскільки літописна оповідь "Про Поділля" недатована, то одразу виникає запитання: коли то все відбувалося? Ось що з цього приводу думає український історик Олена Русина, авторка книги "Україна під татарами і Литвою" (Київ, 1998):

"Незважаючи на дещо фольклорний характер цього епізоду, немає підстав сумніватися у його достовірності – передусім, через наявність у давньому, першої половини XV століття, Рогозькому літописці згадки про те, що 1362 року Ольгерд "повоював" Синю Воду й Білобережжя (пониззя Дніпра). Відтак, попри лапідарність даної звістки і брак докладнішої інформації про цю подію, можна стверджувати, що саме вона поклала початок порядкуванню Коріатовичів на Поділлі".

Як бачимо, Рогозький літописець підтверджує перемогу литовців над татарами на Синій Воді, вказує дату цієї події – 1362 рік, але ні словечка не згадує про заснування Коріатовичами Кам'янця. Звісно, можна вважати 1362 рік першою літописною згадкою про Кам'янець, але певна умовність у цьому твердженні все ж є. Детальніше цю тезу проаналізуємо пізніше.

Щодо Синьоводської битви, то останніми роками вона привернула на себе прискіпливі погляди істориків. Цій битві було присвячено дві наукові конференції, які відбулися 1997 та 1998 року в Кіровограді. 2005 року за матеріалами цих конференцій Інститут історії України НАН України видав збірник статей "Синьоводська проблема у новітніх дослідженнях". І хоча в одній з недавніх публікацій кандидат історичних наук Дмитро Ващук песимістично зауважив, що, "незважаючи на велику кількість наукових праць, достеменно не встановлено час битви, її місце і чи взагалі вона була", більшість українських істориків зійшлися на думці, що битва відбулася восени 1362 року на річці Синюха (лівій притоці Південного Бугу) біля фортеці Торговиця (нині село Новоархангельського району Кіровоградської області).

НАЧЕ ВІТЕР СНОПИ В БУРЮ

Оскільки Синьоводська битва зіграла поворотну роль в історії Поділля взагалі та Кам'янця-Подільського зокрема (з неї починається оперта на письмові джерела, а не на припущення історія нашого міста), то зупинимося дещо детальніше на цій битві.

Доволі докладний опис Синьоводської битви міститься тільки у хроніці польського історика Мацея Стрийковського, виданій 1582 року. Ось цей опис у перекладі Федора Шабульда:

"Ольгерд, уклавши на два роки угоду про мир з прусськими і ліфляндськими хрестоносцями, виправився в похід у Дикі Поля проти татар. З ним вирушили також чотири його племінники, сини новогрудського князя Коріата, княжичі Олександр, Костянтин, Юрій та Федір. І коли вони, минувши Канів і Черкаси, дійшли до урочища Сині Води, то побачили в полі велику татарську орду з трьома царками, поділену на три загони. Один загін вів султан Кутлубах, другий очолював Качибей-Керей, а третім командував султан Дімейтер. Ольгерд, побачивши, що татари готові до бою, вишикував своїх у шість вигнутих загонів, по-різному їх з боків та на чоло розсадивши, так щоб татари, як задумали, не могли їх оточити у звичайних сутичках та заподіяти шкоди стрілами. Татари з шаленим завзяттям розпочали бій, засипавши литву густим залізним градом з луків, сточили кілька сутичок, але завдали мало втрат через правильний її шик та швидке маневрування. А литва з русинами враз з шаблями та списами наскочили на них і в рукопашному бою прорвали лобові частини та змішали їм танці півколом, а інші, особливо новогрудці з Коріатовичами, з самострілів з стрілами наскочили з боків й довгими списами скидали їх із сідел, наче вітер снопи в бурю. Не змігши довше витримати лобового натиску литви, татари почали мішатися та перелякані тікати в розлогі поля. На побоїщі залишилися вбиті три їхні царки: Кутлубах, Качибей (від імені якого назване Качибейським солоне озеро в Диких Полях по дорозі як йти до Очакова) і султан Дімейтер, та разом з ними дуже багато мурз й уланів. Також скрізь по полях і в ріках лежало повно татарських трупів".

Історик Олексій Брайченко зазначив: "Зауваження щодо цього опису, як його прихильників, так і у критиків, ґрунтуються на одних і тих джерелах і не дозволяють, на наш погляд, ані щось напевно стверджувати, ані аргументовано відкинути. Залишається констатувати, що такий опис існує і зазначені в ньому дії військ Ольгерда й татарських князів відповідають рівню воєнного мистецтва тієї доби".

Виходячи з опису Cтрийковського, Синьоводську битву можна розбити на два етапи. Перший етап – це протистояння поділеної на три відділи орди та розташованих півколом і поділених на шість загонів військ Ольгерда. Спроба ординців знищити загони у центрі виявилася невдалою. Військо розступалося і пропускало кінноту, обстрілюючи її з боків.

На другому етапі битви війська Ольгерда переходять у наступ. Вони прагнуть оточити ординців і знищити. Ординці не витримують натиску і відступають. Битва завершилася переслідуванням військами Ольгерда залишків орди.

Олег БУДЗЕЙ.
Опубліковано: Подолянин. – 2009. – 22 травня. – С. 7.

Ілюстрації:


Хан Батий (китайська гравюра).


Великий литовський князь Ольгерд.


Синьоводська битва. Перший етап.


Синьоводська битва. Другий етап.

ЗВІДКІЛЯ ТИ, КАМ'ЯНЦЮ? – 3

У попередній статті ми продовжили пошук першої достовірної літописної згадки про Кам'янець. Було встановлено, що таку згадку містить недатована оповідь "Про Поділля". В ній розповідається, що великий литовський князь Ольгерд побив на Синій Воді трьох татарських князів, які були спадковими, з діда-прадіда, володарями Поділля. Внаслідок цього наш край дістався небожам Ольгерда – князям Коріатовичам. Під час полювання вони загнали оленів на острів, де нині стоїть наше місто. Там князі вирубали ліс і збудували місто Кам'янець. З інших літописів стало відомо, що Синьоводська битва відбулася 1362 року, але в них не згадується Кам'янець. Тож виникло резонне запитання: чи можна 1362 рік вважати першою писемною згадкою про Кам'янець?

НА БЕЗРИБ'Ї І РАК РИБА

Ми вже зазначали, що більшість істориків, попри скупість писемних свідчень про Синьоводську битву, зійшлися на думці, що це не вигадана, а реальна подія. Визначилися дослідники минулого і з датою битви: вона відбулася восени 1362 року. Так, відомий український історик Наталія Яковенко в "Нарисах історії середньовічної та ранньомодерної України" (Київ, 2005) вказує, що битва на Синіх Водах "сталася, вірогідно, між 24 вересня – 25 грудня 1362 року".

Реальними є і князі Коріатовичі. Також не заперечують дослідники значної ролі цих литовських діячів у розбудові та зміцненні Кам'янця. Тож, напевно, цілком правомірно вести відлік історії нашого міста від 1362 року – попри те, що під 1362 роком у літописах (чи якихось інших документах) немає конкретного запису про Кам'янець. Як кажуть, на безриб'ї і рак риба. У цих викладках якраз і полягає литовська версія про заснування Кам'янця.

Литовська версія була основною (навіть можна сказати, що офіційною) з кінця XIX століття аж до початку 1960-х років. Адже спроби прив'язати до Кам'янця-Подільського одну із згадок про Кам'янець у Київському та Галицько-Волинському літописах виглядали непереконливо. Ще непереконливішими були намагання пов'язати із Кам'янцем-Подільським одне із дакійських міст – Петридаву чи Клепідаву, згаданих грецьким географом другого століття Клавдієм Птолемеєм у його "Керівництві з географії". Зокрема, Юхим Сіцінський у монографії "Кам'янець-Подільський. Історичний опис" (Київ, 1895) прямо зазначив, що "немає жодних доказів того, що Кам'янець насправді є одним із вказаних дакійських міст, хоча можливо, що стоїть на місці якого-небудь давнього поселення". До того ж, ґрунтовні археологічні дослідження замку та Старого міста, які могли би пролити додаткове світло на першопочатки Кам'янця, до 1960 року не проводилися. Тож Юхимові Сіцінському та іншим ретельним дослідникам минувшини краю не залишалося нічого іншого, як дотримуватися литовської версії походження міста.

Варто зазначити, що сучасні історики висловлюють думку, що Коріатовичі з'явилися на Поділлі задовго до 1362 року. Так, Наталія Яковенко у згаданих уже нарисах пише, що ще в 1340-х роках, скориставшися з ослаблення Золотої Орди, князь Коріат Гедимінович "розпочинає просуватися на Поділля", що "Коріат та його сини утверджуються передусім у західній частині цього регіону, або так званому Малому Поділлі, що обіймало околиці Кам'янця, Смотрича, Червонограда, Скали й Бакоти".

"Усе це добре, – скаже прискіпливий читач про 1362 рік, – але хотілося би мати конкретніший документ про наш рідний Кам'янець".

Є ТАКИЙ ДОКУМЕНТ!

Першим датованим документом, що безпосередньо стосується Кам'янця-Подільського, є грамота князів Юрія та Олександра Коріатовичів від 1374 року. На жаль, оригінал грамоти не зберігся. Цікаво, що грамоту було написано давньоруською мовою. Про це довідуємося з книги люстрації Теребовлянського замку, із запису, що стосується 1564 року. На жаль, не зберігся і давньоруський текст грамоти. Маємо тільки дві редакції польського перекладу: давнішу – за виписом 1564 року, пізнішу – за виписом XVIII століття. Як зазначив Юхим Сіцінський, "пізніша редакція не зовсім певна", оскільки "в ній є деякі зміни в тексті на користь міста (але незначні зміни) і, крім того, на початку грамоти вперлася якась нісенітниця".

Польський переклад грамоти неодноразово друкувався, Зокрема, відомі публікації цього документу польським істориком Олександром Пшездзецьким (Вільно, 1841), подільським церковним істориком Данилом Синицьким (Кам'янець-Подільський, 1868), українськими істориками Никандром Молчановським (Київ, 1885), Михайлом Грушевським (Львів, 1906). 2004 року свій переклад грамоти сучасною українською мовою подала Ольга Пламеницька в книзі "Кам'янець-Подільський".

Детальний аналіз топографічних реалій, про які йде мова в грамоті, зробив Юхим Сіцінський у "Нарисах з історичної топографії міста Кам'янця-Подільського та його околиць". Цю наукову розвідку, написану ще 1930 року, було опубліковано тільки 1994 року зусиллями голови "Подільського братства" Мирослава Мошака.

Подаємо повний текст грамоти князів Коріатовичів (за основу взято переклад Ольги Пламеницької, враховано думки, висловлені Юхимом Сіцінським). Отже:

"В ім'я Отця і Сина і Святого Духа. Амінь.

Ми, князь Юрій Коріатович Божою Ласкою Князь і Господар Подільської землі, з братом своїм князем Олександром, сповіщаємо своїм листом, і хай буде відомо кожному, хто цей лист побачить, що ми призвали до себе міщан до Кам'янецького міста, і дали волю на двадцять літ і двісті ланів дали до міста, а між Мукшею й Баговицею, від Тарнавської дороги ліс Откорів. Землі ті аж до Дністра дали ми місту, там ланів не міряючи, і дали ми берег ріки Дністра від гирла Мукші до гирла Баговиці. Ще, крім того, дали ми місту для пасовиська вигін від міської криниці до Мукші, а Мукшею низом до священницьких нив. А коли висидять волю, міщани мають давати від ланів по 20 грошей широких плати.

А судитися їм своїм правом, перед своїми райцями, а воєводі в то не треба вступати. Якщо якийсь боярин, або службовик княжий, або поміщик вчинить якусь провину в місті, і з тої вини буде заслуговувати на смерть, міщанам не сказувати його на князівську кару на замку, нехай сам Князь карає своїх людей. Якщо буде княжий зем'янин або двірський мати суд з міщанином, тоді судити воєводі з війтом, і якщо буде винний княжий двірський або зем'янин, нехай воєвода бере вину з княжих людей, а якщо винним буде міщанин, тоді нехай війт візьме вину. А з усіх вин третина належатиме війту, а дві частини князь дає місту на поміч.

А крамнички суконні і з товарами, шевські й хлібні, м'ясні й лазню, то князь віддав для міста. Як прийдуть якісь гроші з того, то місту має належати. Міщанам – зміцнювати місто для себе. Якби міщани не хотіли будувати міста за ці гроші, тоді ж ці гроші від міщан мають бути віддані князеві до скарбниці.

А якщо грішним ділом, чого не дай Боже, станеться, що якомусь чоловікові Бог пошле смерть і з сім'єю всією і з жінкою, війту й міщанам тримати той будинок рік і шість тижнів й нічого з цього будинку не рухати, доки не знайдеться якийсь родич того племені. За той рік і шість тижнів, якщо не знайдеться ніхто з того покоління, тоді той будинок дати князю, що має бути його воля, кого захоче, того в той будинок поселить.

А висидівши волю двадцять років, міщани мусять давати плату, а війт і міщани мають мені, князеві, сприяти і бути справедливими й вірними, а з воєводою і бояри і двірські бути з нами разом при злому й доброму і мають допомагати і вчинком, і словом, і приязню, і силою, і радою, без усіляких хитрощів.

А на то підписали ми свій лист і печатку навісили свого князівства. Свідками того є Кам'янецький воєвода Остап Матвій Малентович, і з братом своїм Семеном, Гринько Червоногородський воєвода, Олесько Смотрицький воєвода, Олесько Голодович, Васько Кобяк.

Писаний цей лист на замку Кам'янецькому 1374 року від Різдва Христового місяця січня сьомого дня на Св. Іоанна Хрестителя рукою Супруна писаря княжого".

ДВОЦЕНТРОВИЙ КАМ'ЯНЕЦЬ

Грамота засвідчує, що 1374 року в Кам'янці склалося двоцентрове управління: одним із його адміністративних центрів був замок, іншим – місто. Замок слугував місцем перебування князя, який управляв усім Подільським князівством, а місто – війта, який керував міською громадою. Зем'ян (власників земельних наділів), бояр і князівських слуг повинен був судити князь. Міщани мали право судитися своїм правом і своїми райцями, а князівський воєвода не міг втручатися в той суд.

Князівська грамота на 20 років звільняла міщан від податків. Крім того, місто отримало 200 ланів орної землі, а також пасовисько. А ще місто мало право на дві третини з усіх судових стягнень, а також на прибутки від суконних, шевських і пекарських лавок, різників і лазні.

1895 року Юхим Сіцінський писав, що "історики вбачають у грамоті 1374 року запозичення зовнішніх форм німецького або магдебурзького права (у неповному вигляді), хоч в акті і немає такої назви". Сьогоднішні дослідники по-різному трактують це питання, але ніхто не заперечує, що цей документ мав для Кам'янця надзвичайно важливе значення.

До речі, в XVI столітті на основі цієї грамоти місто розпочало судовий процес проти власників низки сіл, суміжних із Кам'янцем, за право володіння землями. Серед цих сіл бачимо Пудлівці, Гуменці, Колубаївці, Боришківці, Тарасівку, Панівці, Зубрівку, Цибулівку. Процес розтягнувся на... чотири століття. Останній документ цього процесу датовано 1889 роком. Місту так і не вдалося відсудити землі, надані йому грамотою князів Коріатовичів.

ЯК СІЧЕНЬ ЛИСТОПАДОМ СТАВ

У князівській грамоті точно вказано дату, коли її видано. Але, на жаль, в різних копіях вона різна. В одній копії це 7 листопада 1374 року, а в іншій – 7 лютого 1374 року (добре, що хоч рік один і той же). Тож не дивно, що в різних науково-популярних книгах грамоту датують по-різному. Так, Ольга Пламеницька в книзі "Кам'янець-Подільський", виданій 2004 року, пише про 7 листопада, а Олександр Расщупкін і Сергій Трубчанінов у книзі "Кам'янець на Поділлі", виданій 2008 року, – про 7 лютого.

А як дату грамоти вказував Юхим Сіцінський? У монографії "Кам'янець-Подільський", виданій 1895 року, це 7 листопада. Зате в "Нарисах з історичної топографії міста Кам'янця-Подільського та його околиць", написаних 1930 року, це... 7 січня. Як бачимо, за 35 років грамота в найавторитетнішого подільського дослідника постаріла на 10 місяців. У чому ж причина?

Не забуваймо, що Юхим Йосипович мав вищу духовну освіту, довгі роки був священиком. Тож, детальніше вивчаючи грамоту, він звернув увагу на те, що князівський акт видано "на Св. Іоанна Хрестителя" (це вказано в обидвох копіях грамоти). А Собор Предтечі й Хрестителя Господнього Іоанна (так офіційно називається свято) припадає на 7 січня (за старим стилем).

Виникає резонне запитання: звідки ж в одній копії взялося 7 листопада, в іншій – 7 лютого? Виявляється, можна знайти логічне пояснення і цій каверзі. Колись рік починався не з січня, а з березня. Про це чудово засвідчують назви чотирьох останніх місяців року в латинській мові, запозичені англійською, німецькою і навіть російською мовами (для прикладу "декабрь" походить від числівника "дека" – десять). При такій нумерації січень був одинадцятим місяцем року. Цілком ймовірно, що в тексті князівської грамоти його позначили числом 11. Через кілька століть одні перекладачі зрозуміли це як одинадцятий місяць за новим відліком – тобто, листопад, інші прочитали арабське 11 як римське II (два) – звідси в іншій копії з'явився лютий.

НОВА ДАТА ДЛЯ ДНЯ МІСТА

Отже, з точністю до дня відомо, коли Юрій і Олександр Коріатовичі видали місту грамоту, в якій кам'янецьким міщанам надали значні права. Це 7 січня 1374 року за старим стилем. Якщо зважити, що це перший документ в історії міста, що саме з цього документа починається реальний виклад історії міста, який базується на фактах, а не на домислах, припущеннях, то цілком логічно за дату народження Кам'янця як міста взяти 7 січня 1374 року за старим стилем. Тим паче, що більшість міст ведуть свій відлік від першої писемної згадки і саме на підставі цих згадок святкують свої ювілеї.

Враховуючи, що в XIV столітті різниця між старим і новим стилями становила всього 8 днів (а не 13, як тепер), то за новим стилем дата видачі грамоти виглядатиме так – 15 січня 1374 року. Отже, маємо цілком логічну, історично обґрунтовану дату для Дня міста – 15 січня. Втім, є ще один варіант. Оскільки день Івана Предтечі, коли було видано грамоту, дрейфував у календарях за новим стилем і сьогодні припадає на 20 січня, то День міста логічно буде святкувати і 20 січня – в день Івана Предтечі. Або, як кажуть у народі, в день, коли Іван Предтеча узяв усі свята на плечі. Тобто, Днем міста завершуватиметься зимовий цикл свят. Є і третій варіант – святкувати День міста у першу суботу після 14 січня (тобто, найраніше – 15 січня, найпізніше – 21 січня).

"Брр", – скаже багато хто: День міста – і взимку? А чому би ні? У травні та жовтні традиційно фестивалимо, в січні святкуємо День міста. Можуть же на Вінниччині весело, дотепно, з розголосом на всю Україну щороку святкувати в січні День народження свого знаменитого земляка Степана Руданського. А ми чим гірші від вінничан? Хіба ми не такі ж завзяті подоляки?

А ЩО ДУМАЮТЬ ЗУБРИ?

Сьогодні серед істориків залишилося зовсім небагато прихильників литовської версії заснування міста. До таких зубрів належить славний львівський історик, доктор історичних наук Ярослав Дашкевич. 1984 року в мюнхенському науковому збірнику в статті "Каменец – ещё раз" він стисло виклав історіографію питання, зробив критичні зауваження щодо версій, відмінних від литовської. Дослідник поставив під сумнів роботи археологів і надав першочергове значення звісткам середньовічних літописів про заснування Кам'янця-Подільського литовськими князями Коріатовичами. Першопочатки Кам'янця Ярослав Романович відносить до 1360-х років, а першим писемним свідченням про місто називає грамоту князів Коріатовичів 1374 року.

Підтримав литовську версію і доктор історичних наук Леонтій Войтович. В історико-генеалогічному дослідженні "Князівські династії Східної Європи (кінець IX – початок XVI століть): склад, суспільна і політична роль" (Львів, 2000) він зазначив: "Археологічні розкопки на території Кам'янця дозволяють говорити про окремі поселення ще у VIII-IX століттях, але, схоже, що справді Коріатовичі застали тут пустку, де гуляли олені. Кам'янець почав будуватися після 1362 року".

Олег БУДЗЕЙ, "ПОДОЛЯНИН".
Опубліковано: Подолянин. – 2009. – 29 травня. – С. 7.

Ілюстрації:


Олень із легенди на вулиці Князів Коріатовичів


Юрій і Олександр Коріатовичі. Проект пам'ятника


Ярослав Дашкевич

ЗВІДКІЛЯ ТИ, КАМ'ЯНЦЮ? – 4

У попередній статті ми встановили, що першим достовірним документом в історії Кам'янця-Подільського, з якого починається реальний виклад історії міста, що базується на фактах, а не на домислах, припущеннях, є грамота литовських князів Юрія та Олександра Коріатовичів. Дослідили ми і дату, коли її видано. Це 7 січня (за старим стилем) або 15 січня (за новим стилем) 1374 року. Також ми згадали слова Юхима Сіцінського про те, що "історики вбачають у грамоті 1374 року запозичення зовнішніх форм німецького або магдебурзького права (у неповному вигляді), хоч в акті і немає такої назви". Того ж дня, коли в "Подолянині" з'явилася публікація з цими викладками, в сесійній залі міської ради в рамках святкування Дня міста відбувся науковий круглий стіл "635 років магдебурзького права в Кам'янці-Подільському". Заявлена тема стала гарним приводом поговорити "за круглим столом" і про першопочатки міста.

"МИ ЙОГО ВТРАЧАЄМО..."

У роботі круглого столу взяли участь доктори історичних наук Лев Баженов і Валерій Степанков, кандидати історичних наук Сергій Трубчанінов, Віталій Михайловський, Андрій Задорожнюк, Лариса Виногородська, Анатолій Скрипник, кандидат архітектури Ольга Пламеницька (торік у липні вона захистила дисертацію "Еволюція середньовічного житла Кам'янця-Подільського в урбаністичному контексті"), старший науковий співробітник нашого історичного музею-заповідника Петро Болтанюк, завідувач відділу наукових досліджень НІАЗ "Кам'янець" Ганна Ківільша.

За матеріалами круглого столу заплановано видати науковий збірник. А в травні наступного року передбачено провести міжнародну наукову конференцію, присвячену першопочаткам Кам'янця-Подільського.

Не переповідатимемо виступи науковців, а спробуємо виявити та сформулювати ті спільні точки дотику, які вималювалися в ході чотиригодинної роботи круглого столу. Передусім, це тривога за Старе місто, яке сьогодні настільки інтенсивно забудовується, що спливе ще рік чи два – і годі буде шукати в ньому якісь археологічні пам'ятки, які могли би пролити світло на минуле міста. А саме археологічні та архітектурні пам'ятки, за словами Ольги Пламеницької, – це єдині документи минулого, які неможливо підробити. І цей безцінний ключик до багатьох кам'янецьких таємниць безслідно зникає буквально на наших очах.

Ще один висновок, який досить переконлило прозвучав у виступах, такий: гіпотези гіпотезами, версії версіями, але на сьогодні грамота князів Коріатовичів, видана 1374 року, – це найранніший достовірний документ з історії міста. Тобто, реальна історія Кам'янця-Подільського починається з 1374 року. Все, що було до цього, – передісторія, але не історія. Звісно, півострів у петлі Смотрича з його природним захистом не міг не приваблювати людей – і вони завжди охоче тут селилися. Але від місця, де селилися люди, до міста, де буяло життя, організоване за чіткими правилами, дистанція величезного розміру. Документ 1374 року вперше в історії показує нам Кам'янець як місто. Цією переконливою посвідкою з минулого можна і потрібно гордитися. Небагато українських міст мають початковий документ такої давнини і такої глибини.

І, нарешті, круглий стіл звернув увагу на необхідність інтенсивніше вести пошуки, які би пролили світло на першопочатки міста. Тільки спільними зусиллями істориків, археологів, архітекторів, наполегливими пошуками документів в архівах багатьох країн, матеріальних пам'яток у землі на території Старої фортеці та Старого міста ми зможемо "докопатися" до істини, відповісти з достатньою точністю на запитання: "Звідкіля ти, Кам'янцю?" Звісно, вести такі пошуки ой як нелегко. Зокрема, для роботи з архівними документами треба мати терпіння, знати давні мови та реалії тогочасного життя, та й нюх (чи, як ще кажуть, "чуйка") не завадить. Але, не розширивши документальну базу про давній Кам'янець, ми нічого нового про його давнину так ніколи і не скажемо.

ЯК КАМ'ЯНЧАНИН ПРОСКУРІВ ЗІСТАРИВ

Усе пізнається у порівнянні. Не станемо далеко ходити за прикладами, а поговоримо про першопочатки Хмельницького (до 1954 року – Проскурів, а ще раніше Плоскирів), який навесні 1941 року відібрав у Кам'янця-Подільського статус головного міста області.

З кінця ХІХ століття серед дослідників була усталена думка про першу писемну згадку Плоскирова в "Реєстрі димів Подільського воєводства" під 1493 роком. 1993 року на підставі цієї дати Хмельницький досить потужно та гучно відзначив своє 500-річчя.

"Однак, – як зазначив професор Лев Баженов, – прийшло нове покоління дослідників, яке більше заглибилося в історичну науку". З'ясувалося, що 1431 року польський король Владислав ІІ Ягайло надавав вірній шляхті привілеї на подільські володіння. Серед населених пунктів, що згадуються у документах королівської канцелярії від того року, є поселення сільського типу під назвою Плоскирівці та відповідний до цього запис. Він засвідчує, що 10 лютого (19 лютого за новим стилем) 1431 року в місті Сопот польський король записав якомусь Янові Чанстуловському за 100 гривень право на володіння селами Голисин (нині село Олешин Хмельницького району) та Плоскирівці на річці Південний Буг у Летичівському повіті Подільської землі.

Цю найдавнішу на сьогодні писемну згадку про Хмельницький виявив у Варшавському архіві давніх актів кандидат історичних наук Віталій Михайловський, колишній кам'янчанин, а нині старший науковий співробітник музею Києво-Могилянської академії. Як зназначив дослідник, "це відкриття сталося цілком несподівано. Просто підіймався шар документів тієї пори. Щодо сталості цієї дати, то, за моїми прогнозами, в доступному для огляду майбутньому вона не поглибиться. Хоча сенсація може трапитися в несподіваному місці, коли, наприклад, відкриються невідомі архіви".

Тож порівняємо відомі на сьогодні першопочатки Хмельницького та Кам'янця-Подільського. З одного боку бачимо село, набуте вкупі з іншим селом за 100 гривень якимось маловідомим шляхтичем. З іншого боку, читаємо про місто, якому князі спеціальною грамотою надали магдебурзьке право. Як кажуть, відчуйте різницю. Усе це сказано не для того, щоб у чомусь принизити нинішній обласний центр (адже головне не те, як ти стартував, а те, як ти фінішував), а щоб ще раз наочно засвідчити, як потужно починав наш Кам'янець. На підтвердження цього наведемо невелику цитату зі статті "Магдебурзьке право в Україні" в "Юридичній енциклопедії": "Найраніше магдебурзьке право було надано містам Закарпатскої України, яка на той час входила до складу Угорщини. Від 1329 року магдебурзьким правом користувалися Хуст, Вишкове, Тячів. Згодом магдебурзьке право отримали Сянок (1339), Львів (1356), Кам'янець-Подільський (1374), Луцьк (1432), Кременець (1438), Житомир (1444), Мукачеве (1445), Київ (1494-1497)". Як бачимо, наш Кам'янець входить до малесенької когорти українських міст, яким магдебурзьке право було надано ще в XIV столітті.

До речі, під час круглого столу, хоч і мимохідь, було зачеплено питання про занадто малий на нині статус районного центру та міста обласного підпорядкування для славного Кам'янця-Подільського. Щоправда, на початку 1990-х років композитор Володимир Панчук висунув цікаву ідею про надання Кам'янцю окремого статусу в державі (такого, який нині мають Київ і Севастополь), але далі ідеї справа так і не просунулася. Забракло, очевидно, не тільки ентузіазму, але й належного обґрунтування надзвичайно заманливої для кам'янчан пропозиції.

У ТРЬОХ СОСНАХ ЧОТИРЬОХ ВЕРСІЙ

Якщо дослідники за два століття вивчення Кам'янця так досі і не дійшли до єдиної думки про його вік (ми вже говорили про розбіжність поглядів у 12 століть, у 1267 років), то що вже говорити про пересічних громадян, пізнання яких з історії обмежується здебільшого шкільним підручником. А як же вони сьогодні уявляють першопочатки Кам'янця? І тут нам у нагоді стане публікація в газеті "День" від 8 грудня 2006 року під промовистою назвою "Мій Кам'янець". Авторка статті Ганна Полегенько, журналістка "Дня", одразу зізнається, що Кам'янець-Подільський – одне з її найулюбленіших українських міст, куди вона завжди залюбки приїжджає. І негайно переходить до міркувань про вік міста на Смотричі. Ось цей повний абзац із її статті:

"Самі кам'янчани не знають року заснування їхнього міста, хоча всі погоджуються, що воно належить до невеликої кількості старовинних міст Поділля. Перша версія описує місто як давньоримський форпост. На європейській географічній карті Птолемея третього століття до нашої ери ця місцина позначена населеним пунктом Петридава (за іншою версією – Клепідава) – від грецького "петра" чи латинського "ляпіс" – камінь та дакійського "дава" – місто. Північний кордон священної Римської імперії проходив саме там. Фундамент і стратегічне планування фортеці відповідає принципам давньоримського містобудування. Розташовані в центрі міста джерела прісної води під назвою Гунські криниці й легенди про перебування в тих місцях військ гунів під супроводом Аттіли підтверджують версію про доісторичне минуле Кам'янця. Перші літописні свідчення про місто датовані 1060-1062 роками, тож є версія, що місто виникло в епоху Київської Русі. Ще одна популярна "туристична" версія про заснування Кам'янця в часи Князівства Литовського базується на легенді про князів Коріатовичів, які під час полювання на оленів відкрили живописні місця на берегах каньйону ріки Смотрич, де згодом заснували місто. Мовляв, саме тому тепер у парках чимало скульптур оленів, а вулиця, що веде в стару частину міста, вже кілька століть носить ім'я князів Коріатовичів. Одначе, завдяки праці дослідників, доведено існування міста за давньоруських часів. Реставратори знайшли рештки житлових і оборонних будівель ХI-ХIII століть".

Мабуть, не варто критикувати журналістку за матеріал, в якому змішалися докупи "коні й люди", чи то пак "олені й гуни". Не її вина, а її біда, що досі немає доступно написаної науково-популярної розвідки про першопочатки Кам'янця. І тому, наче в трьох соснах, ми всі наосліп блукаємо в чотирьох версіях про його заснування.

ВІКІПЕДІЙНИЙ КАМ'ЯНЕЦЬ

Ситуація виявилася навіть гіршою, ніж спочатку думалося. Єдиного погляду на вік Кам'янця не мають Верховна Рада та Кабінет Міністрів. Так, "історична дата утворення" міста на офіційному веб-сайті Верховної Ради України зазначена така – 1041 рік (навіть важко зрозуміти, звідки ця дата взялася, а пояснень на сайті немає жодних). Кабінет Міністрів України пішов далі. 26 липня 2001 року він видав постанову "Про затвердження Списку історичних населених місць України", в якій до Списку включив місто Кам'янець-Подільський із датою заснування – друге століття (тут абсолютно ясно, звідки ростуть ноги – з дако-римської гіпотези Євгенії та Ольги Пламеницьких; про цю модну версію ми ще детально поговоримо в одній із наступних публікацій).

В інтернетівській Вікіпедії, яка гордо претендує на звання найповнішої, наймобільнішої та найоб'єктивнішої загальнодоступної електронної енциклопедії, такого різного про першопочатки Кам'янця попаписувано, що очі розбігаються. Не розглядатимемо весь обсяг матеріалу (статті про Кам'янець-Подільський є у Вікіпедії двадцятьма мовами). Але, зокрема, дізнаємося, що перша згадка про Кам'янець припадає на 1062 рік (англійська, французька, російська, португальська версії), на 1106 рік (німецька, данська версії). Польська версія повідомляє, що перші звістки про Кам'янець належать до середини XIV століття, та робить обережне припущення, що, можливо, 1352 року Кам'янцем тимчасово заволодів польський король Казимир III Великий.

Усе це спонукало автора цих рядків написати для української версії Вікіпедії спеціальну статтю "Гіпотези про заснування Кам'янця-Подільського", в якій з нейтральної позиції висвітлити наявні на сьогодні основні погляди на першопочатки міста. При цьому всі наведені у статті положення, думки, судження підкріплено посиланнями на авторитетні джерела. Внаслідок обговорення та голосування стаття "Гіпотези про заснування Кам'янця-Подільського" 31 травня 2009 року здобула право бути представленою на головній сторінці української Вікіпедії щонайменше тиждень (точніше – аж доки наприкінці одного з тижнів не буде вибрано нову статтю для цієї почесної місії).

Наступним кроком стало написання циклу науково-популярних статей під спільним заголовком "Звідкіля ти, Кам'янцю?" та їх публікація на шпальтах "Подолянина".

ПОПЕРЕДНІ ПІДСУМКИ

У пошуках віку Кам'янця-Подільського варто зафіксувати ту важливу точку, до якої ми дійшли в ході аналізу найрізноманітніших джерел. Ця точка – 7 січня (за старим стилем) 1374 року, коли литовські князі Юрій і Олександр Коріатовичі видали надзвичайно важливу для Кам'янця грамоту. До речі, вперше думку про те, що справжньою датою видачі грамоти є 7 січня (попри те, що в одній копії вказано 7 лютого, а в іншій – 7 листопада), висловив Михайло Грушевський у "Матеріалах до історії суспільно-політичних і економічних відносин Західної України" (Львів, 1906). Проте, як зазначив сучасний польський дослідник Януш Куртика, Михайло Сергійович не навів достатніх доказів на підтвердження цієї дати. Сам же Януш Куртика уклав і 2004 року опублікував збірник документів з історії Поділля до 1430 року. Там він, зокрема, навів відомості про всі відомі копії грамоти 1374 року та зробив припущення про можливе її датування днем 24 лютого (у православному календарі – це перше та друге знайдення голови Іоанна Предтечі). Проте назвати переконливим це припущення польського історика важко.

Грамота князів Коріатовичів зафіксувала, що є на світі таке місто як Кам'янець, повідала чимало цінного про організацію тодішнього життя у ньому. Отже, з абсолютною достовірністю ми можемо сказати, що сьогодні Кам'янцю-Подільському не менше ніж 635 років. Але ставити на цьому крапку в нашому пошуку ми не будемо. У наступних публікаціях ми розглянемо три потужні спроби поглибити історію Кам'янця та відповісти на запитання: а що було до 1374 року? І, звісно, спробуємо оцінити вагомість аргументів на користь кожної із трьох версій.

Олег БУДЗЕЙ.
Опубліковано: Подолянин. – 2009. – 5 червня. – С. 7.

Ілюстрації:


Юрій і Олександр Коріатовичі. Проект пам'ятника


Польський історик Януш Куртика

ЗВІДКІЛЯ ТИ, КАМ'ЯНЦЮ? – 5

У пошуках віку Кам'янця-Подільського ми зафіксували важливу точку, до якої дійшли в ході аналізу найрізноманітніших джерел. Це 7 січня (за старим стилем) 1374 року, коли литовські князі Юрій і Олександр Коріатовичі видали надзвичайно важливу для Кам'янця грамоту. Вона засвідчила, що є на світі таке місто як Кам'янець, повідала чимало цінного про організацію тодішнього життя у ньому. Отже, з абсолютною достовірністю ми можемо сказати, що сьогодні Кам'янцю-Подільському не менше ніж 635 років. Проте не раз робилися потужні спроби поглибити історію Кам'янця та відповісти на запитання: а що було до 1374 року? Одну з таких спроб ми тепер і розглянемо. Це вірменська версія про 1062 рік.

ПЕРЕМОЖНА ХОДА 1062 РОКУ

Дата "1062 рік" як дата найдавнішої згадки про Кам'янець-Подільський набула офіційного статусу 1961 року в статті "Кам'янець-Подільський", уміщеній у шостому томі першого видання "Української радянської енциклопедії" (головний редактор енциклопедії – уродженець Кам'янця-Подільського Микола Бажан; том підписано до друку 16 вересня 1961 року; ім'я автора статті не вказано). На початку статті сказано: "Кам'янець-Подільський – одне із стародавніх міст Української РСР. Вперше згадується 1062 року у вірменських літописах".

Цю дату зміцнив своїм авторитетом відомий дослідник давньоруських міст, академік АН СРСР Михайло Тихомиров, який у жовтні 1962 року відвідав Кам'янець. 25 жовтня у місцевій газеті "Прапор Жовтня" з'явилася його стаття "Про початок Кам'янця-Подільського" (це була записана журналістом Юхимом Альперіним скорочена стенограма виступу академіка в Кам'янець-Подільському педінституті на ювілейній науковій конференції, присвяченій 900-річчю міста). Михайло Миколайович, зокрема, зазначив:

"Як відомо, вірменські вчені виявили одну старовинну грамоту і, посилаючись на неї, довели, що 1062 року Кам'янець існував. Цей документ нещодавно піддав сумніву (на мій погляд, неправильно) львівський дослідник Ярослав Дашкевич (академік мав на увазі статтю Дашкевича "Грамота Федора Дмитровича 1062 року", вміщену в №4 за 1962 рік "Науково-інформаційного бюлетеня Архівного управління УРСР". – О. Б.). Він доводить, що цю грамоту підроблено, переконливих же аргументів не наводить. З тлумачень цього дослідника виходить, ніби для ствердження існування Кам'янця в XI-XII століттях мусить бути грамота, а раз такої ніде нема, то й міста не існувало. Я повинен сказати, що все життя вивчаю різні грамоти й літописи (а мені вже близько 70 років), але переконано можу заявити, що до нас не дійшла з XI чи XII століть жодна грамота з історії міст… У XVII столітті наукової палеографії не було, тож зробити фіктивну грамоту часів Київської Русі було неможливо. Як же могли це зробити вірмени? Висновок Дашкевича легковажний, тенденційний, не підкріплений будь-якими доказами, а, значить, нічого спільного з науковим дослідженням не має. Разом із тим зазначу, що, наскільки мені відомо, вірменські літописи дуже сумлінні та максимально вірогідні. Отже, не вивчивши питання (як це зробив Дашкевич), не можна робити такі висновки та, принаймні, заперечувати справжність такої грамоти. Таким чином, Кам'янець-Подільський має право цього року відзначати своє 900-річчя".

23 грудня 1962 року в міському Будинку культури відбулася ювілейна сесія Кам'янець-Подільської міської ради разом із представниками громадських організацій, присвячена 900-річчю міста. Наступного року з'явилися відповідні публікації в солідних наукових часописах: у Києві – в "Українському історичному журналі" (Попов Л. К., Хотюн Г. М. "До історії Кам'янця-Подільського") та в "Науково-інформаційному бюлетені Архівного управління УРСР" (Кириченко І. "Кам'янцю-Подільському 900 років"), в Москві – в журналі "Вопросы истории" (Ростикус Р. П. "900-летие города Каменца-Подольского"). 1965 року дату "1062 рік" було зафіксовано в путівнику "Кам'янець-Подільський" (упорядники Юхим Бейдер, Іван Гарнага та ін.), виданому у Львові, та в шостому томі "Советской исторической энциклопедии" (автор статті – Григорій Хотюн). 1967 року цю дату повторив "Український радянський енциклопедичний словник".

КОНТРУДАР ЯРОСЛАВА ДАШКЕВИЧА

Дата "1062 рік" обґрунтовувалася як згадка у докладніше не визначених "вірменських літописах". Проте, як зазначив український історик Ярослав ДАШКЕВИЧ, "необхідно з усією категоричністю заявити, що немає жодного вірменського літопису чи будь-якого іншого вірменського письмового джерела або також невірменського джерела, яке б стосувалося історії вірменських колоній в Україні, в яких згадувався би 1062 рік як дата приходу вірменських поселенців до Кам'янця-Подільського".

Скурпульозно вивчивши архівні документи XI-XVI століть, Ярослав Дашкевич довів, що 1062 рік як найдавніша писемна згадка про Кам'янець – це наслідок сфальсифікованої львівськими вірменами у XVI столітті грамоти на їхні права щодо самоврядування та торгівлі. З'ясувалося, що ця грамота виникла в середовищі львівських вірмен у другій половині XVI століття. Саме тоді католицька та вірменська громади Львова вели гостру боротьбу за низку привілеїв. Представники польського патриціату, намагаючись обмежити торгівлю вірмен, стверджували, що вірмен не можна вважати рівноправними мешканцями Львова, оскільки вони досить пізно прибули до міста. Вірмени ж доводили, що вони є давніми жителями Львова та Русі. Внаслідок цього виникла сфальсифікована вірменами грамота, на основі якої суд виніс ухвалу на користь вірмен. 21 жовтня 1641 року у Варшаві цю грамоту в латинському перекладі було вписано до книг Коронної метрики (повна назва – Метрика Королівства Польського; вона містить документи від початку XV століття до 1795 року) з довільною датою – 1062 рік, чим формально стверджувалася її достовірність.

Повний текст грамоти у перекладі з єдиного відомого латинського тексту 1641 року звучить так: "Ось від великого князя Федора Дмитровича косогацьким вірменам. Ті, які схочуть сюди прийти і прийдуть мені на допомогу, і я дам вам волю на три роки, а коли будете підо мною, хто де захоче, там вільно поселиться".

Як зазначає Ярослав Дашкевич, "у тексті грамоти (вже навіть цілком незалежно від того, чи вважати її фальсифікатом, чи автентичною грамотою) немає жодної згадки про Кам'янець-Подільський, ні про будь-яке інше українське місто". Крім того, не вдалося ідентифікувати князя Федора Дмитровича, від імені якого видано грамоту, із жодною реальною особою в історії Русі. Контраргументи вірменського історика Вардгеса Мікаєляна, викладені в книзі "Історія вірменської колонії в Криму" (Єреван, 1964) та в статті "До питання про грамоту князя Федора Дмитровича" в "Археологічному щорічнику за 1964 рік" (Москва, 1965), не зуміли пояснити, хто був легендарний князь Федір Дмитрович, а також захистити датування грамоти XI століттям.

ЗВІДКИ РОСТУТЬ НОГИ?

Глибше вивчення проблеми показало, що твердження про запрошення 1062 року вірмен до Кам'янця належать французькому сходознавцю, місіонеру та дипломату Луї-Марі Піду де Сент-Олону (1637-1717) та вірмено-католицькому архімандриту Мінасу Бжшкянцу (відомому також під романізованим прізвищем Медічі), який діяв на початку XIX століття.

Луї-Марі Піду провів у середовищі вірмен України близько 10 років. У своєму щоденнику він залишив низку свідчень про них. Зокрема, Піду цікавив час появи вірменських колоній в Україні. Він висловив думку, що вірменські колонії виникли в Криму та на Русі в XI столітті: після того, як 1065 року тюрки знищили вірменську столицю – місто Ані. Саме Піду ввів у науковий обіг запис із Коронної метрики про запрошення вірмен на Русь.

Ярослав Дашкевич вважає, що, крім грамоти з Коронної метрики, датованої 1062 роком, Піду використав ще й відомості вірменського мандрівника Симеона дпір Леаці (1586-1639). Той упродовж багатьох років мешкав у Львові. У своїх "Дорожніх нотатках" Леаці виклав концепцію про два шляхи міграції вірмен на Русь у XIII столітті – через Крим та Анатолію, про існування в XIII столітті вірменських колоній у містах Львів, Луцьк, Київ, Володимир і Белз. Про Кам'янець Леаці не згадує. На думку Ярослава Дашкевича, анійці XIII століття в Симеона дпір Леаці "невідомо з яких причин" перетворилися на анійців XI століття у Луї-Марі Піду, яких запросив на Русь князь Федір і які створили свої колонії у Києві, Львові, Володимирі, Луцьку, Кам'янці, Снятині та інших містах, яких Піду не вказав. Як зазначають Іон Винокур і Микола Петров, "не виключено, що Марі Піду записав до числа названих міст Кам'янець тому, що у його часи в місті проживала найчисленніша в Україні вірменська громада, а воно було столицею Подільського воєводства".

Тепер про іншого дослідника. У першій чверті XIX століття Бжшкянц подорожував по вірменських колоніях України та Молдавії. Враження від цієї поїздки він виклав у книзі "Подорож до Польщі й до інших країн, в яких мешкають вірмени, що походять від мешканців давнього міста Ані", що побачила світ 1830 року у Венеції (вірменською мовою). Описуючи в окремому розділі своє перебування в Кам'янці-Подільському, Бжшкянц подав у ньому параграф "Кам'янецькі анійці", який починався словами: "Року Божого 1062 Теодор запросив анійців замешкати в Подільській землі, в столиці Кам'янці, де вони, поселившись і розмножившись, стали основним населенням міста".

Як зазначає Дашкевич, "безпідставна гіпотеза Бжшкянца, яка чомусь не стала об'єктом наукової перевірки в наш час, була підхоплена окремими авторами та внесла зайву плутатину в питання про найдавнішу письмову згадку в історичних джерелах про Кам'янець-Подільський".

КНЯЗЬ ФЕДІР ЗНАЙШОВСЯ?

Доктор історичних наук Леонтій Войтович в історико-генеалогічному дослідженні "Князівські династії Східної Європи (кінець IX – початок XVI століть): склад, суспільна і політична роль" (Львів, 2000) спробував ідентифікувати князя Федора Дмитровича та пояснити, звідки взявся 1062 рік:

"У XIX столітті архімандрит вірмено-католицької церкви Мінас Медічі (Бжшкянц) віднайшов латинську копію грамоти, датованої 1062 роком, зроблену 1641 року. У суперечці Мікаєляна з Дашкевичем стосовно датування грамоти, безперечно, має рацію останній. Грамота не могла бути видана в XI столітті, коли не існувало князя Федора Дмитровича. У XIV столітті в Солхаті (Судаку) існувала значна вірменська колонія ("косохатським вірменам" Дашкевич пропонує читати як "ко солхатським вірменам", що не викликає заперечень). При датуванні грамоти за вірменським григоріанським календарем (1062 рік приблизно відповідає 1362 рокові) у латинській копії можна було легко допустити помилку. Князь Федір Дмитрович міг бути сином подільського князя Дмитра, який залишився на Поділлі після відступу батька з ординцями по поразці на Синіх Водах і послав у Крим свій заклик по допомогу перед загрозою наступу Коріатовичів".

Як вважає Леонтій Войтович, батько Федора Дмитровича був руським князем, нащадком болохівських князів, які вціліли під ординським протекторатом на Поділлі.

ДОЛЯ ГІПОТЕЗИ

"Радянська енциклопедія історії України", другий том якої вийшов 1970 року, відмовилася від дати "1062 рік". У статті "Кам'янець-Подільський", автором якої є архівіст Іван Гарнага, зазначено, що Кам'янець "виник у кінці XI – на початку XII століття". 1971 року цю версію підтримала "Історія міст і сіл Української РСР" у томі про Хмельницьку область. У статті "Кам'янець-Подільський" сказано: "Археологічні дані стверджують давньоруське походження Кам'янця. Ґрунтуючись на цих даних, історики прийшли до висновку, що на рубежі XI-XII століть поселення й городище перетворилися у феодальне місто". Згодом про народження цього висновку розповів Іван Гарнага:

"На одному із засідань робочої групи з підготовки історичного нарису про Кам'янець-Подільський (цей нарис увійшов у книгу "Історія міст і сіл Української РСР. Хмельницька область") обговорювалось питання про час трансформації давнього града (городища) в місто. У засіданні брали участь професор Леонід Коваленко, доцент Іон Винокур, працівник сільськогосподарського інституту Василь Ланевський і автор цих рядків. Група підтримала автора монографії про племена черняхівської культури (II-V століття) Іона Винокура і фахівця в галузі української історіографії Леоніда Коваленка, які внесли пропозицію: зважаючи, що немає літописної згадки про Кам'янець за період Київської Русі, дату заснування міста визначити за пам'ятками матеріальної культури. Оскільки наявні археологічні пам'ятки фіксують бурхливий розвиток у Кам'янці ремесел і торгівлі за часів внука Ярослава Мудрого Ростислава та його нащадків, датувати перетворення укріпленого поселення сільського типу (града) в місто рубежем XI-XII століть. Пропозицію робочої групи прийняла обласна і республіканська редколегія "Історії міст і сіл УРСР". Та частина історичного нарису про Кам'янець, в якій йде мова про заснування міста, після виходу у світ тому нашої області стала еталоном для цілого покоління дослідників і шанувальників історичного минулого".

Вказану Іваном Гарнагою концепцію було зафіксовано вже 1968 року в історико-архітектурному нарисі "Кам'янець-Подільський", що побачив світ у київському видавництві "Будівельник". У першому розділі "Сторінки будівельної історії" (автори – Іон Винокур, Григорій Хотюн, Євгенія Пламеницька) чітко зазначено: "Очевидно, на базі "гнізд" слов'янських поселень IX-X століть у процесі дальшого історичного розвитку десь у XI-XII століттях і виникає феодальне місто з виразним відокремленням ремесла від землеробства, з розвиненою торгівлею". Проте вже через два абзаци читаємо: "У середньовічних вірменських пам'ятних записах збереглися свідчення про те, що 1062 року один із київських князів надіслав грамоту і запросив 20 тисяч вірмен із міста Ані на Русь для спільної війни проти половців. Вірмени оселилися в Києві, у Кам'янці-Подільському, а пізніше – по всій Руській землі. Вони займалися ремеслом і торгівлею, створили в місті окрему вірменську громаду". Проігноровано дату "1062 рік" у другому виданні путівника "Кам'янець-Подільський" (Львів, 1970; серед авторів – Юхим Бейдер, Іван Гарнага, Григорій Хотюн).

На відміну від перших, другі видання "Української радянської енциклопедії" (1979) та "Українського радянського енциклопедичного словника" (1987) зафіксували відповідно такі висновки про Кам'янець-Подільський: "Виник у кінці XI – на початку XII століття" та "Кам'янець-Подільський засновано наприкінці XI – на початку XII століття". Проте деякі українські енциклопедії досі вказують 1062 рік як першу згадку про Кам'янець-Подільський. Серед них "Географічна енциклопедія України" (1990), "Універсальний словник-енциклопедія" (2006).

І зовсім парадоксально виглядає "історична дата утворення" міста на офіційному веб-сайті Верховної Ради України – 1041 рік. Джерел, звідки взято цю дату, на сайті не вказано. Виявити ж в історичній літературі дані про 1041 рік із прив'язкою до Кам'янця-Подільського не вдалося.

Олег БУДЗЕЙ.
Опубліковано: Подолянин. – 2009. – 19 червня. – С. 7.

Ілюстрації:


Сувенір на згадку про 900-річчя Кам'янця-Подільського

ЗВІДКІЛЯ ТИ, КАМ'ЯНЦЮ? – 6

У попередній статті ми проаналізували твердження про те, що Кам'янець-Подільський уперше згадано у вірменських літописах під 1062 роком, і дійшли до висновку, що немає жодних надійних документальних підтверджень цієї дати. Тобто, спроба заглибити історію Кам'янця на 312 років (проти документально підтвердженого 1374 року) виявилася невдалою. На жаль, достовірних писемних документів, які би засвідчили існування в XI, XII, XIII та першій половині XIV століття міста в петлі Смотрича, не виявлено. І навряд чи буде виявлено. По-перше, то занадто далекі від нас віки. По-друге, приваблива петля Смотрича, в якій могли селитися люди, лежала задалеко від центрів, де розгорталися основні події тогочасного життя. І нема на то ради, як полюбляють казати галичани. Проте земля зберігає стільки матеріальних пам'яток минулого і такої глибокої давнини, що куди тим письмовим документам братися. Отже, що кажуть про першопочатки міста археологи?

КОЛИ ЩЕ БІГАЛИ МАМОНТИ...

Археологи засвідчують, що люди здавна жили в тих місцях, де нині розташувалося наше місто. Ось що про найприкметніші кам'янецькі археологічні знахідки писав у путівнику "Кам'янець-Подільський державний історико-архітектурний заповідник" (Львів, 1981) доктор історичних наук Іон Винокур:

"Найдавнішими вважаються археологічні знахідки на території лісопарку на березі Смотрича. Тут після весняних розмивів виявлено бивні мамонта, а також крем'яні відщепи пізнього палеоліту (40-13 тисяч років тому). На території сучасного Старого міста під час земляних робіт натрапили на речі часів трипільської культури (IV-III тисячоліття до н.е.). В урочищі Татарському, яке з південного заходу прилягає до фортеці, виявлено рештки великого трипільського поселення, а в ньому – безліч уламків розписаного посуду, крем'яні ножі, скребки, різці, глиняні мініатюрні скульптури, характерні для землеробських племен доби міді. У цьому ж урочищі, а також поблизу міської друкарні знайдено знаряддя праці доби пізньої бронзи та початку раннього залізного віку (XII-VIII століття до н.е.)".

Як бачимо, археологи стверджують, що на території сучасного Кам'янця-Подільського люди залюбки селилися ще до Різдва Христового. Це хоч і фрагментарна, але теж наша історія. Правда, історія не міста Кам'янця-Подільського, а території, на якій воно сьогодні розкинулося. А ось що розповів Іон Срульович про ближчі до нашого часу віки:

"У перші століття нашої ери територію майбутнього Кам'янця та його околиць заселяли племена черняхівської культури, основним заняттям яких було землеробство. Римські монети II-III століть, знайдені на території міста та навколишніх сіл, свідчать, що населення Середнього Подністров'я перебувало у торговельних і культурних зв'язках із жителями Північного Причорномор'я та римських провінцій. На правому березі Смотрича, неподалік Гончарської башти, під час земляних робіт виявлено культурний шар із слов'янською керамікою IX-X століть. Це є доказом того, що Старе місто, як і весь район Середнього Подністров'я, у ті часи заселяли східнослов'янські племена, зокрема уличі та тиверці, які входиди до складу Київської Русі. У різних частинах Старого міста, а також в урочищі Татарському виявлено залишки культурного шару з типовою давньоруською керамікою. Очевидно, це сліди поселень, на основі яких у процесі дальшого соціально-економічного розвитку десь у XI-XII століттях виникло ранньофеодальне місто з чітким розмежуванням ремесла та землеробства, з розвинутою торгівлею".

СТОЛІТТЯ ТУДИ, СТОЛІТТЯ СЮДИ…

Ось ми і підійшли до розгляду давньоруської (домонгольської) версії заснування Кам'янця-Подільського. Вона полягає в тому, що Кам'янець сформувався як місто ще в давньоруські часи – до монголо-татарської навали. Коли точно це сталося, достеменно сказати не може ніхто. Діапазон для припущень досить великий – майже два століття: від другої половиви XI століття до першої половини XIII століття.

В ході історичних і археологічних досліджень давньоруська версія зазнала значної еволюції, переживала часи занепаду та розквіту. В середині XIX століття давньоруська версія базувалася винятково на літописних згадках (зокрема, на згадці про Кам'янець у записі під 1196 роком у Київському літописі). Наприкінці XIX століття всі провідні дослідники відцуралися від цієї версії, оскільки виявилося, що в літописах фігурує на наш Кам'янець.

Відродження давньоруської версії припадає на 1960-і роки. Нове дихання їй надали археологічні дослідження Старої фортеці та Старого міста. Наприкінці 1960-х років викристалізувалося твердження про те, що на рубежі XI-XII століть поселення в петлі Смотрича перетворилося на феодальне місто. Головними авторами та промоутерами уточненої давньоруської концепції стали архітектор-реставратор Євгенія Пламеницька, археолог Іон Винокур, джерелознавець Леонід Коваленко, архівіст Іван Гарнага. Нову дату заснування Кам'янця-Подільського (кінець XI – початок XII століття) зафіксували найавторитетніші видання: історико-архітектурний нарис "Кам'янець-Подільський" (1968), "Радянська енциклопедія історії України" (1970), "Історія міст і сіл Української РСР" (1971), "Українська радянська енциклопедія" (1979), "Український радянський енциклопедичний словник" (1987).

Хоч точної дати заснування міста не було встановлено, Іван Гарнага узяв середнє арифметичне для рубежа XI-XII століть і в лютому 1997 року запропонував: "Оскільки у нас, в Україні, вкоренилася традиція відмічати "круглі дати" міст, визначаючи їх вік від часу перетворення ранішніх поселень сільського типу в місто, то чи не варто подумати про відзначення 2000 року 900-річного ювілею славного Кам'янця-Подільського". Пропозиція підтримки не знайшла. Адже багато кам'янчан пам'ятали, що 1962 року місто вже відзначало своє 900-річчя (хоч і за фальшивою датою відкинутої більшістю істориків вірменської версії). Через 38 років вдруге святкувати 900-річчя багатьом, очевидно, здалося витонченим мазохізмом. До того ж в усіх на слуху була концепція Євгенії та Ольги Пламеницьких про існування нашого міста вже в II столітті.

Також зауважимо, що на той час, коли Іван Володимирович вносив свою пропозицію про святкування 900-річчя, "археологічна дата" заснування міста змістилася на століття вперед: Іон Винокур і Микола Петров писали вже не про рубіж XI-XII століть, а про другу половину XII – початок XIII століття. За уточненою давньоруською концепцією 2000 року треба було святкування не 900-річчя міста, а його 800-річчя. А це вже був би мазохізм, вартий занесення до "Книги рекордів Гіннесса".

Іон Винокур і Микола Петров (на жаль, обоє вже покійні) опублікували у співавторстві низку праць, присвячених першопочаткам Кам'янця-Подільського. Це, зокрема: "До початку історії Кам'янця-Подільського" (1996), "Про час виникнення Кам'янця: погляди дослідників" (1997), "Про першопочатки Кам'янця-Подільського" (1998), "Про час заснування Кам'янця-Подільського: дискусійний аспект" (1999), "Кам'янець-Подільський кінця XII – початку XIII століття за писемними та археологічними джерелами" (2004). Якщо в перших роботах Іон Срульович і Микола Борисович ще намагалися археологічні дані підкріпити літописними згадками про Кам'янець (так, літописну згадку 1228 pоку про Кам'янець вони вважали найімовірнішою серед інших), то в останніх двох публікаціях дослідники мужньо відмовилися від цієї спроби та прямо зазначили, що ідентифікувати згаданий у літописах Кам'янець із Кам'янцем на Поділлі досить важко.

Отже, на сьогодні давньоруська версія ґрунтується тільки на археологічних дослідженнях і датує виникнення Кам'янця як міста другою половиною XII – початком XIII століття. Саме це зафіксовано в статті "Кам'янець-Подільський" в четвертому томі "Енциклопедії історії України" (Київ, 2007): "За археологічними джерелами, виникнення Кам'янця датується кінцем 12 – початком 13 століття" (автори статті – Микола Петров та Іван Рибак).

Для давньоруських часів ознакою того, що поселення стало містом, була наявність у ньому дитинця (кремля), посаду та приміських околиць. Ось усі ці три чинники треба підтвердити, опираючись на здобутки археології, щоб обґрунтувати давньоруську версію. Почнемо з дитинця та розглянемо аргументи, яку нам пропонують Іон Винокур і Микола Петров.

КАМ'ЯНЕЦЬКИЙ ДИТИНЕЦЬ

Дитинець був центральною частиною давньоруського міста. Він займав, як правило, панівну точку ландшафту, був обнесений валами з дерев'яними стінами, які мали одні або кілька воріт. Дитинець був найважливішою соціально-топографічною структурою давньоруського міста і перебував під постійною увагою князівської влади. Він слугував основною опорою при обороні мешканців населеного пункту від нападників.

Як зазначають Іон Винокур і Микола Петров, кам'янецький дитинець розташовувався на високому мисі з південно-західного боку Старого міста. Він займав площу близько 1 га, мав наближену до трикутника форму і піднімався на висоту 38 м над рівнем Смотрича. Ця локалізація дитинця пов'язана з археологічно-архітектурними дослідженнями на території Старої фортеці.

Дослідження, проведені Єгенією Пламеницькою, Іоном Винокуром, Петром Юрченком, були зосереджені головним чином у південно-західній частині замку (башти Денна, Нова Західна, Мала Західна) та дозволили досить ґрунтовно вивчити його історичну топографію, починаючи з другої половини XII століття. Результати досліджень Євгенія Пламеницька оприлюднила в низці праць: "Нові дані про Кам'янець-Подільську фортецю" (1967), "Дослідження Кам'янець-Подільської фортеці" (1968), "Про час заснування Кам'янець-Подільського замку-фортеці" (1969), "Початкові етапи будівництва Кам'янець-Подільського замку" (1970), "Із досліджень Кам'янець-Подільської фортеці" (1971), "Дослідження Кам'янець-Подільського замку в 1969 році" (1972) , "Дослідження Кам'янець-Подільського замку" (1975).

Як показали дослідження, еволюція вежі Денної пройшла кілька будівельних етапів. Найраніший з них датується ХІІ-ХІII століттями. Культурний пласт цього часу займав територію, яка прилягала до вежі Денної, і містився на глибині 72 см від денної поверхні, а його потужність становила 10-15 см. Він представлений чорно-коричневим гумусом і давньоруською керамікою ХІІ-ХІII століть.

Під західною стіною прямокутного приміщення Денної вежі, на глибині 1,2-1,25 м від рівня сучасної підлоги, також було відкрито культурний шар ХІІ-ХІII століть, який добре датується типовою давньоруською керамікою, аналогічною київській гончарній кераміці XIІ-XIII століть.

Цінні матеріали було виявлено при дослідженнях першого ярусу вежі Денної. У внутрішній західній стіні прямокутного приміщення вежі, під кількома шарами тиньку відкрився проріз і вертикальні шви-щілини. Один із прорізів був на рівні сучасної підлоги і виявився щілиноподібною бійницею. Пізніше аналогічні бійниці було виявлено у давньому ядрі західної стіни замку. Друга бійниця була відкрита на 1,5 м вище від першої. Первісна товщина західного замкового муру досягала 80 см. Згодом його наростили у висоту та ширину з внутрішнього боку. В процесі розчистки нарощеного муру встановлено, що стіна мала три зубці-мерлони. Їх висота досягала 90 см, а ширина – 80 см. Відстань між зубцями становила 80 см. Дослідники виявили у Денній вежі рештки прямокутної давнішої вежі середини XIII століття.

Дослідженнями західного муру замку встановлено, що історія цього муру нараховує кілька будівельних етапів, найдавніший з яких датується кінцем XII – початком XIII століття. Мур відкрито на довжину 20 м. Він з'єднував вежу Денну з вежою Малою. Аналогічні бійниці, виявлені у вежі Денній і в стіні з її північного боку, були відкриті також поблизу вежі Малої (збереглося три). Неабияке значення має й те, що первісне ядро стіни закінчується біля вежі Малої саме там, де відповідно до стратиграфії закінчується культурний пласт ХІІ-ХІІІ століть. Засоби кладки первісного 20-метрового муру, склад сполучного розчину й архітектурні елементи, які відрізняються від пізніших замкових споруд, привернули особливу увагу дослідників. Хімічний аналіз розчину, проведений лабораторією петрографії Київського університету, дав підставу констатувати, що це вапняково-цем'яночно-карбонатний розчин. Його склад: 42% вапна, 20% битої жовтобурої цегли-плінфи, 25% битого вапняка і 10% домішок, зокрема і деревного вугілля. Такий склад розчину був характерний для споруд Давньої Русі.

Кам'янецькі знахідки не були випадковими. Вивчаючи давньоруську оборонну фортифікацію, Павло Раппопорт і Володимир Косточкін прийшли до висновку, що вона інтенсивно удосконалювалася саме на рубежі ХІІ-ХІІІ століть. Це було пов'язано із застосуванням організованої облоги міст замість несподіваних нападів ворога. Тому в тогочасній давньоруській фортифікації поширюється будівництво нових укріплень – кам'яних стін. Археологічні дослідження дали змогу Борисові Тимощуку виявити кам'яну стіну давньоруського часу на місці пізньосередньовічної Хотинської фортецi.

Увагу дослідників Кам'янець-Подільської фортеці також привернуло невелике подвір'я, розташоване перед вежею Малою зі східного боку. Там були відкриті рештки ще однієї невідомої раніше круглої вежі. Від неї збереглися один-два ряди стін. Внутрішній діаметр відкритої вежі досягав 2,6 м, а товщина стін – від 1,3 до 1,5 м. У східному напрямку від цієї вежі тягнувся кам'яний мур завтовшки близько 2 м. Усе це дозволило Євгенії Пламеницькій вважати, що виявлена вежа була кутовою, а звели її в середині XIII століття.

При подальших дослідженнях було отримано нові відомості про кам'янецький замок. Розкоп заклали на відстані 6 м від вежі Ласької і 20 м від західного муру замку. При розчистці виявили рештки овальної в плані вежі, діаметр якої становив 7,2 м при товщині стіни 1,6 м. За характером кладки та розчину мур нагадував ядро відкритої стіни середини XIII століття в західній частині замку. У безпосередній близькості від решток вежі з північного боку відкрито й кам'яний мур, товщина і напрямок якого збігалися з напрямком і товщиною стіни, що тягнулася від другої вежі Малої. Очевидно, що це були рештки стіни, яка захищала дитинець з півночі. Євгенія Пламеницька датувала її серединою XIII століття. Того ж літнього сезону було встановлено, що давньоруський дитинець і з південного боку обмежувався кам'яним муром, рештки якого виявили між вежами Лаською та Денною.

Наявність у Кам'янці кам'яних вежових укріплень першої половини XIII століття повністю відповідає розвиткові давньоруського оборонного зодчества. Вивчаючи військову справу на Русі в XIII-XIV століттях, Анатолій Кірпічников зробив висновок, що Галицько-Волинська Русь у середині XIII століття переживала військовий розквіт у всьому: щодо складу армії, полковедення, озброєння, системи укріплень, тактики облоги й оборони. Наявність кам'яних веж XIII століття засвідчив Павло Раппопорт при обстеженні їх на Волині, зокрема, у Кам'янці-Литовському. Оборонну вежу волинського типу було зведено у 1290-х роках і в селі Спасі в передгір'ї Карпат. Виникнення кам'яних веж Павло Олександрович пов'язував із новою тактикою облоги – застосуванням каменеметальних механізм. Він датував це явище 1230-1240-ми pоками.

Цінний археологічний матеріал було отримано і при дослідженні західної частини кам'янецького замкового подвір'я. Спостереження за цим пластом засвідчили, що потужний культурний шар із типовою керамікою ХІІ-ХІІІ століть, а також горілим і перетлілим деревом, попелом й окремими каміннями можна пов'язувати з рештками внутрішньовальних конструкцій і земляного валу, які існували до зведення кам'яних стін і веж у першій половині XIII століття.

Культурний пласт ХІІ-ХІІІ століть виявлено і при постановці 26-метрової траншеї, яка тягнулася на північний схід від вежі Денної. Було виявлено давньоруську кераміку XII-XIII століть, дві намистини й уламок скляного браслета світло-зеленого кольору.

1979 року, під час досліджень на місці Польних воріт XVI століття (пізніше тут стояла брама Станіслава-Августа), було виявлено рів, який оточував давньоруський дитинець Кам'янця з боку поля.

Олег БУДЗЕЙ.
Опубліковано: Подолянин. – 2009. – 26 червня. – С. 7.

Ілюстрації:


Іон Винокур


Кам'янець-Подільська фортеця на мисі, де в XII-XIII століттях був дитинець

ЗВІДКІЛЯ ТИ, КАМ'ЯНЦЮ? – 7

У попередній статті ми розпочали розгляд давньоруської гіпотези про заснування Кам'янця-Подільського. Остання її модифікація, запропонована Іоном Винокуром і Миколою Петровим, базується винятково на археологічних дослідженнях та датує виникнення Кам'янця як міста кінцем XII – початком XIII століття. Обґрунтування цієї гіпотези полягає в тому, аби засобами археології довести, що на той час сформувалися три основні компоненти міста – дитинець (кремль), посад і приміські околиці. Було встановлено, що дитинець площею близько гектара розміщувався на території сучасної Старої фортеці – в її південно-західній частині (башти Денна, Нова Західна, Мала Західна). Тепер узагальнимо відомості про дитинець і перейдемо до розгляду посаду та приміської околиці.

ДОМОНГОЛЬСЬКИЙ КРЕМЛЬ

Дитинець з'єднувався з посадом неширокою кам'яною перемичкою на місці сучасного Замкового мосту. Найвразливішою для мисового городища була його західна частина. Саме тут, з боку поля, городище обмежували дерево-земляний вал і глибокий рів. Їх залишки виявлено у найдавнішій південно-західній частині Кам'янець-Подільської фортеці – на території, що прилягає до вежі Денної. Тут відкрито культурний шар XII-XIII століть майже півметрової товщини. Він представлений чорно-коричневим гумусом, горілим деревом, перепаленим камінням, прошарками попелу, значною кількістю кераміки тих часів. Вал посилював оборону городища на найнебезпечнішій ділянці мису та ховав майданчик дитинця від огляду з боку поля.

Наприкінці XII – на початку XIII століття, коли змінилася військова тактика ведення бойових дій і, зокрема, стали застосовувати організовану облогу міст, земляні та дерев'яні укріплення валу посилили кам'яним муром із зубцями та щілиноподібними лучними бійницями. Його фрагментарні залишки загальною довжиною близько 20 м виявлено на двох ділянках у західній і північно-східній частинах укріплень старого замку. Мур був невисокий, завтовшки 1,5-0,75 м. На думку Євгенії Пламеницької, територію кремля додатково обмежував рів. Після зруйнування валу його згодом засипали. Над південним урвищем стояла дерев'яна огорожа. Дитинець, де зосереджувалися адміністративні та господарські будівлі, мав два в'їзди: перший – із північно-західного боку через ворота у валу, другий – з боку посаду. Домонгольський кремль XII-XIII століть був значно меншим, ніж кам'яний замок XIV- XV століть.

Аналогічні прості мисові городища – замки домонгольських часів – були досить поширені у Середньому Подністров'ї (Княгинин, Велика Слобідка, Гринчук, Устя та інші села нинішнього Кам'янець-Подільського району).

ДЕ П'ЯТНИЦЯ, ТАМ І ТОРГІВЛЯ

Посад – це неукріплена торгово-реміснича частина давньоруського міста. Спочатку він мав іншу назву – поділ, оскільки розміщувався нижче від укріпленого дитинця. Під час нападу ворога посад, як правило, знищувався повністю – якщо не ворогом, то пожежею. На час нападу населення посаду переховувалося в дитинці. Якщо ж дитинець був невеликим, або ворог приходив несподівано – і ворота фортеці поспішно зачиняли, то населення посаду гинуло.

Як вважають Іон Винокур і Микола Петров, посад давнього Кам'янця розташовувався в межах сучасного Старого міста – на півострові, утвореному петлею Смотрича. Топографія культурних нашарувань XII-XIII століть у межах посаду досить широка. Так, пласт із керамікою XII-XIII століть відкрито в північній частині Старого міста, в каньйоні Смотрича, на сучасних Польському та Вірменському ринках, вулицях П'ятницькій і Іоанно-Предтеченській, на східних схилах півострова, у південних кварталах неподалік від Руської брами.

Головна роль у формуванні вуличної мережі посаду належала торговому майдану, який, на думку Винокура та Петрова, розташовувався у межах східної частини сучасного Вірменського ринку та в південній частині вулиці П'ятницької (поблизу сучасної Картинної галереї). Аргументуючи це припущення, Винокур і Петров звернулися до статті Павла Троїцького про Іоанно-Предтеченську церкву (1862), в якій той писав, що в межах погосту Іоанно-Предтечеського храму існувала П'ятницька церква. Храм на честь Параскеви П'ятниці, покровительки торгівлі, заступниці купців і подорожніх, у давньоруські часи був звичним на торговому майдані.

Локалізацію торгового майдану XII-XIII століть підтверджують археологічні матеріали. Так, у 1960-х роках краєзнавець Сергій Шкурко на вулиці Червоних прикордонників (нині Іоанно-Предтеченська) виявив культурний шар XII-XIII століть, представлений типовою гончарною керамікою. Під час археологічних досліджень Іоанно-Предтеченської церкви, проведених у 1982-1983 роках, під фундаментами її південної апсиди виявлено давньоруський хрест-енколпіон, який датується XII-XIII століттями.

1979 року на сході Радянської площі (нині Вірменський ринок) у траншеї, прокопаній під газову мережу, виявлено залишки чотирьох жител XII-XIII століть. Характерно, що ці житла розміщувалися вздовж траншеї майже симетрично під пізньосередньовічними спорудами.

ДВОПОВЕРХОВА СЕНСАЦІЯ

1981 року рештки двоповерхового давньоруського житла XII-XIII століть було виявлено в Старому місті на Центральній площі (сучасна адреса – майдан Польський ринок, 4а). А сталося це так: на Центральній площі Державний історико-архітектурний заповідник (нині НІАЗ "Кам'янець") вирішив підняти з руїн фундаменти житлових будинків, започаткованих у XVI столітті. Працівники реставраційної майстерні №2 інституту "Укрпроектреставрація" при Держбуді УРСР, зокрема, головний архітектор проектів майстерні Євгенія Пламеницька, з'ясували, що окремі частини стін давніх будинків не XVI, а XIV-XV століть. Це засвідчили і знайдені тут литовсько-польські монети, карбовані саме тоді. Коли ж реставратори взялися розчищати північно-західну частину фундаментів, то виявили залишки якоїсь згорілої конструкції. Її дослідила археологічна експедиція Кам'янець-Подільського педінституту.

Розкопки показали, що спалена дерево-глинобитна споруда – залишки давньоруського будинку. Житло було на глибині 2,75 м від сучасної поверхні. Його зруйнувала пожежа. Заповнення складалося з обвалу горілих дерев'яних конструкцій, великих частин глинобитних стін, обпалених до червоного кольору, а також із щільного шару глиняної обпаленої обмазки. Коли розчистили давні нашаруванння, чітко побачили межі прямокутної в плані споруди, від якої добре збереглася нижня частина, заглиблена в материк на 0,37-0,45 м.

Нижня частина будинку представлена обвугленими й перетлілими дерев'яними брусками й стовпами. Найчіткіше простежено стіни житла з південного й західного боків. Довжина будинку становила 5,25 м. Ширину вдалося розчистити тільки на 3,20 м. Адже тут пізніше, в XIV столітті, звели кам'яні фундаменти.

Стіни житла були зорієнтовані за сторонами світу. Ця орієнтація збігалася з кам'яними мурами будинків XV-XVI століть, за відновлення яких бралися реставратори. Отже, зробили висновок Іон Винокур і Микола Петров, процес вуличного планування Кам'янця у XIV-XV століттях був пов'язаний із містобудівними давньоруськими нормами XII-XIII століть.

З'ясувалося також, що виявлене житло XII-XIII століть було двоповерховим. Це засвідчено стратиграфічно: заповнення споруди містило в собі два нашарування горілого дерева й обпаленої глиняної обмазки.

Розчищаючи основу колишнього житла, археологи виявили, що перший поверх складався з двох кімнат. У північно-східній частині житла було відкрито залишки глинобитної печі. Збереглася черінь.

У житлі та поблизу нього виявлено залишки різноманітного глиняного посуду, характерного для давньоруських часів XII-XIII століть. Кераміка орнаментована хвилястими й прямими лініями під вінцями. Вінця відігнуті назовні з неглибоким заглибленням із внутрішнього боку. Саме такі форми вінчиків характерні для давньоруського посуду домонгольського часу кінця XII – початку XIII століття.

Розповідаючи 21 листопада 1981 року про сенсаційну знахідку читачам "Прапора Жовтня", Іон Винокур і Микола Петров зазначили: "Аналогічні житла з дерев'яними конструкціями стін археологи дослідили в Києві, Галичі, Новгороді, Мінську та в багатьох інших давньоруських містах. Тому, звісно, цінність відкритого в Кам'янці-Подільському давньоруського житла для історії міста дуже велика. Адже в межах Старого міста давньоруське житло домонгольського періоду з добре фіксованими конструкціями відкрито й досліджено вперше".

ПЛІНФУ ДАВАЙ!

Заперечуючи існування кам'янецького посаду XII-XIII століть, Ярослав Дашкевич мотивував це, зокрема, тим, що при розкопках у Старому місті не виявлено тонкої плитчастої цегли – плінфи (старовинного будівельного матеріалу). У відповідь Іон Винокур зазначив, що для галицької архітектури XII-XIII століть (а Пониззя тоді входило до складу Галицького, потім Галицько-Волинського князівства) характерне переважання тесаного каменю, а не плінфи як будівельного матеріалу.

МАЛО МІСТО І ОКОЛИЦІ

Сільськогосподарська округа Кам'янця виявилася багатою на археологічні пам'ятки XII-XIII століть: під час археологічних розвідок в околицях міста виявлено низку поселень, поховань і скарбів цього періоду. Так, у передмісті Довжок знайдено скарб із монет XIII-XIV століть. Як зазначають Винокур і Петров, це не випадково, оскільки у XIII-XIV століттях через Кам'янець пролягав так званий Татарський шлях із Львова до причорноморських степів і Криму. Крім того, у цьому ж передмісті виявлено поселення XII-XIII століть.

Поселення тих же часів зафіксовано у передмістях Підзамче (нині в складі Кам'янця-Подільського), Татариска (нині село Смотрич), Цибулівка. На Татарисках, крім кераміки XII-XIII століть, знайдено і наконечник стріли. У Цибулівці відкрито поховання з бронзовим браслетом, кільцем і двома срібними скроневими підвісками XII-XIII століть.

Отже, роблять висновок Іон Винокур і Микола Петров, сільська округа виступала в ті часи логічним продовженням міста.

ШАГРЕНЕВА ШКІРА СТАРОГО МІСТА

Ольга Пламеницька вважає, що Кам'янець-Подільський незаслужено обійдено увагою археологів, і наголошує, що всі відомі нині археологічні знахідки або випадкові, або є побічним результатом архітектурно-археологічних досліджень, що виконувалися в процесі реставраційних робіт на окремих об'єктах. Суто археологічні роботи в Кам'янці впродовж років обмежуються переважно наглядом за прокладанням інженерних комунікацій, фіксацією випадкових знахідок, поодинокими локальними шурфами. Із жалем Ольга Анатоліївна констатує: "Потужна методологія археології, апробована під час досліджень давньої урбаністики й архітектури Києва, Новгорода, Старої Ладоги, ніколи не переносилася на ґрунт кам'янецької проблематики, яка, на наш погляд, того варта".

Висновок, зроблений Ольгою Пламеницькою ще 1999 року, такий: "Цілеспрямовані фахові, ґрунтовні й масштабні археологічні розкопи на території Старого міста, які виключають випадковість і гарантують коректність висновків, ніколи не проводилися. А саме вони могли б вияскравити для науки деякі спірні положення, що переходять з однієї праці до іншої без належної аргументації".

Хоча після цього висновку спливло вже 10 років, але, як кажуть, віз і нині там. Навіть гірше: у зв'язку з інтенсивною забудовою Старого міста, все менше залишається місця для археологічних досліджень. Воно тане, мов шагренева шкіра у відомому творі Бальзака.

Олег БУДЗЕЙ.
Опубліковано: Подолянин. – 2009. – 3 липня. – С. 7.

Ілюстрація:


Старе місто (на півострові) та фортеця (на мисі) на французькому плані 1691 року.

ЗВІДКІЛЯ ТИ, КАМ'ЯНЦЮ? – 8

Розглянувши у попередніх семи публікаціях досить детально три гіпотези про заснування Кам'янця-Подільського – литовську, вірменську та давньоруську, ми дійшли до трьох важливих висновків:

1) перша достовірна письмова згадка про Кам'янець припадає на 1374 рік,

2) 1062 рік не має жодних вагомих підстав хоч якимось чином бути вписаним в історію Кам'янця,

3) археологічні дані свідчать, що раньофеодальне місто, яке, очевидно, теж називалося Кам'янцем, сформувалося ще до монголо-татарської навали на Русь – десь на межі XII і XIII століть.

Практично всі дослідники минувшини Кам'янця дотримуються цієї позиції. Проте, не заперечуючи цих трьох висновків, можна спробувати заглибити історію Кам'янця ще в давніші віки. Саме це зробили архітектор-реставратор Євгенія Пламеницька та її донька Ольга Пламеницька – теж архітектор-реставратор. Тож до розгляду їхньої дако-римської гіпотези про заснування Кам'янця-Подільського і ми переходимо.

КОРОТКО І ЯСНО

Спочатку сформулюємо суть гіпотези одним-двома реченнями. На щастя, Євгенія та Ольга Пламеницькі вже потурбувалися про нас і в ґрунтовіній статті із задерикуватою назвою "Кам'янець-Подільський – місто на периферії Римської імперії", опублікованій 1999 року в журналі "Пам'ятки України", навели коротке формулювання суті гіпотези.

Отже, дако-римська гіпотеза про заснування Кам'янця-Подільського припускає існування на території сучасного Кам'янця-Подільського в перші століття нашої ери, в період дако-римських (Траянових) воєн, міста даків. В основі гіпотези лежать повідомлення кількох авторів XVII століття (А.Целларія та інших) про тотожність Кам'янця дакійському місту Клепідаві, позначеному географом II століття Клавдієм Птолемеєм на лівому боці Дністра.

ГОЛИЙ АНДЖЕЙ

Що ж, почнемо розплутувати клубочок і спробуємо спочатку з'ясувати: хто такий А.Целларій і що саме він повідомив у XVII столітті? Для цього звернемося до книги Ольги Пламеницької "Кам'янець-Подільський", виданої 2004 року в Києві в серії "Малі історичні міста України". Передусім, звернемо увагу та те, що авторка розкрила ініціал імені та уточнила написання прізвища: А.Целларій – це Анджей Целярій.

Отже, як зазначає Ольга Анатоліївна, 1659 року в Амстердамі побачила світ книга про Королівство Польське, автором якої був Анджей Целярій – польський полковник, учасник війни 1648-1654 років і облоги подільського міста Буші, описаної в історичній повісті Михайла Старицького. Полковник Целярій виконував військову місію, але, як людина освічена, цікавився історією земель, які за тих часів називали польськими "кресами" (рубежами). Окремий розділ виданої латинською мовою книги Целярій присвятив Подільському воєводству, а один із численних краєзнавчих нарисів – Кам'янцю. Ось як він почав розповідь про це місто (переклад із латини Надії Пашкової):

"Каменеція, Каменецум, Кам'янець, Кам'янець-Подільський також званий, є головним містом усього Поділля, яке багато вчених вважають давньою Клепідавою і гадають, що збудоване воно було даками до того, як вони уклали угоду з бастарнами… (Дивись римську книгу Фреліхія, книга III, частина I, сторінка 265)".

Зробимо перші підсумки. Справді, маємо солідне твердження про те, що Кам'янець-Подільський є давньою Клепідавою. Солідне, бо підтверджене посиланням на думку багатьох учених. Солідне, бо з точністю до сторінки вказує на джерело запозичення інформації.

На жаль, римська книга Фреліхія, на яку посилається Анджей Целярій, "невідома сучасним історикам. Можливо, вона й не збереглася", – пише Ольга Пламеницька. На жаль, із багатьох учених, про яких полковник пише у своїй книзі, що вони ототожнюють Кам'янець із давньою Клепідавою, на сьогодні не встановлено жодного. Принаймні, Ольга Пламеницька у виданих нею книгах про таких учених ні словечком не обмовилася. Тож маємо ситуацію, про яку в народі кажуть: "Голий Вася" (чи то пак, Анджей). Свідчення солідне, а підтверджень жодних.

ГІПОТЕЗІ ПЛАМЕНИЦЬКИХ – 350 РОКІВ

Ольга Пламеницька наводить ще два повідомлення, зроблені в XVII столітті, щодо того, що Кам'янець збудували даки. Ці повідомлення з'явилися на світ уже після виходу книги Анджея Целярія. Можливо, на цій книзі вони і базуються. Посилань на джерела інформації ці повідомлення не містять, як не містять і згадки про Клепідаву.

Отже, 1687 року в місті Аугсбург було видано путівник "Cyaneae", в якому є таке повідомлення: "Угорі на північ по Дністру лежать на Поділлі дуже міцні міста й замки, серед яких найбільшим є Кам'янець, званий Подільським. Був заснований дакійцями, а укріплений за короля Зигмунта". Фрагмент процитовано за книгою "Чужинці про Україну", укладеною Володимиром Січинським (сином Юхима Сіцінського). Під Зигмунтом мається на увазі Сигізмунд I Старий, який був королем Польщі у 1506-1548 роках.

Нарешті, в Львівській науковій бібліотеці імені Василя Стефаника зберігається гравюра, яка датується другою половиною XVII століття. Німецькомовний напис на гравюрі засвідчує (переклад Д.Альби): "Каменецьк. Ця незрівнянна фортеця Каменецьк, головне місто Подільської землі, на річці Шмерцік розташована, даками збудована так, королем Зигмунтом I укріплена так, що турецький цісар Ахмет здобув її тільки через зраду". Під річкою Шмерцік треба розуміти Смотрич. Оскільки турки здобули Кам'янець 1672 року, то гравюру та напис на ній виконано вже після виходу книги Анджея Целярія.

Отже, на сьогодні повідомлення польського полковника про заснування Кам'янця даками є найдавнішим. Оскільки книгу видано рівно 350 років тому, то цього року маємо своєрідний ювілей: дако-римській гіпотезі, розвинутій у наші дні Євгенією та Ольгою Пламеницькими, виповнилося вже три з половиною століття.

У ПОШУКАХ ПОЛКОВНИКА

Оскільки повідомлення Анджея Целярія про ототожнення Кам'янця з Клепідавою виявилося найдавнішим, захотілося більше дізнатися про полковника та його книгу. В українській історії Целярій відомий єдиним епізодом, пов'язаним з облогою міста-фортеці Буші, яку, до речі, називали "Малим Кам'янцем". Про цей епізод, що стався 1654 року, розповіли, зокрема, Микола Костомаров в історичному портреті "Малоросійський гетьман Зіновій-Богдан Хмельницький", Михайло Грушевський в дев'ятому томі "Історії України-Руси". Ми ж пропонуємо розповідь вінницького краєзнавця Сергія Кокряцького:

"Сімдесят жінок підземним ходом пробралися за фортечні стіни. Але по дорозі погубили деякі речі. Вони сховалися у печері над Вушанкою. Проте діти, які були при них, стали плакати. По тих речах і по плачу їх віднайшов полковник Целярій з польським загоном. Коли жовніри сунулися у печеру, звідти почалася стрілянина. Жінки не бажали здаватися. Тоді Целярій запропонував їм амністію, аби тільки вийшли. Та у відповідь стрілянина посилилась. Бачачи таке, полковник віддав наказ направити у печеру струмок води з джерела, що збігало з верху гори. Поляки перегородили струмок, і незабаром печеру було залито водою. Відважні жінки втопилися разом із дітьми".

І потім цей полковник-душогуб писав латинською мовою та видавав солідні наукові книжки? Ні, тут щось не так. І, справді, виявилося, що 1659 року в Амстердамі книгу про Королівство Польське видав німецько-голландський математик, картограф, теоретик фортифікації Андреас Целларій, який до польського полковника Анджея Целярія жодного стосунку не має.

Андреас Келлер, який увійшов в історію науки під латинізованим прізвищем Целларій або Целларіус, народився близько 1596 року в Неухаузені поблизу Вормсу (Німеччина). Навчався у Гейдельберзі. Був протестантом. 1625 року одружився та мешкав у Амстердамі, де викладав у латинській школі. Від 1637 року і до смерті був ректором аналогічної школи у Горнані в Голландії. Помер 1665 року.

Повна назва книги, виданої Андреасом Целларієм, така: "Королівство Польське, Велике князівство Литовське. Усі регіони праву польському підлеглі. Найновіший опис, міст найзначніших зображення пречудове та начерк цього Королівства географії очам представлений". Книгу, написану латинською мовою, було видано 1652 року в Амстердамі. Згадане Ольгою Пламеницькою видання 1659 року було другим виданням "Королівства Польського..." А 1660 року в тому ж Амстердамі побачив світ німецькомовний варіант книги. Проте найвідомішим твором науковця є "Гармонія макрокосмосу", опублікована 1660 року та наступного року перевидана. Іменем ученого названо одну з малих планет – 12618 Cellarius.

У ПОШУКАХ ФРЕЛІХІЯ

Хто ж той Фреліхій, на римську книгу якого посилається Андреас Целларій? Ольга Пламеницька на це запитання відповіді не дає. На нашу думку, це угорський фізик, астроном і географ Давид Фреліх (David Fr?lich; 1595-1648). Серед його праць із географії найважливішими є дві книги, написані латиною: "Medulla Geographiae practicae" (1639) і "Cynosura seu Bibliotheca Viatorum" (Ульм, 1644). Як зазначають дослідники життя та творчості Давида Фреліха, обидва книги були добре відомі та використовувалися в країнах Західної та Центральної Європи.

Якщо перша книга містить основи практичної географії, то друга – це своєрідний туристичний путівник. Він складається з двох частин по чотири книги в кожній. Може, саме цей путівник для мандрівників мав на увазі Андреас Целларій, роблячи посилання на римську книгу Фреліхія. Потрібні додаткові дослідження.

У ПОШУКАХ КЛЕПІДАВИ

Про давню Клепідаву відомо тільки те, що грецький географ II століття Клавдій Птолемей, описуючи в "Керівництві з географії" Європейську Сарматію, розмістив на лівому боці Дністра, який за його описом "розділяв частини Дакії й Сарматії", 5 міст – Герактум, Гігентаваріум, Клепідаву, Метоніум, Кародунум, підкреслюючи їхню приналежність до Дакії.

Різні дослідники по-різному локалізували ці міста. Так, польський хроніст і географ XVI століття Бернард Ваповський припускав, що сучасний Кам'янець стоїть на місці Метоніума. Мовознавець Макс Фасмер виводив назву міста Кародунум (Кародун) із кельтських мов: carnu – купа каміння, dun – місто, фортеця. Як зазначає Юхим Сіцінський, "таким чином, стародавня назва Кародун – це те ж, що кам'яне місто, Кам'янець".

Вавжинець Марчинський припускав, що Кам'янець стоїть на місці Петридави (назву утворено від грецького "петрос" – камінь). Ця думка набула певного поширення у краєзнавчій і історичній літературі. Однак, як зазначає Ольга Пламеницька, це помилка: два дакійські міста зі схожими назвами – Петродава та Патрідава – розміщені в Птолемея не на лівому, а на правому боці Дністра (в межах теперішньої Молдови та Румунії).

Як зазначають Пламеницькі, подані Птолемеєм географічні координати Клепідави з мінімальною похибкою відповідають Кам'янцю. Цікава й етимологія назви "Клепідава", що зазвичай тлумачиться як "місто злодіїв" – від грецького "клептіс" (злодій) і дакійського "дава" (укріплене місто). Пламеницькі вважають, що назву "Клепідава" можна читати і як "Ляпідава" – від латинського "lapis" – камінь, прикордонний камінь, межовий камінь. І тоді вона звучить як "прикордонне кам'яне місто", а відтак – Кам'янець. Здогадку про такий варіант прочитання назви "Клепідава" ще 1927 року висловив географ Володимир Геринович у "Записках Кам'янець-Подільського інституту народної освіти". І все ж тракутування Клепідави як Ляпідави нам видається насильно притягненим за вуха.

РАЙ ДЛЯ ЗЛОДІЇВ

А що думали про Клепідаву дослідники XIX століття? Журналіст Олександр Сементовський у книзі "Кам'янець-Подільський", виданій 1862 року в Санкт-Петербурзі, писав:

"Заснування Кам'янця загубилося в далекій давнині. Принаймні, ніхто з літописців не подає позитивних звісток про його закладення, хоча всі погоджуються, що він належить до невеликої кількості давніх міст Поділля. Сказання Мацея Стрийковського про те, що князі Коріатовичі, якось полюючи, випадково прийшли до місця, де нині лежить Кам'янець, і, зачарувавшись розташуванням, збудували місто, – не більше ніж казка. Адже Кам'янець згадується літописцями ще в XII столітті, хоча не можна сумніватися в тому, що його засновано ще раніше. Не має також жодного надійного підґрунтя прив'язування Кам'янця до того місця, де існувало давнє місто Клепідава чи Петродава, закладене даками неподалік від Дністра, в межах нинішньої Подільської губернії. Хоча це припущення все ж правдоподібніше, ніж казка Стрийковського. Принаймні, показане на давніх картах, складених за Птолемеєм, місце розташування Клепідави не дуже відрізняється від місця розташування нинішнього Кам'янця. Але, з іншого боку, достовірно відомо, що в давнину існувало декілька міст на недалекій від Кам'янця відстані, з яких багато давно зникло, не залишивши історії навіть свого імені. Якщо ми підемо шляхом одних здогадок, то, напевно, відштовхнувшись від давної назви одного з джерел, що належать Кам'янцю, – Гунської криниці, дійдемо до часів Аттіли, перебування якого в цих місцях також безперечне".

Цікаво, що базуючись на цих словах, Пламеницькі зараховують Сементовського до тих, хто підтримав підвалини дако-римської концепції заснування Кам'янця-Подільського, а Андрій Задорожнюк – до тих, хто не підтримав. Що то журналістська майстерність у висловленні думки!

1882 року "Географічний словник Королівства Польського та інших слов'янських країв" у статті про Кам'янець, співавтором якої був Юзеф Ролле, писав:

"Хто збудував Кам'янець і його фортецю, невідомо. Певним є тільки те, що то було в дуже давні часи. Сказання Стрийковського, що нібито князі Коріятовичі, полюючи в околицях Смотрича, добралися до скелі, омитої рікою, та, захоплені місцевістю, першими заклали там фортецю, видається помилковим, оскільки ще на планах, зроблених Птолемеєм, те місце, де нині стоїть Кам'янець, називалося спочатку Клепідава ("клепсіс" – злодій) і Петридава ("петра" – скеля). Клепідавою називали його, без сумніву, даки та греки, що мешкали за Дністром; місцевість та, маючи природний захист, оточена непролазними хащами, могла бути надійною схованкою для злодіїв. Петридавою могли називати його римські вигнанці, що мешкали у Валахії та Молдові, від вапняків, скель, на яких збудований. Цілком можливо, що первісне місто було знищено в часи походів диких народів, наприклад, гунів на чолі з Аттілою (на такий здогад наштовхує назва "Гунські криниці" в Кам'янці), а Коріатовичі пізніше на його руїнах заклали нинішні місто та фортецю".

1895 року Юхим Сіцінський у книзі "Місто Кам'янець-Подільський" зазначив: "Історики, які писали про Кам'янець, як давні (Целярій), так і нові (Вавжинець Марчинський, Тимотеуш Ліпінський та інші), кажуть, що наше місто є одним із найдавніших міст Дакії, яке згадує географ другого століття Птолемей, і має назву Клепідава чи Петридава, причому назву Петридава виводять від латинського кореня petra – скеля, камінь, і таким чином назву Петридави (кам'яного міста) ототожнюють із нашою назвою міста". Сіцінський не підтримав версію про дакійське походження Кам'янця-Подільського, оскільки "немає жодних доказів того, що Кам'янець насправді є одним із вказаних дакійських міст, хоча можливо, що стоїть на місці якого-небудь давнього поселення".

Олег БУДЗЕЙ.
Опубліковано: Подолянин. – 2009. – 17 липня. – С. 8.

Ілюстрації:


Гравюра другої половини XVII ст. із зображенням Кам'янця та легендою про заснування міста даками.


Обкладинка книги Андреаса Целларія, в якій 350 років тому Кам'янець ототожнено з Клепідавою.


Юзеф Ролле

ЗВІДКІЛЯ ТИ, КАМ'ЯНЦЮ? – 9

У попередній статті ми почали розгляд дако-римської гіпотези про заснування Кам'янця-Подільського. Ця гіпотеза, за словами Євгенії та Ольги Пламеницьких, припускає існування на території сучасного Кам'янця в перші століття нашої ери, в період дако-римських (Траянових) воєн, міста даків. В основі гіпотези лежать повідомлення кількох авторів XVII століття (Андреаса Целларія та ін.) про тотожність Кам'янця дакійському місту Клепідаві, позначеному географом II століття Клавдієм Птолемеєм на лівому боці Дністра.

ЗВІДКІЛЯ ТИ, КЛЕПІДАВО?

Про Клепідаву, крім Птолемея, більше ніхто із стародавніх учених не згадує. Принаймні, сьогодні таких ми не знаємо. Отже, дані Птолемея про Клепідаву – це єдині дані, які ми нині маємо. Наскільки можна довіряти цим даним? Учений, який жив і працював в єгипетській Александрії, навів координати 8 тисяч пунктів. Ці дані базувалися майже винятково на відомостях про маршрути купців і мандрівників. Цілком очевидно, що своїми очима Птолемей Клепідави не бачив, своїми руками нічого не вимірював. Отже, дані про Клепідаву базуються на розповідях невідомих нам мандрівників чи купців, які жодним чином перевірити неможливо. Навіть про саму назву – Клепідава – ми нічого достовірного сказати не можемо: так місто називали місцеві жителі, цю назву придумав якийсь купець чи мандрівник? А, може, ім'я місту дав сам Птолемей?

Тому логічно запитати: наскільки достовірними можуть бути трактування назви "Клепідава"? Їх маємо вже декілька. Традиційне – "місто злодіїв" (від грецького "клептіс" – злодій). Запропоноване Володимиром Гериновичем і підтримане Ольгою Пламеницькою – "кам'яне місто" (від латинського "ляпіс" – камінь). Є ще згаданий вінницьким краєзнавцем Сергієм Кокряцьким варіант "місто-щит" (від латинського "кліпеус" – щит). Теж доволі симпатичний варіант. Правда, сам краєзнавець назву "Клепідава" виводить від двох українських дієслів – "клепати" та "давати" (тобто, Клепідава – місто, де клепали та надавали зброю), а саме місто ототожнює не з Кам'янцем, а із селом Бронниця Могилів-Подільського району. Без сумніву, можуть з'явитися і п'ятий, шостий варіанти трактування назви.

Тепер про те, чиїм містом була Клепідава. Ольга Пламеницька, посилаючись на книгу Люцини Шанявської "Сарматія на мапах Птолемея у виданнях його "Географії"" (Варшава, 1993), пише про Клепідаву та ще чотири міста на лівому боці Дністра: "Надзвичайно цікаво, що Птолемей визначає належність цих міст до Дакії: "supra Tiram penes Daciam" ("над Дністром у володінні Дакії")". Слова "надзвичайно цікаво" Ольга Анатоліївна вжила не випадково, адже, за описом Птолемея, Дністер "розділяв частини Дакії й Сарматії", тож цілком логічно міста на лівому березі Дністра мали би бути сарматські, а не дакійські.

Цікаво ще й тому, що 1927 року Юхим Сіцінський у рукопису праці "Стародавні племена й народи на Поділлі за історичних часів перед заснуванням Київської держави" навів грецькою мовою слова Птолемея про розміщення Клепідави та подав свій переклад: "Вище ріки Тири коло Дакії". Та й на сайті, який базується на виданій 1513 року в Страсбурзі праці Птолемея, зазначено англійсько мовою "Above the Tyras river near Dacia", російською – "Выше реки Тиры около Дакии". Як бачимо, компетентний текстологічний аналіз Птолемеєвої праці аж ніяк не був би зайвим, адже "у володінні Дакії" та "коло Дакії" – означення доволі різні, ледь не протилежні. Тож наскільки правомірно називати Клепідаву містом даків?

Пламеницькі за розробленою ними методикою перерахували Птолемеєві координати Клепідави на сучасні та побачили їх надзвичайну близькість із координатами нинішнього Кам'янця. Сумнівів у методиці та розрахунках дослідниць немає жодних (ці розрахунки 10 років тому оприлюднено в журналі "Пам'ятки України", тож кожен охочий може їх перевірити). Питання в іншому: а наскільки точно за маршрутами купців і мандрівників сам Птолемей визначив розміщення Клепідави? І, врешті, чи не була часом Клепідава та інші подністровські міста байкою якогось схильного до перебільшень мандрівника чи балакучого купця?

Незалежних даних, щоб підтвердити чи спростувати існування Клепідави, достовірність її розміщення на карті ми не маємо. Могла ж Ольга Пламеницька в солідній монографії, присвяченій Кам'янцю, книгу, написану голландським географом Андреасом Целларієм, приписати польському полковнику Анджею Целярію. То чому не могли помилитися купець, мандрівник чи Птолемей (кожен окремо чи всі разом)? А те, що Птолемей помилявся, підтверджують самі Пламеницькі, вказуючи, наприклад, що Амадоцьке озеро вчений розмістив на місці Сарматського. Дослідниці так прокоментували цей ляп: "Птолемей, щоправда, припустився помилки, що не дивно, бо ж свої мапи він укладав здебільшого на підставі свідчень про маршрути купців і мандрівників". Добре, що знайшлися інші карти з іншим розміщенням Амадоцького озера. А якби не знайшлися... А де гарантія, що схожий казус не стався з Клепідавою? А карт-то альтернативних немає...

І КОЛИСЬ БУЛИ СВОЇ ПЛАМЕНИЦЬКІ

Тепер про джерела XVII ст., які говорять про Кам'янець як про дакійську Клепідаву (чи просто про місто, засноване даками). Пламеницькі навели три такі джерела: книгу Андреаса Целларія, видану 1659 року, гравюру, створену після 1672 року, та путівник "Cyaneae", що побачив світ 1687 року. Дослідниці надають цим відомостям велике значення, зазначають, що "очевидно, ці відомості ґрунтуються на дуже давніх джерелах".

І, справді, в другій половині XVII – на початку XVIII століття думка про те, що Кам'янець стоїть на місці давньої Клепідави була досить популярна. Так, барон Августин Майєрберг, який 1661 року здійснив подорож у Московію та видав книгу про цю мандрівку, писав: "На Волині красується збудоване на високій горі місто Кам'янець (Camenecia), як дехто вважає, давня Клепідава (Clepidava), варте уваги більше своєю місцевістю, аніж укріпленнями".

Розповідаючи про Хотин в "Описі Молдавії" (книгу оприлюднено в 1715-1716 роках), Дмитро Кантемір на полях рукопису зауважив: "Як нам здається, Хотин відповідає Трифулі або Аркободаві стародавньої Дакії, якщо Клепідава, як вважає Матей Претор, відповідає Кам'янцю". Далі автор це зауваження закреслив, тож до книги воно не увійшло. Особу Матея Претора в коментарях до "Опису Молдавії" не ідентифіковано.

Що ж лежить в основі всіх цих повідомлень? Якийсь архівний документ, який засвідчує, що Кам'янець стоїть на місці давньої Клепідави? Але ж документи, які потрапляють в архіви, фіксують поточні події. Чиїсь спогади? Але хто міг би написати спогади про те, що Кам'янець колись був Клепідавою? Швидше за все, все було набагато простіше. У 1475-1600 роках побачили світ 42 видання Птолемеєвої "Географії", тобто твір був надзвичайно популярним. Звісно, були спроби прив'язати міста, вказані Птолемеєм, до сучасних міст. Тож, без сумніву, хтось за методикою, близкою за розробленою нині Пламеницькими, ототожнив давню Клепідаву із сучасним йому Кам'янцем, який у XV-XVI століттях був досить відомим містом. Можливо, вперше це зробив хтось із польських дослідників (оскільки Кам'янець тоді перебував у складі Польщі). Можливо, це був угорський географ Давид Фреліх, згаданий нами в попередній статті. А далі ототожнення Кам'янця з Клепідавою стало гуляти з книги в книгу...

Утім, так це було чи не так, не настільки важливо. Поки що покладатися на низку повідомлень XVII ст. немає сенсу, адже не відомо, на чому вони базуються. Бо вчергове будуватимемо теорію на піску, а не на міцному джерельному ґрунті. А без нього це буде, як полюбляв казати Остап Бендер, "quasi una fantasia" (тобто, щось на кшталт фантазії).

РИМСЬКІ СЛІДИ

Візантійський імператор Констянтин VII Порфирогенет у трактаті "Про управління імперією", складеному в 943-953 роках, писав про запустілі фортеці в землях печенігів на Дністрі. Це Аспрон ("біла" у перекладі з грецької) – ототожнюється з Білгородом-Дністровським, Тунгати ("мирна фортеця" у перекладі з тюркської), Кракнакати (сторожова), Салмакати (патрульна), Сакакати (фортеця на палях); Гієукати (військова фортеця).

Якщо не зважати на Аспрон, яка локалізується в гирлі Дністра, то число фортець на Дністрі в Порфирогенета відповідає числу міст на Дністрі в Птолемея. У зв'язку з цим професор Київського університету Юліан Кулаковський у праці "Карта Європейської Сарматії за Птолемеєм", опублікованій 1899 року, зауважив: "Однакова кількість міст на Дністрі у Птолемея та Костянтина робить ймовірним припущення про їхню тотожність. Культурні центри торгового обміну, що одного разу виникли, природно зберігають своє існування навіть під час великих катастроф і переворотів".

Правда, Порфирогенет зазначав, що фортеці розташовані "по сей бік Дністра, в краї, зверненому до Болгарії", тобто на правому березі Дністра. Проте Кулаковський вважав за можливе локалізувати їх на лівому березі. Як вважають Пламеницькі, відомості, подані Порфирогенетом, могли бути не зовсім точними, бо автор користувався непрямими джерелами інформації. Тобто, берег він міг переплутати, а ось число фортець – ні.

Ще одне зауваження візантійського імператора привернуло увагу Пламеницьких: "Посеред самих будівель давніх фортець помітні деякі ознаки церков і хрести, вирізьблені в піщанику, тому дехто зберігає перекази, що римляни мали там поселення". Ольга Анатоліївна припускає, що, можливо, Салмакати (патрульна фортеця) "є дакійською Клепідавою (Ляпідавою), тобто Кам'янцем, де перебував римський патрульний загін".

Про етнічний зв'язок людності Середньої Наддністрянщини з римлянами писав у щоденнику мандрівник і дипломат XVII століття, фризький дворянин Ульріх фон Вердум: "Жінки в тих околицях, як і в усій Молдові, дуже зухвалі й поривчасті. Вони, хоч як би злиденно не жили й одягалися, все одно завжди виглядають привабливо й поважно, так що походження від римлян, яким гордяться, що можна частково з цього пізнати. Справа в тім, що імператор Траян, підкоривши Дакію, звану тепер Молдовою й Волощиною, помістив тут, аби тримати її в покорі, два римські легіони, які внаслідок еволюції та бігу часу поодружувалися серед цього народу й змішалися з ним".

Василь Шевич у статті, опублікованій 1855 року в "Подольских губернских ведомостях", писав, що Подільська губернія зберегла в своїй землі стільки монет давно зниклої Римської імперії, що "тільки припущення про владарювання римлян у тутешньому краї зможе пояснити їхнє походження". Далі дослідник зазначив: "Місцеві перекази засвідчують, що тут були поселення римлян, які провинилися. Один із таких переказів навіть каже, що головне місце вигнання було на місці сучасного Кам'янця".

У згаданій уже праці "Стародавні племена й народи на Поділлі..." Сіцінський, підсумовуючи викладене в розділі "Плолемеєві міста", писав: "Але все це, що сказано про Кам'янець, ще остаточно твердо не вирішує того питання, чи дійсно наше місто стоїть на місці стародавнього міста, одного з тих, що згадує в другому столітті Птолемей. Бо в Кам'янці і його околиці не знайдено ніяких монументальних слідів стародавнього поселення, давність якого би сягала другого століття. Не знайдено тут ніяких таких окопів, побудувань, похоронів і т. ін. Знахідки же монет і інших речей римських у Кам'янці чи в його околицях нічого не кажуть. Взагалі для вирішення питання про Придністрянсько-Птолемеєві міста потрібні археологічні розсліди, а особливо розкопки придністрянських городищ".

Олег БУДЗЕЙ, "ПОДОЛЯНИН".
Опубліковано: Подолянин. – 2009. – 24 липня. – С. 6.

Ілюстрація:


Клавдій Птолемей

ЗВІДКІЛЯ ТИ, КАМ'ЯНЦЮ? – 10

Майже три місяці тривала наша розмова про першопочатки Кам'янця-Подільського. Сказано багато. А сказати можна ще більше. Це тема, яку, як і ремонт квартири, неможлииво завершити, а можна тільки призупинити. Тож сьогодні пропонуємо читачам ювілейну – десяту – і, разом із тим, завершальну статтю із серії "Звідкіля ти, Кам'янцю?" Матеріалу набралося достатньо, щоб зробити аргументовані висновки та з усією ясністю сказати, від якої дати варто вести відлік історії славного Кам'янця-Подільського.

ЧОТИРИ ПОГЛЯДИ: КОРОТКО ПРО ГОЛОВНЕ

Є чотири погляди на заснування Кам'янця-Подільського, чотири версії його першопочатків. Коротко нагадаємо суть кожної з гіпотез у хронологічному порядку – від "наймолодшого" Кам'янця до "найстарішого".

Литовська версія опирається на недатовану літописну розповідь про заснування міста литовськими князями Коріатовичами після завершення Синьоводської битви (яка, за іншими документами, датується 1362 роком) і на грамоту цих князів Кам'янцеві, видану 1374 року.

Давньоруська (домонгольська) версія сьогодні базується винятково на археологічних матеріалах і датує межею XII-XIII століть виникнення ранньофеодального міста в петлі Смотрича разом із замком на мисі.

Вірменська версія ґрунтується на грамоті князя Федора Дмитровича про запрошення вірмен до себе, вписаній під 1062 роком до книг Метрики Королівства Польського, та на нотатці вірмено-католицького архімандрита Мінаса Бжшкянца про те, що цією грамотою вірмен запросили до Кам'янця.

Дако-римська версія відштовхується від того, що координати міста Клепідава, наведені географом II століття Клавдієм Птолемеєм, при перерахунку на сучасні практично збігаються з координатами Кам'янця-Подільського.

А тепер розглянемо плюси та мінуси кожної з версій.

ЛИТОВСЬКА ВЕРСІЯ: МИ ТАКІ ЮНІ

Сильною стороною литовської версії є те, що вона базується на першій достовірній письмовій згадці про Кам'янець-Подільський. Тим паче, що саме так – за першою письмовою згадкою – святкують дні народження більшість населених пунктів (наприклад, обласний центр Хмельницький, села Кам'янець-Подільського району).

1374 рік як першу достовірну письмову згадку про Кам'янець-Подільський визнають сучасні професійні історики. Так, у навчальному посібнику кандидата історичних наук Івана Рибака "Наш край в історії України" (Кам'янець-Подільський, 2007) в покажчику перших історичних відомостей про давні поселення Хмельницької області для Кам'янця-Подільського чітко зазначено – 1374 рік.

Документ, з якого починається достовірна, оперта на письмові джерела історія Кам'янця, надзвичайно вагомий. Завдяки грамоті князів Коріатовичів Кам'янець увійшов до малесенької когорти українських міст, яким магдебурзьке право було надано ще в XIV столітті.

Ще одна приємна річ: вдалося встановити точну дату видачі грамоти – 7 січня (за старим стилем) або 15 січня (за новим стилем) 1374 року (як зазначено в обох відомих копіях грамоти – її видано в день святого Іоанна Хрестителя). Тобто, щороку 15 січня можна святкувати день народження міста.

Проте, згідно з цією версією, Кам'янець занадто молодий: цього року йому виповнилося всього 635 років. Та й сама грамота засвідчує, що наше місто старіше, оскільки її видано "на замку". Зрозуміло, що місто, яке на час видачі грамоти мало замок, виникло раніше. Чи заснували його брати Коріатовичі після Синьоводської битви 1362 року – питання дискусійне. А з огляду на достатньо переконливо аргументовану давньоруську концепцію сучасні історики досить скептично дивляться на версію про заснування міста Коріатовичами. Тим паче, що в літописному викладі вже надто вона скидається на легенду. А інших документів про заснування міста литовськими князями немає.

ДАВНЬОРУСЬКА ВЕРСІЯ: ДЕ ПІВТОРА СТОЛІТТЯ?

Давньоруська (домонгольська) версія має тверде опертя – археологічні дослідження в Старій фортеці та в Старому місті. Перетворення на межі XII-XIII століть поселення в петлі Смотрича на місто з усіма притаманними йому атрибутами не заперечує практично ніхто. 2007 року "Енциклопедія історії України", яка виходить під егідою Інституту історії України Національної академії наук України, в статті "Кам'янець-Подільський" (автори Микола Петров та Іван Рибак) чітко зафіксувала: "За археологічними джерелами, виникнення Кам'янця датується кінцем XII – початком XIII століття".

Фактично головним автором давньоруської версії є архітектор-реставратор Євгенія Пламеницька, яка в 1964-1969 роках очолювала планомірне архітектурно-археологічне дослідження Старої фортеці, а 1981 року виявила рештки двоповерхового давньоруського житла XII-XIII століть у Старому місті на Центральній площі (сучасна адреса – майдан Польський ринок, 4а). Але сталося так, що Євгенія Михайлівна разом із донькою Ольгою, не відкидаючи давньоруських набутків, стала активно заглиблювати історію Кам'янця до дако-римських часів, а історики-археологи Іон Винокур і Микола Петров, які допомагали старшій Пламеницькій грамотно провести археологічні дослідження виявлених нею об'єктів, стали найзапеклішими опонентами матері та доньки. Тож "батьківство" версії непомітно перейшло від Євгенії Михайлівни до Іона Срульовича та Миколи Борисовича.

На жаль, сучасна давньоруська версія базується тільки на матеріалах археології і зовсім не підкріплена письмовими документами. Тому й датування народження міста таке розпливчасте, внаслідок чого абсолютно незрозуміло, коли святкувати ювілеї Кам'янця.

Також жаль, що археологічні дослідження в Старому місті були епізодичними. Тож навіть невідомо, де в ньому розміщувався давньоруський торговий майдан. Спочатку Винокур і Петров розташовували його в межах східної частини сучасного Вірменського ринку та в південній частині суміжної з ним П'ятницької вулиці. Потім змінили думку про розташування майдану та змістили його на північ. Тепер він розміщувався у межах східної частини сучасного Польського ринку та в північній частині вулиці П'ятницької. А в останніх публікаціях Іон Срульович і Микола Борисович узагалі відмовилися від припущень про розміщення давнього торгового майдану.

І ще одне: версія скромно мовчить про те, що було після початку XIII століття аж до приходу литовців на Поділля в другій половині XIV століття. А це щонайменше півтора століття. Так, у згаданій уже статті в "Енциклопедії історії України" після повідомлення про виникнення Кам'янця та входження його в ті часи до складу Галицько-Волинського князівста одразу йде повідомлення про Синьоводську битву 1362 року та перехід Поділля під владу Великого князівства Литовського. А, може, за ці півтора століття місто занепало, знелюдніло, тож, як пише доктор історичних наук Леонтій Войтович, "справді Коріатовичі застали тут пустку, де гуляли олені" та заснували фактично нове місто.

ВІРМЕНСЬКА ВЕРСІЯ: СИМПАТИЧНИЙ КУРЙОЗ

1062 рік як дата першої письмої згадки про Кам'янець-Подільський виглядає дуже симпатично. Як гордо радянські кам'янчани козиряли перед гостями міста: ми ледве не на століття старші за зореносну Москву (перша згадка про яку, як відомо, припадає на 1147 рік). Тим паче, що сам прославлений академік Михайло Тихомиров із самої Москви підтвердив право кам'янчан відзначити 1962 року 900-річчя свого міста.

Але глибші дослідження, проведені львівським істориком Ярославом Дашкевичем, показали, що оригінал грамоти за 1062 рік не зберігся, її єдина копія, зроблена майже через 600 років, не згадує Кам'янець ані словом, ні півсловом, а князь Федір Дмитрович, від імені якого видано грамоту, не фігурує в жодних інших документах, пов'язаних з історією Київської Русі. Тобто, справжність грамоти підтвердити не вдалося. Тож 2012 року Кам'янець не святкуватиме своє 950-річчя. Хіба що 23 грудня у вузькому колі можна буде відзначити 50-річчя з дня святкування 900-річчя міста.

Історик Леонтій Войтович висловив припущення, що насправді грамоту видано на 300 років пізніше від зазначеної в ній дати. Автором грамоти, на думку вченого, міг бути син князя Дмитра – одного з трьох князів, які зазнали поразки в Синьоводській битві. Князь Федір Дмитрович, залишившись на Поділлі, 1362 року закликав вірмен, які жили в Криму, допомогти йому перед загрозою наступу Коріатовичів. Пізніше вірмени продатували грамоту за своїм календарем, в якому нашому 1362 рокові приблизно відповідає вірменський 1062 рік. Коли 1641 року документ у латинському перекладі вписували до Коронної метрики, то помилково датою його видачі зазначили вірменський 1062 рік, думаючи, що це рік від Різдва Христового. Майже, як в анекдоті про класичного професора математики, який на дошці пише A, студентам каже про B, думає про C, а насправді має бути D.

Але як би там не було, як би симпатично не виглядав 1062 рік, до історії Кам'янця він не має жодного стосунку. Хіба що для згадки про повчальний історичний курйоз. Утім, жарти жартами, а 2006 року солідний "Універсальний словник-енциклопедія", відомий під скороченою назвою УСЕ, вже вчетверте на цьому курйозному році всерйоз проколовся.

ДАКО-РИМСЬКА ВЕРСІЯ: СТОПАМИ ШЛІМАНА

Колись німецький археолог-аматор Генріх Шліман, повіривши в реальність існування світу Гомера, відкрив руїни Трої. Щось схоже можна сказати про українських архітекторів-реставраторів Євгенію та Ольгу Пламеницьких. Повіривши в те, що вказана ще в II столітті Клавдієм Птолемеєм Клепідава реально існувала та вирахувавши, що вона була розташована на місці сучасного Кам'янця-Подільського, дослідниці цеглинка за цеглинкою стали зводити стіни своєї Трої – дако-римської версії заснування міста.

У попередніх двох публікаціях ми розглянули тільки підвалини цієї грандіозної конструкції. Щоб оцінити версію в повному обсязі, потрібно проаналізувати ще принаймні сім проблем, відповісти на сім запитань. Перелічимо їх.

По-перше, про що свідчать численні знахідки римських монет, речей на території Кам'янця та його околиць – про римську колонізацію нашого краю на початку першого тисячоліття чи лише про міцні торгові зв'язки місцевих племен із Римською імперією?

По-друге, чи причетний римський імператор Траян до Траянових валів в околицях Кам'янця (найближчий – приблизно за 15 км на схід від міста), чи просто назва валів навіяла деяким дослідникам думку про імператора?

По-третє, чи розміщувався після 107 року (тобто, після завершення війн Траяна з даками) римський табір на місці сучасного Польського ринку?

По-четверте, чи існувало колись величезне Амадоцьке озеро, з якого витікав повноводний Смотрич?

По-п'яте, чи зводили римляни давні пілони Замкового мосту, заховані нині від допитливих очей турецькими суцільними мурами XVII століття?

По-шосте, чи міст, зображений на знаменитій колоні Траяна в Римі, насправді є кам'янецьким Замковим мостом, а не мостом через Дунай, як донедавна вважали всі дослідники?

І по-сьоме, чи правомірно виявлені найдавніші залишки башт і мурів Старої фортеці датувати II-III століттями?

Виважена відповідь на кожне з цих непростих семи запитань тягне на ґрунтовну статтю, які разом можуть скласти своєрідний "римський цикл" з історії першопочатків міста. Можливо, восени "Подолянин" візьметься за публікацію такого циклу. Проте, як засвідчує розділ "Висновки" з оприлюдненої 1999 року праці Ольги та Євгенії Пламеницьких "Кам'янець-Подільський – місто на периферії Римської імперії", автори гіпотези добре усвідомлюють, що "факти впритул підвели нас до проблеми, яка потребує ґрунтовних, цілеспрямованих і багатоаспектних опрацювань". Кабінет міністрів України не став чекати на ці "ґрунтовні, цілеспрямовані та багатоаспектні опрацювання" і вже 26 липня 2001 року в постанові "Про затвердження Списку історичних населених місць України" продатував заснування Кам'янця-Подільського другим століттям. Таким чином, за помахом чиновницького пера, Кам'янець-Подільський увійшов до дев'ятки найстаріших міст України та здолав рубіж – подумати тільки! – 1800 років.

Обігріта урядом Анатолія Кінаха, дако-римська версія поки що не знайшла підтримки в науковому світі. І причина, напевно, полягає не тільки в консерватизмі професійних істориків. Автори гіпотези самі не до кінця здатні обґрунтувати всі положення своєї концепції. Та й ті, кого вони зараховують до симпатиків гіпотези, теж далеко не однозначні в своїй підтримці дако-римської концепції. Так, Ігор Данілов, розмірковуючи про можливе розміщення римського табору на території Старого міста, звертається до читача: "Водночас мусимо застерегтися, що не констатуємо тут імперативно: табір був. Ми лише визнаємо, що є підстави вважати існування його можливим". Те саме можна сказати в цілому про наше місто в II-III століттях: є підстави вважати існування його можливим. Але достовірних документів, які це існування підтверджують, немає. Але переконливих матеріальних слідів цього міста поки що не виявлено.

На жаль, хоч із часу публікації праці "Кам'янець-Подільський – місто на периферії Римської імперії" вже спливло майже 10 років, але досі її не піддано серйозному аналізу. Хоча Іон Винокур і Микола Петров у журналі "Краєзнавство" за 1999 рік відвели розгляду дако-римської версії аж 5 сторінок, важко їх аналіз назвати ґрунтовним. Для прикладу, Пламеницькі пишуть про Амадоцьке озеро, з якого в давнину витікав Смотрич, а опоненти висміюють їх за фантастичне твердження про те, що Смотрич брав початок із... Сарматського моря. Пламеницькі ототожнюють із Кам'янцем Клепідаву, а опоненти критикують їх за... Петридаву та Маєтоніум. Найприкріше, що в новій статті Винокура та Петрова, яка побачила світ через 5 років після попередньої, старі ляпи нікуди не зникли. Хоча загальний висновок професійних істориків про те, що дако-римська концепція "не має під собою жодних конкретних історичних реалій", на сьогодні, на наш погляд, усе ще залишається актуальним.

І НАСАМКІНЕЦЬ: СКІЛЬКИ НАМ РОКІВ?

Як же коротко і точно ми можемо сьогодні відповісти на запитання про вік Кам'янця? Люди на півострові в петлі Смотрича жили здавна. Зокрема, як засвідчили археологічні знахідки, за кілька тисячоліть до нашої ери тут мешкали трипільці. Проте, як достеменно засвідчили археологічні дослідження, місто з усіма необхідними атрибутами сформувалося тут тільки на зламі XII-XIII століть, хоча долю цього міста упродовж наступних півтора століть достатнім чином не прослідковано. На сьогодні першим достовірним письмовим документом, який засвідчив існування Кам'янця, є грамота литовських князів Юрія та Олександра Коріатовичів від 7 (15) січня 1374 року. Інші твердження про першопочатки міста на Смотричі (наприклад, про його тотожність згадуваній Клавдієм Птолемеєм Клепідаві) не мають на сьогодні переконливих доказів.

Отже, нині документально засвідчено, що Кам'янцю-Подільському вже виповнилося 635 років. І достатньо переконливо доведено, що він дещо старший. Але на скільки саме, наука сьогодні відповісти не може. Тож доводиться задовольнитися юним віком у 635 років.

Олег БУДЗЕЙ.
Опубліковано: Подолянин. – 2009. – 31 липня. – С. 6.

Ілюстрації:


Міст на Траяновій колоні. Можливо, що наш Замковий...